Суспільний лад. Суспільний лад, що панував на українських землях Російської імперії до проведення буржуазних реформ 60-70-х років XIX ст

Суспільний лад, що панував на українських землях Російської імперії до проведення буржуазних реформ 60-70-х років XIX ст., основувався на суспільно-становій структурі. У своїй основі російська станова організація закладалася в епоху "освітнього абсолютизму". Відтоді в середовищі російської знаті панувало уявлення, що збереження порядку в державі можливе лише тоді, коли кожен окремий стан виконуватиме свої призначення й функцію, а також не допускатимуться випадки ліквідації привілеїв чи урівнення станових прав. За становим критерієм населення України поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів і селянство.

Сутність російської державної конструкції, розпочатої Петром І і завершеної Катериною II, полягала в тім, що правив не тільки державний апарат - правив дворянський клас, який щодо своїх кріпосних селян здійснював владу й опіку на патріархальних засадах. Тому дворянство перебувало в центрі суспільної організації імперської Росії, розглядалось як головний стрижень і опора самодержавства.

Найважливішим актом, що здійснив правову консолідацію російського та українського дворянства, була "Жалувана грамота дворянству" (1785 р.). Вона визначала особисті та майнові права дворян, принципи організації місцевого дворянського самоуправління й порядок укладання родовідних дворянських книг. Дворянське звання розглядалось як спадкове, поширювалося на всіх членів сім'ї дворянина. Підставами позбавлення дворянського звання могли бути лише ті з кримінальних злочинів, в яких виявилися нечесність чи моральний занепад злочинця. Особисті права дворян містили право на захист честі й життя, звільнення від особистих податків і повинностей, тілесних покарань та обов'язкової державної служби тощо. Майнові права дворян полягали в необмеженому праві власності (набуття, використання, спадкування будь-якого майна). Зокрема, за дворянами встановлювалося виключне право на набуття у власність землі разом із селянами. Значні привілеї закріплялися за дворянами у сфері судочинства (особисті й майнові права дворян могли бути обмеженими тільки за рішенням суду, а судити дворянина міг лише рівний йому становий суд).

Формою станової організації дворянства були дворянські зібрання. Вони уособлювали владу дворянства на рівні повіту та губернії. До складу зібрань входили спадкові дворяни (не молодші 25 років), які відповідали майновому, освітньому чи службовому цензам. Дворянські зібрання вирішували справи дворян (вели родовідну книгу, вилучали з неї дворян, які зганьбили себе, обирали предводителів дворянства та інших станових посадових осіб тощо) і місцеві питання (опіка дворянських сиріт і вдів, збір грошей на місцеві потреби тощо). Дворянські зібрання скликалися раз на три роки.

Політика царизму щодо дворянства в Україні була спрямована, по-перше, на підтвердження і зміцнення прав цього стану та подальше зрівняння його прав із дворянством усієї імперії, а по-друге-на протегування російському за походженням дворянству.

Упродовж останньої чверті XVIII - першої половини XIX ст. правовий статус станів українського суспільства було приведено у відповідність до російського. Низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянства в цілому (наприклад, "Жалувана грамота дворянству" 1785 р.), так і спеціальними законами, які призначалися для панівних верст в Україні (підтвердження прав російського дворянства українському дворянству Слобідської України (1801 p.); затвердження станових привілеїв і пільг для козацької старшини та її нащадків (1835 р.) тощо), царський уряд визнав українську шляхту й козацьку старшину рівними російському дворянству. Маючи на меті злиття української та російської соціальних структур та їх уніфікацію, царизм знищував військову організацію України і вводив для старшини загальноімперські ранги.

Закріплені у "Жалуваній грамоті" дворянству 1785 р. права української шляхти стали величезним стимулом для остаточного злиття російської та української еліт. Відкривши перед верхівкою українського суспільства можливості для військової та цивільної кар'єри, царизм забезпечив собі лояльність цієї верстви. Поступово українська вища верства звиклася з думкою, що живе не в окремій державі, а в провінції, яка вмонтовувалася в політичну систему імперії. Тому вона виступала в основній своїй масі не за повернення давніх прав краю, а за власні регіональні й корпоративні інтереси. Перспективи, що відкривалися перед українцями, які набували статусу дворянства, були вельми привабливими. До дворянських депутатських комісій, які розглядали справи про підстави для надання дворянського статусу, надходили тисячі прохань про нобілітацію у дворянство. Наприклад, 1790 р. надійшло таких списків на 20 тис. купців, міщан, козаків, ба навіть панських і казенних селян. Прагнення перейти до дворянського стану пояснювалося також страхом перед закріпаченням.

Дворянство в Україні не було одноетнічним. Його національний склад зумовлювався регіональними особливостями. Переважну більшість дворянства Лівобережної України становили нащадки української козацької старшини. Підтвердження прав спадкового дворянства (1835 р.) не врятувало колишню козацьку старшину від проведеної у 40-х роках ревізії прав на дворянство (під час неї було позбавлено дворянських прав близько 64 тис. осіб). На Правобережжі дворянством уважалася польська шляхта (проживало до 100 тис. осіб). Царський указ (1831 р.) визнавав за ними всі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони документально доведуть своє походження. На Півдні України серед дворян за походженням переважали росіяни. Це були переважно поміщики, які мали пріоритет від царського уряду в отриманні щедрих земельних наділів. У цілому в степовому регіоні України з його промисловістю, портами й розвиненим сільським господарством проживала половина всього російського населення України, значна частина з яких належала до панівного стану.

Основною тенденцією розвитку дворянського стану по всій російській Україні стало постійне збільшення чисельності дворян російського національного походження. Особливо це стосувалося тих регіонів, де були сильними позиції інонаціонального дворянства (Правобережжя). Переселенський поступ росіян мав на меті нівелювати соціальне й культурне домінування польського дворянства і сприяти закріпленню сильної російської присутності у цьому стратегічно важливому регіоні. Для цього царське самодержавство проводило політику насадження російського землевласника. Вона полягала в наданні росіянам тих пільг, яких не мала місцева шляхта: отримання російськими дворянами конфіскованих у поляків за участь у повстанні 1830 р. маєтків, звільнення від податків (1810 р.), пільгові умови оренди маєтків (1841 р.), збереження для російських чиновників, окрім платні, також пенсії за колишню військову чи цивільну службу (1832 р.). Подібні укази забезпечували росіянам доступ до непропорційно більшої частки суспільних ресурсів, а імперська національна політика - панівний політико-правовий статус і верхні позиції на соціальній драбині.

Для привілейованих станів суспільства належало також духовенство. За своїми особистими правами (звільнення від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань) духовенство уподібнювалося до дворянства, хоча структурно воно й надалі поділялося на біле (парафіяльне) та чорне (монастирське).

Найбільш строкатим за соціальною ознакою в Україні першої половини XIX ст. було міське населення, яке поділялося на купців, міщан і цехових людей. Купці були у вигіднішому становищі (звільнення від подушного податку, тілесних покарань і рекрутської повинності) порівняно з іншими міськими станами. Проте на купецтво й далі поширювалися окремі феодальні повинності: шляхова, постійна тощо. Також обмежувалося право купців на переміну місця проживання. Верхівка купецтва набувала певних пільг через уведення категорії почесного громадянства (1832 р.). Почесне громадянство поділялося на особисте і спадкове. Почесні громадяни наділялися "дворянськими" особистими правами і мали право брати участь у виборах та бути обраними на міські громадські посади. Почесне громадянство і пов'язані з ним права скасовувалися лише за судовим рішенням або в разі вступу громадянина до ремісничого цеху. Пільги мали (від 1841 р.) російські купці, які переселялися в Україну (Правобережну). Міщани сплачували подушний податок і виконували феодальні повинності. Цивільна правоздатність міщан реалізовувалась у сфері дрібної торгівлі та кредиту, а з 1832 р. вони дістали право набувати в межах міста земельні ділянки для підприємницької діяльності. Однією з переваг міщанського стану було право на безперешкодний перехід у купецтво, звичайно, за умови наявності певного капіталу. Найбільшу частину міського населення становили цехові люди. Вони поділялися на вічно-цехових (майстрів) і тимчасово-цехових (підмайстрів, робітників, учнів), мали свою систему управління (цехова управа на чолі з майстром). У містах Лівобережжя і Півдня України цеховий лад і правовідносини між членами цеху регулювалися загально імперським законодавством, а на Правобережжі - місцевим правом (до 1840 р.). Було розроблено спеціальний список ремісничих цехів для українських міст (1850 р.), який враховував місцеву практику організації цехів.

Характерним явищем у розвитку суспільних відносин в Україні першої половини XIX ст., зокрема з початком технічного перевороту стала концентрація в містах нового суспільного прошарку-найманих робітників. Через фактичну відсутність робітничого законодавства на той час ця група фактично була безправною.

Найбільшу частку в населенні України становило селянство (сільські обивателі). Воно поділялося на державних селян, які належали державі та володіли отриманими від уряду землями; вільних селян, які орендували землю у дворян чи уряду (козаки Лівобережжя, іноземці-колоністи) і не були кріпаками (іноді їх об'єднують з державними селянами); кріпосних (поміщицьких) селян, які належали дворянам. Усі категорії селянства мали право наймати працівників, виставляти замість себе найнятих у рекрути, навчати своїх дітей, мати дрібну торгівлю і промисли. Щоправда, кріпосні селяни могли все це робити тільки з дозволу поміщика. Щодо права спадкування, розпорядження майном, вступу в зобов'язання, то для всіх селян вони були обмеженими.

Державні селяни сплачували грошові податки, виконували рекрутську, підводну повинності, феодальну ренту. За характером відбуття феодальної ренти вони поділялися на кілька груп: оброчних (Лівобережжя й Південь); військових поселенців (Слобожанщина й Південь), що передавалися в управління військовим командирам, які втручалися в особисте й сімейне життя поселенців; фактично кріпаків, які перебували на господарчому становищі (Правобережжя). Проведена реформа управління державними селянами (1837-1841 pp.) надавала селянам право створювати органи самоврядування (сільські й волосні правління), що залежали від державних органів - окружних чиновників у повітах і губернських начальників палат державних маєтностей. Реформа прискорила майнове розшарування селянства, створила умови для швидшого переходу селянських господарств на ринкові відносини. Окрім того, й царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян: державні селяни зрівнювались у правах із купцями та міськими жителями щодо придбання незаселених земель (1801 p.), їм дозволялося влаштовувати фабрики й заводи (1818 p.), розводити сади й городи на громадській землі (1830 р.) тощо. Державні селяни мали право на повне володіння, але не розпорядження наданими їм землями, на повну власність у рухомому майні, на захист у суді.

Вільними людьми вважалися козаки Лівобережжя. Вони мали право на судовий захист, на володіння дрібними торговими закладами, на заняття промислами, могли наймати на службу вільних людей (без права володіння кріпосними), торгувати товарами власного виробництва. Козаки трималися відособлено, не змішувалися з селянами навіть якщо жили у спільних селах, багато з них мешкали на хуторах. У цілому козаки відрізнялися від селян більшою заможністю, вищою культурою, глибшою національною свідомістю.

Поміщицькі кріпосні селяни становили більш як половину всього селянського стану в Україні. На відміну від державних селян, вони вважалися власністю дворян-поміщиків, перебуваючи в їхньому повному розпорядженні. Селяни повністю залежали від сваволі поміщиків, які щодо, них здійснювали всю повноту влади. Кріпосні селяни підлягали юрисдикції поміщицького суду (за винятком кримінальних справ). їхні майнові права обмежувалися необхідністю отримати відповідний дозвіл у поміщика (щодо розпорядження і спадкування рухомого майна). Царські акти забороняли поміщикові продавати селян, розбиваючи сім'ї. Однак насправді такі акти нічого не змінювали. Непомірним кріпосницький гніт був на Правобережжі, де було проведено опис поміщицьких маєтків, відомий під назвою інвентарної реформи (1847-1848 pp.). За інвентарними правилами, земля, що була в користуванні селянина, закріплювалася за ним у довічне користування, селянські повинності на користь поміщика врегульовувалися (додаткові повинності повинні оплачуватися), натуральні данини скасовувалися тощо. Але через те, що контролю за здійсненням інвентарних правил не було, поміщики їх фактично не дотримувалися.

Серед поміщицьких селян також відбувався процес розшарування. Зокрема, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого поміщика, засновувати підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендувати і здавати в оренду землю, використовувати найману працю. Проте землевласники могли будь-коли забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були: лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів на ярмарках. Із такого середовища виростали великі українські промисловці-підприємці (родини Яхненків, Симиренків).

Селянська реформа (1861 р.)

Селянська реформа (1861 р.) скасувала кріпосництво, позначилася на правовому становищі селянства та інших суспільних верств, визначила розвиток суспільних відносин російської України на другу половину XIX - початок XX ст.

Правову основу селянської реформи в Україні становили спеціальні загальноімперські законодавчі акти, а також видані окремо для українських губерній царські укази й постанови (всього 19 окремих законодавчих актів). Цими законами передбачались особисте звільнення селян, надання їм земельних ділянок і викуп останніх, визначалися селянські повинності й організація селянського самоврядування Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та Загальному положенні про сет, звільнених із кріпосної залежності. В Україні поземельні відносини між поміщиками й селянами визначалися трьома місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян, що їх спеціально видали для губерній Лівобережжя, Правобережжя та Півдня України. Були опубліковані також додаткові правила. Вони визначали становище різних категорій колишніх кріпосних селян (дворових, фабричних). Наприклад, Положення щодо влаштування дворовій людей оголошувало їх особисто вільними, однак зобов'язувало протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк. За положенням, землю отримували лише ті з них, хто мав її до реформи, але фактично більшість цієї категорії селянства землі не мала.

Правовою основою здійснення реформи в регіонах, де переважало общинне землекористування (зокрема, у трьох південних губерніях України - Катеринославській, Херсонській, Таврійській, а також у південній частині Харківської) було Великоросійське місцеве положення. За цим документом земля розподілялася в межах сільської громади на зрівняльних засадах із періодичними переділами. В основі наділення селян землею тут лежав єдиний указний наділ (розмір коливався в різних місцевостях) на кожну ревізьку душу. Якщо дореформений наділ перевищував установлені норми, то поміщик міг відрізати надлишок на свою користь.

На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалося Малоросійське місцеве положення. Його специфіка полягала в тім, що в основу наділення селян землею було покладено принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Тобто, землю відводили всій громаді, а потім виділяли селянським сім'ям у спадкове користування. Розміри наділів залежали від господарської забезпеченості тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів, як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечували всіх селян, для категорії тяглих селян існували додаткові наділи. Поміщики одержали право на зменшення наділів селян, заміну угідь, перенесення їх, садиб тощо.

На територію українського Правобережжя - в Київську, Волинську і Подільську губернії - реформа поширилася кількома роками потому. Правовою основою її проведення стало Окреме місцеве положення, а також близько десяти спеціально для Правобережної України додатково виданих (1863 р.) законодавчих актів. В основу цих документів уряд поклав Інвентарні правила (1847-1848 рр.). Землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами у спадкове подвірне землекористування. Селянам надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. У випадку, якщо фактичний наділ був меншим, ніж інвентарний, селяни могли подавати клопотання до мирового посередника щодо повернення в їхнє користування відрізаної поміщиками мирської землі.

Однак земля, якою наділяли селян, перебувала в їхніх руках у тимчасовому користуванні. Власниками землі, а отже, й вільними (селянами-власниками) селяни могли стати лише після викупу своєї землі (укладення викупної угоди). Порядок викупу землі та розмір викупної суми визначало спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викуповувати будь-коли за умови відсутності на селянському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп польової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти бажання селян. Укладаючи викупну угоду, селянин особисто вносив відразу не менше 20% викупної суми, а на решту його кредитувала держава (на 49 років), яка за нього сплачувала поміщикам.

До оформлення права власності на землю (викупної угоди) селяни вважалися тимчасово зобов'язаними та платили поміщикам за користування садибою (оброк) і польовим наділом (оброк або відбували панщину). Поміщик із тимчасово зобов'язаним селянином укладав і підписував уставну грамоту - своєрідний договір про умови звільнення, розміри повинностей і польового наділу. (Для укладення уставних грамот, а також для вирішення суперечок і скарг у поземельних справах було створено інститут мирових посередників). Категорія тимчасово зобов'язаних первинно передбачалася на два роки, а насправді розтягнулася на більш як 20 років. (Остаточно зникла 1883 р., коли уряд двома роками раніше, прийнявши закон про обов'язковий викуп земельного наділу, змусив селян укласти викупну угоду або позбутися землі).

На державних селян в Україні реформа поширилася з 1866 і 1867 рр. (Правобережжя). Усі землі, угіддя й надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали безстроково користуватися за щорічні державні оброчні податки (до 1913 р.), або передавали у власність із правом викупу протягом шести років. Викуп дозволявся тільки одночасний, кредити державним селянам не надавалися. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалася община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Щоби вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин її членів. Селяни, які не мали поля до реформи, його не отримали. У 1886 р. для державних селян було введено обов'язковий викуп землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно з поміщицькими селянами, проте вони перевищували ринкову вартість землі. У цілому в господарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими.

Результатом реформи стало набуття селянами статусу суб'єкта цивільно-правових відносин. Вони ставали вільними, а отже, могли купувати, володіти і продавати рухоме й нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, вести підприємницьку діяльність, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани, із землевласників знімались їхні зобов'язання щодо постачання продовольства та опікування селян, відповідальність за внесення селянами державних податків, виконання ними грошових і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казенних стягненнях. Водночас селянська реформа зберігала щодо селян значні обмеження, що й надалі робили їх нижчим станом. Селяни отримували паспорт лише на рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх могли карати різками (тілесні покарання скасували лише 1903 р), зберігалися окремі селянські суди. Там, де існувала община, зберігалася

кругова порука у сплаті податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини селяни не могли вільно залишити село. Створені сільські та волосні органи селянського управління мали поліційно-фіскальний характер. їхні рішення залежали від дворянства й чиновників.

Селянська реформа 1861 р. започаткувала докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Попри те, що після реформи поміщицькі землеволодіння були збережені та розширені за рахунок селянських наділів, невдовзі через погіршення фінансового стану (викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово) відбувався процес його поступового зменшення. Особливо швидко дворянське землеволодіння скоротилось у степових і лівобережних губерніях. Земля стала товаром. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками "вільних" професій. Спостерігалось інтенсивне формування буржуазії та промислового пролетаріату.

Роль буржуазії в політичному житті поступово збільшувалась, особливо з початком XX ст., коли самодержавство здійснювало політику сприяння буржуазії та захисту її економічних інтересів. Зокрема, держава пильно захищала інтереси буржуазії, охороняючи її від іноземної конкуренції створенням на кордонах високого митного бар'єра і навпаки, значно знижуючи митне обкладання для експорту хліба й цукру.

Велику роль у лобіюванні інтересів буржуазії відігравали їхні представницькі організації - союзи, комітети, з'їзди підприємців. Самодержавство з XIX ст. визнавало право буржуазії на створення таких органів, хоча Положення про з'їзди представників промисловості й торгівлі було затверджено царатом тільки у серпні 1906 р. Найбільшими представницькими організаціями, які охоплювали промисловців України, були: з'їзд гірничопромисловців і з'їзд цукрозаводчиків. Кожен з'їзд мав постійні виконавчі органи: раду й комітет з'їзду.

У правовому становищі робітників у пореформений період тривалий час не було ніяких зрушень. Умови найму, робочий час, розміри заробітної плати повністю залежали від підприємців. І тільки в останній чверті XIX ст. царський уряд почав регулювати відносини між робітниками й роботодавцями через запровадження фабрично-трудового законодавства і законів про страхування робітників (23 червня 1912 р.). Останніх було декілька: "Про заснування присутствій у справах страхування робітників", "Про заснування ради у справах страхування робітників", "Про забезпечення робітників у разі хвороби", "Про страхування робітників від нещасних випадків". Закони про страхування встановлювали безліч умов, за якими робітники позбавлялися права на допомогу і таких, які ставили справу страхування не тільки під контроль, а й у пряму залежність від підприємця.