Методические рекомендации 9 страница

Тому сучасна людина має бажання (досить поширене) та можливість залежно від своїх емоційних переживань змінити їх або посилити, звернувшись, наприклад, до улюблених музичних творів. Поширеним є також звернення до музики як засобу, який викликає спільні емоційні переживання у різних людей, коли збирається гурт знайомих, близьких, що тимчасово об'єдналися з певної причини (релігійне свято, день народження, весілля, похорон).

Розділ III

Історичну відносність переживань прекрасного і потворного можна виявити у примхах моди, взаємозаперечних ідеалах краси різних епох чи різних народів. Наприклад, і сьогодні серед деяких африканських народів існують ідеали жіночої краси, згідно з якими жінка стає красивою лише за умови, що вона важить 160 кілограмів (а найбільша красуня племені — 240 кілограмів).

Існує окрема філософська наука про прекрасне — естетика. З позицій естетики як особливої науки, прекрасне — це категорія, в якій виражається найвища оцінка природних і культурних явищ, що за своїми художніми цінностями відповідають мірам естетичного, прийнятим у суспільстві. За художнє досягнення чи відкриття визнають реалізацію окремою людиною (творцем, творчою особистістю) своєї неповторності у формах конкретного естетичного ідеалу. Якщо художник заперечує своєю діяльністю той чи інший естетичний ідеал, тоді про художню цінність його творчості не йдеться. Тільки вільне виявлення творчих потенцій і здібностей людини, що утверджує певну суспільну міру гармонії (можливості поєднати різні складові в єдине ціле), розглядають як багатство її духовного світу. Сам процес реалізації творчої свободи у процесі творення прекрасного полягає у здатності творити предметно-чуттєві форми, що виявляють гармонію. За умов, коли гармонія чуттєво не наочна, художній твір визнають потворним та огидним.

Суспільна співмірність прекрасного та потворного може бути продемонстрована такою символічною тезою: "Прекрасна троянда серед океану гною матиме вигляд монстра". Саме тому людина прагне побачити красу через прекрасне.

Прекрасне є для людини (людства) джерелом і наслідком почуття естетичної насолоди, естетичного виховання, радості від творення гармонії, у якій кожна складова знаходиться на своєму необхідному місці, без якої ціле неможливе, неповне, потворне. Тому естетичне почуття є одним із найбільш притаманних людині, без нього вона не може уявити себе як частину світу, як частину суспільства, необхідність свого існування.

Душевне життя і духовність людини

§ 7. Добро і зло - вінець духовності

За різних обставин кожна людина визначає (оцінює) конкретне ставлення оточення до себе та своє ставлення до близьких і знайомих. Найпоширенішим мірилом такої "оцінки" є поняття "добро" і "зло".

Як суспільна цінність добро реалізується в соціальній злагоді, громадському спокої, відсутності кризових потрясінь, у матеріальній забезпеченості сьогодні та впевненості в завтрашньому (соціальний оптимізм). Визначення добра як духовної цінності цілеспрямовано здійснюється у межах аксіології — науки про цінності, яка з'ясовує якості та властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольняти потреби, інтереси і бажання людей.

Добро, як правило, визначають як нормативно-оціночне явище духовності, яке в загальній формі визначає те, що має бути позитивним у житті суспільства, людських цілях, вчинках. Добром позначають здатність людини творити благо на користь суспільства, іншої людини.

Поняття добро визначає позитивне ставлення до різних явищ з позиції визнання їх необхідними для співіснування людей. Явища, які спричиняють руйнування суспільного буття, називаються злом. Добро не слід розглядати лише як суб'єктивну оцінку, воно може бути об'єктивною характеристикою предмета, яка фіксує його досконалість у поєднанні з емоційним схваленням, коли щось називають добрим, тобто таким, яке відповідає своєму призначенню (добрий інструмент, добра квартира); цінність, корисність речей, явищ для людини, суспільства (добра новина, наживати добра); моральні якості людини, сутність її вчинків (зробити добру справу, добра мати, добродій).

Відомі з історії спроби визначення добра і краси здійснювалися через співвідношення з поняттям "благо". Іноді ці поняття вживались як синоніми.

Переважна більшість як "класичних", так і сучасних мислителів користуються таким еквівалентом поняття "добро", як "благо". Однак поняття "благо" більш глибоке.

Благо — соціально-філософське поняття, яким визначається все, що задовольняє потреби людини і має для неї (і суспільства) значення позитивної цінності.

Розділ III

Саме в цьому розумінні поняття "благо" наближається до категорій добра і цінності й нерідко ототожнюється з ними. Втім, починаючи з античних часів, благо розуміється або як вища цінність (самоцінність), або як її субстанційна основа: "Благо є те, що людина цінує". У такому разі цінність виступає як міра блага, визначає його межі. Якщо цінність (речей, вчинків) є порівнянним поняттям, то благу така властивість не притаманна, його не може бути "більше" або "менше".

Добро — це почуття й усвідомлення людиною своєї здатності творити благо.

Поняття "зло" у загальній формі означає те, що є негативним, справляє руйнівний вплив на людину у її природних і суспільних проявах. Існує таке зло, як зло фізичне (біль, хвороба, екологічна криза), соціальне (війна, економічна криза), моральне (жорстокість, підступність, пихатість, брехливість тощо). Добро органічно взаємопов'язане зі своєю протилежністю — злом. Ці поняття органічно поєднані з відповідними емоціями. Добро і зло — не лише усвідомлюються, а й чуттєво переживаються.

Зло — це почуття і усвідомлення людиною своєї здатності робити шкоду.

Слід зазначити, що добро і зло можуть бути двома протилежними властивостями одного й того самого явища. Наприклад, вчення про мікросвіт і його застосування в енергетиці — це добро, а загроза термоядерної війни, яка виникла лише завдяки розвитку фізики мікросвіту, — зло. Тому поняття "добро" розкриває свій зміст у повному обсязі лише через співвідношення з поняттям "зло".

Уявлення про добро і зло упродовж століть змінювалися. Ці зміни спричинені об'єктивним розвитком взаємин між людьми, мінливістю суспільних взаємозв'язків, культури. Тому уявлення про добре і зле можуть бути істотно відмінними у різних народів, а то й протилежними. Наприклад, добре відома проблема пояснення фактів існування зла у світі, що має принципове значення для релігійних віровчень. Адже якщо Бог є кінцевою причиною всього сущого, то, очевидно, він має нести відповідальність і за суспільне зло?

Були вчення, які пояснювали зло існуванням "темного начала". Однак канонічне для християнства вирішення було запропоноване Августином Блаженним (354—430 н. е.). Він

Душевне життя і духовність людини

вирішив проблему так: зло пояснив не як щось протилежне добру, а як його брак. Тиша, писав він, є відсутністю шуму, нагота — відсутністю одягу, хвороба— відсутністю здоров'я, а темрява — світла. Зло, отже, поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра, як ослаблення добра. Тим самим він звільнив Бога від відповідальності за існування зла. І хоча подібне звільнення було слабкою втіхою для рядових віруючих, воно все ж надихало оптимізмом, навертало їх до віри в добродійність Бога, закликало людей не ремствувати на зло, а дякувати Богові за те добро, яке він втілив у існуючі реалії.

Отже, добро і зло слід розуміти як об'єктивні визначення певних подій, вчинків, які можуть бути конкретними історичними явищами. При цьому поняття "добро" — найбільш загальний вияв духовного в людині, а "зло" — вияв бездуховного.

Найчастіше бездуховність виявляє себе у вигляді аморальності — руйнування моральних засад суспільства.

Якщо духовність — творча сила формування людської душі, то бездуховність — руйнівна сила людського в людині, що фактично перетворює людину на тварину. Недарма людей, що сіють бездуховність, живуть бездуховно, називають нелюдами. Переконатися в існуванні нелюдів (людей, просякнутих бездуховністю) можна на безлічі фактів. Це війни, зброя, що може знищити все живе на Землі, злочинність, байдужість, зневага, егоїзм та інші різноманітні вияви зла.

Поняття "добра" і "зла" виконують функцію формування почуття особистої відповідальності за власні вчинки. З огляду на те, що поняттям "відповідальність" позначають усвідомлення людиною (людністю) свого обов'язку перед суспільством або іншою людиною, слід визнати, що воно дає змогу виявляти суть і значення певних вчинків, узгоджувати їх із процесами суспільного розвитку.

Без відповідальності існування суспільства стає неможливим, воно деградує й саморуйнується (розпадається). Тому усвідомлення відповідальності відбувається як самоусвідомлення свого зв'язку з певною людністю (товаришем, родиною, народом, нацією, колективом, людством тощо), яке розуміється як умова власного існування. Також існує зворотний зв'язок — певна людність відчуває і усвідомлює свою

Розділ III

відповідальність перед певною особою, інакше ця людність духовно не здатна вимагати від неї відповідальних вчинків. Так чи інакше, люди здатні усвідомлювати своє колективне ставлення до певної особи. Відбувається таке почуття усвідомлення через визнання, що колектив (більшість) бажає певній людині зла чи добра; визнає її за добру чи злу; оцінює її вчинки негативно чи позитивно.

Кожна людина може стояти перед вибором між злом і добром. Можливо, цей вибір вже доводилось робити і вам. Варто замислитись над таким вибором. І все ж... — поспішайте робити добро.

Що прочитати?

Бородай Ю. М. От фантазии к реальности. — M., 1995.

Енциклопедія про все на світі. — К., 1999.

Етика ділового спілкування: Курс лекцій / Т. К. Чмут — К., 1999.

Психологія: Підручник для вузів / Ю. Л. Трофімов — К., 1999.

Сковорода Г. С. Кольцо. Разговор дружескій о душевном міре // Повне зібр. творів: У 2 т. — К., 1973. — Т. 1.

УСЕ. Універсальний словник-енциклопедія. — К., 1999.

Франк С. Л. Духовные основы общества. — M., 1992.

Запитання для самоконтролю

1. Яка відмінність між поняттями "дух" і "душа"?

2. Духовність: варіанти визначення.

3. Визначте поняття "тілесність".

4. Інтелект і воля: характер взаємозв'язку.

5. Визначте функцію ідеалів у суспільній життєдіяльності.

6. Розгляньте поняття "честь", "совість", "гідність" як форми самоусвідомлення особи.

7. Поясніть, чому одне поняття "порядність" охоплює множину понять "честь", "совість", "гідність".

8. У чому полягає єдність та відмінність істини і правди?

Душевне життя і духовність людини

9. З якими духовними властивостями пов'язана здатність людини бути прихильною?

10. Поясність, чому віра може бути тільки як наслідок самоусвідомлення.

11. За допомогою яких душевних якостей людина долає свою фізичну обмеженість?

12. У чому полягає зв'язок гармонії з красою?

13. Визначте духовний сенс поняття "добро".

Дискусійні питання

1. Духовність — потойбічний чи соціальний феномен?

2. Тілесність людини: природа і сутність.

3. Інтелектуальні здібності людини: межа і безмежність.

4. Відмінність релігії і науки при тлумаченні поняття душі.

5. Якою має бути роль соціального ідеалу?

6. Інтелігентність: природне чи штучне в людині?

7. Чи довго жити "правді"?

8. Прихильність і закон: міра співіснування.

9. "Сила" і "слабкість" філософії правди.

10. Межі потворного і прекрасного.

11. Добро — рушійна сила історичного процесу.

Словник

Авторитет — загальновизнане значення, вплив, поважність особи, організації, колективу, теорії тощо.

Герой — видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість.

Гріх — поганий, непорядний вчинок.

Доброта — чутливе, дружнє ставлення до людей.

Імпульс — внутрішній поштовх, спонукання до якої-небудь дії.

Канон — твердо встановлене правило, норма.

Конформізм — пасивне, пристосовницьке сприйняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання

Розділ III

існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Лик — зовнішній вигляд, видима поверхня чого-небудь.

Максима — правило, основний принцип, яким користується людина у своїх діях та вчинках.

Маріонетка — сліпе знаряддя; виконавець чужої волі.

Мода — нестійка, минуща популярність.

Парадокс — думка, судження, що різко розходиться зі звичайним, загальноприйнятим і суперечить здоровому глуздові.

Покаяння — добровільне визнання своєї провини.

Причетний — людина, яка має безпосереднє відношення до якої-небудь справи або до когось.

Радикал — прихильник крайніх, рішучих дій, поглядів.

Рай — за релігійними уявленнями, місце, де блаженствують праведники після смерті.

Репутація — загальна думка про окрему особу, групу або колектив людей.

Свавілля — схильність діяти на власний розсуд, не зважаючи на волю й думку інших.

Сором — почуття сильного збентеження, зніяковіння через свою погану поведінку, недостойні дії, вчинки.

Спасіння — те, що рятує від чого-небудь.

Спокутувати — нести покарання за злочин, провину.

Свідомість і пізнання

Найбільшою таємницею на світі, яку завжди прагнули розгадати найсвітліші уми людства, мабуть є таємниця свідомості. Адже людина думає, вона єдина спроможна оцінювати себе, здатна передавати інформацію, має мову, може прогнозувати свою діяльність, спілкуватися із собі подібними, творити своє соціальне середовище. Але як виникає людська свідомість?

Розділ IV

§ 1. Розуміння свідомості

У попередніх розділах вже йшла мова про відображення як загальну властивість матерії, про те, що на різних рівнях організації матерії відображення має специфічний характер. Природничі науки свідчать, що з появою перших живих істот виникає найпростіша форма відображення — подразливість, або загальнобіологічна форма відображення, властива всім живим організмам — від амеби чи інфузорії-туфельки до людини. Це не що інше як реакція — відповідь організму на вплив навколишнього середовища.

Подальший розвиток і ускладнення живих організмів приводять до появи чутливості (наприклад, рослин до сонячного проміння — згадаймо такий "природний радар", як соняшник).

Появ а вищих тварин, тобто таких, що мають центральну нервову систему й розвинуті півкулі головного мозку, свідчить вже про виникнення психіки. І врешті-решт, виділення з тваринного світу людини супроводжувалося появою вищої, притаманної лише людині форми відображення зовнішнього світу — свідомості.

Отже, попри різноманітні спроби дати те чи інше визначення свідомості, необхідно з'ясувати її походження. Безсумнівно, передумовами виникнення свідомості є, по-перше, виникнення життя на Землі; по-друге, еволюція форм відображення живих істот. Цікаві, хоча й спірні дані, з якими можна погоджуватися чи відкидати їх, дає швейцарський зоолог А. Портман. За його шкалою, здібності мислення (а це складова свідомості) у середньому оцінюються: у людини — 214 балів, дельфіна — 195, слона — 150, мавпи — 63, зебри — 42, жирафи — 38, лисиці — 28, бегемота — 18 балів.

Але тварина не усвідомлює ні своїх дій, ні свого місця з-поміж подібних до себе. Тварина не має ні свідомості, ні самосвідомості (ось чому одне з визначень людини зводиться до того, що вона — єдина істота, "яка знає, що вона є").

Проте розуміння походження феномену свідомості ще не дає відповіді на питання про її сутність.

У самому слові "свідомість", якою б мовою воно не звучало, відображається складна й суперечлива структура цього явища. Наприклад, українською мовою "свідомість" означає

Свідомість і пізнання

— "з відомостями про світ", російською — "зі знаннями" ("сознание"), німецькою — "знання про буття" тощо. Тобто у понятті "свідомість" фіксуються два суттєві моменти: відношення і знання. Людина — свідома істота, бо вона має здатність зі знанням ставитися до світу, до своєї діяльності з його перетворення відповідно до власних потреб.

Але при цьому виникають такі запитання: "Завдяки чому людина має цю здатність? Що породжує цю здатність у людині?". Природознавство, зокрема біологія, передусім учення І. Сеченова, І. Павлова, О. Ухтомського та інших вчених, показують, що біохімічні та інші процеси людського організму пов'язані з образоутворювальною діяльністю людини стосовно самої себе і світу. З цих учень випливає, що основою образного контакту людини зі світом є рефлекторна діяльність, умовні та безумовні рефлекси, наявність у людини другої сигнальної системи. Еволюційна теорія Ч. Дарвіна, незважаючи на те, що вона зараз піддається сумнівам і запереченням, доводить, що феномен свідомості пов'язаний зі змінами природи людини — починаючи зі зміни її кінцівок і закінчуючи нейрофізіологічними змінами в корі головного мозку.

У філософії та інших галузях науки проблема свідомості має щонайменше чотири аспекти.

Перший аспект — це проблема відношення свідомості до відображуваної дійсності. Свідомість розглядається тут як вторинна щодо матерії. У межах цього аспекту вирішуються найважливіші філософські питання про сутність свідомості, про суб'єктивне та ідеальне, про соціальну природу свідомості людини та її творчої діяльності.

Другий аспект — це проблема виникнення, генези свідомості. Тут свідомість розглядається як результат прогресивного розвитку (еволюції) живих організмів (про що вже йшла мова). Його дослідження відбувається шляхом з'ясування закономірностей становлення соціальної форми психіки, тобто свідомості, під впливом визначальних чинників суспільного буття.

Третій аспект проблеми свідомості полягає у відношенні свідомості й діяльності мозку, тобто це психофізіологічна проблема, найменш розроблена природничими науками. Вона привертає до себе чимдалі більшу увагу нейрофізіологів,

Розділ IV

психологів та філософів, адже свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, людського мозку.

Четвертий аспект проблеми пов'язаний з вирішенням питання про активність, про роль свідомості у перетворенні світу. Свідомість розглядається тут як суб'єктивна реальність, якій притаманні активність і відносна самостійність.

Наша свідомість активна, ми сприймаємо, як відомо нам з власного досвіду, не "все підряд" (бо коли бачиш "все", то не бачиш нічого), а те, на чому ми зосереджуємо свою увагу і що хочемо бачити чи чути.

Свідомість вибіркова, адже ми створюємо, помічаємо і зберігаємо образи того, що має для нас значення, що цікаве для нас, що має сенс.

Отже, свідомість завжди перебуває у стані смислової активності й вибірковості. До того ж їй притаманна ще одна суттєва властивість — здатність до так званої іншодії, тобто здатність вибирати, діяти по-іншому, не так, як минулого чи позаминулого разу. Іншими словами, свідомості притаманна свобода: сама людина інколи не знає, що "витворить" її свідомість, яка перебирає варіанти, зупиняється на тому, що сама вважає важливим, кращим, значущим.

Свідомість, таким чином, не є "мертвим" чи "дзеркальним" відображенням світу, вона є властивістю людського мозку, яка проявляється в активному відображенні, прогнозуванні, творчості, організації людиною своєї діяльності з перетворення світу.

Виходячи з цього, можна дати загальне визначення свідомості як здатності головного мозку людини цілеспрямовано відображати світ, перетворювати його в образи і поняття.

Користуючись методом визначення через перелік основних властивостей речей, явищ, доцільно розглянути визначення свідомості за відомим дослідником цього феномену О. Спіркіним: "Свідомість — вища, притаманна лише людині й пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає:

• в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності;

• у попередній уявній побудові дій і передбаченні їхніх результатів;

• у розумному регулюванні й самоконтролі поведінки людини".

Свідомість і пізнання

Іншими словами, свідомість є суб'єктивною реальністю. Але вона не зводиться до пасивно-споглядального відображення світу, як вважали представники матеріалізму XVII— XVIII ст. (у чому і виявляється обмеженість розуміння ними свідомості). Її не можна зводити й лише до фізіологічного процесу, як це робили представники так званого вульгарного матеріалізму, котрі вважали, що "мозок виділяє думку, як печінка — жовч".

Свідомість може існувати лийіе за наявності високорозви-неного мозку: свідомість дитини формується у зв'язку з розвитком її мозку; старіння пов'язане зі згасанням функції свідомості. Як вважають сучасні природодослідники, мозок формується по-різному, під впливом середовища. Адже де більше речей, там більше й синаптичних контактів між нервовими клітинами. Тобто мозок виявляється різним не тільки залежно від того, коли він побачив світ, а і яким цей світ побачив.

Виходячи з такого розуміння свідомості, її значення як сутнісної риси людини можна відобразити у її функціях:

• пізнавальній — відображення світу у свідомості людини є суспільно-історичним процесом, у якому кожний акт пізнання "накладається" на інформацію минулого досвіду, на вже наявні уявлення про дану річ, явище, хоча й неповні й не зовсім точні;

• конструктивній — як підкреслювалося у визначенні, свідомість є випереджаючим відображенням і цілеспрямованим перетворенням дійсності, в результаті чого людина творчо створює нові речі, яких немає у природному світі;

• регулятивній, яка "вплетена" у взаємодію людини із зовнішнім світом, виступає у двох формах — спонукальних мотивів і виконавчої регуляції суспільного життя, тобто приведення дій людини у відповідність до її потреб.

Особливу роль у житті й діяльності людини відіграє самосвідомість. Якщо свідомість значною мірою є "знанням про іншого", то самосвідомість є "знанням людини про саму себе".

Пробудження самосвідомості виводить людину зі сліпого і безглуздого існування на шлях усвідомленого життя. Самосвідомість (її часто називають рефлексією) виділяє нас із навколишнього середовища. Виникнення самосвідомості означає появу суб'єктивного часу — адже лише для людини існують минуле, сучасне та майбутнє як особливі, внутрішні стани,

Розділ IV

різні часові виміри. Лише людина здатна поринати у спогади або ж витати у рожевих мріях, відриваючись від швидкоплинного життя. Лише завдяки суб'єктивному часу, який виводить нас за межі сучасного моменту, ми усвідомлюємо історію нашого життя, зберігаємо єдність, цілісність нашої власної особистості, як би вона не змінювалась від дитинства до старості.

Самосвідомість дає людині розуміння своєї індивідуальності, унікальності, неповторності. Існують каміння й дерева, рослини, тварини, які мають психіку, інколи досить розвинуту. Але перші не знають про своє існування. Останні ж не мають самосвідомості: вони знають світ, але не знають себе, нездатні сформулювати чітко внутрішнє ядро, подібне до нашого "Я".

§ 2. Структура свідомості. Свідоме і несвідоме

Свідомість людини має складну структуру, яка відображає, з одного боку, те, з чого складається цей феномен, а з іншого — спосіб, характер його функціонування.

Розглядаючи свідомість з точки зору бачення її існування як певних станів, вияву людської сутності стосовно відображення дійсності, ми говоримо про свідомість як єдність емоцій, мислення, пам'яті та волі.

Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме вам з власного досвіду. Оскільки людина живе більшою мірою емоційним, ніж раціональним життям (що інколи спричинює непередбачуваність її поведінки), можна зробити висновок про роль і значення емоцій, почуттів у її життєдіяльності.

Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин (тут ми знаходимо відповідь на постійно дискутовані питання: "Чи мислять люди? Чи мислять тварини? Чи мислять машини?"). Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.

Пам'ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає "накази" іншим органам і є немовби головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки)

Свідомість і пізнання

зв'язку з руками, ногами, легенями. Різновиди пам'яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає психологія.

Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим потребам. Вольові зусилля потрібні людині не тоді, коли вона бажає, хоче щось зробити чи чогось досягти, а тоді, коли цього вимагає обов'язок (пригадаймо українську приказку: "Хіба хочеш — мусиш").

Якщо розглядати свідомість з точки зору бачення суб'єкта, тобто носія цього явища, то вона постає перед нами як органічна єдність індивідуальної, колективної, соціально-групової, етносоціальної (національної), суспільної та іншої свідомості. Ще один підхід до структури свідомості — прояв її духовно-практичного характеру. В цьому аспекті свідомість постає перед нами як явище міфологічної, релігійної, філософської, наукової, політичної, правової, моральної, естетичної чи іншої свідомості. Насамкінець, при розгляді свідомості з точки зору глибини і суттєвості відображення світу ми виділяємо буденну та теоретичну свідомість.

Таким чином, свідомість є тією надзвичайною силою, яка підносить людину над світом і водночас підкреслює слабкість людини, її недосконалість стосовно багатьох явищ дійсності. Адже свідоме втручання людини у світ здійснюється і шляхом абсолютизації інтересів, потреб людини чи людських спільнот. Егоцентризм людини, її експансія в природу — це і її радість, і біль. Завдяки свідомості людина, обираючи той чи інший шлях розвитку, фактично освячує, абсолютизує певний спосіб діяльності, а він часто виявляється недосконалим, завдає більше зла, ніж приносить добра. І тому можна сказати, що людина чинить свідомо й у своїй регресивній діяльності. І нарешті, свідомість, виявляючи свою силу у вольовому керуванні почуттями, збіднює діяльність людини, фактично принижує її свободу і гідність.

Свідомість є особливою здатністю людини творити суб'єктивні образи об'єктивного світу, активно й цілеспрямовано перетворювати світ відповідно до своїх потреб та інтересів. Свідомість — це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її жіттєдіяльності, суспільною організацією, здатністю до пошуку сприятливих умов для свого існування.

Розділ IV

У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людському, як і будь-яка інша жива істота.

Як синонім свідомості ми часто вживаємо поняття "психічне життя людини". Але зміст їх не тотожний. Поняття "психіка" ширше, ніж поняття "свідомість". Структуру свідомості ми вже з'ясували. Під психічними ж явищами ми розуміємо всі усвідомлені й неусвідомлені пізнавальні процеси й утворення — відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення; психічні стани охоплюють емоції, настрої, бадьорість, втомленість тощо; психічні властивості людини — це й спостережливість, і винахідливість, і риси характеру, тип темпераменту тощо.

"Людина не затримується довго у свідомості і має втікати у несвідоме, в якому знаходяться її корені", — говорив Й.-В. Гете. Отже, несвідоме не є відокремленим від свідомості якоюсь "непрохідною стіною". Процеси, які починаються в ньому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки, значне свідоме витісняється нами в несвідому сферу.

Згадаймо звичну ситуацію — під час розмови ви хочете щось пригадати, але, як не напружуєте пам'ять, вам не вдається цього зробити. Тоді ви говорите: "Хвилинку, почекайте, я пригадаю" і продовжуєте розмову. Раптом, через якийсь час, те, що ви намагалися пригадати, спадає вам на думку. Як це відбулося, ми не знаємо. Свідомість, мабуть, працювала, "намацуючи і шукаючи у пітьмі" відповідь, хоча нам здавалося, що ми були зайняті іншими думками. У зв'язку з цим буде слушним зауваження, що чим більше ми вивчаємо процес мислення, тим більше переконуємось, що цей процес значною мірою пов'язаний з автоматичною, несвідомою роботою мозку. Ідеї та уявлення, які є в нашій свідомості, — це лише ніби каміння, по якому ми хочемо перейти через потік.