Литовсько-руська держава і право

Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала призвели до політичного занепаду земель Південно-Західної Русі (України). Вони стали об'єктом зазіхань з боку кількох сусідніх держав із різним рівнем розвитку і типом державного ладу. Українське Закарпаття ще впродовж ХІ-ХШ ст. увійшло до складу Угорського королівства. Північна Буковина і Дністровське Пониззя стали частиною Молдавського господарства (князівства), а від початку оформлення Його протекторатних відносин із Туреччиною (1514 р.) - підпадали під владу Османської імперії. Основна ж частина політично роз'єднаних українських земель на середину XIV ст. опинилися під владою Польського королівства (Галичина, частина Західної Волині, Західне Поділля (від 1430 р.) та, особливо, Великого князівства Литовського (Середнє Подніпров'я, Поділля, Волинь).

Наслідки підпадання переважної більшості українських земель під владу Польщі та Литви в історії українського державотворення виявляли себе неоднозначно. Короткий період окремішнього правового статусу Галичини у складі Польщі ("доба руського права") завершився урівненням прав місцевих бояр із польською шляхтою (1434 p.), запровадженням польського права та адміністративно-політичного устрою. Цей процес супроводжувався витрученням українців з урядових установ і масовою полонізацією населення, що засвідчило остаточну втрату українськими землями автономії та перетворення їх у звичайні провінції Польщі. Натомість визнання влади великого князя литовського не призвело до погіршення становища українського населення. Мало того, таке об'єднання земель стало чи не винятковим прикладом, коли українці (за тодішньою термінологією - "руські") упродовж тривалого часу мали вільні умови для розвитку в державі, яка, власне, характером стала Литовсько-Руською.