Державне регулювання цін монопольних утворень

На сучасному етапі економічного розвитку в усіх країнах ос­новною метою державного регулювання цін є отримання моно­полізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку. Найактуальнішого значення це завдання набуває за умов перехо­ду до ринкових відносин, коли практично відсутня конкуренція, а кожне підприємство, що поводиться як монополіст, підвищує ці­ни і скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необ­хідний рівень заробітної плати та прибутку. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі був голов­ною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції в Україні. Так, питома вага монополізованих товарних ринків у 1994 р. у галузях чорної та кольорової металургії стано­вила 44,9 %, а в хімічній та нафтохімічній — 61,9 %. При цьому якщо оптові ціни в промисловості (без податку на додану вар­тість та акцизного збору) за 1991—1994 р. р. збільшились у 95 тис. разів, то у чорній металургії вони збільшились у 126,3 тис. разів, а в хімічній — у 136,9 тис. разів.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передусім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприєм­ства, що перебувають у монопольному становищі на ринку. Згідно з діючим законодавством України монопольним визнається ста­новище підприємства, частка якого на ринку певного товару пе­ревищує 35 %. Монопольним може бути також визнано станови­ще підприємця, якщо його частка на ринку відповідного товару навіть менша вказаного відсотка, але Антимонопольним коміте­том встановлена наявність у нього ринкової влади. Ознаками та­кої влади є спроможність підприємця диктувати свої умови під час продажу товару, витісняти з ринку інших товаровиробників або створювати бар'єри їхньому входженню на ринок, скорочу­вати або обмежувати випуск продукції з метою одержання одно­сторонньої вигоди, підвищувати ціни та підтримувати їх на рівні, який перевищує конкурентний.

Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продук­цію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термі­нів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на ре­гіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів загальногосподарського зна­чення, зокрема, прокат чорних металів, металорізальні верстати, сільськогосподарські трактори, мінеральні добрива, синтетичні смоли та пластмаси, гірничо - шахтне обладнання тощо. На регіо­нальному рівні до складу підприємств, що перебувають у моно­польному становищі, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки заліз­ниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, ко­мунальні підприємства водопостачання та водовідведення тощо), так і інші монопольні утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен та ін.).

Відповідно до «Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, то­вари народного споживання, роботи і послуги монопольних утво­рень» регулювання цін монополістів здійснюється шляхом вста­новлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних і посередницько-збутових надбавок (націнок), гра­ничних нормативів рентабельності або запровадженням обов'яз­кового декларування зміни цін. Перелічені методи в основному відповідають світовій практиці, але маючи певні недоліки, з різ­ною мірою ефективності використовуються в ціновому регулю­ванні. Так, метод установлення фіксованих або граничних цін по­требує значної інформації, що може вплинути на точність їхніх розрахунків, а застосування методу регулювання на основі гра­ничних нормативів рентабельності та граничних рівнів торго­вельних та посередницько-збутових надбавок часто не може зу­пинити зростання цін, а в деяких випадках навіть сприяє їхньому підвищенню.

Регулювання цін через встановлення норми прибутку понад сто років використовувалось у багатьох країнах (Норвегія, США, Швеція та ін.) в основному при формуванні тарифів на електро­енергію, транспортні перевезення та водопостачання. У вітчизня­ній практиці метод регулювання цін на основі граничного рівня рентабельності, встановленого у відсотках до собівартості продук­ції, також досить тривалий час мав значне поширення. Згідно з цим методом підприємство не має права перевищувати в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. У короткостроковому періоді та­кий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищен­ня цін. Однак протягом тривалого проміжку часу виявляються негативні риси цього методу, котрі зумовлені пропорційною за­лежністю розміру прибутку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти зацікавлені не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на виробництво своєї продукції, що за встанов­леного рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший при­буток. Це негативно впливає на ефективність виробництва, при­зводить до підвищення собівартості продукції, а отже, і до по­стійного зростання цін. У теперішній час використання цього методу обмежено встановленням цін на скраплений газ, платні послуги лікувально-профілактичних та санітарно-профілактич­них закладів охорони здоров'я та на продукти дитячого харчу­вання вітчизняного виробництва. Уважається доцільним в основу цього методу покласти граничну норму прибутку не до собівар­тості продукції, а на інвестований капітал, як це прийнято у сві­товій практиці. Такий підхід, по-перше, зменшить вплив затрат­ного механізму на ціноутворення, а по-друге, зацікавить підпри­ємства в інвестиціях заради збільшення кінцевого обсягу прибутку. Зазначені недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни цін означає, що підприємство для підвищення ціни, яка підлягає державному ре­гулюванню, має звернутися у відповідні органи для отримання на це дозволу. Тому в деяких країнах такі ціни називаються «доз­вільними». Для одержання дозволу на підвищення ціни підприємці подають відповідним органам декларацію про її зміну.

До декларації додаються: пояснювальна записка з обґрунту­ванням причин підвищення ціни, відомості про заплановану ціну з розшифровкою матеріальних і трудових витрат, протоколи по­годження нових цін з головними споживачами продукції, дані про обсяги виробництва та запланований і досягнутий розміри прибутку. Особлива увага приділяється обґрунтуванню зміни со­бівартості (ціни), підвищення якої дозволяється тільки з об'єктив­них причин, наприклад, унаслідок подорожчання сировини, збіль­шення тарифів на електроенергію, зростання орендної плати, під­вищення ставок товарних податків тощо. У разі перевищення рівня регульованих цін без декларування до порушників застосо­вуються штрафні санкції відповідно до чинного законодавства.