Формування в Україні інших радянських каральних структур (органів державної Безпеки) та спеціальних військових формувань

Чільне місце в структурі силових органів радянської держави належало репресивно-каральному апарату, що мав основним завданням забезпечення державної безпеки. Саме у репресивно-каральних органах зосереджувалася реальна влада у тогочасній Україні. На сам перед таким органом була Всеросійська надзвичайна комісії боротьби з контрреволюцією та саботажем (ВНК, рос. ВЧК). її голова - Ф. Дзержинський - обіймав ключову тоді посаду начальника тилу Південно-Західного (тобто українського) фронту. Формальний голова українського уряду X. Раковський був лише членом Реввійськради цього фронту.

Перед ВНК стояли кілька головних завдань: налагодження ефективного механізму реквізицій продовольства, в першу чергу хліба; придушення селянських повстань і, взагалі, опору радянському режиму всіма доступними методами - передовсім через запровадження масового позасудового терору та інституту заручників, принцип} колективної відповідальності громади за діяння окремого її члена, організацію концентраційних таборів тощо.

Зокрема, інститут заручників уводився як тимчасовий захід застосовувався для запобігання будь-яким контрреволюційним виявам у містах і селах України. Так, у випадку вбивства радянського працівника, члена комітету незаможних селян, червоноармійця місцеві органи надзвичайної комісії відповідали розстрілом десяти заручників, що утримувалися в концентраційних таборах. За І. Біласом - термін "концентраційні табори", що вживався в документах Раднаркому в перші роки радянської влади, означав місця ізолювання представників експлуататорських класів, які боролися з радянською владою чи співчували попередньому режиму, хоча й не займалися контрреволюційною діяльністю (т. з. превентивне ув'язнення). Табори організовувались губернськими надзвичайними комісіями, загальне керівництво ними покладалось на головне управління суспільних робіт і повинностей НКВС України. Уже в перші роки більшовицького режиму в Україні було створено 18 концтаборів, до яких потрапили десятки тисяч осіб з інтелігенції, священиків, підприємців, безробітних тощо. Такі табори були ліквідовані 30 січня 1922 p., однак залишилася система в'язниць, "Будинків примусових робіт" (рос. ДОПРИ) - зародків майбутньої потужної системи Головного управління таборів (рос. ГУЛАГ), яка терором допомагала насаджувати в Україні владу рад, політика якої формувалась у Москві.

Український філіал російської ВЧК - ВУЧК - було створено на підставі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України "Про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії" (3 грудня 1918 р.) та його ж постанови "Про Всеукраїнську, фронтові і місцеві надзвичайні комісії" (27 грудня 1918 p.). Згідно з Положенням про українську ЧК (1 грудня 1919 p.), ВУЧК була відділом НКВС. При голові ВУЧК утворювалася колегія. Периферійні ЧК мали організовуватися місцевими радами на правах відділів виконкомів, їм надавалося право здійснювати обшуки, арешти, вилучення, облави, накладати арешт на майно, вести слідство щодо приватних, посадових осіб та організацій, які підозрювалися у контрреволюції, шпигунстві й бандитизмі, виносити рішення в цих справах, робити адміністративні висилки, пропонувати виконкомам запроваджувати надзвичайний стан, ув'язнювати в концтабори, застосовувати вищу міру покарання. Також у своїй діяльності ВУЧК користувалися нормативними документами, які регулювали роботу російської ЧК (В, Ченцов, Д. Архієрейський). Російська ЧК в Україні у своєму розпорядженні мала особливі відділи (ОВ) та спеціальні військові формування.

Щоправда, формальна спроба створити ОВ у структурі ВУЧК була зроблена в умовах другої спроби більшовиків поширити свою владу на Україну. Раднарком УСРР затвердив "Положення про особливий відділ при Всеукраїнській надзвичайній комісії" (травень 1919 p.), який мав працювати під безпосереднім контролем Реввійськради Південного фронту, виконувати її завдання, а також доручення Народного комісаріату у військових справах УСРР. Особливий відділ при Всеукраїнській надзвичайній комісії повинен був керувати "мережею особливих відділів і пунктів, спрямовувати діяльність агентури за кордоном, а також на захоплених збройними силами іноземних держав та білогвардійською армією територіях" (М Шитюк).

Спеціальні військові формування в Україні з'являються на початку 1919 р., коли за дорученням радянського уряду України при ВУЧК створюються Особливий корпус військ (ОКВ) ЧК (15 січня 1919 р.), а в губерніях - батальйони ЧК. На війська ВЧК було покладено завдання "боротьби з контрреволюцією", виконання оперативних завдань, охорона кордонів, залізничного і водного сполучення.

Головним принципом комплектування корпусу став суворий класовий підхід та партійний контроль за цим процесом. Вступати до ОКВ могли робітники, середняки та бідняки віком від 19 до 36 років, за рекомендаціями партійних більшовицьких організацій, профспілок, фабрично-заводських комітетів і комітетів селянської бідноти, або ж двох членів ВКП(б) (О. Олійник). Існування військ ВУЧК юридично закріпило Положення про ВУЧК та місцеві надзвичайні комісії (30 травня 1919 р.), яке визнало право органів державної безпеки України мати спеціальні військові частини. Окрім військових підрозділів ЧК, у країні діяли продовольча армія, частини з охорони шляхів сполучення та інші війська спеціального призначення.

Враховуючи допущені помилки в діяльності карального органу попередньої більшовицької окупації України, репресивно-каральний апарат підлягав централізації. Наприкінці року (грудень 1919 р.) при Всеукрревкомі було організовано Управління надзвичайних комісій та особливих відділів, яке згодом (17 березня 1920 р.) ВУЦВК перейменував у Центральне управління надзвичайних комісій т боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і злочинами на посад при Раднаркомі УСРР. Паралельно з Цупнадкомом в Україні існували особливі відділи, що підпорядковувалися безпосередньо російській ВЧК.

Значні зміни в організацію більшовицького карального апарат; в Україні вніс V Всеукраїнський з'їзд рад. ВУЦВК відповідно до рішень з'їзду перейменував Центральне управління надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією і посадовими злочинами на Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією і посадовими злочинами (30 травня 1921 р.).

Подальші організаційні зміни радянської репресивно-каральної системи в Україні припадають на 1922 рік. Так, постановою ВУЦВК "Про скасування ВНК та організацію Держполітуправління" (22 березня 1922 р.) було скасовано Всеукраїнську надзвичайну комісію боротьби з контрреволюцією, спекуляцією і посадовими злочинами Замість неї при НКВС, під особистим головуванням Народного комісара або його заступника утворювалося Державне політичне управління (ДГТУ), завданнями якого були: 1. Боротьба з контрреволюцією і бандитизмом (цим до цього займалася міліція, в оперативному відношенні підкоряючись спочатку "надзвичайній комісії, пізніше - військовому командуванню); 2. Боротьба зі шпигунством; 3. Охорона водних І залізничних шляхів сполучення (раніше прерогатива водної і залізничної міліції); 4. Охорона кордонів республіки; 5. Боротьба з контрабандою і незаконним переходом кордону; 6. Виконання спеціальних доручень Президії ВУЦВК або Ради Народних Комісарів з охорони революційного порядку. ДПУ підпорядковувалися також особливі транспортні відділи, які вели боротьбу з військовими та транспортними злочинами; існували і особливі війська ДПУ на Україні, для боротьби з повстанським рухом при виконкомах діяли створені Відділи Державного Політичного Управління.

Створення ДПУ безпосередньо позначилося і на структурі органів міліції. Зокрема, у зв'язку з його утворенням були ліквідовані (або увійшли до складу управління) такі підрозділи, як залізнична, річкова міліція і лінійні відділи кримінального розшуку.

Отже, процес становлення і діяльності в Україні радянських правоохоронних та репресивно-каральних органів здійснювався на основі проголошених жовтневою революцією загальних принципів революційної доцільності та соціалістичної законності. Ці органи були невід'ємною складовою частиною радянської державної системи в республіці. Упродовж 1917-1922 рр. відбувався пошук: яке місце правоохоронних органів, у тому числі Й міліції, в системі державних інституцій України, формувалися завдання, загальні принципи їх організації та діяльності. Цей процес опирався на досвід та нормативно-правову базу Радянської Росії. Створена українська нормативна база лише дублювала і незначною мірою доповнювала відповідні нормативні акти РРФСР. Завдання, поставлені перед органами внутрішніх справ і державної безпеки, спеціальними військами свідчили про них як про збройну силу партії, її "караючий меч".

Радянська система правоохоронних та репресивно-каральних органів стояла, насамперед, на сторожі партійно-державних інтересів правлячої верхівки, а вже потім вирішувала складні завдання охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю в країні.

Питання суверенітету УСРР в контексті правових взаємовідносин між радянськими Україною і Росією

Де-юре, радянська Україна до кінця 1922 р. вважалася суверенною державою. Назовні УСРР зберігала державну самостійність. Де-факто, московський центр поступово опановував головні сфери українського життя, чим зводив суверенітет радянізованої України до паперового. Причому громадськість завжди інформувалась так, начебто сама Україна в особі свого радянського уряду була ініціатором певних заходів, спрямованих на об'єднання радянських республік.

Спочатку це зумовлювалось необхідністю спільної боротьби проти інтервенції та контрреволюції (Маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду від 29 листопада 1918 р.). А вже 26 січня 1919 р. у декларації того ж уряду, тепер перейменованого на Раднарком, зазначалось, що УСРР об'єднується з РРФСР на засадах "соціалістичної федерації". Сутність засад не розкривалася, але через півтора місяця УІГІ з'їзд РКП(б) прийняв партійну програму, котра давала на це конкретну відповідь: "Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія висуває федеративне об'єднання держав, об'єднаних за радянським типом". Отже, державність у національних республіках більшовики мали намір будувати лише з чітко визначеною перспективою: щоб вона була радянською.

"Воєнно-політичний союз" як правова форма відтворення Російської імперії

Першого і фактично вирішального удару по декларованому суверенітету УСРР завдав ЦВК Росії на сесії ЦВК за участю представників чотирьох радянських республік - України, Латвії, Литви і Білорусії, а також Криму, де було прийнято (1 червня 1919 р.) декрет Раднаркому РСФРР, згідно з яким було проголошено Воєнний союз радянських республік (пізніше названий "воєнно-політичним"). Варто підкреслити форму документа - декрет РСФРР, а не міжнародна угода - просто В. Ленін та інші керівники більшовицької партії вже тоді вважали суверенітет чотирьох республік цілковитою фікцією, тому питання об'єднання вирішувалися за допомогою звичайного внутрішньо російського декрет) Передовсім декрет проголосив об'єднання військових організацій та військового командування. Втім, відомий український історик зі Львова Я. Дашкевич слушно зауважував, що декрет від 1 червня 1919 р. був документом, виданим постфактум: той час українських військових формувань вже не було. А Українська радянська армія (лише за назвою, бо вона також входила до складу загальноросійських збройних сил) проіснувала аж... 8 днів - від 27 грудня 1918р. до 4 січня 1919 року.

Згідно з умовами декрету передбачалося також створення спірних Рад народного господарства, залізничних управлінь та залізничного господарства, комісаріатів фінансів та праці. Тобто більшовицькі лідери поставили на порядок денний питання про об'єднання урядових та господарських органів Росії та України, керівництва, цілих галузей, в першу чергу залізниць, а також створення спільних виробничих центрів. 21 липня 1919 р. Раду Народного господарства (РНГ) начебто незалежної радянської України постановою Президії ВРНГ РРФСР було взагалі ліквідовано, відтак відповідне регулювання та керівництво "господарсько-економічним життям" обох соціалістичних республік було передано виключно до ВРНГ РРФСР Декрет про військовий союз призвів до загострення внутрішнього становища в Україні, фактично зміцнив лави об'єднаних армій УНР і ЗУНР (у серпні разом з УГА розпочали похід на Київ війська Симона Петлюри. Наприкінці 1919 р. на західному березі Дніпра була відновлена УНР). Військово-політичний союз різко активізував на всій території України повстанський рух. (За офіційними даними радянського уряду, за короткий проміжок часу від квітня до серпня 1919 р.- на Україні спалахнуло понад 300 селянських повстань проти радянського режиму). Вже влітку більшовики змушені були залишити Україну, а в жовтні 1919р. Президія ВУЦВК на своєму останньому засіданні визнала недоцільним подальше існування другого українського радянського уряду і передала усі його повноваження т. зв. "трійці". Одночасно Президія "тимчасово" розформувала ВУЦВК та направила його колишніх членів "у розпорядження партійних та військових установ" (Яневський).

"Доба договірних відносин": взаємовідносини між УСРР і РСФРР

У третьому радянському періоді Радянська Росія з мстою забезпечення свого впливу в Україні розмістила тут шість армій, загальна чисельність яких перевищувала мільйон бійців (С. Кульчицький). Разом з органами державної безпеки і міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик силоміць насадженій диктатурі. Проте пролетарські вожді розуміли, що утримувати тільки силою величезну республіку неможливо. Наприкінці 1919 р. було змінено ленінський курс в політиці щодо України (резолюція VIII конференції РКП(б) "Про радянську владу на Україні"), відтепер спрямований на врахування національного фактора. Це стало підставою для заміни декрету Всеросійського ЦВК у взаємовідносинах з Україною видимістю міжнародного договору, який в науковій літературі відомий під назвою "Союзного робітничо-селянського договору" (28 грудня 1920 р.).

Підписаний головою Раднаркому РСФРР В. Леніним і наркомом закордонних справ Г. Чичеріним, з одного боку, а також головою Раднаркому і за сумісництвом наркомом закордонних справ УСРР X. Раковським - з іншого, цей "рівноправний" договір про військовий і господарський союз вважаємо другим ударом по суверенітету радянської України.

Попри те, що у преамбулі договору підтверджувалась незалежність і суверенність обох договірних сторін, зокрема, наголошувалося (ст. 2), що з факту приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливало ніяких зобов'язань, Я. Дашкевич обґрунтовано називає цей договір цинічним. Бо посилання на незалежність і суверенність радянської України тут - порожній звук, тому що цілком формально, до того ж і незаконно, цієї незалежності й суверенітету її позбавив декрет ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р. Насправді, зміст договору суперечив преамбулі. Найважливіші галузі державного управління були визнані спільними для обох державних формацій, але передані під керівництво уряду РСФРР. За ст. З Договору об'єднаними вважались сім комісаріатів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфів та Вищої ради народного господарства. Це означало, що відповідні комісаріати Раднаркому радянської Росії здійснювали свої функції в Україні через уповноваженій при уряді УСРР. Останніх повинні були затверджувати і контролювати ЦВК і з'їзди Рад УСРР. Додамо, що Всеросійські з'їзди Рад і їх ЦВК (від 16 червня 1920 р. до складу ЦВК Росії введено також 30 делегатів від УСРР) мали право видавати у цих галузях закони й постанови, спільні для обох радянських республік При цьому ЦВК УСРР, як правило, й собі повторював їх законодавчим порядком. У віданні уряду України в 1920 р. формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, сільського господарства, юстиції. Проте й вони діяли під впливом жорстко централізованої системи, запровадженої комуністичною партією, і орієнтувалися на московські відомства.

Отож, закладені в договір правові норми позбавляли Україну будь-якої можливості істотно впливати на об'єднані комісаріати, а відтак спеціальні угоди, що мали регулювати порядок і форму внутрішнього управління, детально розроблені так і не були. Це давало змогу російським наркоматам, що стали фактично наддержавними, цілком контролювати військовий і народногосподарський комплекси України. Було централізовано управління фінансами, шляхами сполучення, зв'язком, торговим флотом, об'єднувалися бюджетна, податкова та грошова системи. Більш того, окремі господарські структури в Україні навіть передавалися у безпосереднє підпорядкування російським структурам. Як результат - на кінець 1922 р. у віданні уряду УСРР залишалась незначна кількість підприємств місцевої та кустарної промисловості.

Зазначимо, що на початку 1920-х рр. зовнішні зносини УСРР з іншими країнами провадились ще безпосередньо, адже республіка, скориставшись з формальної незалежності, розвинула досить-таки активну діяльність на міжнародній арені. Були встановлені дипломатичні відносини з Латвією, Литвою, Австрією та іншими країнами підписано ряд міжнародних договорів. 14 лютого 1921 р. було підписано мирний договір УСРР з Литвою, 18 березня 1921 р. укладено, відомий вже, Ризький мирний договір з Польщею. На початку 1922 р. було підписано також договір про "дружбу й братерство" між Україною і Туреччиною. Щоправда, зміст його повністю відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 року. Зрештою, всі закордонні виступи УСРР були цілком скоординовані з РСФРР. Це незабаром привело до т. зв. "дипломатичного союзу" радянських республік. Його започаткував договір від 22 лютого 1922 p., підписаний у Москві між РСФРР і УСРР (та іншими 7 радянськими республіками) про передачу Росії представництва УСРР (та інших радянських республік) на загальноєвропейській конференції з врегулювання економічних та фінансових питань. Тим самим, уряд УСРР фактично відмовився від ведення власної зовнішньої політики. А спеціальним декретом ВУЦВК (28 березня 1922 р.) було фактично закладено правову основу під визнання єдиного спільного громадянства для т. зв. радянських республік.

Отже, аналіз правових форм взаємовідносин між радянськими Україною і Росією у період національно-демократичної революції і до підписання договору про утворення СРСР засвідчив, що УСРР від самого початку виникнення була частиною єдиного радянського державного комплексу. Найбільш показовим документом на підтвердження цієї тези був укладений у грудні 1920 р. "Робітничо-селянський договір" - нерівноправний і підневільний для України, типовий колоніальний договір. Перетворення органів державного управління Російської Федерації на загально-федеративні по суті означало фактичне включення України (та інших республік) у кордони Радянської Росії умовно на правах автономій, насправді - колоній.