Правова політика королівської Румунії щодо етнічних українських земель

Характерною рисою і головним завданням правової політики міжвоєнної Румунії щодо окупованих етнічних українських земель стала уніфікація системи права, що існувала у Бессарабії (колишня частина Російської імперії), Буковині (колишня частина дуалістичної Австро-Угорської монархії - т. зв. Ціслейтанії, з австрійською правовою системою) та Мараморощині (колишня частина дуалістичної Австро-Угорської монархії - т. зв. Транслейтанії, з угорською правовою системою) із загально-румунською правовою системою. На відміну від Польщі, де правова політика держави зводилася до створення єдиних для усієї держави галузевих правових кодексів, міжвоєнна Румунська держава прагнула уніфікувати правову систему на новоприєднаних територіях, зокрема етнічно українських, шляхом поширення на них чинності загальнорумунського законодавства.

"Компромісний" період щодо впровадження загальнорумунського законодавства тривав недовго. Так, у Бессарабії правові перетворення розпочалися на підставі королівського декрету "Про організацію судочинства в Бессарабії" (9 жовтня 1918 р.), в якому разом з поширенням на територію Бессарабії структури румунських судів ішлося (ст. 2) про чинність з певними поправкам і додатками й російсько-імперських законодавчих актів. На Буковині чинність австрійських законів затримував декрет "Про організацію Буковини" (19 грудня 1918 р.). Проте невдовзі румунська влада вдалася до активної правової експансії, наслідком якої мала стати швидка інкорпорація загарбаних територій: у Бессарабії та Буковині чинними стають загальнорумунські закони, які зближують їх із правовим станом етнічно-румунських регіонів (т. зв. Старе Королівство Румуни"). Зокрема, на територію Бессарабії низкою королівських декретів було поширено чинність румунського Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів (2 травня 1919 р.): Торговельного кодексу та споріднених з ним дрібних законів Старого Королівства (2 травня 1919 р.); окремих положень румунського Цивільного та Цивільного процесуального кодексів (4 липня 1919 р.) Останній "уніфікаційний" акт права в Бессарабії (4 квітня 1928 р. І декларував чинність румунського Цивільного та Цивільного процесуального кодексів у цілості.

Подібно до Бессарабії процес наближення до відповідних румунських законів у ділянці кримінального та цивільного законодавства відбувався на Буковині та Мараморощині. Так, для Буковини важливим з цього погляду стало прийняття Закону (11 квітня 1924 р.) про уніфікацію повноліття після досягнення 21 року - шляхом поширення румунського цивільного кодексу. Правова інкорпорація Буковини завершилася на підставі Закону "Про поширення законодавства Старого Королівства" (1 жовтня 1938 р.). Дослідники зазначають, що цим законом на Буковину було поширено чинність румунського Цивільного, Цивільно-процесуальною та Торговельного кодексів, бо уніфіковане кримінальне законодавство на той час було вже чинним у всій Румунії.

Серед загальнодержавних законодавчих актів у сфері конституційного права важливе значення мав "Закон про набуття і втрату румунського громадянства" (24 лютого 1924 p.), за яким право румунського громадянства мали усі мешканці Румунії. З метою реалізації цього Закону місцеві органи влади складали списки громадян - мешканців своєї місцевості. Списки вивішувалися на дошці оголошень у визначений законом час, щоб помилково пропущені прізвища осіб у списках були вписані, а неправомірно записані викреслені. Із закінченням терміну оголошень складався окремий реєстр громадян. Зі встановленням профашистського режиму з метою виявити тих, хто "потрапив у списки румунських громадян обманом", було видано спрямований, головно, проти євреїв Закон "Про ревізію румунського громадянства" (22 січня 1938 p.). Таку перевірку уповноважувалися проводити повітові суди, рішення яких, однак, можна було опротестовувати.

Відповідними кодифікованими актами урегульовувалися кримінальне (18 березня 1936 р.) і кримінально-процесуальне (19 березня 1936 р.) законодавства (набули чинності з 1 січня 1937 p.). Нове кримінальне законодавство знало інститути припинення виконання покарання, умовне звільнення, позбавлення волі, реабілітацію тощо. Проте справжнім нововведенням у кодексах стали положення про малолітніх злочинців. Дослідники підкреслюють, що нове кримінальне законодавство Румунії враховувало новітні течії в науці кримінального права: ставило питання не тільки боротьби зі злочинністю, а, й охорону від злочинності. Злочин розглядався як суспільний факт, проти якого потрібно вживати заходи суспільної охорони.

Що стосується цивільного і цивільно-процесуального законодавства, то до кінця першої румунської окупації Північної Буковини і Бессарабії (червень 1940 р.) чинними залишалися кодекси, прийняті ще в середині XIX ст. (1864 p.). Робота над проектами нових Цивільного та Цивільно-процесуального кодексів проводилася і була завершена, проте до кінця червня 1940 р. вони не були уведені в дію. Натомість різні аспекти цивільно-правових відносин урегульовувалися на підставі окремих законів.

Для українців краю чи не найважливішим було кооперативне законодавство, оскільки кооперація була чи не єдиною сферою, де румунський шовінізм мав менше можливостей проявитися. Створюючи кооперативні товариства, нерумунське населення могло оминати складні формальності реєстрації звичайної юридичної особи, що їх ставив "Закон про юридичні особи" (6 листопада 1924 p.). Реєстраційні формальності кооперативних товариств, що їх встановлював "Закон про уніфікацію кооперації" (14 березня 1923 p.), були спрощеними, до того ж у рамках кооперативного товариства можна було вдаватися до суспільно-культурної діяльності. Реєстрацію кооперативних товариств здійснював мировий (повітовий) суд.

Для буковинців та бессарабців новим за суттю став Закон "Про акти цивільного стану" (25 лютого 1928 р.), який вступив в дію з і січня 1930 р. Цей законодавчий акт передав ведення актів цивільного стану (народження, шлюб, смерть) від Церкви до місцевих владних органів. Повноправним доказом цивільного стану особи за час дії нового закону міг служити тільки акт, виданий державним органом.

Таким чином, у міжвоєнний період в Румунії утвердився державно-політичний режим, який на окупованих українських землях проводив колонізаторську політику, спрямовану на повну і всебічну інкорпорацію українських етнічних земель у державно-правову систему королівської Румунії та румунізацію українського населення. Цій меті слугували державний апарат, включаючи органи правосуддя, та законодавство як знаряддя національного та соціального гноблення укра

Утворення та політичний устрій Чехо-Словацької республіки (ЧСР)

Міжвоєнна Чехо-Словацька держава постала в умовах розпаду Австро-Угорщини, коли Чеський Національний комітет (ЧНК)у Празі ухвалив Тимчасову конституцію (13 листопада 1918 р.), відповідно до якої Габсбурзька династія позбавлялася права на землі та проголошувалася Чехо-Словацька республіка (ЧСР). Вищим законодавчим органом країни ставали Тимчасові національні збори, які утворювалися завдяки розширенню складу ЧНК (з 30 до 256 депутатів - пропорційно до результатів довоєнних виборів до рейхсрату) та введенням у них 40 словацьких депутатів. Для обґрунтування правомірності існування ЧСР на Паризькій мирній конференції чеським керівництвом була вміло використана т. зв. концепція "єдиного чехословацького народу". Проте, зважаючи на багатонаціональний склад держави, у Сен-Жерменському договорі містилися зобов'язання перед ЧСР щодо забезпечення прав усім національним меншинам.

Хронологічно політичний розвиток міжвоєнної Чехо-Словаччини поділяють на два періоди, що відокремлюються укладенням відомої Мюнхенської угоди (28-30 вересня 1938 р.). У домюнхенській Першій Чехо-Словацькій республіці було завершено побудову і державно-правової системи. Руйнівного удару по правопорядку та чехословацькій державності завдала Мюнхенська змова. Післямюнхенський період існування Чехо-Словацької держави увійшов в історію під назвою "Друга республіка" і став паузою перед її зникненням через півроку.

За задумом засновників ЧСР (Т. Масарик, Бенеш і ген. М. Штефанік), існування й розбудова Республіки мали основуватися на трьох головних настановах: державницькій ідеології "чехословакізму", парламентській демократії і принципі непорушності територіального врегулювання в Європі на основі Версальської системи. Правову основу політичного устрою ЧСР було закладено у Конституції ЧСР (1920 р.). Вона визначала Чехо-Словацьку державу як парламентську демократичну республіку, в якій влада поділялася на законодавчу (двопалатні Національні збори), виконавчу (здійснювану Президентом і Урядом) та судову.

Для виборів до парламенту - Національних зборів - установлювався принцип пропорційності та загального, рівного, прямого й таємного голосування. Визначаючи місце і роль парламенту у державотворенні, дослідники (Ю. Бисага) зазначають, що основу парламенту становили партії центристської орієнтації (на той час досить організовані й структуровані, мали своїх лідерів); у практиці чехословацького парламентаризму широко застосовувався принцип коаліційного формування державно-управлінських структур (уряду). Одне із слабких місць передмюнхенського парламенту ЧСР - брак власної ініціативи в основній сфері - законотворенні. Фактично парламент цілком залежав від волі лідерів політичних партій, які перебували при владі.

На спільному засіданні палати депутатів і сенату обирався Президент ЧСР строком на сім років. До його повноважень згідно з Конституцією входило: призначення уряду та його відправка у відставку, скликання, відкладення або розпуск Національних зборів, накладання "вето" на закони, оголошення війни. Президент був Головнокомандувачем збройних сил, представляв державу у відносинах з іншими державами, мав право укладати й ратифікувати міжнародні договори, запроваджувати надзвичайний стан, вносити мирні договори на затвердження до парламенту, призначати суддів та вищих державних службовців, оголошувати амністію.

Уряд (Рада міністрів) як структурний елемент державної системи управління формувався за коаліційним принципом, який за кількісними і якісними показниками мав декілька відтінків (широка-вузька коаліція, дво-багатопартійна коаліція). Персональний склад Уряду, його ставлення до конкретних міністерських крісел відбивали реальний розклад місць в "табелі про ранги" тих чи інших політичних груп країни. Середній термін перебування уряду при владі - 15 місяців. Усі спірні питання вирішувалися взаємними компромісами.

Важливе місце в концепції державно-правового будівництва першої Чехо-Словацької республіки відводилося інституту політичної опозиції. Характерною ознакою демократичної політичної системи першої ЧСР було те, що опозиція мала визначені законом права, і це давало їй можливість легітимно, цивілізовано впливати на уряд, президента, парламентську більшість. На той час жоден європейський уряд не ставився до опозиції так уважно, як Чехословацький. Але, водночас, на думку дослідників (Ю. Бисага), відсутність лояльної опозиції була одним з основних факторів потенційної слабкості чехословацького демократичного політичного режиму 20-30-х років XX ст.

Судова влада в ЧСР була представлена залежно від компетенції судами кількох рівнів: найвищою, середньою (проміжною) та нижньою судовими ланками. Згідно із судовою практикою ЧСР, процес судочинства могли здійснювати: звичайні та спеціальні суди (якщо йшлося про кримінальні справи). Зазначимо, що Конституція ЧСР (1920 р.) передбачала можливість створення і надзвичайних судів, однак лише у випадках, що передбачені законом, і тільки на конкретно визначений період. Це виключало можливість тривалої діяльності надзвичайних судів. Важливе значення в судовій системі Чехословаччини у 20-30-х роках XX ст. належало Найвищому. Найвищому адміністративному і Найвищому виборчому судам. Вони мали специфічну структуру і відповідні функціональні завдання.

Отже, організація політичної влади та органів правосуддя в ЧСР у 20-30-х роках XX ст. ставила домюнхенську Чехо-Словаччину у ряд демократичних, цивілізованих, з високим рівнем правової культури держав Центральної Європи.