Національно-культурна політика гітлерівської Німеччини на українських землях

Національно-культурна політика Німеччини на українських землях ґрунтувалася на ідеологічних засадах щодо особливого становища німців. Часто це було основним аргументом нелюдського ставлення гітлерівців до культурних потреб поневолених народів.

Спираючись на "теорію": мовляв, німці є вищою расою, якій повинні служити усі інші народи, головно, слов'янські нації, Гітлер та його прибічники були впевнені у тому, що наука і культура потрібні лише німецькому народові. Наприклад Гітлер (за В. Косиком) вважав, що українців та росіян достатньо було б навчити дорожніх знаків, а знання географії мали полягати в тому, що столиця Рейху- Берлін. Математика і подібні предмети взагалі виключалися Зважаючи на особливе значення території України у перспективних колоніальних планах гітлерівців, місцеве населення в Україні не повинно було вивчати німецьку мову, на відміну, наприклад, від північного рейхскомісаріату Остлянд, де вона мала набути великого поширення. Вважалося: буде краще, якщо німці, які становитимуть правлячий клас, вивчатимуть мову країни, а українці хай би не говорили мовою адміністрації. На основі таких рекомендацій А. Розенберга, Є. Кох з великим небажанням дозволив відкрити лише декілька початкових шкіл, а про вищу освіту не могло бути й мови.

У захоплених містах нацисти нищили і грабували бібліотеки, музеї, наукові установи. У цьому варварстві були приховані далекосяжні цілі Третього рейху, в реалізації яких чільна роль відводилася окупаційній адміністрації, а саме: німці намагалися позбавити українців їхньої культурної традиції чи взагалі будь-якого розвитку і прогресу. Крім того, знищуючи символи негерманських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі колонізацію східних просторів.

Національно-культурна політика Німеччини у Східній Галичині, порівняно з іншими регіонами України, мала поміркований характер і (за В. Офіцінським) до певної міри відповідала національним інтересам українців, що було можливим завдяки діяльності суспільної установи - Українського Центрального Комітету (УЦК), очолюваного Володимиром Кубійовичем. Протягом усієї війни УЦК була єдиною організацією, що могла, хоч і дуже обмеженою мірою, але боронити соціально-економічні інтереси українців (були організовані українські школи, кооперативи й молодіжні групи; засновано у Кракові видавництво й помітно збільшено наклад української преси) у Генеральному Губернаторстві. Проте і в Східній Галичині, як і на інших окупованих нацистами територіях, національно-культурне життя, у всіх його проявах, також було поставлено під жорсткий контроль окупаційних органів. До певної міри стабілізуючим фактором у відносинах українського населення краю та німецької влади була греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. Але і її вплив на політико-правову ситуацію в краї, попри всі заяви німецького керівництва різних рівнів про толерантне ставлення до релігії і церкви, був обмежений

Отже, в цілому політика німецької адміністрації, зокрема в рейхскомісаріаті "Україна", зумовила ворожий настрій у населення та значне незадоволення, хоча німці очікували на співпрацю. Українці насамперед прагнули незалежності та самостійності.