ЯЗЫК И РЕБЕНОК 4 страница

З метою відвернення погіршення ситуації на випадок загрози мирові будь-якого порушення миру або акту агресії Рада Безпеки може «зажадати від заінтересованих сторін виконання тих тимчасових заходів, що їх вона визнає необхідними або бажаними» (ст: 40). А ст. 42 Статуту ООН уповноважує Раду Безпеки «вдатися до таких дій повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки».

Наприклад, Рада Безпеки ООН в 1991 році на підставі ст. ст. 39 і 40 Статуту, охарактеризувавши дії Іраку як «вторгнення збройних сил Іраку до Кувейту» і зажадала виконання тимчасових заходів з тим, щоб попередити погіршення ситуації, а саме відведення Іраком усіх своїх сил із Кувейту, а також закликав ці держави «почати інтенсивні переговори для врегулювання їхніх незгод» (Резолюція № 660/1990).

5.2. Мирне розв'язання спорів у регіональних організаціях

Мирним врегулюванням міжнародних спорів займається не лише ООН. Ст. 33 Статуту ООН передбачає можливість звернення і до регіональних організацій. Детальну регламентацію процедури звернення до послуг регіональних організацій містить розділ VIII Статуту ООН, який має назву «Регіональні угоди». Зокрема, ст. 52, п. 2 вказує, що для досягнення мирного розв'язання місцевих спорів мають бути використані регіональні угоди і регіональні органи до передачі цих спорів у Раду Безпеки. Єдине, чого вимагає Статут ООН, полягає в тому, щоб такі угоди або органи та їхня діяльність були сумісні з цілями і принципами ООН і що Рада Безпеки повинна бути завжди повністю інформована про дії регіональних органів, спрямовані на підтримання міжнародного миру і безпеки (ст. 54 Статуту ООН).

Статути регіональних міжнародних організацій, як правило, включають принцип мирного врегулювання спорів (наприклад, ст. V Пакту Ліги арабських держав, ст. 19 Статуту Організації африканської єдності).

У 1987 р. Організація Ісламської конференції розглянула питання про ірано-іракську війну. В заключному комюніке ОЩ закликала сторони конфлікту припинити військові дії, відвести війська до визнаних міжнародних кордонів, обмінятися військовополоненими і врегулювати конфлікт мирними засобами, у тому числі шляхом переговорів та розгляду питання в Ісламському суді, утвореному цією конференцією.

Регіональні організації можуть здійснювати координацію дій з мирного розв'язування міжнародних спорів. Так, на конференції глав держав і урядів арабських і африканських держав (Каїр, 1977 р.) була прийнята ухвала про створення спеціальної арбітражної комісії для вирішення спорів, які виникають у процесі співробітництва регіональних організацій. А Європейські Співтовариства у свій час активно брали участь у врегулюванні внутрішнього конфлікту в Югославії, у мирній регіональній конференції (1991 р.) по Близькому Сходу в Мадриді.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПУБЛІЧНОМУ ПРАВІ

1. Місце інституту відповідальності в системі норм і принципів міжнародного права

Існування міжнародного правопорядку неможливе без додержання всіма суб'єктами міжнародного спілкування як загальних норм і принципів міжнародного права, так і конкретних міжнародних зобов'язань. Необхідним юридичним засобом забезпечення дотримання норм міжнародного права є інститут міжнародно-правової відповідальності. Цей правовий інститут відомий віддавна міжнародному праву, як такий, ідо застосовується у всіх без винятку його галузях.

Порушення будь-якої міжнародно-правової норми, згідно з міжнародним правом, є міжнародним деліктом (від лат. delictum — правопорушення) і породжує міжнародно-правову відповідальність. У першій частині проекту статей про відповідальність держав, підготовленого Комісією міжнародного права, зокрема, в ст. 1, сказано: «усяке міжнародне протиправне діяння держави тягне за собою міжнародну відповідальність цієї держави». Цей принцип є загальновизнаним у практиці держав. Заперечення цього принципу призвело б до загибелі міжнародного права, оскільки з відмовою від відповідальності, за скоєний неправомірний акт відпали би також зобов'язання держав додержувати норми міжнародного права.

Міжнародне правопорушення може виникати як внаслідок неправомірних дій, так і внаслідок неправомірного утримання від дій, необхідних для виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом. У першому випадку мова йде про порушення будь-якої міжнародно-правової забороненої норми (наприклад, про заборону порушення кримінального переслідування проти дипломатичного представника), у другому випадку — про невиконання будь-якої міжнародно-правової зобов'язальної норми (наприклад, про обов'язок видачі злочинців). Тому в найзагальнішому визначенні міжнародно-правове порушення — це свідома і неспровокована поведінка, внаслідок якої сталось порушення міжнародного правопорядку.

Від міжнародного правопорушення слід відрізняти: 1) недружні акти; 2) спірні ситуації. Недружній акт — це така упереджена поведінка держави^ яка націлена проти інтересів іншої держави, але при цьому не порушує міжнародного права (наприклад, надмірне обмеження прав іноземців). Спірна ситуація — це такий стан речей, який виникає внаслідок певного розвитку міжнародних відносин, коли відсутнє порушення міжнародного правопорядку держави, інтереси яких зачіпає цей спір.

Важливість і значення інституту міжнародно-правової відповідальності завжди підкреслювалась класиками Г. Гроцієм, Джентілі, відомими вченими-юристами минулого, зокрема Д. Анцилотті, сучасості (Л. Оппенгеймом, Я- Броунлі, Д. Б. Левіним, Г. І. Тункіним, А. Фердроссом та ін.). Цій проблемі присвячені дослідження вітчизняних учених-міжнародників. З-поміж інших необхідно особливо відзначити ґрунтовні праці В. Л. Василенка та С Б. Раскалея.

Проте ці праці не тільки не вичерпали всієї теми, але й висунули ряд нових проблем, які вимагають аналізу та подальшої наукової розробки.

Необхідно зазначити, що цей інститут істотно змінювався в історії міжнародного права. У давнину, наприклад, особливого значення надавалось відповідальності за недотримання договірних зобов'язань. Уже в першій письмовій двосторонній угоді-договорі 1296 р. до н. є. між єгипетським фараоном Рамзесом II і хеттським царем Хаттушілем ІІІ-м передбачались своєрідні санкції за його порушення: «Хай зогнивуть будинок, земля і раби того, хто порушить ці слова». У вказаній формулі висловлювались нібито наслідки, та прояв тієї відповідальності за порушення договору, яка в той час не була прямо зафіксована, проте явно малась на увазі.

В середні віки міжнародні договори встановлювали конкретні зобов'язання сторін, а також передбачали відповідальність і процедури, якої треба було дотримуватися на випадок їх порушення. Зокрема, Гроцій часто говорив про репарації та реституції в зв'язку з несправедливою війною.

Відповідальність за сучасним міжнародним публічним правом значно відрізняється від відповідальності у класичному міжнародному праві. Сучасне міжнародне право містить низку важливих інститутів, яких не було раніш: відповідальність держав за агресію, за відмову в наданні незалежності колоніальним країнам і народам, за політику апартеїду тощо. Змінився й характер примусових заходів, що застосовується до держав-правопорушників, зазнали зміни і форми реалізації відповідальності, сталися, зміни в колі суб'єктів відповідальності. Наприклад, з'явилась відповідальність міжнародних організацій та індивідів.

Отже, з стародавніх часів і до наших днів міжнародні відносини нібито пронизуються однією загальною ідеєю відповідальності. Сьогодні можна тільки передбачити, що інституту відповідальності належатиме велика роль у міжнародному спілкуванні.

2. Поняття, джерела і кодифікація інституту міжнародно-правової відповідальності

Як уже зазначалось вище, міжнародна відповідальність завжди вважалась невід'ємним принципом міжнародного права, чимось само собою зрозумілим, і, можливо, саме в силу цього довгий час не здійснювалось спроб дати наукове визначення даному поняттю. Констатуємо, що до цього часу не вироблено загальновизнаної дефініції поняття відповідальності.

Багато юристів-міжнародників пропонують свої визначення поняття відповідальності (Д. Анцилотті, Блюнчлі, Бустманте, Ш. Вішер, К. Іглтон, Д. Б. Левін, Ю. М. Колосов, Г. Лаутерпахт, Пелла, Ч. Хайд, А. Фердросс та ін.).

Звичайно, найбільш універсальне і точне формулювання поняття міжнародно-правової відповідальності дано Комісією міжнародного права. Відповідальність держав, на думку комісії, охоплює «Усі види нових правовідносин, які можуть виникнути в рамках міжнародного права внаслідок міжнародно-протиправного діяння держави, незалежно від того, обмежуються ці відносини правовідносинами між державою, яка здійснила протиправне діяння, і державою, яка безпосередньо постраждала, або ж розповсюджуються також на інших суб'єктів міжнародного права, і незалежно від того, зосереджується вона на зобов'язанні держави правопорушника відновити права потерпілої держави та здійснити їй відшкодування або ж охоплює також право потерпілої держави чи інших суб'єктів міжнародного права застосувати до держави (правопорушника) будь-яку санкцію, яка припускається міжнародним правом».

Разом з тим, у навчальних цілях можна користуватися визначенням, яке дається в підручнику з міжнародного права за редакцією Г. І. Тункіна. В ньому під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють юридичні наслідки, які настають для суб'єкта міжнародного права внаслідок порушення ним міжнародно-правового зобов'язання.

Історія міжнародних відносин свідчить, що розвиток інституту відповідальності йде шляхом розробки та укладання міжнародних конвенцій про відповідальність у різних галузях міжнародного права. Окремі норми загального характеру, які регулюють питання відповідальності, закріплені в міжнародних договорах, а також підтверджені в резолюціях ООН та інших міжнародних організацій. Статті 39, 41 і 42 Статуту ООН встановлюють процедури реалізації відповідальності за здійснення міжнародних злочинів проти міжнародного миру і безпеки.

З 1972 року діє Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами.

Проголошується міжнародна відповідальність за порушення цілого ряду міжнародних договорів (міжнародна конвенція про запобігання злочинів апартеїду та покарання за нього 1973 p., Конвенція про попередження злочинів геноциду та покарання за нього 1948 p.).

У 1974 році Генеральна Асамблея ООН дала визначення агресії, яке встановлює, що агресивна війна є злочином проти міжнародного миру, а агресія тягне за собою міжнародну відповідальність.

Особливе місце в міжнародному праві посідають питання відповідальності фізичних осіб, які виступають від імені держави і здійснюють дії, що кваліфікуються як військові злочини і злочини проти людства.

Практика показує, що інститут відповідальності застосовується досить часто, хоча до цього часу немає однакового його розуміння й тлумачення. Крім цього, з-поміж норм міжнародного права, які регулюють відповідальність держави, в даний час переважають норми звичаєвого походження, судові прецеденти, а також судові ухвали. Тому вельми актуально постає завдання їх кодифікації.

Зауважимо, що спроби кодифікації норм і принципів публічно-правової відповідальності робилися ще в період діяльності Ліги Націй. Переважна більшість проектів конвенцій про відповідальність обмежувалася розглядом відповідальності за порушення прав іноземців. Проблема відповідальності розглядалась на Конференції з кодифікації, яка проходила з 13 березня по 12 квітня 1930 р. в Гаазі. Проте на ній не вдалося прийняти ніякої узгодженої ухвали. В цьому ж напрямку йшла розробка норм, що регулюють відповідальність держав, спеціальним доповідачем Комісії міжнародного права ООН Ф. В. Гарсіа-Амадором в 1956—1961 pp. Нова програма роботи Комісії міжнародного права, схвалена Генеральною Асамблеєю ООН в 1963 p., орієнтувала Комісію па першочергове визначення норм, які регулюють міжнародну відповідальність держав. У 1969—1980 pp. Комісія, розглянувши вісім доповідей свого спеціального доповідача проф. Р. Аго, прийняла першу частину проекту «Походження міжнародної відповідальності» (35 статей). З 1981 по 1986 рік Комісія розглянула сім доповідей спеціального доповідача проф. В. Ріфагена, присвячених другій частіші проекту статей «Зміст, форми і обсяг міжнародної відповідальності» та третьої частини проекту статей «Здійснення міжнародної відповідальності та врегулювання спорів». У даний час сформульовані п'ять статей другої частини. Комісія продовжує свою роботу над проектом на базі двох доповідей свого нового доповідача — проф. Т. Аранджіо-Руїса.

3. Суб'єкти міжнародної відповідальності

Звичайно, суб'єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти міжнародного публічного права. Основним суб'єктом міжнародної відповідальності є держава. В ряді випадків носіями міжнародно-правових зобов'язань, а, отже, і суб'єктами міжнародної відповідальності можуть бути міжнародні організації і навіть фізичні особи, однак характер їхньої відповідальності принципово відрізняється від відповідальності держави.

Говорячи про публічно-правову відповідальність, мабуть доречно навести дане Д. Б. Левіним розуміння ролі держави як суб'єкта міжнародної відповідальності: «...юридично в міжнародних відносинах виступає не уряд, а держава як єдине, цілісне, як суб'єкт міжнародного права, яка несе відповідальність за дії всіх своїх органів. Держава повинна знайти засоби перешкодити будь-якому з її органів здійснити дії або допускати безчинність, що суперечить загальновизнаним нормам міжнародного права».

Держава несе пряму і безпосередню міжнародно-правову відповідальність за неправомірні дії або упущення всіх своїх органів (законодавчих, виконавчих,судових).

З-поміж дій законодавчих органів, які породжують міжнародну відповідальність держави, треба вказати на видання закону або іншого портативного акту, що суперечить міжнародним зобов'язанням даної держави. У такому разі її відповідальність виникає зразу ж після промульгації закону. Факт неприйняття закону, необхідного для виконання міжнародного зобов'язання, може спричинити відповідальність держави тільки в тому випадку, якщо зчинилися ті протиправні події, які повинні були бути попереджувані виданням закону.

Держава несе міжнародно-правову відповідальність за дії своїх виконавчих органів (починаючи від уряду і закінчуючи представниками нижчої ланки виконавчої влади). Практика свідчить, що з діями Цих органів пов'язана найбільша кількість правопорушень держави.

Держава "есе відповідальність за діяльність своїх органів і посадових осіб і в тому випадку, коли останні перевищили свої повноваження, встановлені внутрідержавним правом, або порушили інструкції стосовно їх діяльності. Наприклад, якщо дипломатичний представник вчинив дії, які являють собою втручання у внутрішні справи держави перебування, відповідальність за це несе держава, яку він репрезентує.

Держава несе відповідальність і за дії національних судів, оскільки вони є також її органами.

До органів держави відносяться також підрозділи її збройних сил.

Міжнародно-правова відповідальність держави може виникнути у зв'язку з діями приватних осіб та організацій у тому випадку, коли мають місце злочинні вчинки проти міжнародного права. Вона виникає дише при умові, що її органи сприяли неправомірним діям індивідів чи заохочувала їх або не вжила належних заходів для попередження цих дій і не покарала винних.

Отже, основним суб'єктом міжнародно-правової відповідальності є держави.

Сучасна доктрина міжнародного права і міжнародна "практика визнають те положення, що міжнародні організації є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Проте розгляд питаний про відповідальність міжнародної організації як спеціального суб'єкта міжнародного права залежить в кожному конкретному випадку насамперед від правового статусу тієї чи іншої організації. Тож цілком очевидно, що міжнародна організація та її органи повинні нести відповідальність за такі політичні, економічні та воєнні акції, які виходять за межі її статутних повноважень, порушують інші норми міжнародного права, завдають шкоди, будь-якій державі.

Окремі міжнародні договори. (наприклад, Договір про принципи діяльності держав у дослідженні та використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 p.; Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 р.) вказують однозначно на відповідальність міжнародних організацій за шкоду, заподіяну внаслідок їх космічної діяльності.

Міжнародній практиці відомі випадки, коли ООН визнавала відповідальність за діяння, здійснені особами зі складу її збройних сил. Досить вказати, наприклад, на угоди ООН з окремими державами щодо відшкодування збитків, спричинених громадянам цих держав та їх майна внаслідок операцій збройних сил ООН.

Та оскільки міжнародні організації порівняно недавно стали активними учасниками міжнародних правовідносин, проблема їх відповідальності знаходиться тільки на стадії розробки.

Вважається загальновизнаним ще з другої половини XIX ст., що є такі злочинні дії або такі злочинні бездії, за які міжнародне право покладає на винних "осіб кримінальну відповідальність. Під час другої світової війни і після її закінчення держави антигітлерівської коаліції прийняли ряд міжнародно-правових актів про покарання воєнних злочинців. У вироку Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі з приводу особистої відповідальності сказано таке: «...Давно вже було визнано, що міжнародне право покладає обов'язок і обов'язки на окремих осіб таким же чином, як і на держави... сама суть... полягає в тому, що окремі особи мають міжнародні зобов'язання, які перевищують національний обов'язок покори, покладений окремою державою. Той, хто порушує закони ведення війни, не може залишитися безкарним на підставі того, що він діє за розпорядженнями держави, якщо держава, даючи свої санкції на подібні дії, вийшла за межі своєї компетенції, наданої їй згідно з міжнародним правом».

Враховуючи особливо небезпечний характер і страхітливі наслідки злочинів проти миру, у міжнародно-правових актах (Конвенція 1968 р. про незастосування строків давності, ухваленої XXIII сесією Г А ООН) передбачається універсальне і не обмежене ніякими строками давності переслідування злочинців,

4. Обсяг, види та форми міжнародно-правової відповідальності

Обсяг міжнародної відповідальності, її види та форми зумовлюються характером і наслідками міжнародного правопорушення. Чим небезпечніший характер міжнародного правопорушення і його наслідки, тим більша відповідальність лягає па правопорушника.

Сучасне міжнародне публічне право визнає два основні види міжнародно-правової відповідальності: політичну і матеріальну, а також міжнародну кримінальну відповідальність фізичних осіб (індивідів) за злочини проти людства.

В залежності від характеру правопорушення воно може викликати чи то матеріальну відповідальність, чи то тільки нематеріальну (у А. Фердоросса — ідеальну) відповідальність, або ту й іншу разом.

Політична відповідальність має місце тоді, коли порушуються інтереси держави в нематеріальній сфері. Вона покладає на державу-порушника обов'язок відмовитися від нехтування правами потерпілої держави та здійснити сатисфакцію (від лат. satisfactio — задоволення), тобто вжити заходів, покликаних не тільки відновити попередній стан, але й задовільнити інші вимоги, які висуває потерпіла держава у зв'язку з правопорушенням. Відновлення порушених прав може, наприклад, відбуватись шляхом анулювання або зміни внутрідержавного закону, який суперечить міжнародному праву, і взагалі відмови від будь-якого неправомірного способу поведінки.

Здійснення сатисфакції може відбуватись у найрізноманітніших формах: висловлення державою-порушником співчуття, жалю, пробачення і запевнення, що подібних порушень не станеться в майбутньому, салютування прапору або будь-якій іншій емблемі верховенства потерпілої держави накладення покарання на винні органи та їх зміщення, відповідне покарання винних фізичних осіб тощо.

Та оскільки відсутні розроблені правові норми стосовно форм сатисфакції, потерпілій державі надано право вибору форми задоволення, хоча ця свобода вибору повинна бути обмежена принципом дотримання міжнародного стандарту. Тому, безперечно, потерпіла держава не може вимагати виконання чогось такого, що виходить за межі загальноприйнятого у взаємовідносинах цивілізованих держав при таких же обставинах.

Варто згадати і таку форму політичної відповідальності, як відповідні насильницькі дії, які здійснюються потерпілим суб'єктом й іменуються репресаліями (накладення арешту на майно або його конфіскація, затримання риболовецького судна за незаконний лов риби). Від репресалій треба відрізняти, реторсії — відповідні акції у зв'язку з недружелюбними діями, які не складають правопорушення (відклик посла у відповідь на недружелюбну заяву).

Матеріальна відповідальність покладає на суб'єкта-порушника обов'язок відшкодувати спричинені матеріальні збитки. Формами матеріальної відповідальності є реституції та репарації.

Реституція -— це відновлення попереднього стану речей, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей в1натурі (повернення неправомірно захопленого майна).

Репарація — це матеріальна компенсація грішми або іншим чином, до якої вдаються в тих випадках, коли відновлення попереднього стану в порядку реституції неможливе.

Часто-густо політична і матеріальна відповідальність доповнюють одна одну.

Особливих форм політична і матеріальна відповідальність набуває при найтяжчих міжнародних правопорушеннях. Особливо в разі агресії відповідальність держави-правопорушника не зводиться до простого відновлення порушених прав і відшкодування матеріальних збитків. Тут передбачено цілий комплекс політичних, економічних, воєнних, юридичних примусових заходів у формі післявоєнної окупації держави-агресора, тимчасового обмеження її суверенітету, позбавлення її частини території, демілітаризації, заборони військової промисловості тощо..Зокрема, форми відповідальності за агресію конкретизувались u ухвалах Кримської та Потсдамської конференцій щодо Німеччини, а також у Паризьких мирних договорах 1947 р. із колишніми сателітами фашистської Німеччини.

Кримінальна відповідальність індивідів загальновизнана в сучасному міжнародному публічному праві. Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини частіше усього настає при умові, що їх злочинні діяння пов'язані зі злочинною діяльністю держави. Держави, винні у здійсненні злочину, несуть міжнародну відповідальність, а фізичні особи — кримінальну. Бо здійснення особою злочинних дій на виконання наказу (свого уряду або начальника) не звільняє її від кримінальної відповідальності.

Як показує міжнародно-правова практика, кримінальна відповідальність індивідів проти людства передбачає найрізноманітніші форми покарання: страта, ув'язнення на будь-які строки, штраф, конфіскація майна тощо.

Для покарання таких осіб застосовується як міжнародна, так і національна юрисдикція. Так, після другої світової війни міжнародні суди у Нюрнберзі й Токіо розглядали справи про ті воєнні злочини, що не були пов'язані з певною країною, з певним географічним регіоном. Там судили головних воєнних злочинців. Перед національними судами і відповідно до національних законів несли відповідальність ті нижчі за рангом воєнні злочинці, які діяли в цій країні.

У міжнародно-правових актах періоду другої світової війни, наприклад, у Московській декларації 1943 р, про відповідальність гітлерівців було зафіксовано, що ті німецькі офіцери і солдати та члени нацистської партії, які несуть відповідальність за злочини проти людства, будуть відправлені у країни, де були вчинені їхні злочинні дії, щоб їх судили та покарали за законами цих країн. Отже, суть правової норми полягає в тому, що, незалежно від спеціальних угод про видачу злочинців, воєнні злочинці повинні видаватись у ті держави, де вони, здійснювали спою злочинну діяльність.

Ухвалою Ради Безпеки ООН (1993 p.) передбачено утворення Міжнародного трибуналу для покарання осіб, винних у здійсненні злочинів на території колишньої Югославії після 25 червня 1991 р. Більше того, в Комісії міжнародного права виникло питання про створення Міжнародного кримінального суду.

Який же обсяг, види та форми відповідальності міжнародних організацій? Як відомо, різні міжнародні міжурядові організації н залежності від установчих актів (статутів) володіють неоднаковим обсягом правосуб'єктності, а, отже, й різними обсягом і межами відповідальності. В спеціальній літературі з цього приводу цілком слушно вказується, що з питанням про види, форми та обсяг міжнародної відповідальної пов'язане питання про те, хто має право заявляти претензії до правопорушника. Так, при правопорушеннях, які ставлять під загрозу загальний мир та безпеку держав і народів або будь-які інші загальні інтереси міжнародної спільноти, претензії до порушника, особливо в політичному плані, можуть заявляти і міжнародні організації. В Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. у справі про відшкодування збитків, понесених на службі в ООН, вказувалось, що міжнародна організація з претензією про відповідальність за спричинену їй шкоду може виступати. Користуючись цією нормою. ООН неодноразово пред'являла позови про відшкодування спричиненої їй шкоди (позов до Ізраїлю в 1949 р. у зв'язку з убивством ізраїльськими терористами Посередника ООН графа Бернадота та військового спостерігача ООН полковника Сєро).

Відмінність міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права від держави та функціональний характер її компетенції впливають на конкретні форми відповідальності організації. Хоч питання про політичні форми відповідальності організації ще слабо розроблено, проте вважається, що тут припустимі усі форми, які це суперечать специфіці останньої.

Необхідно підкреслити, що відповідальність міжнародних організацій встановлюється, як загальне правило, в міжнародних договорах і конвенціях (наприклад, Договір про космос 1967 p.).

Окрім цього, міжнародні організації несуть відповідальність за недотримання статутних та інших обов'язків своїми органами та міжнародними посадовими особами. Міжнародна організація може нести відповідальність і по міжнародному приватному праву, а також по внутрішньому праву держав (на підставі установчого акту або угоди з державою про її штаб-квартиру чи представництво),

Підсумовуючи сказане з цього питання, необхідно підкреслити, що визначення міжнародно-правової відповідальності, обсягу і форм відшкодування повинно здійснюватись зацікавленими державами й іншими суб'єктами з допомогою мирних засобів вирішення міжнародних спорів.

5. Підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності

У доктрині міжнародного права немає спільної думки щодо застосування в ціп системі поняття виші. Одні вчені вважають, що заміси, терміну «поставлення в провину» треба використовувати термін присвоєння суб'єкту поведінки, яка являє собою порушення міжнародної о зобов'язання». Інші виходять з необхідності використання поняття вини, яка в міжнародному праві, на відміну від системи внутрішнього права, має свою специфіку. На їхню думку, викою треба визнати сам установлений факт міжнародно-протиправного діяння. У такому разі поставлення в провину виявляється в заяві потерпілого про факт правопорушення і про виникнення відповідальності. У разі відсутності протиправного діяння поставлення в провину безпідставно.

Відповідальність суб'єктів міжнародного права, як цілком слушно зауважує С. Б. Раскалей, може виникнути при наявності двох необхідних умов: 1) міжнародно-правових норм, якими передбачається обов'язок відшкодування збитків, і 2) подій, з настанням яких пов'язується задіяння механізму, передбаченого згаданими нормами. З точки зору міжнародного права, перша, умова, являє собою юридичною підставою відповідальності суб'єктів міжнародного права, а друга — фактичною підставою.

Політична відповідальність виникає з факту порушення норми міжнародного права, яка охороняє інтереси іншого суб'єкту (порушення недоторканості дипломатичного представництва). Вона виникає навіть у тому випадку, якщо порушення права ще спричинило матеріальної шкоди або інших негативних наслідків.

Матеріальна ж відповідальність виникає при наявності сукупності факторів: порушення норми міжнародного права, виникнення майнових збитків внаслідок правопорушення та існування безпосереднього причинного зв'язку між правопорушенням і цими збитками.

Для виникнення конкретних відносин відповідальності, як правило, необхідно, щоб дії правопорушника спричинили конкретну V шкоду, матеріальну або нематеріальну, законним інтересам іншого суб'єкта. Проте у випадку особливо небезпечних правопорушень можливі відносини відповідальності на підставі заподіяння шкоди міжнародній спільноті в цілому.

Шкоду, заподіяну міжнародними правопорушеннями, можна поділити на дві основні категорії: шкоду матеріальну (збитки, спричинені людям та майну); шкоду нематеріальну (починаючи від різних форм порушення державного, суверенітету і закінчуючи шкодою, спричиненою честі й гідності держави).

На завершення розгляду цього питання, зауважимо, що внаслідок суттєвих змін у міжнародному публічному праві в цілому, а також діяльності Комісії міжнародного права сталися значні зміни в питаннях визначення підстав міжнародно-правової відповідальності. Зокрема, з'явились і науково обґрунтовані нові склади правопорушень суб'єктів міжнародного права. До їх числа належить використання сили або погрози силою в міждержавних відносинах, і насамперед, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни, злочини проти людства, геноцид, порушення прав людини, міжнародний тероризм тощо.