Основні риси кримінального права. Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації

Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (від другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Для позначення злочину також використовувалася неоднакова термінологія. Залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої та майнової недоторканності називалися ґвалтом, кривдою, лиходійством, шкодою, проти державної влади - "ображення маєстату господарського". Протиправний суспільно небезпечний характер діянь відтінявся термінами: "виступ із права", "злодійство", "провина".

Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину (тільки люди: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім'я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні ("шалені"), а також особи, які не досягли визначеного законом віку. За Судебником 1468 р., не підлягали покаранню за крадіжку Діти до семи років. За Статутом 1566 р. кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за статутом 1588 р - після 16 років.

Провина.

До видання Третього Литовського статуту розмежування між умислом і необережністю у провині не проводилось.

Якщо в діях особи не було умислу чи необережності, то кримінальне покарання не застосовувалося. У ряді випадків виявлена необережність тягла за собою не кримінальну відповідальність, а зобов'язання виплатити годовщину (компенсацію за смерть) сім'ї убитого.

Для правильного визначення провини суд зобов'язаний був установлювати причиновий зв'язок між дією винної особи та результатом, що настав. Наприклад, особа вважалася винною у вбивстві в тому випадку, якщо потерпілий помер від ран через нетривалий час. Але якщо потерпілий протягом 24 днів після побоїв ходив "по корчмах і гостях", а потім помер, хоча б і від тих ран, то підсудний вважався винним тільки в нанесенні ран, але не в убивстві. Так заперечувався причиновий зв'язок між побиттям і смертю.

Обставинами, що звільняли від кримінальної відповідальності, виступали необхідна оборона і крайня необхідність. Право на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. Не несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця під час учинення ним опору. Покарання не передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином уважалися здача ворогу замку й капітуляція гарнізону, але здача замку через голод розглядалась як дія, вчинена за крайньої необхідності, і не тягла за собою покарання.

У Другому Литовському статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання.

У кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ чітко розрізнялися як стадії злочинної діяльності - намір, підготовка до злочину й замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом. Так, підготовка до заколоту і змови проти князя карались як закінчений злочин. Поява в суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом і позбавленням волі на шість тижнів карались удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов'язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитися від цього, і представити поручителів. Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, за якої всі співучасники були виконавцями злочину, і складну, за якої одні діяли як підбурювачі, інші - як виконавці, а треті - як помічники. Особи, діяльність яких не перебувала в причиновому зв'язку зі злочинним результатом (причетність), але які знали про злочин, не підлягали кримінальній відповідальності, хоча могли нести майнову. Наприклад, майно членів сім'ї державного злочинця, які знали про зраду глави сім'ї, могло бути конфісковане. Першою спробою визначення міри покарання залежно від ступеня участі особи у вчиненні злочину було зроблено у статуті 1529 р.

Види злочинів

За Литовськими статутами поділялися залежно від об'єктів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. У першому випадку злочинні дії можна переділити на такі основні групи:

1) державні ("ображення маєстату господарського"); 2) проти порядку управління і правосуддя; 3) військові; 4) проти релігії й церкви; 5) проти моралі; 6) проти життя, здоров'я й честі людей; 7) майнові; 8) злочини слуг і феодально-залежних людей проти феодалів. Самостійним видом злочину вважалося переховування засуджених.

За способом порушення справ у суді всі делікти можна переділити на три види: 1) Злочини, справи за якими порушувалися представниками державної влади, незалежно від волі потерпілого. У порядку державного звинувачення порушувалися справи передовсім за злочинами державними, проти порядку управління й правосуддя. 2) Злочини у справах приватного звинувачення становили найбільшу групу. Сюди відносили майже всі справи за злочинами проти особи, майновими і значну кількість справ за іншими злочинами. За злочинами приватного звинувачення, навіть найбільш небезпечними, допускалося примирення звинувачувача зі злочинцем, присудження штрафів на користь потерпілого, одержання потерпілим (звинувачувачем) визначеної винагороди від злочинця. Усе це значною мірою наближало кримінальні справи до цивільних.

3) Злочини у справах змішаного звинувачення, за якими звинувачами могли виступати як посадові особи державного апарату, так і окремі громадяни, були найбільш нечисленною категорією судових справ змішаного звинувачення. До них належали частина справ за злочинами державними і проти порядку управління, а також справи про вбивство дружини чоловіком або навпаки, вбивство дітьми батьків чи батьками дітей.

Покарання

У праві тієї доби позначалося декількома термінами. "Кара", "казнь" стосувалися всіх видів покарань. Терміном "провина" позначалися в основному майнові покарання і тюремне ув'язнення, а "покутою" - тілесні та ганьбливі покарання.

Основними цілями покарання були: 1) Залякування. (Передбачалося, що за допомоги залякування жорстокими покараннями можна було утримати від учинення злочинів або навіть виправити злочинця). 2) Вирівнювання заподіяної шкоди і створення майнових вигод потерпілому за рахунок злочинця або його близьких. 3) Заподіяння шкоди (страждань) злочинцеві - відплата (здійснювалася з огляду на станову належність як потерпілого, так і злочинця. У разі рівного становища їх у суспільстві за принципом "око за око, зуб за зуб").

У призначенні покарань особливо наочно виявлявся характер феодального кримінального права як права-привілею. Так, якщо шляхтич зумисно завдав рани або заподіяв каліцтво іншому шляхтичеві, то він міг бути присуджений до таких само ушкоджень і каліцтв за принципом "око за око, зуб за зуб". Якщо ж шляхтич учинив побої або каліцтво простій людині, то присуджувалася лише виплата штрафу (нав'язка). Якщо проста людина поранила чи побила шляхтича, то каралася відсіканням руки, а у випадку завдання каліцтва підлягала страті. Слуга, який поранив пана, підлягав страті, а той, що підняв руку на пана, карався відсіканням руки.

Питання про покарання осіб, винних у вбивстві шляхтича або простої людини, залежно від класової та станової належності як потерпілого, так і злочинця вирішувалося неоднаково. Якщо шляхтича вбили декілька шляхтичів, і всіх їх було визнано винними, то смертній карі підлягав лише один, на вибір звинувачувача, а інші притягалися до тюремного ув'язнення і виплати головщини. У разі вбивства шляхтича простими людьми страті підлягали всі, хоч би скільки їх було, і тільки у випадку вбивства шляхтича у бійці кількість простих людей, що підлягали смертній карі, обмежувалася трьома особами.

Прогресивним явищем у розвитку кримінального права стало введення кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини. Однак процесуальний порядок установлення провини шляхтича в такому злочині був настільки ускладнений, що довести його винність найчастіше було неможливо.

Кримінальне право доби Литовських статутів знало різні види покарань. Найбільш поширеними були майнові покарання, що застосовувалися як основні чи додаткові. Майнові покарання полягали у визначенні грошових сум у кратному відношенні до завданого злочином збитку (найчастіше - в подвійному розмірі) або у вигляді конфіскації майна злочинця. Конфіскація також була самостійним видом покарання і застосовувалася до тієї шляхти, що ухилялася від виконання військової повинності. Конфіскацією маєтку каралися нез'явлення до місця збору війська, самовільне залишення військового табору, втеча з поля бою.

Смертна кара могла бути простою і кваліфікованою. Простою стратою вважалося повішення. Як кваліфіковані (мученицькі) види смертної кари застосовувалися: четвертування, спалення, посадження на кіл, утоплення. Тілесні покарання прийнято поділяти на калічувальні та болісні. У разі застосування калічницьких покарань засудженому завдавалося непоправне ушкодження тіла: відрубувалися рука, вухо, ніс або інший орган. Такі покарання мали служити залякуванням для інших, а також назавжди накладали своєрідне тавро на засудженого, попереджаючи всіх про його колишню злочинну діяльність. До болісних покарань належали побиття батогом або різками. Воно могло відбуватися біля ганебного стовпа. Кількість ударів законом і судом не визначалася. Тілесні покарання застосовувалися в основному до простих людей. Шляхтич, який побував у руках ката, втрачав своє шляхетство. Тюремне ув'язнення передусім застосовувалось як тимчасове затримання злочинця до суду. Але від XVI ст. воно вже існувало як основне або додаткове покарання. За Литовськими статутами, тюремне ув'язнення застосовувалося на термін не більше одного року і шести тижнів. Вигнання та оголошення поза законом застосовувалося переважно щодо злочинців-феодалів, якщо вони звинувачувались у злочині, за якого передбачалася смертна кара. Оголошення особи вигнаною (виволання) здійснювалося через акт, що видавався державною канцелярією. Якщо вигнаний упродовж одного року і шести тижнів не був у суді, то визнавався "вічним виволанцем", а його дружина вважалася вдовою, діти - сиротами, маєток переходив спадкоємцям. Усім людям під страхом смертної кари заборонялося переховувати його чи навіть спілкуватися з ним. Убивство виволанця не каралося. У випадку затримання виволанець підлягав негайній страті. Додатковим покаранням для шляхти було позбавлення честі. Прості люди не підлягали цьому покаранню, оскільки вважалося, що вони честю не володіють. Позбавлення честі означало втрату шляхетської гідності. Позбавлялися честі особи, які ухилялися від виконання військової повинності, виволанці (вигнанці), злочинці, засуджені до страти, але помилувані, а також інші злочинці, що побували в руках ката. Покаяння як вид покарання полягало в зобов'язанні засудженого привселюдно в церкві або костьолі, стоячи на піднятому місці, чотири рази на рік оголошувати людям про свій злочин.

Відзначаючи жорстокість покарань феодального права на українських землях того часу, вчені (В. Пічета, Й. Юхо) звертають увагу на те, що порівняно з правом інших європейських держав того часу воно було більш гуманним. Ідеї гуманізму позначились у неприйнятті смертної кари щодо вагітних жінок, дітей і підлітків до 16 років, установленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, відсутності таврування злочинців, більш високій відповідальності за злочини проти жінок, порівняно невеликих термінах тюремного ув'язнення.

Отже, поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (із другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні у вчиненні злочину, так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні й особи, які не досягли визначеного законом віку. Якщо в діях особи не було умислу чи необережності, то кримінальне покарання не застосовувалося. Обставинами, що звільняли від кримінальної відповідальності, були необхідна оборона і крайня необхідність. Було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності (1566 р.). Чітко розрізнялись як стадії злочинної діяльності намір, підготовка до злочину й замах. Види злочинів поділялися залежно від об'єктів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. Основними цілями покарання були залякування, вирівнювання заподіяної шкоди, відплата. Питання про покарання осіб, винних у вбивстві, вирішувалося неоднаково - залежно від класової та станової належності як потерпілого, так і злочинця.