Тенденції розвитку основних галузей права УСРР

Розвиток українського радянського права 1920-х років характеризується суперечливими тенденціями. З одного боку, кодифікація, що проводилася, мала на меті забезпечити ефективне здійснення непу, а з іншого - після проголошення утворення СРСР на території УСРР чинними ставали загальносоюзні законодавчі акти. Попри те, що союзні органи влади і управління мали приймати правові нормативні акти в межах, передбачених ст. 1 Конституції СРСР (1924 р.), на практиці, здійснюючи правотворчу діяльність, вони поступово відходили за межі прав, наданих їм союзною Конституцією. Тим самим звужували компетенцію УСРР, в т. ч. у сфері правотворення - зводили нанівець законодавство УСРР, підпорядковуючи його союзній правовій системі.

Цивільне законодавство

У правовій сфері тимчасове повернення в досить широких масштабах до приватного господарства, що пов'язувалося з реалізацією нової економічної політики, найбільш випукло позначалося передусім на цивільному законодавстві. Ухвалені нормативно-правові акти, які, однак, не були позбавлені певних суперечностей, спрямовувалися, насамперед, на урегулювання права масності громадян та розвиток їх ініціативи в економічному житті.

Так, одна з перших постанов РНК УРСР - "Про кустарну і дрібну промисловість і сільськогосподарську кооперацію" (21 червня 1921 р.)- надавала можливість громадянам набували права вільно вести кустарні промисли і створювати дрібні промислові підприємства. Згодом інша Постанова ВУЦВК - "Про основні приватні майнові права, що визнаються УСРР" (26 липня 1922 р.) - визначила обсяг і межі приватногосподарської діяльності громадян. Зокрема, Постановою цілком виключалося із цивільного обігу право власності на нерухомість. Право власності на нерухоме майно допускалося лише за умови, якщо воно не було вилучене з цивільного обігу. Так само, перші спроби денаціоналізації невеликих будинків трудящих та осіб т. зв. експлуататорських класів передбачав "Житловий закон" (1 листопада 1921 р.). Проте, за цим документом, земельні ділянки - як забудовані, так і незабудовані,- визнавалися власністю держави й передавалися їхньому володільцеві лише в користування.

Вперше юридично було визнано право власності громадян у Постанові Раднаркому УРСР "Про дозвіл угод з нерухомістю" (18 листопада 1921 р.), в якій власникам дозволялося відчужувати належні їм ненаціоналізовані будівлі за умови, що в одній сім'ї "набувача" власності не зосереджувалося більш як одне землеволодіння. Подібне відчуження будівель у сільській місцевості заборонялося, за винятком випадків відчуження на підставі ухвал повітових виконкомів. Цей нормативний акт торкався і проблем спадкування. Так, спадкування за заповітом і за законом допускалося в разі, якщо вартість спадщини не перевищувала 10 тис. золотих крб.

Основні положення Постанови "Про дозвіл угод з нерухомістю" (18 листопада 1921 р.) були внесені в Цивільний кодекс УРСР, який набрав чинності на території УСРР з 1 лютого 1923 р. Структурно Кодекс складався із загальної частини, розділів про право власності, право зобов'язань і спадкове право. За розміром це був найкоротший цивільний кодекс у світі: налічував лише 435 статей Цивільний кодекс УСРР визнавав правоздатність за усіма громадянами, які не були обмежені в правах судом. Дієздатність наставала з досягненням повноліття, тобто із виповненням 18-річного віку. Визначальною для встановлення правових засад у відносинах власності стала ст. 52 Цивільного кодексу УРСР 1922 р., яка передбачала державну (націоналізовану й муніципалізовану), кооперативну й приватну форми власності. Здійснення громадянами права власності мало відбуватися лише в межах, передбачених законом Цивільний кодекс визнавав приватну власність фізичних і юридичних осіб, але обмежував її розмір та правомочності власників Заборонялась можливість реприватизації. Зокрема, у примітці до ст. 59 Цивільного кодексу встановлювалося, що власники, майно яких було експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р. не мають права вимагати повернення цього майна. Як зазначають дослідники (Л. Головко), фактично ця примітка ніколи не була скасована і залишається до наших днів.

З права зобов'язань у Кодексі детально унормовувалися договір купівлі-продажу, договір найму, а також містилися постанови про позику, довіреність, комісію, забезпечення, дарування. У галузі спадкового права, після повного скасування у 1919 р., у період непу право спадщини повертається, але в обмеженому виді. Коло законних спадкоємців обмежується прямими (дітьми, внуками й правнуками) спадкоємцями, дружиною померлого, а також непрацездатними особами, що фактично перебували на утриманні померлого не менше як рік до його смерті. При спадкуванні за законом спадщина ділилася порівно між зазначеними вище особами. З 1928 р. дозволялося робити заповіти також на користь держави, партійних та громадських організацій.

Сімейне законодавство

Перший офіційно прийнятий сімейний кодекс УСРР - Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану - було затверджено у травні 1926 року.

У Кодексі по-новому вирішувалось питання про фактичні шлюбні відносини: безспірним доказом шлюбу вважалася тільки його реєстрація. Питання реєстрації шлюбів і розлучень були повністю віднесені до компетенції органів Запису актів громадянського стану (ЗАГС). Значно була спрощена процедура реєстрації. Кодекс ввів і детально регламентував інститут усиновлення (удочеріння), який розглядався як одна з форм громадської допомоги дітям.

Майнові відносини у Кодексі також регламентувалися по-новому. Якщо раніше ці відносини будувалися на основі роздільної власності, то новий Закон вважав роздільною власністю лише майно, яке було придбане до шлюбу. Майно, яке подружжя придбало під час спільного проживання, вважалося таким, що належить їм обом на началах спільної власності. У випадку розподілу майна, яке було придбане під час шлюбу, Кодекс передбачав одержання кожним з подружжя рівної частки. Таке вирішення питання було спрямоване насамперед на захист інтересів дружини (жінки). Праця жінки по веденню домашнього господарства і догляду за дітьми прирівнювалася до праці чоловіка, яка давала кошти на утримання сім'ї. Походження дітей від певних осіб встановлювалося в судовому порядку.

У Кодексі було визначено і порядок одержання одним із подружжя аліментів від іншого. Так, один із подружжя мав право на аліменти від іншого у випадку непрацездатності, яка виникла до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше одного року після розлучення.

Земельне законодавство

Якісним етапом у розвитку українського радянського земельного законодавства було прийняття Земельного кодексу УСРР (листопад 1922 р.), який став основним джерелом земельного права в УСРР до проведення суцільної колективізації.

На змісті Кодексу відбилося те, що його було прийнято в період непу. З одного боку, він будувався на основі державної власності на землю, а з іншого,- й на збереженні селянського господарства й на визнанні за ним деякої самостійності у господарюванні. Наприклад, Кодексом допускалися трудова оренда землі та як допоміжна - використання найманої праці. Кодекс регулював правові відносини, пов'язані з володінням і користуванням землею. Усі земельні спори вирішували окремі земельні судові комісії - районні, окружні та губернські.

З виданням Закону СРСР "Загальні основи землекористування і впровадження" (грудень 1928 р.) та здійсненням суцільної колективізації, "Земельний кодекс УСРР" у більшій частині втратив своє значення.

Трудове законодавство

У період "воєнного комунізму" трудові відносини в Україні будувалися на основі загальної трудової повинності. З переходом до непу було скасовано усі трудові повинності і в основу залучення робочої сили було покладено принцип трудових договорів або угод між державними підприємствами і установами, а також приватними підприємствами та особами, що наймаються.

Значна кількість нормативних актів, що регулювали трудові відносини, зумовили потребу систематизації трудового законодавства, що і було зроблено у жовтні-листопаді 1922 року "Кодексом законів УСРР про працю" (КЗПП УСРР), що складався з 17 розділів та 192 статей.

Кодекс встановлював, що його норми поширюються на всіх осіб, що працюють за наймом, і є обов'язковим для усіх підприємств, установ і господарств. Оголошувалися недійсними усі договори і угоди про працю, які погіршували її умови порівняно з нормами Кодексу.

У Кодексі зазначалося, що тривалість нормального робочого дня не може перевищувати 8 годин. Для осіб у віці від 16 до 18 років, для тих, хто працював на підземних роботах, та для осіб розумової і "конторської праці" встановлювався 6-годинний робочий день. Надурочна робота за Кодексом не допускалася.

Регламентуючи порядок розв'язання конфліктів і розгляду справ про порушення трудового законодавства, кодекс встановив, що справи про порушення законів про працю мають розв'язуватися на засіданнях особливих сесій народних судів або в порядку примирного розгляду - в розціночно-конфліктних комісіях, примирних камерах і третейських судах.

Кодекс законів УСРР про працю встановлював основні засади соціального страхування. Зокрема, соціальне страхування поширювалося на усіх осіб найманої праці, незалежно від того, де вони працюють: у державних, громадських, кооперативних, концесійних, орендних, змішаних або приватних підприємствах, установах чи господарствах або у приватних осіб, а також незалежно від характеру і тривалості їх роботи і способів розрахунку з працівниками. Кодекс чітко визначав зміст соціального страхування, встановивши, що воно охоплює: надання лікарської допомоги, видачу допомоги при тимчасовій втраті працездатності в разі хвороби і т. ін., видачу додаткової допомоги, зокрема, на годування дитини, поховання, видачу допомоги при безробітті, інвалідності тощо. Страхові внески до фонду соціального страхування вносились підприємствами, установами, господарствами та особами, які користувалися найманою працею. Заборонялися будь-які стягнення із зарплати працівників для їх соціального страхування.

Кримінальне законодавство

Основою для створення Кримінального кодексу УСРР - єдиного нормативного акта, який відображав державну кримінально-правову політику - стали російські "Керівні засади" (1919 р.), а також прийняті урядом УСРР впродовж 1921 р. нормативні акти, що спрямовувалися на боротьбу з бандитизмом (Постанова "Про заходи боротьби з бандитизмом"), посадовими злочинами (Постанова "Про заходи боротьби з посадовими злочинами"), хабарництвом (Постанова "Про боротьбу з хабарництвом").

Порівняно з раніше чинним кримінальним законодавством, Кримінальний кодекс УСРР (1922 р.) передбачив у своєму складі Загальну (в основі якої було покладено російські "Керівні засади" 1919 р.) і Особливу частини. У Загальній частині законодавець подавав своє розуміння злочину, мети і системи покарань. Зокрема, під злочином розумілися "будь-яка суспільно небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленого робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного період" (ст. 6). Метою покарання, яке здійснювалося судовими органами на основі "соціалістичної правосвідомості", мало стати позбавлення злочинця можливості вчиняти нові злочини, а ширше - запобігання правопорушенням.

Склади конкретних злочинів, що формулювалися в Особливій частині першого КК УСРР, були спрямовані на виконання соціально-політичних завдань більшовиків. Крізь призму тих чи інших діянь, що визнавалися суспільно небезпечними, належали до категорії злочинних, конструювалися конкретні кримінально-правові норми, якими визначали відповідальність за конкретні злочини. Структурована на підставі родових об'єктів злочинних посягань Особлива частина КК УСРР (1922 р.) включала такі групи злочинів: державні (контрреволюційні) злочини (вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини); злочини проти порядку управління; посадові (службові) злочини; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські злочини; злочини проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові злочини; військові злочини; злочинні порушення правил охорони народного здоров'я; злочини проти суспільної безпеки та громадського порядку. Визначалися санкції за їх скоєння - від громадського осуду, позбавлення волі й до вигнання за межі УСРР. Максимальний термін позбавлення волі становив десять років, а мінімальний ~ шість місяців. У справах, що перебували на розгляді у ревтрибуналах, могла застосовуватися вища міра покарання - розстріл (від неї звільнялися неповнолітні, вагітні жінки, а також розстріл як міра покарання не міг бути призначений, якщо з часу вчинення злочину минуло більше п'яти років).

Після утворення СРСР (грудень 1922 p.), зокрема прийняття першої загальносоюзної конституції (1924 p.), основним джерелом кримінального права стали "Основні засади кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік" (31 жовтня 1924 p.), які містили переважно норми Загальної частини кримінального права. (Всього у документі було 39 статей, які формували його частини: Вступні положення (преамбула) і чотири розділи: І. "Межі дії кримінального законодавства"; ІІ. "Загальні ухвали"; ІІІ. "Заходи соціального захисту..."; IV. "Про умовно-дострокове звільнення засудженого...").

Прийняття "Основних засад..." (1924 р.) започаткувало новий етап розвитку радянського кримінального права. По-перше, цей акт найбільш яскраво відображав необхідність посилення кримінальної репресії - основу кримінально-правової політики більшовицької держави у наступні більш як 30 років. По-друге, під впливом нього нормативного акта аж до розпаду СРСР (грудень 1991 р.) формально розвиток структури кримінального законодавства здійснювався на двох рівнях - загальносоюзному й республіканському. Хоча остання обставина через формулювання єдиних для усього СРСР принципів, понять та інститутів кримінального права аж ніяк не перешкоджала глибокій уніфікації кримінально-правових норм.

Ідеєю посилення кримінальної репресії були позначені прийняті на загальносоюзному рівні в один день (25 лютого 1927 р.) кілька кримінально-правових актів: "Положення про злочини державні", у якому визначалися дві групи державних злочинів: контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу PCP злочини проти порядку управління, давалося поняття т. зв. контрреволюційних злочинів (будь-які дії, спрямовані на повалення, підрив або послаблення робітничо-селянської влади, зовнішньої безпеки Союзу PCP і основних господарських, політичних та національних здобутків пролетарської революції), їх склад (антирадянська пропаганда та агітація, розповсюдження неправдивих чуток, що могли викликати суспільну паніку, збуджувати недовіру до влади та дискредитувати її) та основні напрями кримінально-правової боротьби з ними; "Положення про військові злочини" визначало поняття військового злочину, коло діянь, які утворювали військові злочини, їх склали та покарання за їх учинення. Постанова ЦВК СРСР "Про зміни основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік" (27 лютого 1927 р.) вимагала зазначені та деякі інші загальносоюзні кримінально-правові акти включити до складу республіканських кримінальних кодексів. У результаті - з'явився узгоджений з пропонованими змінами Кримінальний кодекс УСРР 1922 р. (у редакції 1927 p.). Оскільки зміни, внесені (8 червня 1927 р.) в республіканський акт, були досить вагомими, в юридичній літературі його часто називають Кримінальним кодексом 1927р., що формально не зовсім правильно.

Найбільш повно посилення кримінальної репресії, звісно, демонструвала Особлива частина КК УСРР (у редакції 1927 p.), яка. зокрема, передбачала: 1) можливість застосування кримінальної репресії за вчинення діянь без вини (до всіх повнолітніх членів сім'ї військовослужбовця, який вчинив втечу або переліт за кордон, що проживали з ним разом, навіть якщо вони не знали про намір винного, застосовувалось позбавлення виборчих прав та заслання у віддалені райони Сибіру строком на п'ять років); 2) можливість застосування заходів соціального захисту до осіб, які перебували у т. зв. небезпечному стані, тобто "небезпечні своїм зв'язком із злочинним оточенням чи своєю колишньою злочинною діяльністю" - застосовувався принцип т. зв. об'єктивного ставлення у провину. Зауважимо: прийняттям цієї норми нехтувалася загальновизнана в теорії кримінального права засада про те, що закон не мас зворотної сили; 3) Можливість застосування аналогії кримінального закону; яка розв'язувала руки виконавцям політики терору тощо.

Характерним ставало покарання за неповідомлення про державні злочини. Організована масова розправа за інакомислення чи будь-який прояв незгоди, сумніву у вірності партійно-державних настанов, розпочалася із запровадженням норм про контрреволюційні злочини, які передбачали санкції до вищої міри покарання. Навіть при недоведеності контрреволюційності зазначених діянь кримінальне покарання не виключалось, а тільки знижувалось його міра. Кількість злочинів, за які передбачалася можливість застосування смертної кари, зросла на третину. Розстріл як вища міри соціального захисту згадується близько 50 разів. Такі зміни обґрунтовано давали підстави зарубіжним правознавцям (Г. Гіппель) характеризувати тодішнє радянське кримінальне право "одностороннім класовим виміром справедливості з засадою терору у виді закону".

Адміністративно-правова система, що закріплювалася в країні репресивними методами, потребувала нових визначень і доповнень у кримінальному праві, тому впродовж двох років після прийняття нової редакції кримінального кодексу було додатково прийнято ще 56 законодавчих актів. Вони стали опертям щодо розширення можливості кваліфікації широкого кола дій як злочинних, а отже,- і застосування кримінальної репресії.

Радянська державність і право в Україні у період сталінського тоталітарно-репресивного режиму (1930-ті - початок 1950-х років)

Головною передумовою формування радянського тоталітаризму в Україні стала втрата нею своєї незалежності і включення її як Української Соціалістичної Радянської республіки (УСРР) до складу СРСР, що відбулося впродовж 1917-1922 pp. Насадження окремих елементів тоталітаризму в Україні маємо вже тоді на прикладі рішучих спроб реалізації комуністичної доктрини через політику "воєнного комунізму". Упродовж 1920-х років в УСРР відбувалося зміцнення основ тоталітарного ладу. В Україні зусиллями більшовицьких органів влади була ліквідована багатопартійність. З політичної арени повністю усунені всі інші політичні партії та організації. Утверджувалася у різних формах комуністична ідеологія, яка монополізувала право на істину. Цей процес, що супроводжувався централізацією та уніфікацією державної влади і управління, забезпеченням пріоритету держави у суспільному житті, свідчив про закріплення в Україні радянської державності і права. А в умовах існування жорстокого тоталітарно-репресивного режиму, який в історіографії позначений термінами "сталінщина" чи "сталінізм", радянська державність у своєму розвиткові досягає апогею.

У цей період, що хронологічно охоплює 1930-ті - початок 1950-х років, в СРСР утвердилася державна система, яка характеризувалася всеохоплюючим і жорстким контролем центральних державних органів і правлячої компартії над усіма сферами суспільного життя. Відбулося зрощення партії з державними органами та їхніми структурами. Партійно-державний апарат установив монопольний контроль над суспільним та громадським життям у республіці, а через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства,- здійснював контроль над економікою.

Така суспільно-політична ситуація, що склалася в СРСР (і в УСРР як його складовій) на межі 1920-1930-х рр., призвела до постання т. зв. командно-адміністративної системи як певної форми організації суспільства та відповідного типу управління. Для забезпечення вирішення завдань тоталітаризації суспільства було пристосоване законодавство радянської України. Право надавало обов'язкової сили партійним рішенням з питань т. зв. "соціалістичного будівництва". Формувалося нове розуміння соціалістичної законності - як законності, спрямованої проти "ворогів режиму". Нарешті, важливим засобом зміцнення тоталітарної системи стало "обожнювання" вождя - власне, культ особи, наділення його надприродними рисами. (Вже у 1929 р. И. Сталіна називали "найбільш видатним теоретиком ленінізму", "Леніним наших днів" тощо). Всебічна і постійна пропаганда сприяла створенню ілюзорних і міфологічних уявлень про И. Сталіна. Поступово насаджувалась теза, що незгода з його поглядами та діями - це антидержавний акт.

Практика складання недемократичного режиму здійснювалася шляхом відчуження народу від власності й політичної влади, обмеження ролі виборних представницьких державних органів, формування особливої, тоталітарної за змістом, структури органів державної влади та управління, жорстоких репресій проти всіх верств суспільства з метою придушення реального чи потенційного опору існуючому режиму.