Тест для визначення типу комунікабельності

Завдання: відповідати "так" або "ні".

Перша група запитань:

1. Чи можете ви за один день переглянути два кінофільми і концерт?

2. У вас поганий настрій, коли не працює телевізор чи магнітофон?

3. Кількість ваших знайомих зростає щоденно?

4. Чи легко ви запам'ятовуєте людей і події дня?

Українська мо^а фахового спрямування

Тема 2. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ

2.1. Поняття про ораторську (риторичну)

компетенцію. Види публічного мовлення

Риторика (красномовство) має свою історію, без знання якої важко роз­раховувати на успіх, тим більше педагогам, працівникам культури і мистецт­ва, політичним діячам. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики. Справжньою його батьківщиною вважається Стародав­ня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, фо­румах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон, Квінтиліан, Сократ, Есхіл, Філократ, Лісій, які ще за життя були увінчані лаврами "синів Вітчизни", "рятівників народу".

Цицерон у своїх трактатах ораторського мистецтва писав про форму­вання нової людини - людини-патріота, громадянина, який живе ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, володарем дум був все-світньовідомий Демосфен (384 - 322 до н. є.), промови якого, насичені фак­тичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. Сучасники так характеризували Демосфена: "Нашого ри­тора з його умінням запалювати і трощити своєю силою і владою можна по­рівняти з вихором або блискавицею".

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Туллій Цицерон (106 - 43 до н. є.). Він провів на форумі майже 40 ро­ків і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрас­ним. Чудовими досягненнями цицеронівської промови були мелодійність і рит­мічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і висно­вками. Складовими успіху оратора, за Цицероном, є природний дар й ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (мала назву "На захист Публія Квінція"), а останню (дванадцяту філіппіку) - у рік своєї смерті (прожив 63 роки). Для його промов характерні оклики, повтори, іронія, градація. У деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської літературної мови: з важкої, неокови­рної зброї викував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші ви­гини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для всіх часів і народів.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непід-

Розділ II. Тема 2. Риторика і мистецтво презентації

купним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових риторів.

Арістотель (348 - 322 до н. є.) розглядав ораторське мистецтво у філо­софському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він уважа-ється творцем теорії суперечки, дискусії. Аристотель розрізняв:

- діалектику - мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

- еристику - мистецтво будь-що мати рацію у суперечці;

- софістику - намагання досягти перемоги у суперечці шляхом на­
вмисного використання недостовірних доказів.

Перші настанови для тих, хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сицилійським риторам Тисію і Корку. Це були рекомендації про те, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Аристофана "Жаби", де інсценовано супереч­ку Есхіла й Еврипіда, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Гор-гія, Сократа, дають уявлення про посібники риторів.

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а та­кож обставин, публічний виступ поділяють на різні жанри (види), а саме: промова мітингова, агітаційна, ділова, ювілейна, лекція, виступ.

Промова - це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів логічною стрункістю тексту, емо­ційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Давньоримська ораторська схема "що, для чого, у який спосіб" може і нині бути визначальною для промовця. Отже, враховуючи вид промови, ора­тор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.

Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей ко­роткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слуха­чів. Завдання оратора виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукання присутніх по-новому сприймати уже відомі факти і реалії.

Успіх мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувати арсенал вербальних і невербальних за­собів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудито­рії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія, - дієвий чинник впливу на свідомість слухачів, свідченням можуть слугувати виступи ораторів під час Помаранчевої революції.

Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мі­тингової. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає до певної діяльності, до нага­льної необхідності зайняти громадянську позицію, змінити погляди чи сфор­мувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз'яснюють чи з'ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, акти­вно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя. Прикладами агітацій­них промов були виступи політпрацівників перед вошами у Велику Вітчиз­няну війну, коли палке, щире патріотичне слово вело в бій полки.

Українська мова фахового спрямування

Ділова промова характеризується лаконізмом, має критичне спряму­вання, полемічність та аргументованість викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної, ділова промова орієнтована на логічно вираже­не, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні, наприклад, під час за­хисту дисертації на здобуття наукового ступеня.

Ювілейна промова присвячується певній даті, пов'язаній з ушануван­ням окремої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та дія­льності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності ювіляра, то до ювілейної промови можна включати в хронологічному поряд­ку найважливіші етапи його творчості та досягнення, побажання подальшої плідної праці і всіляких гараздів.

Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну од­номанітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровіза­ції, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних ри­сах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя та діяльнос­ті. Форма і зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її ви­кладу, повинні бути морально та естетично виважені промовцем, щоб не об­разити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.

Лекція є однією з форм пропаганди, роз'яснення суто наукових, науко­во-навчальних, науково-популярних знань шляхом усного викладу навчаль­ного матеріалу, наукової теми, характеризується логічністю викладу, точніс­тю вживання наукових фахових термінів, стилістичною завершеністю. Лекції є навчально-програмові, оглядові, лекції зі спецкурсу; складаються зі вступу, основної частини та висновків.

Лектор повинен бути готовий до запитань слухачів за темою лекції. Відповіді його зазвичай коректні, виважені, лаконічні.

Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступі промовець може порушити одне-два питання чи дати на них конкретну відповідь, не від­ходячи від порядку денного.

Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:

1) виклад.суті певного питання;

2) акцентування на основному;

3) висловлення свого ставлення й оцінка;

4) підкреслення значущості, важливості й актуальності (чи навпаки);

5) підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).
Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві

чи президії, а й усім присутнім, побудувавши його так, щоб одержана ними

інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.

Епоха масової комунікації наклала свій відбиток на тематику і стиль

виступів ораторів. Сучасна масова культура і причетне до неї ораторське ми-

Роздій II. Тема 2. Риторика і мистецтво презентації

стецтво значною мірою прагнуть щиро допомогти людині в пошуках шляху утвердження своєї особистості. Майстри сучасного ораторського мистецтва намагаються визначити світоглядні орієнтири аудиторії, що знаходиться пе­ред ними. Ретельна підготовка забезпечить успіх публічного виступу. Це на­дасть впевненості у свої сили. Промовець, який належно не підготувався до виступу, вже хвилюватиметься навіть від думки про те, що йому доведеться імпровізувати перед аудиторією. Мовознавець Коваль А. П. слушно радить підбирати матеріал для виступу ретельно, звертати увагу на його впорядку­вання, приведення до відповідності форми викладу.

Початок виступу має для промовця найважливіше значення, бо від ньо­го залежить:

- чи подолає промовець хвилювання, заспокоїться й набуде впевне­
ності;

- чи зуміє встановити контакт зі слухачами;

- чи зацікавить слухачів і чи приверне їхню увагу;

- чи зуміє стисло викласти тему виступу й пояснити розподіл його на
окремі питання.

Слід пам'ятати: промову треба починати відразу ж по суті справи або з чогось цікавого, що привертає увагу. Вступ не повинен бути надто серйоз­ним, надто сухим, надто довгим та шаблонним.

Мета виступу полягає в тому, щоб стисло пояснити зміст і завдання промови та вказати питання, на яких автор збирається спинитися.

У деяких випадках недоцільно у вступі розкривати головну думку про­мови.

Головне у виступі - його основні положення, які потім доповнюються деталями. Окремі положення і твердження подаються без доказів, якщо є пе­вність, що слухачі сприймуть їх на віру, або супроводжуються доказами, по­силаннями на свідків, авторитети тощо. Варто йти від простого до складного. Слід дотримуватися хронологічної послідовності. Застосовується цей метод, звичайно, при характеристиці, наприклад, процесу роботи, якоїсь події. Іноді інформацію упорядковують на основі локального принципу.

У виступі можна користуватися чотирма формами викладу.

Важливе значення має закінчення виступу. Воно вирішує, що слухачі запам'ятають, що вони візьмуть для себе. Треба підготувати й записати за­здалегідь прикінцеві речення. Варто вивчити їх напам'ять.

Ці та інші прийоми широко використовуються в сучасному ораторсь­кому мистецтві і ведуть до успіху багатьох людей у різних сферах фахової ді­яльності.

У теперішній час значна кількість освічених спеціалістів прагне вияви­ти свою особистість на ниві освіти, естради, письменництва і репортерства, дипломатичної і політичної діяльності. І, як ніколи раніше, впадає в око їхня здатність або нездатність до обраної сфери діяльності, яка полягає саме у во­лодінні мовним багатством і вмінні виявити його у виступах. Професійне во­лодіння ораторською майстерністю стає в сучасному світі невід'ємним еле­ментом підготовки фахівців у будь-якій професійній праці.

Українська мова фахового спрямування

2.2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні вимоги до мовної поведінки. Мистецтво аргументації

Один із розділів книги "Ділове спілкування" А. П. Коваль назвала "Промовець виходить на трибуну". Епіграфом взято слова Софокла: "Багато говорити і багато сказати - це не є те саме". І справді, це так. Можна дійсно багато говорити, але важливого так і не сказати. Ви можете заперечити: інко­ли треба говорити і не сказати того, про що питають, про що слід мовчати. Так, але ми маємо на увазі не такі випадки.

Коли виходиш на трибуну виголошувати промову чи повідомлення, слід перед тим подумати, як краще це зробити, щоб присутнім було цікаво, щоб вони почули щось нове для себе - тобто, говорити так, аби було що слу­хати. Великий оратор Цицерон вважав, що "промова повинна виростати й розвиватися зі знання речей: якщо оратор не проник у речі, не пізнав їх, мова його беззмістовна" [2, с. 181].

При умовах дуже серйозної підготовки і відповідальності оратори від­точують свою мову, збагачують свій словниковий склад, адже за тим, як і про що ми говоримо, судять про наш культурний рівень і рівень знань загалом. У повсякденному спілкуванні ми можемо не звертати уваги на чіткість вимови звуків, хоча нас просять інколи вимовляти їх чіткіше, не зважаємо на темп мови, на паузи. Усе це слід враховувати, готуючись до виступу перед аудито­рією, якою б вона не була щодо кількісного складу. Слід пам'ятати, що перед початком виступу варто кілька разів вдихнути й видихнути повітря, потім -перед кожним початком речення чи абзацу. Якщо ми виголошуємо доповідь (тоді мова відредагована), треба вміти ділити текст на частини - логічні, сми­слово окреслені такти. Наприклад, поданий уривок авторка посібника радить розбити на такі частини-такти: "Треба на державному рівні / створити режим / найвищого благополуччя / для функціонування рідної мови / в усіх сферах / і на всіх щаблях суспільства, / підкріпивши теорією, / правовими законами, / аж до притягання до відповідальності осіб, / які перешкоджають / розвиткові національної культури"/ (Б. Олійник).

У виступах-експромтах, імпровізаціях паузи будуть там, де ми робимо "зупинку", шукаючи потрібне слово, відповідний факт та інше. Та імпровізо­вані виступи майже завжди сприймаються краще, аніж заздалегідь підготов­лені і продумані до деталей. Вони безпосередні, більш емоційні, у них роз­кривається людська сутність промовця. Його успіх буде ще більшим, якщо він володіє своїм голосом - коли голос чистий, приємний, пом'якшений, від­шліфований навичками повсякденного літературного мовлення. Пам'ятаймо слова Т. Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова?

...слова та голос - більш нічого,

а серце б'ється, ожива,

як їх почує...

Розділ II. Тема 2. Риторика і мистецтво презентації

Слід пам'ятати слова теоретика-театрознавця К. С. Станіславського: "На слухача впливають не тільки думки, уявлення, образи, пов'язані з прока-зуваними словами, а й звукове забарвлення слів - інтонація й красномовне мовчання, яке договорює недоказане словами. Інтонація й пауза самі по собі, без слів, мають силу емоційного впливу на слухача" [2, с. 207 - 208].

Сила й висота голосу, темп мовлення, паузи, тембр - це складові по­няття "інтонація". Дуже важливі наголоси, в яких повинні зливатися три їх види: словесний, логічний, емоційний.

Тон мовлення може бути: дружній, агресивний, повчальний (менторсь­кий), театральний, миролюбний, саркастичний, урочистий, діловий, розмов­ний і... лекційний.

Мабуть, кожного разу тон може бути іншим, але застерігають нас від повчального, менторського, без моралізаторства, набридливої повчальності, без агресивності, хоча у світі нині так багато негараздів, які впливають на наші почуття, від яких залежить і тон виступу.

Досвідчений оратор, виступаючи перед незнайомою аудиторією, три­мається дуже обережно. Він скаже: "Як ви знаєте...", "Давно відомо, що...", "Дозволяю собі нагадати про...". Слід пам'ятати, що в аудиторії, яка нас слу­хає, часто є такі люди, які в інших галузях знань - фахівці високого профілю, високоерудовані, тому мова виступаючого мусить бути без зайвого самозадо­волення, самозакоханості, а з повагою до слухачів. Часто, закінчуючи виступ, слід подякувати їм за те, що слухали, що взяли участь у роботі. Це - малень­кий штрих до вашої інтелігентності.

Вищенаведені вимоги до виступаючого і поради щодо планування пуб­лічного виступу й виголошення його повною мірою стосуються дипломатич­ного працівника України, що виголошуватиме промову чи у своїй державі, чи тим більше за її межами. Адже у виступі від імені уряду, крім викладу позиції з актуальних міжнародних питань, своїх конкретних пропозицій (якщо такі є), слід пояснити також основні принципи й головні напрями своєї зовніш­ньої політики. Як правило, виступ починається шанобливим звертанням до тих, хто безпосередньо приймає закордонних гостей (глава уряду, президент країни, інші керівники держави), до всіх присутніх при виголошенні виступу.

Такими є вирази: "Шановний {вельмишановний) пане Голово Конгресу депутатів {Голово Сейму, Голово Сенату)", "Шановний {високошановний) пане Президенте", "Шановні пані і панове" та ін.

Після звертання слід виголосити слова подяки стороні, що приймає го­стей, у такій формі: "Хочу щиро подякувати Вам, пане..., за теплі слова на адресу нашої делегації", "Насамперед хочу подякувати за надану можли­вість виступити перед такою поважною аудиторією".

Промовець, як правило, стисло знайомить аудиторію з останніми полі-тико-економічними подіями в житті свого народу, висловлює подяку, якщо це доречно, за підтримку курсу нашої держави стороною, що приймає деле­гацію, дає оцінку міжнародних подій, накреслює перспективи взаємовигідних контактів обох сторін (звичайно, якщо його до цього уповноважили).

Українська мова фахового спрямування

З метою тематичної градації, актуалізації висловлюваних думок, при­вернення уваги до виступу промовець може звернутися кілька разів до ауди­торії: "Шановні пані і панове".

У тій частині виступу, де промовець висловлює думки про основні за­сади співпраці, часто вживаються такі вирази:

- "Сподіваюсь, Ви підтримаєте мою думку про те, що...";

- "У політичному плані вкрай важливою, вважаємо, є взаємна під­
тримка";

- "Хочу недвозначно заявити...";

- "Надзвичайно важливим є існуюче взаєморозуміння у питаннях...:";

- "Вважаю, що повною мірою відповідає потребам наших країн...";

- "Пріоритетом могла б стати спільна участь у реалізації...";

- "(Україна) була б зацікавлена у підтримці Вами нашого прагнен­
ня...";

- "Багато роботи чекає нас і в сфері...";

- "Наші країни єднає...";

- "Велике практичне значення для наших країн може мати...";
"Це стало добрим прикладом...";

- "Щиро сподіваюсь (сподіваємося) на Вашу підтримку...".
Свій виступ промовець закінчує словами: "Дякую за увагу".

Типи підготовки до публічного виступу:

- написання повного тексту промови;

- запис основних положень (тез та аргументів);

- виголошення промови експромтом.

Мистецтво аргументації

Серцевиною тактики є аргументація - це обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів дії.

У структурі аргументації виділяють такі компоненти:

1) теза - це твердження, в якому оратор намагається переконати ауди­
торію;

2) аргументи - це твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує
тезу;

3) форма (схема) - це спосіб зв'язку аргументів і тези.
Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:

- міцний зв'язок з тезою - аргумент має бути спрямований на визна­
чену тезу;

- істинність доказу;

- орієнтація на обрану аудиторію;

- паралельне використання аргументів "за" і "проти";

- образна форма аргументації.

Існує багато класифікацій аргументації. Подаємо найважливіші, які можна використовувати для публічного виступу.

Розділ II. Тема 2. Риторика імистецтво презентації

1. Залежно від способу обгрунтування розрізняють:

- емпіричну аргументацію - обгрунтування тези шляхом безпосеред­
нього звертання до дійсності. Аргументами виступають експерименти, спо­
стереження, досліди тощо;

- теоретичну аргументацію - обґрунтування тези, в основу якої по­
кладено міркування. Аргументами виступають інші відомі положення, до
яких апелює оратор.

2. Залежно від форми (схеми) розрізняють:

- симптоматичну аргументацію - обгрунтування тези шляхом наве­
дення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезі;

- причинна аргументація - обґрунтування тези шляхом наведення
причинно-наслідкового зв'язку між аргументами і тезою;

- аналогічна аргументація - обґрунтування тези шляхом наведення
схожості того, що говорять в аргументах, з тим, що говорять у тезі.

3. Залежно від процедури обґрунтування розрізняють:

- пряму аргументацію - вид аргументації, в ході якої наводять аргу­
менти, що безпосередньо обґрунтовують тезу;

- непряма аргументація - вид аргументації, в ході якої теза обґрунто­
вується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези (твер­
дження, що є запереченням тези) або шляхом встановлення неприйнятності
конкуруючих із тезою положень.