Завдання та повноваження центрального банку у сфері валютного регулювання та валютного контролю

Вирішення «проблеми вибору» фіскально-бюджетних чи монетарних заходів впливу вимагає чіткого визначення переваг і недоліків кожної з цих складових кон’юнктурної політики.

Зазвичай до переваг заходів фіскально-бюджетної політики відносять:

― більш прямий і відчутний вплив на активність економічних суб’єктів порівняно з заходами монетарної політики;

― більша передбачуваність реакції ринкової кон’юнктури порівняно з монетарними заходами;

― коротший часовий лаг прояву результатів впливу на економічні процеси, ніж у монетарних заходів.

На противагу цим перевагам формулюються недоліки заходів монетарної політики: більша опосередкованість впливу, більш слабка відчутність і передбачуваність впливу, великий часовий лаг.

Насправді ці переваги та недоліки — суто абстрактні і на практиці не проявляються. Будь-які зміни в оподаткуванні чи в бюджетному фінансуванні вимагають внесення відповідних змін до чинного законодавства, а це, як правило, потребує тривалого часу. Нерідко зниження чи підвищення податків обговорюється урядами та парламентами роками, перш ніж реалізуються в законодавчі норми[18]. Це повністю нівелює лагову перевагу і пов’язані з нею інші переваги фіскально-бюджетної політики.

Зате такі недоліки фіскально-бюджетного регулювання, як без­еквівалентність, нормативно-правовий характер, обмежені стимулятивні можливості повністю проявляються на практиці і свідчать про переваги монетарного регулювання, яке цих рис позбавлене. Тому при виборі методів опосередкованого впливу на кон’юн­ктуру ринку перевага повинна віддаватися грошово-кредитним, а не фіскально-бюджетним засобам.

Не менш актуальною є і проблема «паралельного ефекту». Надмірна участь бюджетного механізму у формуванні сукупного попиту призводить до зниження ролі грошово-кредитного механізму в межах кон’юнктурної політики, послаблення його стимулюючого впливу на розвиток виробництва.

Таке «витіснення» грошово-кредитного механізму бюджетним з кон’юнктурної політики в Україні мало місце в 1996—1998 рр., коли для покриття надмірних бюджетних витрат відволікалася з фінансового ринку переважна маса грошових ресурсів, а для потреб кредитування їх не вистачало.

Подібне «витіснення» кредитного механізму можливе й опосередковано — через надмірне оподаткування економічних суб’єктів, унаслідок чого знижується їх кредитоспроможність та звужуються можливості банків впливати на формування сукупного попиту через розширення кредитування. Свої вільні ресурси вони змушені розміщувати в інші сфери — в державні цінні папери, в міжбанківські кредити та депозити, в тому числі закордонні, та ін.

Така ситуація спостерігалася в Україні в 1999—2002 рр., коли податковий тиск все зростав, а фінансовий стан суб’єктів господарювання був незадовільним — біля 50 % їх працювало збитково. Тому банки накопичували вільні резерви і змушені були розміщувати їх у депозитні сертифікати НБУ, незважаючи на їх низьку дохідність, у державні цінні папери попри їх високу ризиковість, продавати на ринку МБК під надмірно низькі проценти та ін.

Роль монетарної політики визначається тим, що вона є не просто однією зі складових регулятивної системи держави, а її ключовим елементом з огляду на результативність впливу на економіку. Держава може регулювати основні економічні процеси й немонетарними заходами (адміністративними, фіскальними тощо) і досягати прийнятних результатів, особливо на короткострокових проміжках часу. Про це переконливо свідчить досвід Радянського Союзу та інших країн із командно-адміністративною системою господарювання. Однак широке застосування адміністративних методів стримує ринкові процеси, позбавляє економіку внутрішньої здатності до саморегуляції, робить її повністю залежною від вольових рішень державних структур, тобто неринковою. Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутність економіки і забезпечити достатню регульованість її державою.

Ідеться насамперед про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості і цін. Тільки у разі проведення відповідної монетарної політики (рестрикції чи експансії) вдається достатньо згладити циклічні коливання, щоб стабілізувати на прийнятому рівні темпи економічного зростання, рівень цін та інфляцію. Така стабілізація є необхідною передумовою успішного функціонування всього ринкового механізму.

Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії, при гальмуванні економічного спаду, запобіганні кризи надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноекономічної політики держави.

2.6. Особливості визначення і формування грошово-кредитної політики в Україні

Механізм грошово-кредитної політики в Україні остаточно сформувався в інституційному аспекті з прийняттям у 1999 р. Закону «Про Національний банк України». Цим законом у системі НБУ створено окрему самостійну структуру — Раду НБУ, яка є одним з двох керівних органів центрального банку (Рада та Правління) і призначена насамперед для визначення та формування грошово-кредитної політики. Зокрема, у ст. 9 цього Закону сформульовані такі повноваження Ради у сфері грошово-кредитної політики:

― розроблення Основних засад грошово-кредитної політики;

― здійснення контролю за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики;

― надання рекомендацій Правлінню НБУ стосовно внесення змін у певні напрями діяльності НБУ з метою успішного виконання Основних засад грошово-кредитної політики;

― застосовування відкладального вето щодо окремих рішень Правління НБУ, виконання яких може суперечити Основним засадам грошово-кредитної політики;

― внесення рекомендацій Кабінету Міністрів України щодо поліпшення впливу на стан грошово-кредитної сфери через його податкову політику і політику державних запозичень.

Якщо враховувати, що цим же Законом (ст. 14) на Правління НБУ покладено функцію забезпечення реалізації грошово-кредитної політики згідно з її Основними засадами, то стає зрозумілим, що визначальна роль щодо формування грошово-кредитної політики належить Раді НБУ. А оскільки Рада НБУ формується окремо від Правління НБУ, на дещо інших засадах, і безпосередньо не підпорядковується ні Голові НБУ, ні його Правлінню, то виникає певний дуалізм у нормативно-організацій­ному забезпеченні грошово-кредитної політики в Україні, що може негативно впливати на її ефективність.

Єдиним нормативним документом, який регламентує параметри грошово-кредитної політики в країні, є Основні засади грошово-кредитної політики. Його розробляє і затверджує Рада НБУ на кожний наступний рік до 15 вересня поточного року, після чого вносить в порядку інформування Верховній Раді та надає Правлінню НБУ для визначення і проведення грошово-кредитної політики.

Основні засади грошово-кредитної політики розробляються на підставі показників прогнозів економічного і соціального розвитку України, проектів зведеного та державного бюджетів України на плановий рік, аналізу очікуваних результатів монетарної політики за рік, що передує прогнозованому. Зазначені показники НБУ одержує від Мінекономіки та Мінфіну своєчасно, в узгодженні з Кабінетом Міністрів строки (табл. 9.3).

Велике значення для розроблення Основних засад має також аналіз та оцінювання економічного і соціального розвитку країни за минулий та поточний роки, стану розвитку основних секторів економіки (нефінансових підприємств, домашніх господарств, державних фінансів, фінансового сектору), стану грошового ринку, включно з валютним, динаміки розвитку основних монетарних показників та використання окремих монетарних інструментів.

Усі прогнозні, розрахункові та аналітичні матеріали, необхідні для складання Основних засад, розробляють і подають Раді НБУ відповідні структурні підрозділи НБУ. Зокрема, Департамент економічного аналізу, досліджень і прогнозування та Економічний департамент розробляють матеріали з аналізу економічного і соціального розвитку України за попередні роки та перспектив на прогнозний рік. Департамент монетарної політики розробляє аналітичні матеріали та пропозиції щодо основних параметрів грошово-кредитної політики, стану грошового ринку, механізмів та інструментів грошово-кредитного регулювання на прогнозний рік. Департамент валютного регулювання розробляє аналітичні матеріали та пропозиції щодо стану валютного ринку і перспектив валютно-курсової політики. Аналогічні матеріали щодо готівкового обігу розробляє і подає Раді НБУ Департамент готівково-грошового обігу. У разі необхідності можуть залучатися до цієї роботи й інші підрозділи НБУ.

На основі одержаних матеріалів від підрозділів НБУ та власних прогнозних і аналітичних розрахунків фахівці Ради НБУ складають проект Основних засад грошово-кредитної політики на відповідний рік. У ньому передбачаються такі напрями:

· огляд макроекономічної та фіскально-бюджетної ситуації в країні за попередній та поточний роки з оцінкою основних економічних та соціальних проблем, що мали вирішальний вплив на грошово-кредитну сферу, у тому числі на перспективу;

· оцінювання можливих змін у зовнішній та внутрішній політиці, в зовнішньоекономічній ситуації, що можуть мати відчутний вплив на економіку та грошово-кредитну сферу в прогнозному році;

· параметри за основними показниками грошово-кредитної політики на плановий рік та прогноз на три наступні роки (індекс споживчих цін, монетарна база, грошова маса, обмінний курс гривні до долара США);

· визначення кінцевої та проміжних цілей грошово-кредитної політики на плановий рік та майбутній період.

Одночасно з розробленням Радою НБУ проекту Основних засад і на основі його показників Правління НБУ розраховує прогнозні значення індикаторів грошово-кредитної політки на майбутній рік. При визначенні цих індикаторів проводиться додаткова перевірка реальності параметрів основних показників грошово-кредитної політики, і на цій підставі можуть вноситися зміни в проект Основних засад, розроблених Радою НБУ. Такий порядок відкриває можливість дещо підвищити роль Правління НБУ у формуванні Основних засад грошово-кредитної політики. Тим більше, що подані Правлінням НБУ індикатори Рада банку не затверджує, а бере до відома і включає в Основні засади як додаток.

Після затвердження Радою НБУ Основні засади грошово-кредитної політики публікуються у «Віснику Національного банку», з тим щоб довести наміри центрального банку в монетарній політиці до відома всіх суб’єктів грошово-кредитного та валютного ринків.

Важливу роль у реалізації грошово-кредитної політики відіграє систематичний контроль за виконанням затверджених параметрів показників та індикаторів Основних засад. Такий контроль здійснює Рада НБУ на основі звітних матеріалів з виконання всіх показників та індикаторів, які щоквартально подає їй Правління НБУ. За результатами аналізу цих матеріалів Рада НБУ може вносити зміни або доповнення до Основних засад та приймати інформаційні повідомлення (заяви) для інформування органів влади і громадськості про стан справ у монетарній сфері.

Ефективність монетарної політики в Україні залишається недостатньою, що проявляється в істотних відхиленнях фактичних параметрів монетарних показників від запланованих в Основних засадах грошово-кредитної політики.

Виникають проблеми з загальним визнанням (експліцидністю) монетарних цілей. В Основних засадах ніде не вказується, що затверджені монетарні завдання є загальнодержавними, виконанню яких повинні підпорядковувати свої зусилля всі гілки влади, у тому числі уряд. Тому на практиці мали місце випадки, коли уряд під час розроблення державного бюджету використо­вував не той рівень інфляції, який був затверджений в Основних засадах грошово-кредитної політики. Зі свого боку НБУ в Основних засадах нічого не зазначає щодо ув’язки монетарних цілей з загальноекономічними цілями, зокрема зі зростанням виробництва та зайнятості, за досягнення яких відповідальність несе уряд. Така невизначеність і суперечливість знижує роль грошово-кредитної політики взагалі та Основних засад як її нормативно-правової основи.

Тому подальше вдосконалення методології та практики визначення та формування грошово-кредитної політики в Україні є надзвичайно актуальним і складним завданням і буде залишатися такою ще тривалий час.

Питання для самоконтролю

1. Чи можна розглядати грошово-кредитну політику і монетарну політику як поняття тотожні, чи між ними є певні відмінності? Якщо Ви вважаєте їх не тотожними, то в чому полягає відмінність?

2. Які три складові ви можете виділити в понятті монетарної політики?

3. Поясніть, чому головним державним органом з проведення грошово-кредитної політики є центральний банк. Як в Україні нормативно забезпечена провідна роль НБУ в реалізації грошово-кредитної політики?

4. Чи може проводитися в країні ефективна грошово-кредитна політика: а) за слабкого розвитку банківської системи; б) за низького розвитку грошового ринку?

5. Які вимоги висуває до банківської системи (центрального банку і комерційних банків) проведення ефективної грошово-кредитної політики?

6. Назвіть стратегічні цілі грошово-кредитної політики. У чому полягає антагонізм цих цілей?

7. Які існують дискусії в українській літературі щодо вибору стратегічних цілей грошово-кредитної політики?

8. Чому Україні після 1996 р. вдається збільшувати грошову масу значно вищими темпами, ніж зростають обсяги ВВП, і не допускати високої інфляції?

9. Чому НБУ, крім стратегічних цілей, установлює ще й проміжні та тактичні цілі?

10. Які вимоги (критерії) висуваються до економічних показників, що вибираються центральними банками як проміжні та тактичні цілі?

11. Як ви розумієте сутність та механізм інфляційного таргетування?

12. Які особливості перехідної економіки ускладнюють дію передавального механізму грошово-кредитної політики в Україні?

13. На підставі яких показників можна визначити рівень ефективності грошово-кредитної політики НБУ?

14. Чим політика монетарної експансії відрізняється від політики рефляції?

15. Чим політика монетарної рестрикції відрізняється від політики дезінфляції?

16. Який з існуючих чотирьох типів монетарної політики є найбільш доцільним для України в поточному році? Поясніть свою відповідь.

17. Який орган НБУ, у якій формі і на який строк визначає завдання та механізм грошово-кредитної політики?

18. Як затверджуються Основні засади грошово-кредитної політики НБУ?

19. З ким і в якій формі співпрацює Рада НБУ під час розроблення Основних засад грошово-кредитної політики?

20. Визначте стратегічну та проміжні цілі грошово-кредитної політики, які закладені в її Основні засади на поточний рік.

[1] Див.: Долан Эдвин Дж., Кэмпбелл Колин Д., Кэмпбелл Розмари Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика. — М.: Л., 1991. — С. 19.

[2] Див.: Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту і пропозиції в Україні. — К., 1998. — С. 24.

[3] Див.: Симановский А. Ю. Монетарная политика и экономический рост в России: отдельные аспекты и проблемы // Деньги и кредит. — 1999. — № 11.

[4] Цей принцип єдиної сутності грошово-кредитної політики не витриманий у її визначенні, даному в Законі України «Про Національний банк України», як комплексу заходів «у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу» (ст. 1). Оскільки між цими цілями існує антагонізм, то їх одночасне досягнення може вимагати проведення різних за характером заходів у грошовому обігу та кредиту. І тоді єдина монетарна політика розпадається на дві: грошову і кредитну, які можуть не узгоджуватися між собою.

[5] Поняття безпосереднього об’єкта монетарної політики тісно пов’язане з поняттям її проміжної цілі або індикатора. Останній означає економічний показник, зміна якого може спричинити зміну основної (стратегічної) цілі монетарної політики. Індикаторами можуть бути як безпосередні об’єкти, так і інші показники, наприклад інфляція, номінальний дохід тощо.

[6] Питання набору стратегічних цілей монетарної політики однозначно не вирішене в літературі. Так, Ф. С. Мишкін стратегічні цілі називає основними і відносить до них, крім зазначених вище, стабільність процентних ставок, стабільність на фінансових і на валютних ринках. (Див.: Фредерік. С. Мишкін. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків. — К.: Основи, 1998. — С. 529).

[7] Див.: Ковальчук Трохим. Якою має бути валютна політика // Урядовий кур’єр. — 2003. — 22 липня, № 33. — С. 6—7.

[8] Ф. С. Мишкін називає ці цілі проміжними завданнями центрального банку. Така назва видається більш логічною, оскільки тут ідеться про тактику самого банку, яку він самостійно виробляє для досягнення стратегічної цілі і визначає шляхи її реалізації.

[9] Миллер Р.-Л., Ван-Хауз Д. Д. Современные деньги и банковское дело. — М., 2000. — С. 651.

[10] Процентна ставка, за якою торгуються федеральні фонди, тобто міжбанківські позички на базі резервів, які зберігаються в федеральних резервних банках.

[11] Миллер Р.-Л., Ван-Хауз Д. Д. Современные деньги и банковское дело. — М., 2000. — С. 708.

[12] Миллер Р.-Л., Ван-Хауз Д. Д. Современные деньги и банковское дело. — М., 2000. — С. 649.

[13] Стратегія монетарної політики: проблеми вибору та застосування. Матеріали на-
уково-практичної конференції. — К.: НБУ. — 2002. — С. 105, 164—165.

[14] Дорофеєва Н., Цокол А. Таргетування інфляцій у відкритій перехідній економіці // Вісник Національного банку України. — 2003. — № 1.

[15] Детальніше ця специфіка передавального механізму в перехідній економіці України висвітлена в статті О. Дзюблюка «Оптимізація передавального механізму грошово-кредитної політики центрального банку» // Вісник Національного банку України. — 2003. — № 1.

[16] Розраховано за даними НБУ.

[17] Див.: Голикова Ю. С., Хохленка М. А. Банк России. Организация деятельности. — М., 2000. — Т. 1. — С. 285.

[18] В Україні проблема зниження рівня оподаткування почала обговорюватися на високому рівні державного управління в середині 1996 р., а закон про зниження податків з фізичних осіб набрав чинності лише з 2004 р.

Завдання та повноваження центрального банку у сфері валютного регулювання та валютного контролю

Основні повноваження центрального банку у сфері валютного регулювання і валютного контролю передбачають реалізацію ним цілого ряду важливих завдань валютної політики, спрямованих на:

1) установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці;

2) регулювання валютного ринку країни, у тому числі регулювання поточних валютних операцій та операцій, пов’язаних із рухом капіталів;

3) регулювання ринку дорогоцінних металів у країні;

4) реалізацію заходів валютного контролю.

Практична реалізація центральним банком перелічених заходів визначає конкретне наповнення валютної політики, а також обсяги і масштаби регулювання державою валютної сфери економічних відносин.

І. Установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці — напрям валютної політики центрального банку, метою якого є визначення порядку розрахунку та особливостей регулювання валютного курсу на території країни.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн або в міжнародних платіжних засобах.

Установлення валютного курсу відповідно до чинних норм і правил валютного регулювання називається котируванням.

Необхідність установлення в країні певного режиму валютного курсу пов’язана з потребою у взаємному обміні валют при здійсненні товарообмінних операцій, наданні послуг, виконанні робіт у сфері зовнішньоекономічних зв’язків, міжнародного руху капіталів та кредитів, що обумовлює потребу адекватної оцінки вартості фінансових активів.

Порядок та особливості визначення обмінного курсу національної грошової одиниці залежать від специфіки організації внутрішнього грошового обігу в країні та діючих у даний конкретний історичний період елементів світової валютної системи. Так, в умовах золотомонетного стандарту при металевій основі грошового обігу і юридичного закріплення ролі золота як загального еквівалента у міжнародних економічних відносинах основою для визначення валютного курсу національних грошових одиниць був монетний паритет.

Монетний паритет — це співвідношення вагової кількості золота, що міститься у валюті однієї країни, до вагової кількості золота у валюті іншої країни. За таких обставин валютний курс установлювався виключно на основі вагового вмісту грошового металу у валютах різних країн, а коливання обмінного курсу різних валют були незначними (як правило, не більше 1 %, що визначалося вартістю пересилання золота при розрахунках у зовнішньоекономічних операціях).

В умовах обігу нерозмінних на золото паперово-кредитних грошових знаків основою для визначення валютних курсів є паритет купівельної спроможності.

Паритет купівельної спроможності — це співвідношення між купівельною спроможністю окремих валют відносно певного набору товарів і послуг. На практиці це означає, що ціна на певний товар в одній країні має відповідати ціні на такий самий товар в іншій країні, перерахованій за валютним курсом, діючим на основі паритету купівельної спроможності. Отже, вартість національних валют, по суті, визначається вартістю грошової одиниці на внутрішньому ринку відносно представленої на ньому товарної маси, тобто в кінцевому підсумку залежить від динаміки внутрішніх цін.

На практиці, однак, обмінні курси національних грошових одиниць можуть значною мірою відхилятися від відповідних паритетів, а за певних обставин їхня динаміка може мати взагалі протилежне спрямування.

Це пов’язано з тим, що, незважаючи на основну роль, яку відіграє паритет купівельної спроможності при формуванні валютного курсу, на його конкретну величину значний вплив має ціла низка інших чинників. До них, зокрема, належать:

1. Економічний розвиток країни і темпи зростання її валового внутрішнього продукту, що, власне, і визначає вартісне наповнення національної грошової одиниці. Збільшення ВВП країни веде до подорожчання її національної валюти, а зменшення — до зворотного процесу.

2. Стан платіжного балансу впливає на обмінний курс залежно від характеру сальдо. За активного сальдо попит на національну валюту збільшується, а її курс зростає, за пасивного сальдо зменшення попиту веде до здешевлення національної валюти.

3. Динаміка грошової маси впливає на рівень цін, що позначається на рівні валютного курсу. Так, результатом скорочення грошової маси є зниження цін і подорожчання національної валюти, а збільшення маси грошей в обігу має протилежний вплив на обмінний курс.

4. Рівень процентних ставок на ринку позначається на міжнародному русі капіталів. Підвищення ставок визначає приплив капіталів у країну, що підвищує попит на національну валюту та стимулює зростання її обмінного курсу. Зниження процентних ставок має своїм результатом, відповідно, протилежний рух капіталів і зниження валютного курсу.

5. Обсяги використання національної валюти у міжнародних розрахунках визначають динаміку її обмінного курсу залежно від масштабів зовнішньоекономічних операцій, в угодах за якими дана валюта використовується як засіб платежу, що, відповідно, визначає динаміку попиту на неї на світових ринках незалежно від рівня купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

6. Функціонування світових валютних ринків впливає на динаміку обмінного курсу даної валюти залежно від того, наскільки широко вона використовується при укладенні строкових валютних угод та здійсненні спекулятивних операцій.

7. Валютна політика держави визначає масштаби регулятивного втручання повноважних державних органів у процеси формування обмінного курсу національної грошової одиниці виходячи із стра­тегічних завдань економічного розвитку, що визначає реалізацію відповідних заходів з підвищення або зниження валютного курсу.

Рівень обмінного курсу національної грошової одиниці та його коливання мають безпосередній вплив не лише на всі аспекти зовнішньоекономічних зв’язків даної країни та її роль у світовому господарстві, а й на внутрішні процеси організації грошового обігу й особливості економічного розвитку.

Так, зниження курсу національної валюти сприяє зростанню експорту товарів, позаяк експортери отримують додаткові доходи при обміні виручки в іноземній валюті на національну. Одночасно обмежуються надходження імпортних товарів через підвищення цін на них та зниження конкурентоспроможності, що, відповідно, сприяє активному розвитку імпортозамінних виробництв. Проте зниження валютного курсу посилює тягар зовнішніх боргів в іноземній валюті, для обслуговування яких доводиться витрачати більше грошових коштів у національній валюті. Крім того, подорожчання імпорту негативно позначається на динаміці внутрішніх цін та інфляційних процесах усередині країни.

Зміцнення національної валюти може призвести до зворотних наслідків — скорочення виробництва товарів на експорт і розширення імпортних операцій через здешевлення останніх, оскільки за закордонні товари доводиться платити менше національної валюти. Підвищення обмінного курсу національної валюти також полегшує можливості обслуговування зовнішнього боргу.

Загалом різкі коливання обмінних курсів посилюють нестабільність на міжнародних фінансових ринках, дезорганізують зовнішню торгівлю, порушують торговельні і фінансові потоки та мають украй негативні соціально-економічні наслідки для національних господарств.

Такий значний вплив валютного курсу на економіку об’єк­тивно визначає потребу вибору адекватного для даної країни режиму обмінного курсу, що визначається відповідною валютною політикою центрального банку. Основними видами таких режимів є два: фіксований і плаваючий.

Фіксований валютний курс передбачає такий режим установ­лення обмінного курсу національної валюти, за якого держава в особі уповноважених нею органів визначає твердий паритет національної грошової одиниці відносно іноземних валют та здійснює відповідні заходи валютної політики для підтримання цього паритету. Конкретними способами реалізації режиму фіксованого валютного курсу можуть бути: а) установлення прив’язки національної валюти до однієї з провідних іноземних валют (наприклад, до долара США); б) прив’язка до певного міжнародного платіжного засобу (зокрема, до СДР); в) прив’язка національної валюти до групи іноземних валют у певній пропорції («валютний кошик»); г) змінний паритет, за якого фіксоване курсове співвідношення періодично переглядається під впливом певних макроекономічних параметрів.

Плаваючий валютний курс — це співвідношення між валютами різних країн, що складається на ринку під впливом зміни попиту і пропозиції на національну й іноземну валюту. При цьому окремі різновиди плаваючого валютного курсу можуть передбачати встановлення центральним банком таких режимів, як: а) вільне плавання, за якого на зміну валютного курсу впливає лише ринкова кон’юнктура; б) регульоване плавання, за якого центральний банк проводить операції на валютному ринку з метою згладжування курсових коливань; в) обмежене плавання, за якого центральним банком задаються граничні норми коливання обмінного курсу національної валюти в бік підвищення і в бік зниження (валютний коридор).

Обидва види режимів валютного курсу мають як свої переваги, так і недоліки.

Фіксовані валютні курси визначають стабільність і передбачуваність результатів зовнішньоекономічної діяльності, зручні для проведення торговельних і фінансових операцій. Водночас вони не завжди відповідають реальному паритету купівельної спроможності, а підтримання валютного курсу на заданому рівні обмежує центральний банк у реалізації інших цілей грошово-кредитної політики й потребує нагромадження значних обсягів золотовалютних резервів.

Плаваючі валютні курси сприяють автоматичному регулюванню сальдо платіжного балансу на основі ринкових механізмів курсоутворення, розширюють можливості центрального банку в забезпеченні досягнення різних цілей монетарної політики й не обмежують його дії потребою нагромадження відповідних золотовалютних резервів. Водночас плаваючі режими курсів валют зумовлюють непередбачуваність результатів зовнішньоекономічної діяльності, а також не завжди позитивні зміни в структурі національного господарства через суто ринкові механізми впливу на експортно-імпортні операції.

В Україні протягом усього періоду реформування економіки політика обмінного курсу Національного банку відображала основні напрями реалізації грошово-кредитної політики, спрямованої на обмеження чи експансію на грошовому ринку. Це позначалося на обранні конкретного режиму встановлення валютного курсу. На практиці це означає, що валютно-курсова політика НБУ за весь період ринкової трансформації ґрунтувалася на послідовному використанні усіх видів режимів обмінних курсів: плаваючого, фіксованого, обмежено плаваючого і регульовано плаваючого.

Починаючи з грудня 1992 р. Декретом Кабінету Міністрів в Україні було запроваджено плаваючий режим установлення курсу українського карбованця. Відповідно до цього Декрету офіційний курс українського карбованця встановлювався Національним банком за результатами торгів на міжбанківській валютній біржі. Комерційні банки могли встановлювати власні курси покупця і продавця з відхиленням від офіційного ±2,5 %.

Проте запровадження плаваючого курсу супроводжувалося низкою негативних чинників, серед яких можна відзначити такі: по-перше, відсутність належних умов для розвитку зовнішньоекономічного потенціалу країни; по-друге, відсутність у держави необхідних золотовалютних резервів; по-третє, розвиток інфляційних процесів і розладнання внутрішнього грошового обігу; по-четверте, значний дефіцит платіжного балансу.

Дія указаних факторів призвела до нерівноваги на валютному ринку, що виявилось у суттєвому перевищенні попиту на валюту над валютною пропозицією та зумовило падіння валютного курсу.

З 12 серпня 1993 р. Національним банком України згідно з рішенням Уряду було запроваджено фіксований курс українського карбованця відносно долара США, німецької марки та російського рубля. Курс було встановлено початково на рівні 5970 крб. за 1 дол., а пізніше — 12 610 крб. за 1 дол. США. Це було здійснено з метою обмеження впливу курсового чинника на динаміку внутрішніх цін з огляду на значне подорожчання імпортних енергоносіїв. Достатньо зазначити, що у 1993 р. індекс цін споживчого ринку становив 10 256 %, що являло собою величезну за розмірами гіперінфляцію для умов невоєнного стану економіки.

Фіксація обмінного курсу супроводжувалася запровадженням більш жорстких умов щодо використання валютної виручки. Так, 40 % валютних надходжень мало продаватись урядові через валютний тендер за офіційним валютним курсом — 12 619 крб. за 1 долар США, 10 % — Національному банку України за курсом 25 000 крб. за долар. Решта 50 % могли зберігатися на валютних рахунках або продаватися виключно Національному банку.

Водночас фіксація валютного курсу мала низку негативних наслідків, до яких, зокрема, слід віднести:

― зменшення експорту продукції з оплатою в іноземній валюті;

― збільшення частки бартерних операцій у загальному обсязі експортно-імпортних угод;

― загострення проблеми дефіциту платіжного балансу;

― обмеження валютних надходжень на внутрішній валютний ринок країни;

― збільшення відпливу капіталів за кордон;

― зростання обсягів спекулятивних операцій і зловживань, пов’язаних із різницею між офіційним фіксованим курсом національної валюти та реальним ринковим його значенням.

Головною ж проблемою на тлі економічної кризи і виробничого спаду стало зростання негативного сальдо торговельного балансу, котре лише за 1994 р. зросло більш як на 0,5 млрд дол. США. Дані проблеми визначалися, по суті, наявністю прихованого податку на експортерів у вигляді фіксованого курсу, що зумовлювало їхні прямі втрати при обміні одержаної виручки на націо­нальну валюту.

Ураховуючи дію зазначених негативних чинників, з 1 жовтня 1994 р. згідно з указом Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання» офіційний курс українського карбованця відносно долара США, німецької марки, російського та білоруського рублів почав визначатися на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. При цьому відповідною постановою НБУ було визначено, що офіційний курс карбованця використовується при здійсненні усіх безготівкових і готівкових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти. По суті, було зроблено істотний крок у напрямку уніфікації офіційного і реального, ринкового курсів національної валюти. На практиці це означало запровадження ринкового механізму курсоутворення національної валюти на основі біржових торгів, що стало потужним поштовхом для розвитку внутрішнього валютного ринку в Україні і підґрунтям для збільшення валютних резервів. Конкретним реальним наслідком зазначених заходів стало зростання обсягів операцій з купівлі-продажу іноземної валюти, що відображає збільшення масштабів внутрішнього валютного ринку України загалом.

У результаті відміни фіксованого курсу і приведення офіційного обмінного курсу до рівня, адекватного ринковій величині, девальвація національної валюти становила лише за 1994 р. майже п’ятиразове зниження. При цьому дані тенденції були пов’язані як із суб’єктивними психологічними моментами поведінки економічних агентів у їхніх очікуваннях щодо посилення інфляційних процесів і подальшої девальвації національної валюти, так і об’єктивними обставинами кредитної експансії Націо­нального банку, спрямованої на виконання урядових програм щодо підтримання ряду галузей промисловості та агропромислового комплексу.

Після цього зниження курсу українського карбованця відбувалося від межі утримуваного раніше фіксованого курсу до реального рівня, що визначався попитом і пропозицією на ринку. Протягом 1995—1996 рр. обмежувальні заходи грошово-кредитного регулювання Національного банку України дали змогу підтримувати плаваючий курс карбованця на порівняно стабільному рівні. Певна стабілізація на валютному ринку уможливила навіть скасування окремих валютних обмежень, зокрема на неторгові валютні операції фізичних осіб, а також сприяла збільшенню можливостей банків-нерезидентів щодо операцій на внутрішньому валютному ринку.

Досягнення у 1996 р. фінансової стабілізації в економіці, у тому числі й з допомогою інструментів валютної політики, забезпечило створення необхідних умов для проведення у вересні цього року грошової реформи, що мала неконфіскаційний характер і зводилася до деномінації українського карбованця, який було обміняно на гривні у співвідношенні 1 грн: 100 тис. крб. Загальний порядок установлення офіційного обмінного курсу після проведення грошової реформи залишався незмінним.

З 25 квітня 1997 р. основною формою реалізації валютно-курсової політики в Україні було обрано кероване (обмежене) плавання. Спільною постановою Кабінету Міністрів і Національного банку України було запроваджено валютний коридор для регулювання обмінного курсу національної валюти. Його межі було визначено у розмірі 1,76—1,91 грн за 1 дол. США. Це було здійснено з метою залучення іноземних інвесторів в економіку України, стабілізації розвитку вітчизняного підприємництва та сприяння суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності прогнозувати свої експортно-імпортні операції і здійснювати їх у найбільш вигідному режимі. Разом з тим необхідно відзначити, що стабільність валютного курсу у цей період була значною мірою пов’язана із розвитком ринку ОВДП, активний випуск яких державою і висока дохідність приваблювали на внутрішній валютний ринок іноземних інвесторів. Проте у зв’язку із надвисокими прибутками за даним видом цінних паперів валютні вкладення часто-густо мали суто спекулятивний характер, що було пов’язано із значним ризиком для стабільності курсу національної валюти.

Підтвердженням цього стали такі події. Світова економічна і фінансова криза 1997 р. спричинила непрогнозоване переміщення капіталів, посилила попит на долари як основну резервну валюту, що, у свою чергу, призвело до девальваційного тиску на більшість світових валют, у тому числі і на гривню. У зв’язку з цим з 21 січня 1998 р. межі валютного коридору були розширені до 1,8—2,25 грн за 1 дол. США.

З 4 вересня 1998 р. було введено нові рамки валютного коридору: 2,5—3,5 грн за 1 американський долар. Цьому сприяла серп­нева фінансова криза у Російській Федерації, а також нестабільність на внутрішньому фінансовому ринку в Україні внаслідок нераціональної політики державних запозичень. Істотне збільшення попиту на іноземну валюту, а відтак і девальваційний тиск на валюту національну були зумовлені дією таких чинників: відплив коштів іноземних інвесторів з українського ринку ОВДП; негативне сальдо платіжного балансу за зовнішньоторговельними операціями, що перевищило 1 млрд дол.; зростання майже на 25 % обсягів фінансування зовнішнього державного боргу. У цей період підтримання курсу національної валюти здійснювалося практично виключно за рахунок валютних резервів Національного банку України, що з урахуванням зазначених негативних факторів призводило лише до їх вичерпання. І навіть попри це девальвація офіційного курсу за 1998 р. сягнула майже 50 % (з 1,89 до 3,42 грн за 1 дол. США).

Зрозуміло, що така ситуація вимагала прийняття сукупності антикризових заходів, у тому числі й у проведенні валютної політики, спрямованих на забезпечення фінансової стабілізації — тимчасове припинення функціонування міжбанківського валютного ринку, обов’язковий продаж валютних надходжень, жорсткий контроль за купівлею іноземної валюти.

З 9 лютого 1999 р. нові межі валютного коридору було визначено в розмірі 3,4—4,6 грн за дол. США. Фактично основною функцією нижньої межі валютного коридору стало офіційне визнання тих граничних можливостей поступової девальвації гривні, які допускалися державою в особі Національного банку України. Уже в березні цього року було взято курс на лібералізацію валютного ринку, а більшість валютних обмежень (окрім обов’язкового 50-відсоткового продажу валютної виручки) було скасовано.

Утім, істотне збільшення грошової маси протягом 1999 р. (на 41 %) у зв’язку із нестабільною політичною ситуацією напередодні виборів неодноразово призводило до виходу обмінного курсу гривні за межі встановленого валютного коридору. Так, у листопаді 1999 р. курс національної валюти вже перевищив 5 грн. за 1 дол. США.

Очевидно, що подальші спроби утримувати обмінний курс у визначених межах валютного коридору спричинили б подальше вичерпання золотовалютних резервів НБУ. Тому така практика була визнана недоцільною, і з 21 лютого 2001 р. уряд і Національний банк України запровадили плаваючий валютний курс.

Сьогодні офіційний курс гривні до долара США встановлюється на основі аналізу інформації про середньозважений курс, який склався за курсами та обсягами безготівкових операцій з купівлі-продажу доларів комерційними банками на міжбанківському валютному ринку України, а також інформацій про курс, за яким Національний банк України сам здійснив відповідні операції.

Національний банк у межах своїх повноважень щодо забезпечення стабільності гривні може впливати на формування офіційного валютного курсу в результаті купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України. Проте Національний банк України встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют без зобов’язання здійснювати за ним операції з купівлі-продажу іноземної валюти.

Девальвація національної валюти за період лібералізації валют­ного ринку мала і певні позитивні наслідки, які насамперед стосуються активізації зовнішньоекономічної діяльності, зростання обсягів експортних операцій та істотного збільшення активного сальдо платіжного балансу України. При цьому політика плаваючого обмінного курсу дала змогу за рахунок валютних надходжень від експортерів істотно поповнити валютні резерви НБУ з метою подальшого їх ефективного використання на обслуговування зовнішнього боргу.