Методические рекомендации 18 страница

Отже, демократія — не лише вільні вибори і верховенство народу, не лише плюралізм політичних інтересів, а й жорстка система державної субординації з чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, а й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним.

§ 4. Особливості правової, соціально справедливої держави та громадянського суспільства

На сучасному етапі розвитку державності в більшості країн світу на першому плані постала проблема співвідношення громадянського суспільства та держави, зокрема правової держави, їхньої взаємної залежності та взаємного впливу. Зростання інтересу до цієї проблеми зумовлене тим, що становлення правової держави, її функціонування й розвиток нерозривно пов'язані з формуванням і вдосконаленням громадянського суспільства.

Зумовлена розвитком самого суспільства, правова держава стала можливою з народженням громадянського суспільства. Тому важливо з'ясувати сутність і взаємозв'язок громадянського суспільства і правової держави.

Сам термін "громадянське суспільство" вживається в широкому і вузькому значеннях. У широкому сенсі громадянське суспільство — це та частина суспільства, яку не охоплює держава чи її структури, тобто все те, до чого "не доходять руки" держави. Воно виникає і видозмінюється в

Розділ VII

процесі природно-історичного розвитку як автономна, безпосередньо незалежна від держави сфера. Громадянське суспільство в широкому значенні сумісне не тільки з демократією, а й з авторитаризмом, і лише тоталітаризм повністю або частково поглинає його політичною владою.

Громадянське суспільство у вузькому розумінні нерозривно пов'язане з правовою державою, вони не існують одне без одного. Громадянське суспільство являє собою сукупність взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності, які не опосередковані державою. Це сфера вільної гри приватних чи колективних інтересів та індивідуалізму, спонтанного самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян, яка захищається законами від прямого втручання й свавільної регламентації органами державної влади. Тобто громадянське суспільство та правова держава ґрунтуються на суворому дотриманні законів, бо без надійної гарантії й захисту не можуть бути реалізовані права та свободи громадян.

Економічними засадами громадянського суспільства є приватна власність в усій багатоманітності форм. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої неможлива ні політична, ні соціальна свобода. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективнішою є соціальна захищеність індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних галузях життєдіяльності суспільства.

Громадянське суспільство насамперед передбачає і гарантує законом вільний вибір форм економічного і політичного буття людини, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, забезпечує свободу совісті. У політичному житті таке суспільство надає всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів.

Громадянське суспільство — продукт індустріальної епохи, воно формувалося переважно знизу, спонтанно, як результат розкріпачення індивідів і перетворення їх з просто підданих держави на вільних громадян-власників, котрі мають гідність і готові взяти на себе господарчу й політичну відповідальність.

Політичні засади людського існування

Громадянське суспільство має складну структуру й охоплює господарчі, економічні, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і правові відносини, мораль, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами як первинними суб'єктами влади, партіями, групами інтересів та ін. У громадянському суспільстві, на відміну від державних структур, переважають не вертикальні (підпорядкованості), а горизонтальні зв'язки — відносини конкуренції і солідарності між юридично вільними й рівноправними партнерами.

Нині чітку грань між громадянським суспільством і державою проводити стає дедалі важче, оскільки держава все більше втручається в економіку та соціальні відносини. Однак, незважаючи на це, розрізняти в соціальній системі громадянське суспільство і державу необхідно і потрібно насамперед для своєчасного виявлення і запобігання тоталітарним тенденціям, забезпечення суверенітету народу та свободи особи. Для посткомуністичних країн, зокрема для України, формування громадянського суспільства — необхідна умова переходу до ринку і правової державності.

Розпочинати формування громадянського суспільства, природно, потрібно з власності, на практиці забезпечуючи можливість утвердження та реалізації всіх її форм. При цьому обов'язково слід враховувати, що приватна власність, з одного боку, дає змогу людині, яка володіє власністю з надійним її захистом, набути економічної свободи, впевненості в сучасному й майбутньому, гідно триматися перед будь-якою владою. У громадянському суспільстві, що ґрунтується на таких економічних засадах і виступає як система, головною дійовою особою є власник (співвласник) засобів виробництва, або грошового капіталу, або акцій, або інформації, або просто робочої сили. Це свідчить про здатність приватної власності бути могутнім стимулом заінтересованої діяльності.

З другого боку, приватна власність позначена постійним прагненням самоприрощення, самопримноження, для чого нерідко використовуються будь-які засоби й методи, в тому числі крадіжки, насильства, війни. Саме цей бік приватної власності приніс людству неймовірні страждання та колосальні руйнування.

Тому формування громадянського суспільства в умовах сучасної України має спиратися на якнайповніше використання

Розділ VII

світового досвіду, якнайефективнішу реалізацію прогресивної ролі власності, функціонування демократичних політичних інститутів, виключаючи будь-які суспільні сутички. Для цього в Україні є всі можливості, розумна реалізація їх потребує, по-перше, законодавчого і реального закріплення права приватної власності у прояві її різних форм: змішаної, акціонерної, кооперативної, колективної власності, що передбачено Конституцією України; по-друге, гарантованого забезпечення всіх прав і свобод громадян та їхніх організацій; по-третє, створення правової держави, яка єдина спроможна захистити всі форми власності, всі права та свободи громадян, забезпечити цілісність країни та недоторканність її кордонів, ефективний розвиток всебічних зв'язків з іншими державами та світовим співтовариством.

Для встановлення повного народовладдя держава має бути підпорядкована суспільству, стати справжнім виразником його інтересів, керуватися у своїй законодавчій діяльності загальнонародною волею. Однак все це зумовлює необхідність високого рівня правової і політичної культури народу.

Ціннісний зміст ідей правової держави полягає в утвердженні суверенності народу як джерела й суб'єкта влади, гарантованості його свободи, в підпорядкуванні держави суспільству, пануванні закону.

У зв'язку з цим при творенні правової держави керуються принаймні такими трьома основними принципами взаємозв'язку держави та права.

1. Верховенство права. Це означає, що право є невід'ємним надбанням людини, нації, народу, воно ніким не надається й ніким не може бути відчужене.

2. Відповідність закону правові. Будь-який закон, прийнятий державою, має бути правовим. Право містить у собі сенс правильного, справедливого. Набуваючи нормативного закріплення, справедливість стає законом. Отже, закон є лише юридичною формою права.

3. Формальна рівність. Право має бути визнане як рівний для всіх вимір свободи. Принцип формальної рівності припускає лише одне — закріплення в законі однакових можливостей для всіх.

Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різних правових держав, можна виділити такі їхні загальні риси.

Політичні засади людського існування

1. Наявність розвинутого громадянського суспільства.

2. Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод людини, громадянського порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності.

3. Світоглядний індивідуалізм, відповідальність кожного за власне благополуччя.

4. Пріоритет прав людини над законами держави.

5. Загальність права, його поширення на всіх громадян, усі організації та установи, в тому числі на органи державної влади.

6. Суверенітет народу; оскільки лише народ є джерелом влади, державний суверенітет має представницький характер.

7. Розподіл влад держави на законодавчу, виконавчу і судову, що передбачає також відмінність їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією, а також певне верховенство законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх.

8. У державному регулюванні відносин між громадянами пріоритет методу заборони над методом дозволу між громадянами і державою: "Дозволено все, що не заборонено законом". Метод дозволу застосовується лише щодо держави, яка зобов'язана діяти в межах дозволеного — формально зафіксованих повноважень.

9. Свобода і права інших людей — єдине обмеження свободи індивіда. Правова держава не створює абсолютної свободи індивіда. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.

10. Визначальна роль суду в розв'язанні всіх спірних питань, підконтрольність йому кожного громадянина та всіх інституцій, можливість оскаржити в судовому порядку неправомірні дії державних органів і посадових осіб; незалежність і самостійність судової влади від органів державного управління і різних політичних сил.

11. Відповідність законодавства нормам міжнародного права.

Утвердження правової держави стало важливою віхою в розвиткові свободи індивіда та суспільства. Її творці вважали, що забезпечення кожному негативної свободи (тобто свободи від обмежень) і заохочення конкуренції будуть корисні всім, зроблять усі форми приватної власності доступними для

Розділ VII

кожного, максимізують індивідуальну відповідальність та ініціативу. А це, у свою чергу, сприятиме загальному благополуччю. Однак цього не сталось. Проголошені в правових державах індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи індивіда не перешкодили монополізації економіки з її періодичними кризами, жорстокій експлуатації, зростанню соціальної нерівності. Глибока фактична нерівність знецінила рівноправність громадян, перетворила можливість використання конституційних прав на привілей заможних класів.

Конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті, а також на невдалу спробу адміністративного соціалізму забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність стали теорія і практика соціально справедливої держави.

Соціально справедлива держава — це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожній людині гідні умови існування (життя), соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакові життєві шанси та можливості для самореалізацй в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної злагоди.

Така держава створює умови для згладжування майнової та інших форм соціальної нерівності і допомагає слабким, недієздатним та знедоленим, дбає про надання кожному роботи або якогось джерела існування, про збереження миру і спокою в суспільстві, формування сприятливого для людини життєвого простору.

Діяльність сучасної держави, орієнтованої на соціальну справедливість, багатогранна. Це перерозподіл національного доходу на користь менш забезпечених прошарків населення, політика зайнятості й охорони прав працівника на підприємстві, соціальне страхування, підтримка сім'ї та материнства, турбота про безробітних, старих, молодь, розвиток доступної для всіх освіти, культури і т. ін.

Політичні права людини доповнюються соціально гарантованими правами, що передбачають надання всім членам суспільства мінімуму матеріальних благ, прийнятого в даному

Політичні засади людського існування

суспільстві. Вводиться принцип соціальної відповідальності підприємств і організацій усіх форм власності.

Соціальні програми стали невід'ємною частиною політики держави. Більше того, держава набуває форми держави добробуту, держави достатку. На цих засадах відбувається розширення функції держави, які доповнюють, нерідко заміняють функції громадянського суспільства. Прикладом соціально справедливої держави є країни соціал-демократичної орієнтації, де при владі, як правило, перебувають представники цих партій (Швеція, Норвегія та ін.).

Концепція соціально справедливої держави стала широко відомою у багатьох країнах світу переважно завдяки практичному застосуванню формули: соціально справедлива держава — держава загального благоденства, добробуту, в якій головний акцент робиться на функціях держави, що полягають у наданні та забезпеченні соціально-економічних благ.

Водночас потрібно підкреслити, що теоретично і практично принципи соціальної держави вступають у суперечність із принципами правової держави. Зокрема, правова держава ґрунтується на автономній відповідальності індивіда за свою долю, а соціальна держава позбавляє індивіда цього, інтегруючи його в систему задоволення колективних потреб. Перша ґрунтується на свободі індивіда, свободі економіки і культури, друга — на "зрівнялівці".

Проте соціальна практика вносить суттєві корективи в теорії та концепції. У реальному житті існує певний зв'язок між правовою та соціально справедливою державою, який виявляється насамперед у тому, що вихідним пунктом обох концепцій, їхньою основною категорією є особистість, вільний громадянин. Якщо правова держава ставить за мету захистити свободу й права особистості, то соціально справедлива держава покликана забезпечити йому гідне існування.

За Конституцією (ст. 1) Україна є демократичною, правовою, соціальною, тобто прагне стати дійсно соціально справедливою державою.

Досвід цивілізованих країн свідчить, що основи правової та соціально справедливої держави мають розумно поєднуватись, не допускаючи однобічності ні в автономії та свободах людини, ні в гарантованому задоволенні потреб.

Розділ VII

§ 5. Громадські рухи й організації. Політичні партії і влада

До ряду важливих елементів політичної системи суспільства (крім держави, політичних партій та ін.) належать громадські рухи та громадські організації. Громадські рухи — це добровільні формування людей, що виникають на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу перспективу. Цілі, які обирають громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер.

Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утворення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні і нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні, консервативні, реакційні).

Особливістю громадських рухів є те, що вони реалізують громадянську ініціативу, яка ґрунтується на соціальній мобілізації громадян, соціальний солідарності та боротьбі з конкурентами за вплив на громадську думку.

Громадські рухи, залежно від того, який вид діяльності вони обирають або що ставлять за мету, поділяються на ті, які мають тривалий характер існування, і ті, які існують протягом короткого періоду. Як правило, після того, як певної цілі досягнуто, такі рухи зникають. Зазвичай це відбувається у такий спосіб:

а) громадські рухи трансформуються у більш стійкі та складні форми організації;

б) громадські рухи розпадаються, не утворюючи ніяких соціальних організацій.

Більш стійкими формами об'єднань громадян є організації і політичні партії.

Громадська організація — це добровільне об'єднання людей на основі певної програми дій і відповідного характеру їхньої реалізації. Таке визначення поняття "громадська організація" відбиває той факт, що, як правило, такі

Політичні засади людського існування

громадські формування діють за статутом (програмою) і що вони мають далекосяжну мету.

Громадські організації сприяють розвитку трудової, політичної та соціальної активності своїх членів (виражають їхні потреби й інтереси), їм притаманні самодіяльність та ініціатива.

Громадським організаціям властиві такі ж загальні риси, як і громадським рухам. Водночас громадські організації мають свої особливості й розрізняються за соціальними причинами утворення та характером інтересів і потреб (спортивні товариства, товариства мисливців, рибалок, спілки книголюбів тощо); організації, які створюються відповідно до форм участі громадян у виробничій діяльності або у громадському і соціальному житті для задоволення колективних потреб (профспілки, політичні партії).

Одним із головних інститутів політичної системи будь-якої демократичної держави є партїі. Політична партія (від латинського partis — частина) — організована група однодумців, яка виражає і представляє інтереси частини народу або певної соціальної групи чи кількох груп і має на меті реалізацію та досягнення цих інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних прошарків панівного класу і боролися між собою за державну владу або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Типовим прикладом таких угруповань в історії людства є торі і віги, які сформувалися в другій половині XVII ст. в Англії. Наступний крок пов'язаний з виходом на політичну арену буржуазії. Це дало поштовх формуванню нового типу об'єднань — політичних клубів, які відрізнялися від аристократичних угруповань (катерій) наявністю ідеологічних доктрин і розвинутою організаційною структурою. Найбільш відомі з них Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, що виникли під час Великої французької революції, а також Чартольн Клаб і Реформ Клаб, які були створені в Англії в 30-х роках XIX ст. і успадкували історичні традиції аристократичних катерій торі і вігів. Запровадження загального виборчого права, що ознаменувалося залученням до політики

Розділ VII

широких верств населення, поклало початок формуванню в середині XIX ст. сучасних політичних партій.

Першим політичним союзом однодумців була створена в Англії Ліберальна партія, яка виникла на базі заснованого у 1861 р. Ліберального товариства реєстрації виборців.

У сучасній політичній науці якогось загального, універсального визначення політичних партій як специфічних організацій немає. І це не випадково. Дають про себе знати різноманітність вияву функцій партій (залежно від суспільно-політичного ладу в країні), неоднакова їхня роль у політичному житті народу, різні засади виникнення, наявність тих чи інших політичних традицій, різний рівень демократичних прав і свобод.

В основі класифікації політичний партій можуть бути різні критерії: соціальні засади, ідейні, світоглядні цінності, принципи організації та ін.

Виходячи з природи соціальних засад, можна виділити партії, які представляють інтереси: окремих класів (наприклад, буржуазні, робітничі, селянські, поміщицькі та ін.); окремих соціальних прошарків і груп (наприклад, інтелігенції, дрібної буржуазії, селян-фермерів та ін.); кількох класів і соціальних груп (наприклад, політичні партії, що виникли на основі національно-визвольних рухів, — Народний рух України, Індійський національний конгрес (ІНК) та ін.).

За світоглядними позиціями певною мірою розрізняють: ідейно-політичні, або так звані світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідейними принципами; прагматичні, або так звані партії для виборів, які не мають ідеологічних програм і головна їхня мета — мобілізація якнайбільшої частини електорату (виборців) для перемоги на виборах.

У свою чергу, серед ідейно-політичних партій можна виділити:

• консервативні — Консервативна партія Великобританії, Християнсько-демократичний союз (ХДС, Німеччина) — політичні партії, які прагнуть зберегти суспільно-політичний лад, що існує;

• реформістські (всі соціал-демократичні та соціалістичні партії Європи), які орієнтуються на значні зміни та перетворення того чи іншого ладу, але за умови збереження його засад;

Політичні засади людського існування

• революційні — марксистські, або марксистсько-ленінські політичні партії (свого часу такою партією була КПРС), які відкидають існуючий політичний лад і ставлять за мету його повалення і заміну іншим ладом;

• реакційні політичні партії, що орієнтуються на часткове або повне повернення до старого ладу.

За принципами організації розрізняють:

• кадрові партії, які об'єднують у своїх лавах невелику кількість професійних політиків, що мають значний вплив у суспільстві і спираються на фінансову підтримку привілейованих прошарків суспільства;

• масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів для забезпечення шляхом членських партійних внесків фінансової підтримки своєї діяльності;

• партії, які будуються на принципах індивідуального членства, формально закріплених у статуті, формах і умовах вступу до партії, партійній дисципліні та ін.;

• партії, в яких немає інституту офіційного членства, а належність до партії визначається, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах;

• партії, які допускають колективне членство, в тому числі профспілок, трудових колективів та ін.

Політичні партії розрізняють також за місцем, яке вони займають у системі державної влади, а також за ставленням їх до правлячого режиму. Тут можна виділити правлячі й опозиційні партії, легальні та нелегальні, партії-лідери і партії аутсайдери, партії, які правлять монопольно і які правлять у складі коаліції.

Політичні партії часто поділяють на чотири групи.

Перша група — марксистсько-ленінські, авангардні партії (на зразок КПРС). Друга — парламентські партії. Це партії, характерні для країн Західної Європи, як консервативні, так і реформістські соціал-демократичні. Головна мета їх — завоювання більшості в парламенті і створення, як правило, однопартійного або коаліційного уряду. Це партії постійно діючі, з фіксованим членством, високим рівнем як партійної демократії, так і партійної дисципліни. Третя — партії, головна мета яких — участь у виборах. У них немає інституту офіційного членства, а належність до партії визначається

Розділ VII

через голосування за її кандидатів на виборах (наприклад, Демократична та Республіканська партії в США). В Америці не кажуть "Я демократ" чи "Я член Демократичної партії", а кажуть: "Я голосую за демократів". Четверта група — партія-община, партія-клуб — широке об'єднання багатьох людей з близьким світоглядом та політичними пристрастями чи інтересами.

Також можна типологізувати партії залежно від засад утворення певних інститутів політичного процесу (влади): соціальні (аграрні партії); етнічні (ультраліва партія басків "Ері батасуна"); демографічні (Жіноче об'єднання — партія Бельгії, Всеукраїнська партія жіночих ініціатив); культурологічні (Партія любителів пива в Німеччині, Росії і в Україні); релігійні (Партія мусульман України).

Основними функціями політичних партій є: представництво соціальних інтересів; соціальна інтеграція; політична соціалізація; створення ідеологічних доктрин; боротьба за державну владу й участь у її здійсненні; вироблення політичного курсу; формування громадської думки; залучення до своїх лав.

Сукупність політичних партій (чи політичних об'єднань кількох партій), їхні взаємозв'язок і взаємодія між собою та з іншими елементами політичної системи держави і суспільства в боротьбі за владу або при її здійсненні складають партійну систему. Більшість політологів вважають, що існує сім типів партійних систем, які розміщуються між полюсами: однопартійною (моноідеологізованою) та атомізованою (ідейно різнорідною) системами. Проміжні типи — системи з партією-гегемоном, домінуючою партією, двопартійні, обмеженого плюралізму і радикального (поляризованого) плюралізму.

При формуванні партійних систем найчастіше головну роль відіграють характер соціальної структури суспільства, чинне законодавство (передусім виборчі закони), а також соціокультурні традиції. Наприклад, у країнах, де немає значного селянського прошарку, аграрні партії, як правило, не виникають. У країнах, де провідну роль відіграє якась одна соціальна група (клас), існують передумови для створення системи з домінуючою партією. Якщо ж ця роль належить середньому класові, то може виникнути або система з домінуючої партією, або двопартійна система.

Закони також можуть впливати на характер партійних систем, обмежуючи, наприклад, діяльність окремих партій,

Політичні засади людського існування

створюючи перешкоди для допуску до виборів опозиційних партій певної спрямованості. Там, де діють виборчі системи мажоритарного типу (які визначають одного переможця за більшістю отриманих голосів), як правило, формуються двопартійні системи або системи з домінуючою партією. Пропорційні виборчі системи, навпаки, дають шанси на представництво в органах влади значної кількості політичних сил, ініціюють створення багатопартійних систем і партійних коаліцій, створюють умови для виникнення нових партій. У суспільствах з багатьма економічними укладами, різноманітністю культур і мов, націй, численними каналами артикуляції соціальних, національних, релігійних та інших інтересів, як правило, більше передумов для створення багатопартійних систем.

§ 6. Політика й ідеологія

Політична сфера суспільного життя регулюється і таким феноменом, як ідеологія. Однак потрібно підкреслити, що не тільки політична сфера, а й усі інші сфери суспільного життя мають ідеологічне забарвлення. Для того щоб побачити, як саме забезпечується функціонування різноманітних сфер суспільного життя (в тому числі політичного), потрібно визначитися із поняттям ідеології.

Існує кілька визначень поняття ідеології. Але, з нашого погляду, найбільш прийнятним є таке. Ідеологія — це ілюзорне бачення людиною (або певним формуванням спільності людей: сім'я, колектив, соціальна група, нація, народ та ін.) дійсності, яке з необхідністю вимагає свого теоретичного обґрунтування і практичної реалізації.

Таке визначення поняття ідеології можна вважати найбільш прийнятним тому, що воно підкреслює таку досить важливу думку: всі сфери людського життя пов'язані з пошуком людиною своєї мрії. Як свідома, суспільна і діяльна істота, людина завжди прагне пояснити, теоретично окреслити вибір мети свого життя і шляхи її досягнення. Ідея шляху до мети потребує логічного завершення. Те, що робить будь-яку ідею логічно визначеною, постає як ідеологія. Тому найбільш образно можна сказати так: ідеологія —

Розділ VII

це теоретично обґрунтована мрія. А оскільки без мрії людина не може любити, вірити, надіятись, не може стати вільною, то цілком закономірним є твердження, що життя людини і суспільства неможливе без ідеології.

Таким чином, ідеологія здатна проникати в усі сфери суспільного життя. Тому цілком справедливо вважати, що існує ідеологія політичного, правового, морального, економічного, естетичного, релігійного тощо життя суспільства. Однак найбільш завершеним явищем ідеологія постає все-таки у політичному вимірі. Адже політика охоплює всі сфери суспільного життя завдяки владі. А будь-який вплив, у тому числі ідеологічний, неможливий без влади.

Політична ідеологія — це теоретичне окреслення практичного шляху реалізації влади певної соціальної сили в суспільстві. У своєму існуванні вона торкається усіх сфер ідеологічного життя, а ті, хочуть вони того чи ні, підкоряються їй, бо вона має владу. І залежно від того, яка політична ідеологія працює в суспільстві, така його і доля.

При цьому слід підкреслити досить важливий момент. Політична ідеологія як особливе явище співорганізації політики й ідеології може бути започаткована державою чи недержавними утвореннями, наприклад, політичними партіями. Коли ж держава або політичні партії, отримавши виключну владу в суспільстві, починають використовувати політичну ідеологію у суто власних інтересах, то відбувається процес ідеологізації. Ідеологізація — явище, коли ідеологія певної соціальної сили, в руках якої зосереджена влада, починає проникати, як владарююча сила, у всі сфери життя суспільства, знищуючи на своєму шляху інші ідеології. Процес ідеологізації з необхідністю призводить до панування певної окремої ідеології. А коли ідеологія починає панувати, то вона втрачає працездатність, отже, приречена на загибель. Таким чином, ідеологія здатна жити і постійно вдосконалюватись тільки у взаємодії, боротьбі, конкуренції з іншими типами ідеології. Політична ж ідеологія здатна мати успіх тільки у змаганні з іншими ідеологічними системами. Підсумком цього змагання будуть ті реальні практичні звершення, які здійснять люди, спираючись на ті чи інші ідеологічні принципи.