Судово-прокурорські органи, адвокатура та нотаріат

Організація і діяльність судово-прокурорських органів тісно співвідносилася із тими політичними процесами, що відбувалися в житті радянського суспільства. Чи не найсуттєвіші зміни в роботі усієї правоохоронної сфери було внесено у процесі десталінізації політичного режиму. У другій половині 1960-х - середині 1980-х років усю систему правоохоронних органів пронизували централістські начала - судово-прокурорські органи республіки перебували під впливом союзних державних структур. Такі засади розвитку судової системи республіки та особливо органів прокуратури визначала Конституція УРСР 1978 p. І лише після прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., а незабаром - і Закону від 24 жовтня 1990 р. про внесення змін та доповнень до Конституції УРСР суди і прокуратура республіки вийшли з підпорядкування союзних органів.

Судова система

У процесі десталінізації державного будівництва зміни у судовій системі як СРСР, так і УРСР відбувалися у руслі реорганізації її структури та підвищення ролі Верховного Суду - як вищого органу радянської судової системи. Положення про Верховний Суд СРСР (лютий 1957 р.) надавало йому право законодавчої ініціативи та нагляду за діяльністю судових органів СРСР та союзних республік, поновило норму про входження до його складу на правах членів голів верховних судів союзних республік. Він почав займатися аналізом та узагальненням судової практики і давати роз'яснення судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ. Підвищенню ролі Верховного Суду УРСР також сприяло утворення в його складі, згідно з Указом ПВР УРСР від 3 вересня 1954 p., Президії (діяла до середини 1960 р.), на яку покладався розгляд протестів у порядку судового нагляду на вироки, рішення, ухвали і постанови, що набрали законної сили. Реорганізація судової системи в Україні була завершена наприкінці 1950-х pp. прийняттям Основ законодавства про судоустрій Союзу PCP, союзних і автономних республік (грудень 1958 р.) та Закону про судоустрій УРСР (червень 1960 p.). Цими актами визначалися завдання правосуддя, принципи організації та діяльності судових органів, остаточно ствердилася структура судової системи. Замість дільничних впроваджувався - як нижча ланка судової системи - єдиний народний суд району чи міста (без районного поділу), значні судові повноваження мав обласний суд, а найвищим судовим органом оголошувався Верховний Суд.

Строк повноважень народного суду збільшувався - він обирався вже не на три, а на п'ять років. Вводився новий порядок обрання народних засідателів - на загальних зборах робітників та службовців терміном на два роки, з тим, щоб домогтися більш широкої участі громадськості у здійсненні правосуддя. У кожному районному (міському) народному суді кількість народних засідателів встановлював виконком обласної чи міської (міста республіканського підпорядкування) Ради депутатів трудящих за поданням голови обласного суду. Передбачалася підзвітність народних суддів перед виборцями, а народних судів - перед відповідними Радами. У 1981 р. були прийняті останні за радянського часу закони про вибори районних (міських) народних суддів УРСР, а також про порядок відкликання Народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР.

Важливим структурним елементом обласного суду була його Президія, до компетенції якої віднесено розгляд у порядку судового нагляду протестів Генеральних прокурорів СРСР і УРСР та обласних прокурорів, Голови Верховного Суду УРСР і його заступників на рішення, вироки, ухвали районних (міських) народних судів, що набрали законної сили. Розширювалася компетенція голови обласного суду (вносив протести до президії обласного суду на рішення народних судів; здійснював організаційне керівництво діяльністю обласного, а також районних (міських) народних судів і нотаріальних контор тощо).

Верховний Суд УРСР обирався ВР республіки строком на п'ять років: v складі: голови, його заступників, членів та народних засідателів. Його судову діяльність здійснювали колегії у цивільних, кримінальних справах та пленум. Нa Верховний Суд УРСР покладався нагляд за діяльністю усіх судових органів України, йому також належало право законодавчої ініціативи. Останнє повноваження пояснювалося розширенням у період "хрущовської відлиги" прав союзних республік, зокрема передачею їм права прийняття кримінального, цивільного, процесуального кодексів і закону про судоустрій. Із 1963 р. Верховний Суд УРСР почав здійснювати управління і керівництво органами державного нотаріату, що зумовлювалось ліквідацією в березні 1963 р. Міністерства юстиції УРСР. Після того, як у 1970 р. ця функція знову перейшла до поновленого Міністерства юстиції УРСР, Верховний Суд отримав можливість зосередити всі свої зусилля на безпосередньому розгляді цивільних та кримінальних справ, здійсненні контролю за діяльністю судів шляхом перегляду справ у касаційному і наглядному порядку. Високий статус Верховного Суду УРСР закріплювала Конституція УРСР 1978 р. (ст. 151), а Закон "Про судоустрій Української PCP" (5 червня 1981 р.) розширював законодавчу регламентацію всіх сторін його організації та діяльності.

Голова Верховного чи обласного судів за порушення трудової і державної дисципліни, а також за недоліки в судовій роботі через недбайливість або недисциплінованість судді проти нього могли порушити дисциплінарну справу. Правовою основою дисциплінарної відповідальності суддів став однойменний Указ ПВР УРСР від 10 серпня 1960 p., який передбачав створення спеціальних дисциплінарних колегій у складі обласних судів і Верховного Суду республіки. Дисциплінарні колегії були ліквідовані згідно з Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів (28 липня 1967 p.), за яким розгляд дисциплінарних справ покладався на президії обласних судів, а щодо народних суддів і членів обласного суду на Президію Верховного Суду УРСР. Рішення колегії (президії) було остаточним.

Вирішення господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями, як і раніше, здійснювалось органами державного арбітражу. Однак з метою централізації цих органів Державний арбітраж при РМ СРСР було перетворено на союзно-республіканський орган (січень 1974 p.). У зв'язку з тим, того ж року РМ СРСР затвердила нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР. Було також затверджено Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Завершив централізацію системи арбітражних органів Закон СРСР "Про державний арбітраж СРСР" (30 листопада 1979 p.). У ньому визначались завдання органів держарбітражу, їх організація, порядок діяльності та компетенція.

Існувала ще й система громадських (товариських і сільських) судів, діяльність яких регламентувалася Положенням про товариські суди (15 серпня 1961 p.). Останні, як громадські інституції, організовувались на підприємствах, в організаціях і установах, і мали завданням боротися з порушеннями виробничої і трудової дисципліни {Д. Сусло). До їх підсудності були передані справи про антигромадські вияви, які не тягнули за собою кримінальної відповідальності, та злочини, ступінь суспільної небезпеки яких не вимагав застосування кримінального покарання. Вони могли розглядати й цивільні спори. Товариські суди застосовували заходи громадського впливу. У разі необхідності вони порушували перед народним судом клопотання про застосування кримінального покарання. Розгляд справ відбувався в неробочий час. У разі необхідності голова суду або його заступник здійснював попередню перевірку фактів. Визначалися заходи впливу, які застосовували товариські суди: попередження, громадське попередження або догана, грошовий штраф до 100 крб., відшкодування збитків, якщо їх розмір не перевищував 300 крб.

Організаційне керівництво судами забезпечувало Міністерство юстиції УРСР, діяльність якого регламентувалася відповідним Положенням, затвердженим Постановою РМ УРСР від 4 вересня 1972 р. Мін'юст мав перевіряти організацію роботи судів, заслуховувати з цих питань доповіді голів судів, вивчати і узагальнювати судову практику, розробляти пропозиції з питань організації діяльності судів, здійснювати керівництво і контроль за роботою з виконання рішень, формувати і здійснювати кадрову політику в судових органах, підвідомчих організаціях та установах юстиції тощо. У період 1963-1970 pp., коли Мін'юст був ліквідований, ці його функції покладалися в основному на юридичну комісію при Раді Міністрів Української PCP та Верховний Суд УРСР, а на місцях - на обласні суди.

Судова система була об'єктом пильної уваги партійних органів. Фактично партійні інституції, які користувалися так званим "телефонним правом", залишались головним важелем судочинства. Щоправда, робилися спроби обмежити можливість партійних комітетів впливати на розгляд судово-слідчих справ. Наприкінці 1953 р. ЦК КПРС ухвалив Постанову "Про факти втручання деяких місцевих партійних органів у вирішення судових справ". Суворо засуджувалося як протизаконні діяння втручання окремих посадових осіб і місцевих органів у вирішення судових справ, що завдавало шкоди інтересам соціалістичного правосуддя. З іншого боку, за спостереженнями дослідників (В.Тимцуник), ЦК партії постійно вимагав від партійних комітетів "поліпшення керівництва судами", що насправді приводило до ще більшого диктату і дріб'язкової опіки.

Прокуратура

Правову основу діяльності прокуратури становило "Положення про прокурорський нагляд в СРСР" (24 травня 1955 p.). Зміст, цілі та завдання прокурорського нагляду, принципи побудови і діяльності прокурорської системи, структуру органів прокуратури було сформульовано в Конституції СРСР 1977 р. Основні положення про організацію і діяльність прокурорських органів були в основному продубльовані Конституцією УРСР 1978 р. Як виключно централізовану систему з широкими повноваженнями позиціонував органи прокуратури Закон "Про прокуратуру СРСР" (30 листопада 1979 p.).

Відновлення повноцінного прокурорського нагляду уможливила ліквідація Особливої наради, "трійок", внутрішньої прокуратури НКВС та інших позасудових органів. Цей крок, власне, й спричинився до підняття роль і значення прокуратури. Вже у вересні 1953 р. в УРСР, згідно з наказом Генерального прокурора СРСР, було ліквідовано внутрішню прокуратуру силових (органів держбезпеки і міліції) відомств, і вперше за багато років було створено відділ з нагляду за розслідуванням в органах державної безпеки. Наступного, 1954 р. наказом Генерального прокурора СРСР безпосередньо прокуратурам на місцях були підпорядковані прокуратури виправно-трудових таборів (ВІТ). У зв'язку з цим під їх нагляд спочатку перейшло 46 табірних прокуратур, які здійснювали контроль у ВТТ МВС СРСР. Підпорядкування табірних прокуратур регіональним мало на меті зміцнення нагляду за дотриманням законності у ВТТ шляхом його децентралізації. Політика піднесення ролі прокуратури була охарактеризована як принципова і спрямована на дотримання соціалістичної законності, ЇЇ провали в минулому пов'язувалися з діяльністю ворогів радянської влади.

"Положення про прокурорський нагляд в СРСР" (24 травня 1955 р.) регламентувало різноманітну діяльність органів прокуратури і чітко визначало права та обов'язки прокурорів. У документі особливо підкреслювалося завдання прокурорського нагляду за точним і безумовним виконанням радянських законів. Це означало, що органи прокуратури на місцях мали здійснювати нагляд за законністю, незалежно від впливу місцевих органів влади. Прокуратура отримувала право вимагати будь-які кримінальні і цивільні справи від судових органів для перевірки в порядку нагляду. Положення зобов'язувало прокурорів систематично відвідувати місця позбавлення волі, негайно звільняти з-під варти кожного незаконно заарештованого. Прокурор дістав можливість без перешкод оглядати всі приміщення ВТТ і тюрем, а адміністрація місць позбавлення волі зобов'язувалася не пізніше однієї доби направляти адресовані прокурорам скарги. Положення регламентувало централізований устрій радянської прокуратури - прокурор УРСР і підлеглі йому прокурори в республіці підпорядковувалися тільки Генеральному прокуророві СРСР. На останнього покладався вищий нагляд за точним дотриманням законів усіма міністерствами і підвідомчими їм підприємствами і службовими особами, а також громадянами СРСР.

Було внесено зміни у структуру органів прокуратури. Так, у лютому 1959 р. в Прокуратурі СРСР і прокуратурах союзних республік були створені спеціальні органи - колегії. Відтоді одноособова відповідальність керівника за прийняття рішення та проведення його в життя поєднується з колегіальністю в обговоренні найважливіших питань. А це сприяло поліпшенню діяльності прокуратури. У травні 1960 р. прокуратурам союзних республік передавалися функції транспортної прокуратури. Останню тоді ліквідували у складі прокуратури СРСР.

Услід за союзною Конституцією (1977 р.) Конституція УРСР 1978 р. наділяла прокуратуру значними повноваженнями у сфері нагляду й визначала її структуру в республіці. Прокурор УРСР і прокурори областей призначалися Генеральним прокурором СРСР. Районні та міські прокурори призначалися Прокурором УРСР і затверджувалися Генеральним прокурором СРСР. Строк повноважень Прокурора УРСР і всіх підпорядкованих йому прокурорів обмежувався п'ятьма роками. Дещо розширив сфери дії принципу колегіальності Закон "Про прокуратуру СРСР" (30 листопада 1979 p.): він передбачив утворення колегій у Головній військовій прокуратурі, прокуратурах автономних республік, країв, областей, міст (на правах прокуратур областей). У 1987 р. Закон "Про прокуратуру СРСР" було доповнено нормами, що передбачали право прокурорів використовувати як засоби реагування на порушення законів приписи і застереження. Дослідники (В. Сухонос) відзначають, що у 1970-ті і 1980-ті роки органи прокуратури виконували безліч невластивих прокурорському наглядові обов'язків, які значною мірою відсували на другий план її головні функції щодо нагляду за законністю.

Прокурорська система Української PCP фактично виводилася із підпорядкування союзних структур з прийняттям Верховною Радою республіки Закону "Про зміни і доповнення Конституції {Основного Закону) Української PCP" (24 жовтня 1990 p.). Зміни і доповнення Конституції УРСР торкалися ряду статей про розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами. Так, у ст. 163 зазначалося: "Генеральний прокурор Української PCP призначається Верховною Радою Української PCP, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний". Встановлювалося, що організація і порядок діяльності органів Прокуратури УРСР визначається виключно законами УРСР.

Варто відзначити, що упродовж усього періоду радянської державності, і у післявоєнні роки зокрема, як і суди, органи прокуратури перебували під цілковитою залежністю від партійних органів. Численні постанови і укази, що приймалися партійними та державними органами щодо прокуратури, супроводжувалися грубим втручанням партійних органів у її діяльність. Щоправда, хрущовське партійне керівництво робило позірні спроби зарадити такій ситуації. Так, ЦК КПРС скасував порядок, за яким арешти членів і кандидатів у члени КПРС проводились слідчими органами прокуратури тільки за узгодженням з місцевими партійними комітетами (В. Баран). Також Президія ЦК КПУ схвалила Постанову "Про усунення помилок і недоліків у практиці притягнення до відповідальності комуністів, що скоїш злочини" (січень 1963 p.), якою вимагала усунути подвійний стандарт у ставленні до право порушників-комуністів і правопорушників-безпартійних. Визнавалася помилковою практика, коли місцеві партійні працівники забороняли органам прокуратури порушувати кримінальні справи на комуністів, які вчинили злочини. Це приводило до того, що не раз за аналогічні порушення безпартійні притягалися до судової відповідальності, а комуністи лише до партійної. Але на роботу органів прокуратури партійні органи впливали як на членів КПРС. Адже з-поміж усіх найбільш чисельних правоохоронних структур - суду та органів внутрішніх справ - партійний прошарок в органах прокуратури був найбільшим.

Нотаріат

Організація і діяльність нотаріату (нотаріальних контор) в УРСР як державних органів, що мали обов'язок посвідчувати безспірні права і факти, котрі мали юридичне значення, регулювалися законодавством. Правові основи нотаріату радянського періоду заклало перше Положення про державний нотаріат (1922 p.), прийняте Раднаркомом РСФРР. Згодом аналогічні положення були прийняті у всіх радянських республіках, зокрема в Україні (1923 і 1925 pp.). Услід за першим загальносоюзним Постановою ВУЦВК і РНК в УСРР було затверджене положення "Про головні принципи організації нотаріату" (25 липня 1928 p.). Воно мало кілька пізніших редакцій, аж поки наприкінці 1974 p. ВР УРСР не прийняла окремий Закон "Про державний нотаріат" (набрав чинності 1 травня 1975 p.).

Органи державного нотаріату в УРСР зазвичай підпорядковувалися наркомату (міністерству) юстиції. Виняток - період з березня 1963 до серпня 1970 року. У цей час у зв'язку з ліквідацією Мін'юсту керівництво органами державного нотаріату в республіці здійснював Верховний Суд УРСР і обласні суди.

Адвокатура

До прийняття загальносоюзної Конституції (1977 р.) діяльність адвокатури республіки регулювалася Положенням про адвокатуру (1962 p.), зі змінами 1965 р. Документ уповноважував адвокатів, що структурно об'єднувалися в обласні колегії, діяти як захисники інтересів фізичних та юридичних осіб: на попередньому слідстві та в суді, представництво з цивільних справ у суді та арбітражі, а також для надання іншої юридичної допомоги громадянам, підприємствам, установам, організаціям і колгоспам.

Колегії адвокатів були добровільними об'єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Визначались завдання і склад колегій, їхніх органів, права й обов'язки адвокатів, а також форми керівництва державних органів колегіями. Закон "Про адвокатур)' СРСР" (30 листопада 1979 р.) вносив зміни у процес формування колегій (утворювалась за заявою групи засновників). Вищим органом колегії були загальні збори (конференція) членів колегії, виконавчим органом - її президія. Загальне керівництво колегіями адвокатів здійснювали Ради народних депутатів. Міністерства юстиції СРСР і УРСР контролювали дотримання колегіями адвокатів законодавства. Для організації роботи адвокатів з надання правової допомоги в містах та інших населених пунктах утворювались юридичні консультації. На основі загальносоюзного закону було укладене нове Положення про адвокатуру УРСР (1 жовтня 1980 p.), яке в основному повторювало загальносоюзний закон і детально регламентовувало діяльність колегій адвокатів республіки.

Отже, і у післясталінський період судово-прокурорські органи залишалися однією з найбільш важливих ланок радянської правоохоронної системи. Організація і функціонування судової системи і органів прокуратури в УРСР тісно співвідносилася із тими політичними процесами, що відбувалися в житті радянського суспільства, мала постійну тенденцію до централізації, посилення впливу союзних державних структур на їх діяльність. Новий поштовх справі удосконалення судової і прокурорської системи, їх відходу з підпорядкування союзних органів дало прийняття 16 червня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Певні корективи у функціонування судово-прокурорської системи в СРСР вносили численні постанови і укази, прийняті партійними та державними органами. Однак усі вони не порушували корінного принципу - цілковитої залежності органів суду, прокуратури, а також адвокатури від партійних комітетів. З цього погляду зрозуміло, що участь громадськості в процесі судочинства могла торкатися лише другорядних питань, що її права мали значною мірою декларативний характер. Судова влада становила одну з ланок тоталітарного політичного механізму, хоча й більш ліберального і гнучкого, ніж у період "класичного" ста