Державний лад

Державний лад у Київській Русі від часу зародження державних форм і до політичного занепаду постійно еволюціонував: кожний етап розвитку Київської держави характеризувався певними особливостями у політичній організації: форма держави, органи влади та управління.

Форма держави

Навколо проблем форми державного ладу Київської Русі, його сутності й характеру точились і точаться гострі дискусії. Одні вчені, як, наприклад, російський академік Борис Рибаков, стверджують, що то була "ранньофеодальна імперія". Інші головно українські фахівці - вважають, що то була своєрідна "конфедерація самостійних князівств". Треті - переважно західні вчені українського походження - доводять, що то була поліетнічна "співдружність незалежних держав".

За формою правління Київська Русь була монархією, державність якої розвивалась у двох основних напрямах. Перший: від системи управління, що випливала з військової організації,- до цивільних форм правління. Другий: від посилення централізму - до децентралізації. Ці тенденції були причиною неодноразової трансформації влади на Русі з центром у Києві.

Форму державного устрою Києво-Руської держави у перший період її існування вчені (О. Мельникова) визначають як дружинну. У той час княжа дружина виконувала не тільки роль війська. На її базі утворився примітивний апарат управління, судочинства та збору данини. Князь, який був центральною фігурою цієї форми державності, більше виявляв себе як воєначальник, а не як державний діяч. Київські князі того періоду значною мірою залежали від своєї дружини і вимушені були рахуватися з нею.

Існування дружинної форми державності завершилося з уведенням Володимиром системи удільного правління, як наслідку адміністративної реформи. Відтоді в Київській Русі формувалася централізована монархія: уся повнота влади дедалі більше зосереджувалась у руках князя, дружина перестала брати участь у державних справах. На перший план висувалися бояри, прошарок яких склався з тих же старших дружинників і вихідців зі старої племінної аристократії.

У період свого розквіту Київська держава будувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Сюзеренові - великому князеві Київському підпорядковувалися місцеві правителі - його васали (після адміністративної реформи князя Володимира - удільні князі, яких у IX ст. було 8-12, і всі вони були близькими родичами великого князя). Щоправда, в літературі останніх років висловлюються міркування, що оскільки всі руські князі належали до однієї династії Рюриковичів, то "їхні відносини мали характер скоріше між-родинних, ніж феодальних зв'язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими й молодшими братами, а не як між сюзереном і васалом" (І. Лисяк-Рудницький). Сутність відносин сюзеренітету-васалітету полягала в тому, що великий князь, наділяючи землею свого родича, передавав йому частину своїх прав на неї, а також право суду над підвладним населенням, захищав його від образ і утисків.

Період політичної роздробленості, на думку деяких істориків (М. Котляр), зовсім не означав розпаду Києво-Руської держави. Змінилася лише форма її державного устрою. Відносно єдину централізовану монархію заступила монархія федеративна. Від середини XII ст. Києво-Руською державою спільно керувало об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язували питання внутрішньої та зовнішньої політики на міжкнязівських з'їздах -схемах. Київ залишався стольним "градом" Русі та мрією багатьох князів - вихідців із роду Рюриковичів.

Такий порядок сумісного правління Руссю князями Ярославичами дістав у науці назву колективного сюзеренітету. Князі - спільні сюзерени Києво-Руської держави - зобов'язувалися захищати її від ворогів, а за це одержували володіння (часом дрібні й радше символічні, ніж вартісні) у великокнязівському домені - Київській землі, найчастіше на її південних рубежах, які особливо потребували постійного захисту від вторгнень половецьких ханів. Літописи називали такі володіння "частью" або "причастием".

Органи влади

Вищим органом влади Київської держави була влада великого князя. Він був представником і захисником інтересів привілейованого прошарку населення. Працями дослідників (Д. Самоквасов, О. Толочко) доведено, що інститут князівської влади - давній звичаєвий інститут. Слово "князь" походило від слова "кінь", і попервах означало "людину, що сидить на коні, військового ватажка". Спершу це була виборна особа, на яку обиралась особлива людина, обдарована Богом силою, розумом, сміливістю тощо.

Функції перших князів були порівняно нескладними і полягали, насамперед, в організації дружини й військових ополчень та управлінні ними. З перетворенням князя у феодального монарха ускладнювались і його функції. Він став верховним головнокомандувачем. Князь підкорював нові землі, створював оборону на кордонах держави, зміцнював Київ, провадив зовнішньополітичні стосунки зі Степом (державні формації кочових народів) і Візантією. Князь здійснював управління Київською державою, призначав численну адміністрацію, організовував будівництво доріг і мостів, приділяв багато уваги прокладанню торгових шляхів.

З X ст. розвивалася законодавча діяльність князів. Особливо важливою законодавча функція стала в ХІ-ХІ І ст. Після запровадження християнства в обов'язки князя входило й утвердження цієї ідеології, значною мірою через законодавчу функцію. Отже, через законодавчу діяльність князі встановлювали: нову каральну систему, розмір судових стягнень, розмір винагороди окремим посадовим особам, права церкви тощо. Однією з найважливіших функцій князівської влади у період зародження та розквіту Київської держави була судова. Судив київський князь на підставі норм звичаєвого права, здебільшого своє найближче оточення: васалів, дружинників тощо.

Влада князя набувалася через спадкоємництво. Спадкоємництво князівських "столів" (престолів) спершу здійснювалося за принципом старшинства в князівському роді, тобто до старшого брата, а якщо його немає, тоді до старшого сина. В ІХ-Х ст., коли князі закріпилися на своїй землі, цей принцип замінювався принципом отчини, тобто князівські "столи" почали успадковувати старші сини князя. Це призводило до того, що в XI-XII ст. брати князя досить часто боролись зі своїми племінниками за великокнязівський "стіл". 1 лише в XIII ст. принцип отчини переміг остаточно.

Від XI ст. у Київській державі посилювалися економічні та політичні суперечності між окремими князівствами. Виникла необхідність у створенні ще одного органу влади - ради при князі, яка не мала чітко встановлених складу та компетенції. її ще називали боярською радою, оскільки в її складі переважали насамперед бояри, а також представники вищого духовенства - митрополити, єпископи й представники вищої адміністрації - тисяцькі, посадники - вихідці з місцевої знаті. Рада була постійним дорадчим органом при князеві з найбільш важливих внутрішніх і зовнішніх питань держави.

Для вирішення таких вагомих питань, як, наприклад, запрошення нового князя, оголошення війни, укладення миру, князі скликали збори міських жителів - віча. У слов'ян віче відоме з VI ст. Воно оформилося на основі трансформації зборів племені (племінного сходу). У вічі брали участь голови родин: жителів міста, але вирішальну роль відігравали бояри і т. зв. "старці ґрадські". Не могли брати участі раби та напіввільні групи населення. Важливою функцією віча було комплектування народного ополчення. Віче збиралося нерегулярно. Рішення на вічах приймалися лише одноголосно.

Для періоду феодальної роздробленості була характерною поява міжкнязівських з'їздів як органу влади - снемів. Вони скликалися великим князем київським за його ініціативою, або ж з ініціативи будь-якого удільного князя без визначеної періодичності. Учасниками снемів, окрім київського князя і слуг його двору, були удільні князі, яких супроводжували "брати" (найближчі однодумці, "сини" (васали), "думці" (члени боярської ради), церковні служителі.

Снеми мали вирішувати питання, які торкалися інтересів не лише удільного князівства, а й усієї "землі Руської". Зокрема, обговорювалися і вирішувалися важливі воєнно-стратегічні питання, проблеми законодавства, відбувався обмін думками щодо взаємовідносин з іншими державами та щодо розвитку державного устрою, йшлося

Про надання дозволу на вокняження, добровільну відмову від столу та обмін княжими столами, відбувалися вибори князів, визначалися покарання, що скеровувалися проти князів, які зрадили, себто тих, які порушили договір із великим князем, укладалися союзи, оголошувалися війни, мир тощо. Попри широке коло питань, що покладалися на розгляд снемів, вони не мали виразних організаційно-правових форм та реального владного впливу.

Органи управління

Києво-Руській державі були властиві дві системи управління. На етапі становлення й еволюції державних структур управління Русі здійснювалося на підставі десяткової, або чисельної, системи. Початки формування останньої сягали УІ-УП ст., а остаточно вона сформувалась у IX ст., коли князь, приєднуючи слов'янські землі, залишав у них частину дружини (десять, сто, тисячу воїнів) і наділяв воєначальників (тисяцьких, соцьких, десяцьких) судовими та адміністративними функціями.

Десь із XI-XII ст. утверджувалася двірцево-вотчинна система управління, за якої центральним органом управління став князівський палац. Тут окремі доручення за галузями князівського господарства виконували призначені князем тіуни (тивуни).

Князівські тіуни керували не тільки князівською господаркою, а й від імені князя здійснювали управління всією землею-державою. Крім тіунів, з'явилися й інші посадовці: ловчий, конюший, отроки, дітські. Верхівка тіунів обзаводилася своїми землями і фактично ставала боярами.

Адміністративними, судовими й фінансовими центрами земель-князівств стали посади та волості. У містах "сиділи" посадники, у волостях - волостелі. Вони підпорядковувалися тіунам. Посадникам підпорядковувалися місцеві адміністратори нижчого рангу -метельники, вирники, скрижки.

Органом місцевого селянського самоврядування була територіальна община. Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції. Місцеве населення у верві мало своїх старост (старців), які захищали їхні інтереси перед князівською адміністрацією. З подальшим розвитком феодальних відносин феодали набували дедалі більше прав, або імунітет - управляти населенням, судити його, отримувати данину.