Государственное образовательное учреждение высшего профессионального образования 8 страница

— І ти прийшла до мене? — лагідно спитала жінка.

— Еге ж, прийшла. Бо сказала мені королева Печалі: свою маму я в інших людях можу пошукати, бо хто може дістатися на ту Хмару?

І показала вона пучкою вгору, де сяяла чудова біла пречиста Хмара. І подивилися вони туди, аж засліпилися обоє, така срібна була, лискуча і недосяжна.

— Ну що ж,— сказала жінка,— Може, й правду тобі ска

зала королева Печалі. Зайди в мій дім, я тебе вмию й причепу

рю, бо хіба можна носити таку одежу, як на тобі?

Взяла дівчинку за руку, і та мимохідь зирнула на її пальці — здалося їй, що вони вкриті ледь помітною позолотою. Встали вони і пішли в дім. І все в тому домі блищало й сяяло, світла там було багато, а в кутках — жодної павутини. Величезні вікна були прикрашені мармуровими лутками, чисті шибки висвічували ясним небом, а стіл посеред кімнати сяяв, ніби золотий. І так добре й радісно стало дівчинці у цій веселій хаті, що їй по-справжньому захотілося тут залишитися, щоб ця золотава жінка стала її матір'ю і щоб стала цій жінці вона донечкою. Поривно пригорнулася маленька до пишної одежі жінки, але не ніжне і ясне тепло до неї заструмувало", а начебто до металевої статуї вона доторкнулася.

— У мене ти не бідуватимеш і не сумуватимеш,— сказала жінка,— Я ж бо найбагатша з усіх багатих.

— Хто ж ви така? — задерла голову дівчинка.

— Хіба не пізнала? — засміялася господиня,— Я — королева Багатства, і єдине, чого тобі в мене доведеться навчитися,— добре і безпомильно лічити.

— Я вмію лічити,— сказала мала,— Минулого року я до ста лічила, а тепер — до тисячі!

— Чудово! — зирнула. на неї королева Багатства,— Навчу тебе лічити до мільйона, мільярда і трильйона.

Стисла тендітні пальчики малої, і здалося дівчинці, що рука королеви Багатства теж металева, аж скрикнула вона тихенько — боляче їй зробилося...

Так почала вона жити у тієї жінки. Ніколи не сварила королева Багатства малу і не била за розлиту воду, розбиту чашку чи розсипаний цукор, ніколи не сумувала маленька біля неї так, як біля королеви Печалі, але була королева суха й поважна і мала напрочуд холодні, хоч і золотисті, очі. Все тіло її теж було золотисте, але так само холодне, і хоч розчісувала вона дівчинці волосся, зав'язувала банти й прикрашала стрічками, хоч одягала її в пишні золототкані парчі і у вишиті сріблом та золотом сорочки, не зовсім затишно відчувала себе біля неї дівчинка. Ніколи-бо ця жінка не сміялася й ніколи не співала, ніколи не раділа й не веселилася, ніколи не обігрівала приймачку теплим словом і теплим дотиком. Поцілунки її були холодні, як і всі її ласки, а в хаті завжди висів гіркуватий присмак металу...

— То як тобі подобається нова господиня? — спитала дівчинка в ляльки Галі, коли вискочила якось надвір.

— Вона гарна,— сказала лялька,— Гарнішої бути не може.

— Еге ж, вона гарна,— сказала дівчинка,— І в хаті в неї світло, але якось мені чудно в неї.

— Бо ти вередуха,— сказала лялька Галя,— Не було ще у тебе такої гарної господині.

— А не було,— згодилася дівчинка,— Може, я й справді вередуха?

— Еге ж, ти й справді вередуха,— сказала їй лялька Галя...

Чотири скрині стояли в хаті, і повела до них одного дня королева дівчинку. Були вони окуті золотими, срібними й мідними обручами, а коли відчинила королева першу скриню, здивувалася мала від величезної кількості мідних грошей.

— Ці гроші,— сказала королева Багатства,— лічитимемо

місяць.

По тому відчинила другу скриню, і засліпило дівчинку срібне сяйво.

— А ці гроші лічитимемо два місяці!

Королева підійшла до третьої скрині і відкинула віко. Мусила примружитися дівчинка, бо побачила безліч золотих монет, од сяйва яких аж очі різало.

— Велика сила в цих грошах, дитино,— сказала королева

Багатства,— Цілий світ за них можна купити, всіх людей і все

їхнє добро. Ці гроші ми будемо лічити три місяці, бо кожну мо

нету треба буде потримати в пальцях і приласкавити. Так пе

релічуватимемо гроші двічі на рік. Коли ж захочемо розва

житися й потішити себе, відчинимо четверту скриню.

Вона відкинула четверте віко, і дівчинка аж приплющилася: засліпило її сяйвом золотих і срібних прикрас, густо поцяцькованих смарагдами, сапфірами, діамантами, аметистами, перлами, рубінами та ямшитами.

— Вразило тебе, ягідко? — добродушно засміялася коро

лева Багатства,— У все це ми вбиратимемося щоразу, коли

кінчимо лічити одну із скринь. Ходи сюди!

І вона штовхнула високі мідні двері — зайшли вони в срібну з позолотою кімнату, вщерть заставлену дзеркалами. І побачила дівчинка себе в тій кімнаті не в одній особі, а в дев'ятьох, і дев'ять королев стояло перед нею. А що було то в перший день по приході, саме тоді наказала королева дівчинці скинути її колишню темну одежу, що в неї вбрала малу королева Печалі.

— Скидай усе, ягідко, бо ми не повинні нічого мати від

Печалі,— сказала королева Багатства,— У тих, хто найба-

гатший із багатих, мусить бути й одежа найбагатша...

Тоді-то й одягла королева на приймачку золототкані парчі і взула в золоті туфельки, і хоч важкими вони здалися дівчинці, промовчала вона, щоб не розгнівити свою добродійку.

Від усього того запаморочилась у голові в малої, а коли подивилася вона на жінку, яка хотіла мати її за дочку, здалося, що в ній було куди більше від високої та гарної, котру розшукувала, ніж у забутої вже королеви Печалі...

Перший місяць вони лічили мідні гроші. Вставали з першими променями сонця, а лягали з останніми. І стало трохи нудно дівчинці, хоч як вона старалася,— тільки й чула, що брязкіт монет і клацання кісточок на рахівниці. Вона й сама клацала на рахівниці й лічила, лічила. Все те потім перераховувала королева і виписували вони цифри крейдою на чорній дошці. Потім стирали й писали нові цифри, і так тяг-лося цілий тиждень. Навіть у неділю вони працювали, спершу і в вікно не мала коли виглянути дівчинка, бо не було для неї світу, навіть із лялькою Галею не мала як розмовитися, бо ляльку Галю королева викинула надвір, і там, надворі, під дощами й росами лялька Галя й мешкала. Дівчинка лише зуміла раз вискочити, щоб хоч під деревом свою ляльку прилаштувати, тоді й відбулася їхня перша розмова, але королева Багатства її виганьбила: навіщо тепер дівчинці обдерта, безрука й безока лялька, коли в неї є таке багатство! І щоб не сумувала вона за лялькою, їй було подаровано ще в третій день, відколи тут поселилася, ляльку порцелянову у пишнім, золотом шитім одіянні, у всипаній перлами шапочці і зі справжнім діамантовим намистом. Але що з того, коли ця лялька була глуха, німа і не вміла рухати ні руками, ні ногами — погралася трохи нею дівчинка та й покинула.

Коли ж минув другий тиждень, ударилася раптом у вікно, біля якого сиділа маленька, барвиста синичка, застукала в шибку крильми. Зирнула дівчинка надвір — і вразилася: здавалося їй, що нема більше світла, як у цій кімнаті, а за вікном так палало голубе небо і так палахкотіло сонце, що їй аж сутінки в очах постали. А ще побачила дівчинка у вікно величезну купчасту Хмару, яка палала яскравіше всього золота і срібла в королевиних скринях. У дворі росли дерева, майже досягаючи тієї хмари, й були вони покриті густим цвітом. Від того здалося дівчинці, ніби спустила на дерева цвіт сама Хмара, і все буяло, грало, мінилося й тріпотіло.

І здалося дівчинці, що в її серце вплив чи увійшов голубий повітряний хлопчик, приклав до вуст тоненьку, як сірник, дудочку і засюрчав у неї. Така чиста й гарна була його пісня, що захотілося дівчинці скочити на рівні й затанцювати, задзвонити сміхом, але зирнула на замислене, зосереджене й серйозне обличчя королеви Багатства й побачила, що з її посинених вуст почали виповзати, як чорні жуки, цифри. Так, були вони, ті жуки-цифри, чорні, як ніч, і повзали вони по столу, по руках королеви, по підлозі, по стінах і по стелі. Зирнула тоді дівчинка в один куток, другий, третій і четвертий і раптом побачила, що по тих кутках сиділи, поклавши голови на підставлені долоні, одна, друга, третя й четверта Нудьга. І були в тих Нудьг олов'яні очі, і шия в них на в'язах не трималася, а тіло було таке прозоре, що всі кісточки просвічувалися. Вряди-годи позіхали ті Нудьги, розводячи щелепи, і від того в хаті починало пахнути пусткою і цвіллю.

— Чому не працюєш, дочко? — спитала королева.

— Я подивилась у вікно,— сказала дівчинка,— А що, ми так і не виходитимемо надвір?

— Навіщо нам той двір? — сказала королева, продовжуючи лічити,— Всі барви, які є там, знайдеш у цих скринях, а світла в них навіть більше, як у сонці.

— Але є трава, і небо, і світ,— прошепотіла дівчинка.

— Все те з'єдналось у металі і в коштовному камінні. Трава— у смарагді, сонце — у золоті, хмари — у сріблі, а небо — в аметисті. Світ же — це щось непевне й химерне: маючи те, що ми маємо, непотрібний він нам.

— Але ж усі діти,— сказала трохи з відчаєм дівчинка,— повинні не тільки сидіти, але й бігати. І то на свіжому повітрі.

Подивилася на неї пильно королева й задумалася.

— Я теж про це десь чула,— сказала вона непевно,— Хтось мені про це колись уже казав... Не знаю, як бути...

— Але це й справді так! — гаряче сказала дівчинка,— Навіть королева Печалі відпускала мене побігати й побавитися на свіжому повітрі.

— Тому ти від неї і втекла,— сказала королева Багатства.

— Але ж я не збираюся від вас тікати,— сказала дівчинка.

— Ну гаразд,— мовила королева,— Була б ти дуже дурненька, коли б утекла від такого багатства, яке маю. Йди надвір і погуляй. За два тижні пізнаєш мою справжню радість, ніяка гульня її тобі не замінить. Одягнемо найбільші світові прикраси. Хочеш?

— Ой, тьотю-мамо! — плеснула в долоньки дівчинка,— Тоді я стану така ж доросла й гарна, як Ви!

— Еге ж. Тоді тебе не вабитиме до гульні. Іди, іди!

І вона знову вдарила кісточками рахівниці, і знову поповзли їй із рота чорні жуки цифер, і ще сильніше порозводили щелепи, позіхаючи, чотири Нудьги. Дівчинка ж хутенько прослизнула в двері, щоб не передумала королева, адже там, під деревом, її давно зачекалася лялька Галя, адже там, за дверима,— трава, сонце і світ. Вона скинула на порозі золоті туфельки і, розкинувши руки, помчалась у світ дерев, сонячного проміння й синяви, що спадала з неба голубими хвилями.

Потім вона впала у свіжу траву, поклала перед собою ляльку Галю, обіперши її об стовбур квітучого дерева, змружила серйозно брівки й спитала:

— То що, Галю, здається, ми в непогане місце потрапили?

— Не знаю,— сказала лялька,— Я живу під деревом. Мочить мене дощ і з'їдає роса.

— Я попрошу господиню, щоб забрала тебе до хати,— сказала дівчинка,— Вона гарна і добра, чи не так?

— Золота,— сказала лялька.

— Вона не сварить мене і не б'є,— мовила дівчинка.

— Еге ж, бо вона золота,— сказала лялька.

— Я оце навіть подумала: вона дуже й дуже схожа на мою маму.

— Не знаю,— відповіла лялька,— 3 двору мені не видно.

— Ну, не сердься,— сказала дівчинка,— Хіба можна сердитися на таку гарну й золоту!

— Золоту,— зітхнула лялька,— А золотим одноокі й однорукі не потрібні.

— Одне лише недобре,— шепнула дівчинка,— Мені за тим рахуванням нудно.

— Еге ж,— сказала лялька,— А мені хіба не нудно тут?

— Але я стараюся, я дуже стараюся. Хочу, щоб вона мене полюбила.

— Старайся,— сказала лялька.

— Втомилася я блукати по світі,— зітхнула дівчинка.

— А я стомилася валятися тут, під деревом.

— Ех ти ж хитра! — вигукнула дівчинка,— Все про себе, все про себе. А про мене ти подумала?

— А про мене ти подумала? — спитала лялька.

— Така ж ти вредна, Галю! — спалахнула дівчинка,— Вредна й нерозумна.

— Нерозумна, бо вредна,— зітхнула лялька.

— То й сиди собі під цим деревом,— згорда сказала дівчинка,— Нащо ти мені, багатій, така обдерта потрібна!

— Еге ж, я обдерта,— прошепотіла лялька,— Без руки і без ока. Покинь мене.

— Моя нова мама,— довірливо прихилилася дівчинка до ляльки,— вбере на мене найбільші світові прикраси, уявляєш?

— Ні,— відповіла лялька.

— А я уявляю, бо вже бачила ті прикраси. Диво-прикра-си! Тоді я стану гарна-гарна! Як вона!

— Еге ж, золота станеш! — єхидненько мовила лялька.

Тоді розсердилася дівчинка, скочила на ноги, тупнула

ніжкою, гордо розпрямилася, задерла носика, зирнула насвою ляльку Галю, мізерну, брудну, мокру й покалічену, губи в дівчинки здригнулися погордливо і, не озираючись, пішла вона в дім, де все ще сиділа й лічила королева Багатства, аж дзенькіт монет сюди долинав...

І так уже вона чекала, щоб минули ці два тижні, так чекала, що аж у вікно перестала дивитися, і вже не бачила ні жуків-цифр, ні чотирьох Нудьг по кутках. Так же вона старалася, так уважно лічила, аж потеплішав зір у її нової мами. Навіть сни у дівчинки змінилися, й снилася вона тільки сама собі, та все в отому уборі пишному, та все у тому камінні коштовному. Прожила вона сім літ на світі і добре знала: є на світі гарне й негарне, а нема такої дівчинки, котра хотіла б бути негарною. Тому заплющувала очі, коли з кутків голосно позіхали Нудьги, і сиділа якийсь час, мріючи. По тому збиралася на силі й знову лічила, бувало, й помиляючись. У такі хвилі зводила на дівчинку золотисті холодні очі королева Багатства і прикрикувала владно і гостро, а маленька, ховаючи очі, просила вибачення, і тільки раз пробурмотіла, що дітям потрібно трохи й побігати, і на свіжому повітрі побувати. І королева знову її відпустила, і дівчинка побігла до своєї ляльки, адже мала добре серце й не могла її забути. Але лялька там, під деревом, німа й нежива зробилася, і скільки не заговорювала до неї маленька, ані згуку у відповідь не почула.

— І нехай! — сказала вона,— Дуже ти в мене прошена!

Вона знову повернулася в хату, задерла носика, але сер

денько її все-таки щеміло.

Чи не тому дівчинка почала прокидатися ночами, присувалася до вікна і дивилася на облиті місячним промінням краєвиди? Тоді ставалося маленьке диво, бо по місячному промені спускався до неї Місячний хлопчик, одягнений у темну керейку, ставав на підвіконня і дивився смутно.

— Прийшов смутити мене? — спитала в нього дівчинка.

— Авжеж,— мовив тихо Місячний хлопчик. — Це мене до тебе королева Печалі послала.

— А що, не забула вона мене?

— Вона нікого не забуває,— сказав Місячний хлопчик.

— Сердиться на мене?

— Ні, але не забуває. Пусти мене до себе в серце! — попросився Місячний хлопчик.

— Ні,— сказала дівчинка. — Мені в цьому домі добре.

— А от і неправда,— сказав Місячний хлопчик. — Коли було б добре, я б до тебе не прийшов.

— Гаразд, заходь,— шепнула дівчинка. — Тільки тихо будь!

Вона впустила його до себе в серце, і він, згорнувшись там клубочком, висвистував смутненьку мелодію. На те тихо зітхала дівчинка і неспокійно переверталася з боку на бік...

І ось прийшов той день, якого так чекала. Сонце було велике, аж сміялося, королева була гарна, аж світилася. Здавалося дівчинці, що саме в той день побачить вона в королеві Багатства високу й гарну, що знову почала їй снитися, адже королева в той день справді мала бути (так воно й сталося) найгарнішою з гарних, а хіба мама не є найгарнішою з гарних, думала дівчинка. Сподівалася вона, що, надягши прикраси, потепліє королева й усміхнеться до неї так, як того дівчинка давно сподівається,— як ота висока і гарна зі срібної стежки. Тільки тоді маленька знайде справжнє щастя.

Королева встала того дня вранці-рано. Була урочиста й поважна і цілу годину вмивалася у джерельній воді, яку сама принесла у золотому глеку. Маленька ішла побіч неї із меншим, срібним глеком, і їй здавалося, що цілий світ навколо неї заспівав. їй подобалося йти по враніїпній росі, тримаючи на плечі глека й зберігаючи на обличчі таку ж поважність, яка була у королеви. Але цілу годину вмиватися (а вмивалися вони кожна в своїй кімнаті) не мала терпіння, тому підійшла до вікна й задивилася на сяючий простір найяснішого з ясних ранку. А коли дивилася вона у вікно в цьому домі, щось з нею конче приключалося. От і тепер очі її мимохіть зупинилися на блискучій Хмарі, що стояла посеред неба, відтак прилетіло до її серця щось мале й волохате і вкусило, наче комар. Невідь-чому згадала дівчинка свою німу й покинуту ляльку Галю і пошкодувала, що не побачить та її у пишному вбранні.

Але сьогодні був надто урочистий день, і дівчинка перестала дивитися на ту Хмару і перестала згадувати ляльку Галю, хоч серце її й продовжувало легесенько щеміти — пішла вона у дзеркальну кімнату, де вже й королева Багатства була. Прегарне лице вона побачила, що цвіло двома свіжими рум'янцями, і золотаві холодні очі, що мигнули до неї відсвітом золота.

— Ходи за мною!— сказала королева Багатства і повела її до комірчини, де ховалося вбрання. Відчинила двері й запахло звідтіля неземними пахощами — дівчинка простояла з відкритим ротом весь час, доки підбирала собі шати королева. Коли ж одягла вона пишну з найпишніших сукню, стала ще привабливіша, але начебто й холодніша. Звела гордо підборіддя, а обличчя набралося пихи, в той час як очі запалали холодним сяйвом коштовного каміння. Потім одягла дівчинку, і маленька також перетворилась у пишну красунечку. Тканина важко лежала в неї на тілі, і їй теж захотілося звести підборіддя, але погляд її знову упав на вікно і знову побачила вона лискучу білу Хмару серед неба. І знову згадала вона свою викинуту ляльку Галю, і знову щіпнуло її за серце, начебто комар укусив. Здалося їй навіть, що в серці ворухнувся й отой її новий приятель, Місячний хлопчик,— насвистував безперервно свою пісеньку, а може, почула звідти, знадвору, гіркий і осудливий шепіт своєї товаришки ляльки Галі.

— Тепер примірятимемо прикраси,— урочисто звістила

королева Багатства і поважно рушила до дзеркальної кімнати.

Заіскрилися й засвітилися коштовності четвертої скрині, і дівчинка на мент зовсім забула про Місячного хлопчика в своєму серці, вона сплеснула долоньками й кинулася до скарбу. Королева виймала одну за одною оздоби. Були вони двох познак: одні — на дорослу жінку, а другі — на дитину. Королева приміряла дорослі оздоби, а дівчинка — дитячі, й ходили вони від дзеркала до дзеркала в щоразу новій прикрасі. Навіть одна на одну забулися дивитися. Від тих одеж та коштовностей і справді порозквітали вони, ніби пишні квіти, а дзеркала улесливо показували їм їхню красу, навіть до маленької прийшло таке товсте і горде Пишенятко — задерла дівчинка носика й аж захлинулася від самозакоханості.

— Немає над нас,— сказала поважно королева. — Ми — найбагатші, найвродливіші й наймогутніші, адже все в світі

купується і все грішми виміряється.

— І можна навіть маму купити? — спитала дівчинка, крутнувшись перед дзеркалом.

— Й маму теж,— сказала королева Багатства,— Але тобі не потрібно купувати маму, можеш вважати, що ти її уже знайшла. Згодна зі мною?

— У кожній жінці, яку я зустрічала і в якої жила,— сказала дівчинка, приміряючи до голівки діамантову діадему з

привісками,— було тільки трошки від мами. І знаєте, що дивно,— чим більше я у них жила, тим меншало оте «трошки»...

— Тепер не поменшає,— сказала урочисто королева,— Ану глянь на мене!

Дівчинка звела очі на королеву, і здалося їй, що зараз станеться те, чого сподівалася, що побачить вона срібну стежку, а на ній — високу й гарну, котра вміє усміхатися, аж весь світ змінюється й веселішає, аж весь світ починає купатись у веселих барвах і барвами покривається. Саме таку усмішку сподівалася й жадала побачити під той час дівчинка, але на неї дивилася холодноока й зовсім чужа красуня, очі в якої — крижинки, а вуста в якої аж побіліли, так гордо стулилися. І коли уздріла те маленька, всі пишні шати, що покривали королеву Багатства, і всі її надкоштовні прикраси раптом потьмяніли. І дівчинка мимохіть відступила крок назад, а на її обличчя раптом поклався непідробний ляк, що аж тихий згук вирвався з її ротика. Тоді насупилася королева Багатства, бо все зрозуміла, й гнівно блиснула очима, ніби вогнистою шабелькою її вдарила.

— Та ти що! — скрикнула вона сердито,— Що це з тобою? Хіба ти бачила десь пишнішу й гарнішу жінку? Хіба не повинна ти відчувати за те, що я згодилася бути твоєю мамою, найприниженішої вдячності?

Тоді здригнулося серце в маленької, і відчула вона, що тіло її холодним потом укривається. І сама не тямила чому, а зняла вона із себе діадему з привісочками й поклала в скриню. Постягала із пальчиків персні й колечка, а з вух познімала сережки. Скинула із шиї намисто, покірно стала перед королевою Багатства і смиренно похилила голову.

— Що це ти зробила, негіднице! — крикнула королева Багатства, і коли зирнула на неї маленька, ще більший ляк відбився на її обличчі. Ота гарна й золота, ота красуня неземна раптом перетворилася в темну почварну відьмугу. Крутнулася дівчинка на закаблучку і, гублячи золоті туфельки, спершу одну, а тоді й другу, кинулася притьма в двері, бахнула в них долоньками, рвонулася з того дому, а вслід за нею полетіла золота діадема з привісочками, яку розгнівана королева зірвала собі з голови.

Одне тільки встигла дівчинка — схопити під деревом свою бідну й самотню ляльку Галю, й побігла, побігла, аж світ колом їй заточувався. І це тривало аж доти, доки не витекла з неї вся сила, а в боці не заколола колька. Тоді вона пішла. І йшла, йшла, йшла, а на очах у неї виросли чарівні кришталеві сльозинки. І крізь ці сльозинки вже вкотре побачила вона срібну стежку перед собою і зупинилася заворожено, бо світ покрився барвистими колами, в яких найбільше було червоного, і назустріч дівчинці вже вкотре пішла висока й гарна жінка, від усмішки якої заграло ніжною музикою розіпнуте довкола сонячне проміння. Упала дівчинка на коліна і простягла руки до високої й гарної:

— Мамо, мамо,— сказала вона з розпачем,— Чи довго ще шукати мені тебе в цьому світі? Чому не можу знайти тебе в інших жінках? Чому, чому я тільки трошки тебе в них знаходжу і чому, чому те «трошки» не росте в них, а зникає?

І вона заплакала гірко, і сльози її змили два прозорі кришталики, які так дивовижно оббарвлювали світ, а висока й гарна жінка розмилася тими сльозами і знову перетворилася в тінь. І тільки усмішка ще жила на її вустах, але й та скоро розчинилася, і дівчинка впала на траву, бо вже вся сила з неї витекла, бо вже не могла вона ані смутитися, ані плакати.

Розділ 4

Вона отямилася від того, що почула: біля неї хтось ходить і сміється. Розплющила око й побачила, що й справді ходить біля неї лялька Галя й невідь-чому їй страшенно весело. Так весело, що аж образою закипіла маленька.

— Чого смієшся, Галю? — сказала вона крізь сльози,— Могла б мене й пожаліти.

— А я й жалію,— відповіла лялька Галя,— Але смішно мені, і то від того, що не розумніша ти від мене.

— Чому це я не розумніша? — спитала дівчинка.

— А тому, що й сама не знаєш, чого хочеш,— відказала лялька Галя,— А тому, що всі тебе дурять, через це ти й дурненька.

— То з того сміятися треба?— обурено спитала дівчинка.

— А може, й не треба,— сказала лялька й перестала сміятися,— Я ж також дурненька і не знаю, що треба, а що не треба.

— Що ж мені робити далі, Галю? — спитала мала.

— І цього я не знаю,— сказала лялька Галя,— Дивися, як усе навколо цвіте й росте. Бджоли на квітах танцюють, метелики й навіть мухи. Птахи співають і цвіркуни — може, тобі треба веселитися, а не смутитись?

— Дивне кажеш,— мовила дівчинка,— І легко тобі сміятися й таке казати. А я от блукаю, блукаю і не знаходжу своєї мами. Світ такий широкий і великий, і не знаю я, чи вже її й знайду.

— Знайдеш,— сказала лялька Галя,— Коли кажеш, що світ такий широкий і. великий,— знайдеш!

— Але ж я вже стільки обходила...

— Пхе, скільки ти там обходила! Світ же, сама кажеш, широкий і великий.

Маленька втерла пишним, вишитим золотом і сріблом рукавом очі і спробувала усміхнутися.

— То що, спробувати ще раз? — спитала,— Може, ти мені підкажеш, Галю, куди маю йти?

— А чого ж, підкажу,— відповіла Галя,— Я там довго під деревом сиділа й довго думала. А коли сидиш, викинута, і довго думаєш, то щось і придумається. Хочеш, піди туди,— показала вона на схід,— або й туди,— показала на захід,— А хочеш, піди туди чи й туди,— показала на північ і південь,— Світ широкий і великий скрізь є.

Тоді погладила дівчинка свою бідну, безруку й безоку і все-таки дурненьку ляльку Галю по голівці, аж та зраділа і затанцювала раптом, закрутилася, як дзига, а тоді спинилася й ніжкою притупнула.

— Ух, як добре! — сказала вона,— То я від радості за

сміялася. І знаєш чому? Ми знову разом, і я вже не викинута.

Ходімо, чи що?

Дівчинка теж недовго роздумувала. Встала, притулила свою веселу ляльку до грудей і пішла у світ, покинувши цей край. Навіть не озиралася, щоб побачити, чи видно звідсіля хату із солом'яною стріхою, з-під якої вона щойно втекла, і жінку в пишному строї. І чи дивиться та жінка їй услід. Ішла собі і йшла, а в оченятах її горіло по іскорці, бо чимось вона себе втішила, бо щось собі, здається, придумала...

Спершу дівчинка почула веселу, легку і грайливу музику, і це одразу її підбадьорило. Звернула зі стежки на вкочену дорогу, але відразу мусила зійти на узбіччя, бо дорогою котилися карети, з яких визирали веселі люди. Візники на каретах помахували довжелезними батогами, і ті батоги вряди-годи ляскали над запряженими в два чи три ряди білими й чорними кіньми. І гукали ті візники пронизливо, а все те: і рух карет, і ляскання батогів, і покрики візників — улягало в ритм легкої, грайливої музики.

Карети звертали на іншу дорогу — алею, а вздовж неї з одного й другого боків висаджено було по два ряди дерев. І в глибині тієї дороги-алеї побачила дівчинка ще одну хату під солом'яною стріхою, але куди вищу й просторішу за попередні. Побачила вона на ґанку й високу, гарну жінку, аж серце їй ледве не зупинилося. Онде вона, її справжня мама! Але цього разу була дівчинка обережненька, не побігла до неї, а поволеньки пішла, ледве ногами пересуваючи.

Карети ж під'їжджали до ґанку, і з кожної, ніби бджоли з вулика, висипали по-святковому вдягнені чоловіки й жінки. Побіч завзято вигравали музики, і люди, котрі вискакували з карет, зразу ж ладнались у пари і відразу ж входили у танок. Було їх так багато в широкому дворі, тих танцюристів, що й ціла левада була запруджена ними. Танцювали всі й вигецу-вали, а висока й гарна жінка, зустрічаючи кожну пару, щось заохочувальне їм викрикувала. Збоку від танцюристів, біля самої хати, розкладено було довгі, застелені вишитими убрусами столи, на яких красувалося повно наїдків і напоїв, і танцюристи раз-у-раз покидали танок і бігли до тих столів підкріпитися.

Тоді відчула й собі дівчинка, що вона голодна, бо в королеви Багатства харч був мізерний, та й давно вже вона звідти пішла. Отож аж голова їй крутилася, так хотілося їсти, а ще йшла завертом од того, що все навкруги вертілося, та й музика звучала ритмова, аж поривало її до танцю. А ще мала хвилювалася, бо жінка, до якої йшла, аж нітрохи не втрачала подібності з тією, котру бачила на срібній стежці крізь чарівні кришталики.

Спинилася й роззирнулася. І щось таке дивне помітила: музиками були пси, коти, пацюки і кози; окрім того, навчено їх було, певне, однієї мелодії, отієї веселої, легкої і грайливої, вони весь час одну й ту ж мелодію грали, і так це було незвичайно, що дівчинка не відала: радіти їй чи дивуватися.

її вже помітила господиня двору й дому і рушила назустріч, світячи весело пустотливою усмішкою й пританцьовуючи при ході.

— Дивіться, мої гостеньки, дивіться! — загукала вона,— Яке чарівне і втішне маля до нас прийшло! Гляньте, як пишно

воно вдягнене! Ходіть, дівчата, привітаємо нашу маленьку дорогу гостю!

На те з танцюючого тлуму випурхнуло кілька легких дівочих постатей і обступили вони дівчинку, зацвірінчали, закричали, гладячи її вишиту золотом та сріблом сорочечку і її золототкану плахточку.

— Звідкіля ти взялася, дівчинко? — спитала жінка,— Дивіться, а воно босе. Ти що, черевички згубило?

— Босе, босе, босе! — закричали дівчата,— Воно черевички загубило.

Жінка підійшла зовсім близько, а маленька так на неї задивилася, так задивилася, аж розсміялася весела господиня:

— Ну й чудне маля до нас прибилося! — вигукнула вона крізь сміх,— Гляньте, подруженьки, чи не смутне воно?

— Смутне, смутне! — закричали тонкими голосами дівчата.- Але ми її зараз розвеселимо.

І вони почали тіпати малу, смикати й повертати.

— У моєму королівстві не повинно бути смутних! — владно сказала жінка,— Розвеселіть її, а я згодом вийду до неї побалакати.

Повернулася і відійшла легким, танцівливим кроком. Дівчата знову засміялися та, склавши коло, й собі пішли у танок. Кожна з них корчила смішні й утішні мордочки, аж дівчинка не витримала й засміялася.

— Вона сміється, сміється! — заплескали в долоні дівчата,— Королево Веселості, вона уже сміється!

Одна з них схопила дівчинку за руку й повела її до ґанку, а інші веселою юрмою йшли слідом.

Королева стояла на ґанку, тримаючи на вустах усмішку. І дівчинці захотілося кинутися до неї з криком: «Мамо!», обхопити її коліна й заплакати від щастя. Але щось легеньке й остережне торкнулося її серця, щось там у ньому загучало, від чого дівчинка спинилася й завмерла. А що обличчя її все ще сміялося, то й уступила вона в розмову з королевою Веселості.

— Хто ти й куди йдеш? — спитала жінка, не перестаючи усміхатися й пританцьовувати.

— Я шукаю маму,— сказала дівчинка,— Мені сказали, що вона живе на Хмарі,— дівчинка показала на велику купчасту Хмару,— але туди ще ніхто з живих не діставався. Через це мені порадили йти у широкий і великий світ і спробувати знайти свою маму в інших жінках. От я і ходжу. Королева Веселості задумалася на мить, але оскільки не могла вона задумуватися, то махнула рукою й засміялася.