Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Етапи процесу контролю



Процес контролю реалізується в кілька етапів:

1.Визначення стандартів і критеріїв. Стандарт — це офіційний державний або нормативно-технічний документ галузі, підприємства, що визначає характеристики вимог, яким повинен відповідати певний вид продукції; критерій — показник, за яким оцінюють якістьроботи, продукції тощо. Загальноприйнятими щодо них є такі вимоги: обмеженість у часі, конкретність, реальність, можливість прогнозування показників і результатів.

2.Оцінювання виконання. Полягає у з’ясуванні відповідності кількості та якості робіт, продукції, загального стану суб’єкта встановленим стандартам, загальноприйнятим нормам і критеріям. Потребує залучення відповідних ресурсів, спеціальних контрольних засобів таприладів; може здійснюватися централізовано і децентралізовано.

3.Порівняння досягнутих результатів з установленими стандартами. Його здійснюють у кілька етапів: встановлення масштабу допустимих відхилень; вимірювання результатів; передача і поширення інформації про конкретні результати; оцінка інформації про отримані результати.

4.З'ясування необхідності коректив. Від ефективності процедур на цьому етапі залежить подальше функціонування організаційної системи та її окремих елементів. Здійснюється на основі обґрунтованих висновків щодо відповідності чи невідповідності робіт, продукції встановленим стандартам. У разі виявлення невідповідності виникає потреба у корективах (усунення недоліків, зміна стандартів тощо), що є завданням функції регулювання.

Ефективність контролю залежить від таких чинників: об'єктивність критеріїв і стандартів, які б забезпечували реальні можливості людей та справедливість контролю; якісне інформування про стан контрольованих об’єктів і процесів; уникнення прискіпливого контролю; використання методів матеріального стимулювання за дотримання встановлених критеріїв, досягнення запланованих результатів; впровадження інформаційно-управлінської системи контролю; надання особливої уваги контролю виробничих процесів.

Не менш важливим при цьому є ефективне функціонування інформаційно-управлінської системи контролю — формалізованої системи підготовки інформації, необхідної для прийняття управлінських рішень.

4. Характеристики ефективної системи контролю

Характеристиками ефективної системи контролю є: точність ідостовірність, своєчасність, економічність, гнучкість, обґрунтованість критеріїв і їх множинність, об'єктивність, стратегічна спрямованість, зв'язок із винагородою, орієнтованість на людський фактор.

Достовірність і точність інформації. Часто менеджери приймають рішення, що ґрунтуються на недостовірній або неточній інформації, яка здебільшого надходить від підлеглих і є способом приховання недоліківвласної роботи й уникнення покарань. Таке явище має місце за відсутності взаєморозуміння між керівником та підлеглими. Ефективна система контролю має запобігати надходженню недостовірної інформації, використовуючи для цього як систему покарань, так і альтернативні інформаційні канали. Однак найкращим способом усунення цієї проблеми є формування відповідної організаційної культури.

Своєчасність контролю. За своєчасного виявлення недоліків у роботі проблему можна ліквідувати, не допустивши кризових ситуацій. Але своєчасність не означає поспішність. Залежно від характеру проблем контрольможна успішно здійснювати і на основі інформації, яка надходить з установленою періодичністю. Важливо визначити, які інтервали часу є допустимими для забезпечення керованості процесу. Досвідчений менеджер завжди знає, як визначити проміжні точки, на яких він зосередить контрольні дії. Протяжність у часі між точками доцільно вибирати з таким розрахунком, щоб виявити можливі відхилення на ранній стадії. Для менеджерів нижчого рівня цей інтервал є меншим, для вищого — більшим. Але в разі різких відхилень інформацію слід миттєво передавати особі, уповноваженійприймати рішення про коригування процесу. Економічність контролю. Означає, що витрати на створення та впровадження системи контролю мають бути меншими, ніж вигода від її застосування. Значні витрати на придбання технічних засобів контролю,збільшення кількості осіб, які контролюють, і числа перевірок не є гарантією того, що ефективність контролю зросте.

Гнучкість системи контролю. Передбачає її здатність швидко адаптуватися до змін і внести у систему контролюючих дій необхідні корективи. Обґрунтованість критеріїв контролю і їх множинність. Полягає у чіткому роз'ясненні виконавцям завдання. Досягнення мети фіксується за певними кількісними чи якісними критеріями. Якщо критерії необґрунтовані, то існує ймовірність того, що у виконавців виникатимуть сумніви щодо доцільності їхньої роботи. Це зумовить приховування реального стану речей відкерівника. Однак кількість критеріїв, за якими контролюється стан об'єкта управління, має дати цілісну його картину

Об'єктивність контролю. Результати контролю мають якомога точніше відображати Ситуацію, особливо коли незначні відхилення від параметрів можуть суттєво вплинути на кінцевий результат, провокуючи ефект«снігової кулі».

Тема 6. ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

1. Природа та значення управлінських рішень. Фактори, що впливають на проццес прийняття рішень

В науковій літературі процес прийняття рішень розглядається у двох аспектах. У розширеному розумінні прийняття рішень ототожнюється із усім процесом управління. У вузькому розумінні прийняття рішень трактується, як вибір найкращого рішення із багатьох альтернатив.

Кожне з поданих визначень має свої недоліки: у першому – поняття “прийняття рішень” охоплює процес його виконання і контролю результатів; у другому – звужується до вибору найкращої альтернативи, хоча процес прийняття рішень розуміє також і встановлення критеріїв оцінки, і вибір способів оцінки, і таке інше.

Отже, визначимо поняття “прийняття рішень” наступним чином:

Прийняття рішень являє собою процес, який починається з виникнення проблемної ситуації і закінчується вибором рішення, тобто вибором одного з варіантів дій по усуванню проблемної ситуації.

Існує безліч факторів, які впливають на процес прийняття рішення в організаціях. Серед найбільш важливих, слід визначити наступні: Ступінь ризику – розуміється, що завжди існує вірогідність прийняття неправильного рішення, яке може несприятливо вплинути на організацію. Ризик – фактор, який менеджери враховують свідомо, або підсвідомо, при прийнятті рішення, так як він пов’язаний із зростанням відповідальності. Час, що мається в розпорядженні менеджера для прийняття рішення – відбивається через те, що кількість часу, який менеджер може скористати для прийняття рішення, часто обмежена. На практиці, більшість керівників не мають можливості проаналізувати усі можливі альтернативи, відчуваючи дефіцит часу. Ступінь підтримки менеджера колективом – цей фактор враховує те, що нових менеджерів сприймають не зразу. Якщо порозуміння і підтримки інших менеджерів і підлеглих не вистачає, то проблему слід усувати за рахунок своїх особистих рис, які повинні сприяти виконанню прийнятих рішень. Особисті здібності менеджера – один з найбільш важливих факторів. Незалежно від того, як менеджери приймають рішення і відповідають за них, вони повинні мати здібності до того, щоб приймати вірні рішення. Політика організації – у даному випадку враховується суб’єктивний фактор при прийнятті рішення. Статус, влада, престиж, легкість виконання – усе це може вплинути на прийняття того, чи іншого рішення.

Кінцевим результатом прийняття рішення є саме управлінське рішення, яке постає, як первісний, базовий елемент процесу управління, що забезпечує функціонування господарської організації за рахунок взаємозв’язку формальних та неформальних, інтелектуальних та організаційно-практичних аспектів менеджменту. 2. Класифікація (типи) управлінських рішень та вимоги до їх прийняття

У кожній організації приймається велика кількість найрізноманітніших рішень, які в менеджменті класифікують за різними ознаками (див.табл. 1) Таблиця 1 Типи управлінських рішень

Класифікаційна ознака Типи рішень
Функціональне призначеня Планові, організаційні, регулюючи, активізуючи, контрольні
Зміст Економічні, соціальні, технічні, наукові тощо
Характер дій Директивні, нормативні, методичні, рекомендаційні, дозвільні
Час дій Стратегічні, тактичні, оперативні
Напрям впливу Внутрішнього спрямування, зовнішнього спрямування
Спосіб прийняття Індивідуальні, колегіальні, колективні
Рівень прийняття рішень Організація в цілому, її структурні підрозділи, функціональні служби, окремі працівники
Ступінь ефективності Оптимальні, раціональні
Методи підготовки Креативні, еврестичні, репродуктивні
Ступінь структурованості Структуровані, слабоструктуровані, неструктуровані

1.За функціональним призначенням: планові – стосуються планування діяльності роганізації та підрозділів; організаційні – структурують відносини в організації; вихначають повноваження та відповідальність працівників, коло їх обовьязків; використовують для розподілу виробничих завдань; регулюючі – регулюють перебіг процесів в організації, усувають відхилення від запланованого; активізуючі – спрямовані на активізацію певних дій персоналу, заохочують до кращого виконання роботи; конрольні – стосуються вибору засобів і методів контролю за перебігом процесів.

2. За змістом:економічні – спрямовані на вибір ефективних методів управління економічними роцессами в організації (встановлення ціни, визначення форм і систем оплати праці, використання прибутку тощо); соціальні – зорієнтовані на вибір ефективних методів управління соціальними роцессами (управління конфліктами, розвиток персоналу, поліпшення умов праці тощо); технічні – повьязані з функціонуванням технічної складової (вибір технологій, налагодження, регулювання, вдосконалення техпроцесі тощо); наукові– стосуються вибору напряму науково-дослідних робіт, впровадження інновацій тощо.

3. За характером дій: директивні – потребують обовьязкового виконання; нормативні – служать орієнтиром, стандартом при прийнятті інших рішень у даній сфері; методичні – у них дається детальний опис дій, які необхідно виконати у певній ситуації; рекомендаційні – рекомендуют, як краще вчинити в певній ситуації, але залишають право вибору іншого рішення; дозвільні – дозволяють певні дії.

4. За часом дій:стратегічні – спрямовані на визначення стратегічних цілей та завдань, розрахованих на тривалу перспективу (5 – 15 років чи більше); тактичні – стосуються вибору вибору способів і методів реалізації стратегії, розраховані на 1 – 2 роки; оперативні – визначають конкретні заходи (розраховані на реалізацію пролтягом 1 року), за якими здійснюється організація і регулювання виробничих процесів.

5. За напрямом впливу: внутрішнього спрямування – спрямовані всередину організації для впливу на стан чи функціонування її внутрішніх складових; зовнішнього спрямування – визначають способи й методи взаємодії організації із зовнішнім середовищем;

6. За способом прийняття: індивідуальні – приймаються одноосібно людиною, що має на це повноваження; колегіальні – приймаються після досягнення консенсусу групою фахівців; колективні – приймаються всім колективом, якого стосується проблема.

7. За рівнем прийняття рішень: організація в цілому– приймаються вищим рівнем менеджменту; структурні підрозділи – приймаються лінійними керівниками середніх та низових рівнів; функціональні служби – приймаються функціональними менеджерами; окремі працівники – приймаються індивідами (наприклад, вибір способу виконання дорученого завдання).

8. За ступенем ефективності: оптимальні – ставлять за мету вибір найкращого рішення; раціональні – передбачають вибір рішення, яке дасть змогу ліквідувати проблему, але не є найкращим; приймаються за умов обмеженості ресурсів;

9. За методами підготовки: креативні – викорисовують творчий підхід для генерування ідей щодо знаходження способів розвьязання проблеми; евристичні – прийняття рішення через “осяяння”; репродуктивні – використовують відомі й раніше вживані способи розвьязання проблеми (відтворюються раніше прийняті рішення).

10. За ступенем структурованості: структуровані; слабоструктуровані; неструктуровані.

2. Інтуїтивна та раціональна технологія прийняття управлінських рішень. Етапи процесу, прийняття рішень

Зміна стану організації висуває проблему, необхідність звільнення від якої і потребує прийняття рішення. При цій технології рішення визначається накопиченим суб’єктом управління досвідом прийняття рішень у подібних ситуаціях. Перевага інтуїтивної технології полягає у швидкості прийняття рішень, недолік – у великій вірогідності помилки. Розглянемо зміст кожного з етапів:

1. Діагноз проблеми включає наступні підетапи: – виявлення та опис проблемної ситуації (усвідомлення та вираження у будь-якій формі протиріччя між змінним характером впливу зовнішнього та (чи) внутрішнього середовища на організацію та можливостями організації забезпечити досягнення в цих умовах своєї мети); – постановка мети вирішення проблемної ситуації (визначення бажаного кінцевого результату вирішення проблемної ситуації); – ідентифікація критеріїв прийняття рішення (визначення ознак, на базі яких проводитиметеся оцінка вирішення проблемної ситуації).

2. Накопичення інформації з проблеми: збір і обробку різних даних, що мають відношення до проблемної ситуації, яка розглядається і якість рішення проблем залежить від якості інформації про неї; об’єктивність – повнота, точність, переконаність та несуперечність інформації; лаконічність – стислість та чіткість викладення інформації; актуальність – відповідність інформації об’єктивним потребам; своєчасність – здібність задовольнити потребу в інформації в придатний для виконання термін; комунікабельність – здібність інформації бути зрозумілою для суб’єкта і об’єкта управління; наочність – очевидність, заснована на показі інформації.

3. Розробка альтернативних варіантів означає розробку, опис та складання переліку усіх можливих варіантів дій, що забезпечують вирішення проблемної ситуації. В процесі розробки альтернатив з метою обмеження їх кількості необхідно враховувати наступні вимоги до них: взаємовиключність – виходить з визначення категорії “прийняття рішення”, тобто вибір можливий лише у випадку альтернатив; забезпечення однакових умов опису альтернатив, - для цього необхідно їх описувати в одних і тих же умовах: ресурсних, часових.

4. Оцінка альтернативних варіантів – перевірка кожної альтернативи по наступним критеріям: реалістичність - можливість її здійснення взагалі з урахуванням навколишніх обставин, не залежних від самої організації; задовільність - тобто відповідність можливостям організації; прийнятність наслідків реалізації.

5. Прийняття рішення - порівняння альтернатив та вибір кращої альтернативи на підставі критеріїв, ідентифікованих на першому етапі оформлення рішення.

6. Доведення рішень до виконавців – передача змісту рішення точно за адресою, згідно з посадовими обов’язками, перевірка розуміння одержаної інформації; при необхідності – зміна повноважень.

7. Спільне організаційне планування виконання управлінського рішення (УР), погодженості та взаємодії виконавців – розробка планів-графіків виконання робіт, визначених для виконавців в УР, із залученням останніх.

8. Виконання рішення – здійснення дій, приписаних виконавцям УР, виконання розроблених оперативних, організаційних планів зі застосуванням систем стимулювання.

9. Контроль – розробка механізму проміжного та фінального контролю, що забезпечує менеджерів необхідною інформацією про хід виконання УР.

10. Аналіз результатів та оцінка ефективності – співставлення цілей, сформульованих в УР з одержаними результатами, аналіз причин успіху (невдачі), та накопичення досвіду.

3. Типові моделі науки управління

В теорії управління існують три основні моделі прийняття рішень: класична модель; поведінкова модель; ірраціональна модель.

Класична модель спирається на поняття “раціональності” в прийнятті рішень. Передбачається, що особа, яка приймає рішення повинна бути об’єктивною і логічною, мати чітку ціль, і усі дії в процесі прийняття рішень направляти на вибір найкращої альтернативи. Отже, основні характеристики класичної моделі наступні: приймаючий рішення має чітку ціль прийняття рішення; приймаючий рішення має повну інформацію відносно ситуації, що склалася; приймаючий рішення має повну інформацію відносно можливих альтернатив і наслідків їх реалізації; приймаючий рішення має раціональну систему впорядкування переваг в ієрархії важливості; ціль приймаючого рішення завжди полягає у тому, щоб зробити вибір, який робить максимальним економічний зиск організації.

Діяти згідно з поданою моделлю можливо в умовах наявності повного масиву інформації, що достатньо проблематично на практиці. Крім того, значний вплив на прийняття рішень чинять суб’єктивні фактори, які в повному обсязі враховуються у поведінковій моделі.

Поведінкова модель має наступні основні характеристики: приймаючий рішення має неповну інформацію відносно ситуації прийняття рішення; приймаючий рішення має неповну інформацію відносно можливих альтернатив; приймаючий рішення не має можливості передбачити наслідки реалізації кожної можливої альтернативи.

Ірраціональна модель базується на припущенні, що особи, приймаючі рішення в більшості ірраціональні в цьому процесі. Цей підхід стверджує, що рішення приймається ще до того, як досліджуються альтернативи. Використовується така модель частіше у випадках, які стосуються принципово нових, складно вирішуваних і надзвичайних рішень, а також тоді, коли менеджер або група менеджерів має достатньо влади для прийняття рішення.

4. Методи та прийоми обгрунтування управлінських рішень

В процесі прийняття рішень використовується значна кількість методів творчого пошуку альтернативних варіантів, які умовно поділяють на три групи: методи індивідуального творчого пошуку (аналогії, інверсії, ідеалізації); методи, засновані на колективних формах творчої роботи (“мозковий штурм”, конференція ідей, метод колективного блокноту); методи, засновані на активізації творчого пошуку (метод контрольних запитань, метод морфологічного аналізу).

Метод аналогії передбачає використання схожої» відомого рішення, «підказаного», наприклад, технічною, економічною або ін­шою літературою чи «підглянутого» у природі.

Метод інверсії - специфічний метод, що передбачає такі підходи до вирішення нової проблеми: перевернути «догори ногами»; вивернути на протилежний бік; поміняти місцями тощо.

Метод ідеалізації базується на ініціюванні уявлення про ідеальне вирішення проблеми, яке може наштовхнути на усвідомлення певної нової ідеї.

Метод «мозкового штурму» зводиться до творчої співпраці певної групи спеціалістів заради вирішення проблеми шляхом, наприклад, проведення дискусії з конкретного кола питань.

Метод конференції ідей відрізняється від попереднього методу «мозкового штурму» тим, що допускає доброзичливу критику у формі репліки або коментарю. Вважається, що така критика може підвищити цінність висунутих ідей,

Метод контрольних запитань. Його сутність полягає у тому, щоб ініціювати вирішення обговорюваної проблеми за допомогою певних питань, які мають стимулювати власні міркування щодо висунутої нової ідеї.

Метод морфологічного аналізу заснований на застосуванні комбінаторики, тобто дослідженні всіх можливих варіантів, виходя­чи із закономірностей побудови (морфологи) об'єкта, який підлягає вивченню та аналізу.

В науковій літературі існує декілька різних підходів до класифікації методів обгрунтування управлінських рішень. Кількісні методи застосовуються у тих випадках, коли фактори, які впливають на вибір рішення можливо оцінити кількісно. Якісні методи використовуються тоді, коли фактори, які визначають прийняття рішення не підлягають кількісній характеристиці і не можуть бути зміряні. Аналітичні методи характеризуються тим, що встановлюють аналітичні залежності між умовами виконання задачі (факторами) та її результатами (прийнятим рішенням). До аналітичних належить група методів економічного аналізу діяльності фірми.

Статистичні методи засновані на зборі, обробці та аналізу статистичних матеріалів. Відмінна риса цих методів - врахування випадкових впливів та відхилень. Статистичні методи включають методи теорії вірогідності та математичної статистики. В теорії управління найбільш поширено використовуються наступні з цієї групи методів: кореляційно-регресійний аналіз; дисперсний аналіз; факторний аналіз; кластерний аналіз; методи статистичного контролю якості і надійності та інші.

Методи математичного програмування розглядаються прикладною математикою і містять теорію та методи вирішення умовних екстремальних задач з декількома перемінними. Найбільше застосування методи математичного програмування знайшли у сферах планування номенклатури і асортименту виробів; визначення маршруту виготовлення виробів; мінімізації відходів виробничого процесу; регулювання рівня запасів; календарному плануванні виробництва тощо. Теоретико-ігрові методи призначені для обгрунтування рішень в умовах невизначеності, неповноти та неясності інформації. До них відносяться: теорія статистичних рішень; теорія ігор.

Методи теорії статистичних рішень використовуються, коли невизначеність оточення викликана об'єктивними обставинами, які не відомі чи мають випадковий характер.

Теорія ігор використовується у тих випадках, коли невизначеність оточення викликана свідомими діями розумного супротивника.

Серед інструментів обгрунтування управлінських рішень значне місце займає розробка прогнозів. Ціллю прогнозування управлінських рішень є одержання науково обгрунтованих варіантів тенденцій розвитку проблемних ситуацій.

У науковій літературі наводяться різні класифікації методів прогнозування. Практичне застосування тих чи інших методів визначається такими факторами, як об'єкт прогнозу, його точність, наявність вихідної інформації. Серед методів прогнозування управлінських рішень слід відокремити кількісні та якісні методи. До першої групи належать: нормативний метод; параметричний метод; метод екстраполяції; індексний метод.

До другої групи методів слід віднести: експертний метод; функціональний метод; метод оцінки технічних стратегій. Крім перерахованих вже методів обгрунтування управлінських рішень значне місце займають метод платіжної матриці та метод дерева рішень.

Метод платіжної матриці дозволяє дати оцінку кожної альтернативи як функції різних можливих результатів реалізації цієї альтернативи. Для використання методу платіжної матриці необхідно: наявність декількох альтернатив вирішення проблеми; наявність декількох ситуацій, які можуть мати місце при реалізації кожної альтернативи; можливість кількісно виміряти наслідки реалізації альтернатив.

Ключовим поняттям методу є "очікуваний ефект". Очікуваний ефект - це сума можливих результатів ситуацій, які можуть виникнути в процесі реалізації альтернативи, помножені на вірогідність наставання кожної з них. Приклад: Фірма має 3 альтернативи інвестування своїх коштів:в фірму по виробництву товарів для проведення дозвілля;в енергетичну компанію; в фірму по виробництву продуктів харчування. При реалізації кожної з альтернатив можливо виникнення двох ситуацій: високі темпи інфляції; низькі темпи інфляції. Вірогідності виникнення відзначених ситуацій складають відповідно 0,3 і 0,7.

  Високий рівень інфляції р=0,3 Низький рівень інфляції р=0,7
1 альтернатива -10000 +50000
2 альтернатива +90000 -15000
3 альтернатива +30000 +25000

Розрахуємо очікувані ефекти від реалізації кожної альтернативи.

ЕV1=0,3(-10000) + 0,7(+50000) =32000

ЕV2=0,3(+90000) + 0,7(-15000) =16500

ЕV3=0,3(+30000) + 0,7(+25000) =26500

Перша альтернатива має найбільший очікуваний ефект, тому при прийнятті рішення про інвестування коштів, обираємо саме її.

Метод “дерева рішень” передбачає графічну побудову різних варіантів дій, які можуть бути застосовані для вирішення вихідної проблеми.

Графік “дерева рішень” має:

Три поля, які повторюються в залежності від складності самої задачі: поле дій (поле можливих альтернатив) - тут перераховані всі можливі альтернативи дій по рішенню проблеми; поле можливих подій (поле вірогідностей подій) - тут перераховані можливі ситуації щодо реалізації кожної альтернативи і визначені вірогідності виникнення цих ситуацій; поле можливих наслідків (поле очікуваних результатів) - тут кількісно охарактеризовані наслідки (результати), які можуть мати місце в кожній ситуації.

2) Три компонента: перша точка прийняття рішення - вона зображена на графіку у вигляді чотирикутника і вказує на місце, де повинно бути прийнято остаточне рішення; точка можливостей - зображується у вигляді кругу і характеризує очікувані результати можливих подій; гілка дерева - зображується лініями від першої точки прийняття рішення до результатів реалізації кожної альтернативи.

Метод “дерева рішень” передбачає, що попередньо зібрана необхідна інформація про очікувані виграші та вірогідності наступу відповідних подій. На практиці цей метод використовується для прийняття рішень у складних ситуаціях, коли результати одного рішення впливають на наступні рішення.

Приклад вирішення задачі методом “дерева рішень”.

Фірма має кошти для розширення своєї діяльності і повинна вирішити, як ці кошти використовувати найбільш ефективно. Після аналізу ідентифіковано 3 альтернативи: вкласти кошти в придбання нової фірми; вкласти кошти в поліпшення використання діючих виробничих потужностей; покласти гроші на депозитний рахунок в банк.

Для вирішення питання, яка альтернатива найкраща, фірма зібрала необхідну інформацію і побудувала дерево рішень, як показано на рисунку 1.

В процесі реалізації кожної альтернативи можливі наступні ситуації: стабільний ріст; стагнація; високі темпи інфляції.

Вірогідність наставання кожної ситуації складає відповідно: р1=0.5; р2=0.3; р3=0.2.

Результатом інвестування коштів фірми є окупність інвестицій, подана за допомогою коефіцієнту окупності інвестицій ROI (RETURN ON INVESTMENT) у відсотках. Величина коефіцієнта ROI розрахована фірмою (див. рис.7). Аналіз графіку починаємо просуваючись справа наліво. Визначаємо очікуване значення окупності інвестицій для першої альтернативи шляхом множення розрахункової величини ROI на вірогідність подій. У нашому випадку очікуване значення окупності інвестицій складає:

(15,0 * 0,5) + (9,0 * 0,3) + (3,0 * 0,2)=7,5 + 2,7 + 0,6= 10,8

Те ж визначаємо для другої і третьої альтернатив:

(10,0 * 0,5) + (12,0 * 0,3) + (4,0 * 0,2)=5,0 + 3,6 + 0,8= 9,4

(6,5 *0,5) + (5 * 0,3) + (6 * 0,2)=3,25 + 1,80 + 1,20=6,25

Порівнюємо між собою здобуті значення очікуваного коефіцієнта інвестицій, обираючи кращій варіант. У нашому випадку найпривабливішим є 1-ий варіант, тому що коефіцієнт ROI дорівнює 10,8.

В задачах теорії статистичних рішень, коли невизначеність середовища викликана об'єктивними обставинами, які не відомі або носять випадковий характер, здійснюється оцінка реалізації кожної стратегії для кожного стану природи. При цьому абсолютно невідомо, який стан природи буде мати місце. Для рішення задач такого типу необхідно побудувати модель (див.рис.1).

Перша Альтернативи Точка Вірогід- Події Розрахункова величина точка (можливі дії) можли- ність коефіцієнта ROI(%) прийняття востей подій рішення стабільний ріст 15 Покупк а 0,5 нової 10,8 0,3 стагнація 9 фірми 0,2 висока інфляція 3 0,5 стабільний ріст 10 Розширення 9,4 0,3 стагнація 12 існуючих 0,2 висока інфляція 4 потужностей 0,5 стабільний ріст 6,5 0,3 стагнація 6 Вкладання 6,25 0,2 висока інфляція 6 грошей в банк поле дій поле можливих подій поле можливих наслідків Рис. 1. Графік "дерева рішення" в задачі інвестування коштів фірми

Модель - уява про систему, ідею чи об'єкт, яка складається у свідомості особи, що приймає рішення.

Етапи побудови моделі: визначення мети і постановка задачі; визначення інформаційних обмежень; перевірка вірогідності здобутої інформації, а також оцінка ризиків; реалізація рішення і коректировка прийнятих заходів; Модель задачі, яка вирішується за допомогою методів теорії статистичних рішень.

Тема 7. КОМУНІКАЦІЇ в системі управління організацією

1. Поняття „комунікація”. Процес комунікації

В теорії управління комунікації розглядаються як засіб, що поєднує в одне ціле усі організаційні дії. За допомогою комунікації: набуває змісту рух інформації; реалізуються цілі організації; здійснюються зміни; регулюється поведінка робітників.

У вузькому розумінні під комунікацією розуміється обмін ідеями, думками, почуттями між двома або більшою кількістю людей. Слід мати на увазі, що сам факт обміну інформацією ще не є свідоцтвом комунікації тому, що інформація, яка передається може бути незрозумілою для того, хто її отримує. З цієї точки зору, в теорії управління під процесом комунікації розуміється процес обміну інформацією між двома або більшою кількістю людей, що забезпечує їх взаєморозуміння.

З визначення слідує, що для здійснення процесу комунікації необхідні 4 умови (див.рис.1): наявність мінімум двох чоловік: відправника – особи, яка генерує інформацію, що передбачена для передачі; отримувача – особи, для якої передбачена інформація передається; наявності повідомлення, тобто закодованої за допомогою будь-яких символів інформації, що передбачена для передачі; наявності каналу комунікації, тобто засобу за допомогою якого буде передано інформацію; наявності зворотного зв’язку, тобто передачі назад відправнику повідомлення про те, як він сприйняв отриману інформацію. Рис.1. Елементи процесу комунікації В процесі комунікації можливо виділити слідуючи етапи: формування концепції обміну інформацією; кодування і вибір каналу; передача повідомлення через канал; декодування; усвідомлення змісту ідеї відправника; зворотній зв’язок.

2. Міжособові та організаційні комунікації

Для характеристики процесів комунікації між двома або більшою кількістю людей використовується термін міжособові комунікації, під яким розуміється обмін інформацією з іншою особою. Для характеристики процесів комунікації в рамках організації використовують термін – організаційні комунікації.

Визначають наступні види міжособових комунікацій: письмова комунікація.; усна комунікація; комунікація з підтекстом.

Невербальна комунікація – в її основі лежить інформація, відіслана відправником без використання слів, натомість застосовуються різні символи. Функції цього виду комунікації: доповнення і заміщення мови; відображення емоційного стану партнерів по комунікаційному процесу. За результатами досліджень встановлено, що 55% повідомлень сприймаються через вираз обличчя, пози та жести; 38% – через інтонацію і модуляції голосу; 7% – слова. Це свідчення важливості і необхідності вивчення невербальних символів (див.табл.1).

Таблиця 1 Елементи системи невербальної комунікації

Основні системи невербальних засобів Елементи системи
Рухи частин тіла Жести, міміка і пантомімі, обмін поглядами, вираз обличчя, доторкання, жестикуляція, поза
Мова Якість і модуляція голосу, його діапазон, грамотність, темп та повільність мови
Простір Просторові форми організації спілкування: дистанційна близькість в спілкуванні, елементи територіального розподілу
Час Запізнення, ранній прихід, культура часу, співвідношення часу та статусу
Рух очей Частота обміну поглядами, їх тривалість, зміна статики та динаміки погляду, запобігання його

Взагалі в процесі невербальної комунікації 70% інформації несуть очі і погляд співрозмовника.

3.Формальні і неформальні комунікації

Формальна комунікація – існує для передачі повідомлень, які є в організації офіційними, тобто вони формуються у відповідності з ієрархією влади в організації. Найчастіше вони передаються по вертикальним каналам і в письмовій формі. Неформальна комунікація – виникає, коли у робітника з’являється потреба в спілкуванні з таким індивідом, з яким у нього немає формальних каналів комунікації, тобто це ті комунікації, які не санкціоновані менеджментом.

Неформальні комунікації переслідують дві цілі: вони дають змогу робітникам організації задовольнити потреби у соціальній взаємодії; вони можуть покращити діяльність організації при створенні альтернативних каналів обміну інформацією (які, як правило є найбільш ефективними). Неформальні комунікації є підтримуючою системою для формальних комунікацій. За характером направленості розрізняють наступні типи організаційних комунікацій: міжрівневі; горизонтальні або бокові; діагональні. В рамках міжрівневих комунікацій виділяють: низхідні і висхідні.

Низхідні комунікації – це передача інформації з вищих рівнів на нижчі. Вони використовуються для направлення, координації і оцінки діяльності підлеглих. За допомогою низхідних комунікацій підлеглим передається інформація про поточні завдання, про конкретні задачі і т.і.

Висхідні комунікації – це передача інформації з нижчих рівнів управління на вищі. За допомогою цих комунікацій керівники отримують інформацію про стан справ на нижчих рівнях управління, а саме: про поточні проблеми робітників; про процеси досягнення цілей організації; про те, що може сприяти вдосконаленню діяльності організації і т.і. Обмін інформацією по висхідній здійснюється у формі звітів, пропозицій, пояснювальних записок і т.і. Висхідні комунікації мають більшу тенденцію до викривлення, ніж низхідні.

Горизонтальні комунікації мають місце між членами однієї групи або членами одного рівня. Вони необхідні для того, щоб прискорити і полегшити обмін інформацією в організації, координувати і інтегрувати різні функції в організації. Горизонтальні комунікації можуть бути як формальними, так і неформальними.

Діагональні комунікації – це комунікації, які перехрещують функції і рівні управління організації. Вони важливі в ситуаціях, коли члени організації не можуть здійснювати ефективний обмін інформацією по іншим каналам. Комунікаційна мережа – відображує спосіб поєднання вертикальних горизонтальних і діагональних комунікацій та їх конфігурацію.

4. Перешкоди на шляху до ефективних комунікацій

Існує багато факторів, що перешкоджають здійсненню ефективної комунікації, основними з яких є: Фільтрація. Коли робітник говорить те, що хоче чути його керівник, тобто він фільтрує інформацію.

Фільтрація є функцією: а) конфлікту між сферами компетенції; б) конфлікту інтересів і потреб відправника; в) висоти структури організації (чим вище рівень управління, тим більше умов для фільтрації); г) досвід, який склався при попередніх негативних комунікаціях.

Вибіркове сприйняття. Отримувач сприймає краще ту інформацію, яка відповідає його потребам, мотивації, досвіду та іншим особистим характеристикам. Інтерес отримувача до інформації визначається його очікуваннями та визначає характер декодування інформації.

Семантичні бар’єри. Однакові слова мають різне значення для різних людей. Вік, освіта, культурне середовище – три найбільш важливих змінних, які впливають зміст та значення слів, що використовуються.

Поганий зворотній зв’язок.

Культурні відмінності між відправником і отримувачем в процесі обміну інформацією (візитки японців, посмішки американців). Інформаційні перевантаження. Вони є об’єктивним слідством неможливості ефективно реагувати на всю інформацію. Виникає потреба відсіювати найменш важливу інформацію і залишати найбільш важливу.

Причини неефективних комунікацій: недостатнє розуміння керівниками важливості комунікацій; несприятливий психологічний клімат в колектив; особистісні характеристики – до думки оточуючих; неповнота інформації, яка сприймається; погана структура повідомлень; відсутність зв’язку. Для підвищення ефективності комунікації менеджер повинен вирішити дві проблеми: він повинен вдосконалити свої повідомлення; він повинен вдосконалювати механізм розуміння того, що інші намагаються передати йому в процесі комунікації.

5. Подолання перешкод ефективних комунікацій

Діями, що допомагають усунути перешкоди ефективних комунікацій є: Регулювання інформаційних потоків. Встановлення гарного зворотного зв’язку на основі: формування питань до слухача по ходу свого повідомлення; повторення всього або частини повідомлення; подання інформації у різних варіантах. Використання емпатії.

Емпатія – це спроможність поставити себе на місце співбесідника, врахування його відчуттів. особливостей характеру і т.і. Заохочення взаємної довіри. Спрощення мови повідомлення. Розвиток здібностей ефективно слухати.

Ефективна комунікація в організації сприяє: Зменшенню інформаційних перевантажень (особливо у керівників вищої ланки управління) і на цих засадах запобігає втраті контролю. Вдосконаленню організаційної структури та диференціації рівня прийняття управлінських рішень на засадах аналізу потоків формальної та неформальної інформації. Контролю за впливом неформальних мереж розповсюдження цілей організації. Посиленню мотивації трудової активності виконавців. Поліпшенню соціально-психологічного клімату в робочих групах, структурних підрозділах, організації в цілому. Зникненню опору організаційним змінам та впровадженню інновації. Підвищенню відповідальності щодо впливу діяльності організації на зовнішнє середовище та посиленню зворотного зв’язку з ним.

ТЕМА 6. ЛІДЕРСТВО

1. Поняття і сутність лідерства

В кожній організації існує вертикальний поділ праці за рівнями менеджменту, визначаючи вищий, середній та нижчий його рівні. В процесі вертикального розподілу управлінської праці одні члени організації отримують повноваження щодо встановлення і координації діяльності других працівників. Для розуміння сутності лідерства важливо визначити наступні категорії: повноваження; вплив; влада.

Повноваження являють собою формально санкціоноване право здійснювати взаємодії, тобто впливати на поведінку підлеглих робітників.

Вплив – це така поведінка однієї особи, яка вносить зміни в поведінку другої особи. З точки зору керування важливим є не вплив взагалі, а такі дії керівника на підлеглого, які забезпечують досягнення цілей організації.

Влада – це можливість впливати на поведінку інших людей (див.табл.1).

З’ясовуючи сутність влади, часто використовується поняття елементарної одиниці влади, яку складають дві особи. Її можливо представити наступним чином:

Однак, і підлеглі мають владу над керівником в таких питаннях як: подання необхідної інформації для прийняття рішень; неформальні контакти з робітниками в других підрозділах; вплив, який підлеглі можуть здійснювати на своїх колег у колективі.

Більш того, підлеглі можуть відмовитись виконувати розпорядження керівника, тим самим практично скасовуючи його повноваження. Отже, використання керівником своєї влади в повному обсязі може спонукати підлеглих продемонструвати свою владу, а це, в свою чергу, буде відбиватися на рівні досягнення цілей. Тому, розумний керівник повинен підтримувати баланс влади.

Одним з дієвих способів впливу – це переконання тобто ефективна передача своєї точки зору (див. табл.2). Переконання засновано на владі експерту та владі прикладу, але відрізняється від них тим, що виконавець повністю розуміє що він робить і для чого.

Другий тип впливу – через участь. Керівник у цьму випадку не приймає зусиль щоб нав’язати виконавцю свою волю або думку. Він лише напрявляє зусилля підлеглого і сприяє вільному обміну інформацією. Другий вид впливу більш успішний тому, що виконавці більш наполегливо досягають тієї мети, яка була сформульована за їх участю. Тут сильний вплив керівник має на потреби більш високого рівня – влади, самоповаги, компетентності. Даний тип впливу буде ефективним тоді, коли такі потреби є активними мотивуючими факторами діяльності підлеглих.

Влада, яка базується на примушенні – виконавець вірить, що той, хто має вплив, має можливість покарати так, що завадить вдоволенню життєвих потреб виконавця

Влада, яка базується на винагороді – виконавець вірить, що той, хто має вплив, має можливість задовольнити його життєві потреби

Експертна влада – виконавець вірить, що той, хто має вплив, володіє спеціальними знаннями, які дозволяють задовольнити потреби виконавця

Еталонна влада (влада прикладу) – характеристики або властивості того, хто має вплив, настільки привабливі для виконавця, що він хоче бути схожим на того, хто впливає

Традиційна влада – виконавець вірить, що той, хто має вплив, має право віддавати накази і його обов”язок – виконувати їх

Переконання – ефективна передача своєї точки зору. Базується на владі прикладу чи владі експерта, але відрізняється тим, що виконавець повністю розуміє що він робить і навіщо

Вплив через участь – менеджер залучає підлеглого до прийняття рішень і сприяє вільному обміну інформацією

Загалом повноваження, вплив і влада виступають інструментами управління, застосовувати які можливо по-різному. Таким чином, результативність управління залежить від способу реалізації менеджером наданих йому повноважень в інтересах досягнення цілей організації за участю та через своїх підлеглих. Для характеристики цього використовується поняття лідерство.

Лідерство – це здатність чинити вплив на окремих працівників та їхні групи в процесі спрямування їх діяльності на досягнення цілей організації.

2. Підхід до лідерства с точки зору особистості керівника В умовах сучасних організацій існує велика кількість заходів, за допомогою яких можливо впливати на діяльність інших людей. В дослідженнях, присвячених відповіді на запитання – які заходи впливу є найбільш єфективними для направлення зусиль людей на досягнення цілей організації, можливо виділити три підходи: Підхід з точки зору певних рис характеру керівника. Поведінковий підхід. Ситуаційний підхід.

Підхід до лідерства з точки зору особистості керівника виходить з того, що найкращі з керівників мають визначений набір загальних для них особистих рис. Отже, основними задачами особистих теорій лідерства є: - виділення набору особистих рис, що забезпечують успіх в управлінні; визначення способів досягнення цих особистих рис.

В рамках цієї теорії було проведено багато досліджень різних якостей, які демонстрували успішні керівники, а саме: рівень інтелекту; рівень знань; ініціативність; здоровий глузд; надійність та відповідальність; віра в себе тощо.

Однак результати цих досліджень показали, що: 1) не існує визначеного набору особистих якостей, які притаманні всім ефективним керівникам; 2) Один і той же керівник демонструє в різних ситуаціях різні особисті якості. На основі цього було зроблено висновок, що людина не може стати ефективним керівником тільки тому, що має деякий набір особистих якостей.

3. Поведінські теорії лідерства

Згідно з підходом до лідерства з точки зору поведінки керівника, результативність управління визначається не стільки особистими якостями, скільки тим, як керівник поводить себе із своїми підлеглими. Поведінковий підхід спирається в своїй основі на стиль керівництва.

Стиль керівництва – це манера поведінки керівника по відношенню до підлеглих, через яку здійснюється вплив на робітників для досягнення цілей організації. Манера поведінки керівника є результатом впливу багатьох постійно діючих факторів: особистих якостей керівника; особистих якостей конкретних підлеглих; задач та дій, що вони виконують. Тому досить складно визначити рамки того чи іншого стилю керівництва. В теорії управління стиль конкретного керівника виступає як позиція деякому континуумі. (Континуум – це безперервна сукупність) Отже, любий з проміжних стилів керівництва характеризується різним ступенем впливу граничних позицій в континуумі.

Автократично-демократичний континуум стилів керівництва. В основу автократично-демократичного континууму стилів керівництва покладено “теорію Х” і “теорію Y” Дугласа МакГрегора. Він виділив 2 системи уявлень про мотиви виробничої діяльності людей:

Положення “теорії Х” подає робітників від природи ледачими, невідповідальними, які намагаються уникнути праці. Тому для досягнення цілей організації їх необхідно безперервно примушувати, направляти та контролювати. “Теорії Х” відображає сподівання менеджерів, що справедлива заробітна плата зробить роботу більш придатною, а необхідний рівень виробництва буде наслідком постійного контролю. “Теорії Х” характеризує передумови автократичного стилю керівництва. Автократ як правило має достатньо влади для того, щоб нав’язати свою волю виконавцям. Він вважає, що керівництво засноване на авторитеті посади, що він займає. Для автократа характерно: якомога більша централізація повноважень та структуризація роботи підлеглих; сильно зменшується свобода підлеглих у прийнятті рішень; виконання підлеглими великої кількості правил, регламентуючих поведінку; апеляція до потреб більш низького рівня.

Згідно з “теорією Y”, навпаки, менеджер вбачає своїх підлеглих працелюбними, відповідальними, такими, що чекають на підтримку. Цією теорією підкреслюється, що зовнішній контроль та погрози не можуть стати засобом направлення зусиль людей. Людина може і сама себе контролювати якщо вона намагається досягти цілей, в яких вона зацікавлена.

Отже, “теорія Y” характеризує передумови демократичного стилю керівництва, для якого характерно: високий ступінь централізації повноважень; активна участь підлеглих в прийнятті рішень і свобода у виконанні завдання; добре налагоджена система комунікацій між керівником і підлеглим; апеляція до потреб більш високого рівня у підлеглих. Континуум стилів керівництва Р.Лайкерта. Ренсіс Лайкерт розробив інші критерії континуума стилів керівництва. Гранічними елементами континуума були взяті такі стилі керівництва: стиль керівництва, зосереджений на роботі; стиль керівництва, зосереджений на робітнику.

Керівник, зосереджений на роботі (орієнтований на задачу) піклується, в першу чергу, про виконання завдання та про систему винагородження за нього в умовах зростання продуктивності праці (система поглядів Ф.Тейлора).

Керівник, зосереджений на робітнику намагається забезпечити зростання продуктивності праці через вдосконалення людських відносин (участь в прийнятті рішень, допомога в вирішенні проблем).

Результати досліджень Р.Лайкерта показали, що стиль, орієнтований на робітника майже у всіх випадках сприяв підвищенню продуктивності праці. На базі своїх досліджень Лайкерт запропонував 4 базові стилі керівництва (див.табл. 2): 1) експлуатаційно-авторитарний(деспотичний);

2) доброзичливо-авторитарний;

3) консультативно-демократичний;

4) партисипативно-демократичний.

Таблиця 2 Стилі керівництва

«Експлуатаційно- авторитарна» “Доброзичливо-авторитарна” “Консультативно-демократична” “Партисипативно- демократична”
Керівники автокра- тичні, не довіря ють підлеглим, мотивують праців-ників погрозою по-карання, застосову-ють заохочення, інформацію допус-кають тільки зверху вниз,обмежують прийняття рішень тільки вищою лан-кою Керівники поблаж-ливо впевнені і собі і вірять у підлеглих, мотивують їх заохо ченнями та в якійсь мірі страхом і покаранням, до-пускають деяку інформацію знизу, отримують ідеї від підлеглих, дозво- ляють приймати рішення з деяких питань, але під суворим контролем Керівники надають значну, але не повну довіру підлеглим, прагнуть конструктивно використати їх ідеї і точки зору, вико-ристовують для мотивації заохо-чення з рідким покаранням, організовують потік інформації в обох напрямках, консультуються з підлеглими Керівники виявля ють повну довіру до підлеглих з усіх питань, завжди вислуховують їх думки та конструк тивно їх використо вують, заохочують підлеглих, залуча ють їх до постанов ки цілей і оцінки роботи по їх досягненню, органі зовують широкий обмін інформацією, діють як рівні у складі груп

Двомірне трактування стилів керівництва. Вченими з бюро досліджень бізнесу при Університеті Огайо детально розглядалась поведінка керівників в багатьох організаціях. В результаті була запропонована своя класифікація стилів керівництва, яка враховує в поведінці керівника орієнтацію і на роботу, і на людину. Звідси з’явилась можливість класифікувати стилі керівництва не в одно-, а в двомірному вимірі, тобто одночасно за двома критеріями.

Розвиваючи далі цю концепцію Роберт Блейк та Джейн Моутон побудували сітка (ГРИД), яка включає 5 основних стилів керівництва. Сітка має два напрямки: вертикальна ось ранжирує піклування про людину в діапазоні від 1 до 9; горизонтальна ось ранжирує піклування про виробництво від 1 до 9.

Крім того, Р.Блейк і Дж.Моутон визначили 3 додаткових стиля керівництва, які розглядаються як різні поєднання 5-ти “чистих стилів” в ГРИДі.

1) Патерналізм – по’єднання позиції 9.1 з точки зору управління і контролю з системою заохочення позиції 1.9 при пріоритетному значенні виконуваності. Керівник, що використовує даний стиль, підтримує та нахваляє підлеглих за виконану роботу, але клімат формується такий, що робітники не діють без його схвалення.

2) Опортунізм – це з’єднання любих або усіх підходів до управління, які здатні закріпити положення керівника чи надати йому деякі особові переваги. Кожний крок опортуніста здійснюється з тактичних міркувань і є засобом досягнення особистого успіху.

3) Фасадизм (навколишнє благополуччя) – це імітація позиції 9.9 з ціллю приховання істинних мотивів своєї поведінки.

4. Ситуаційні підходи до лідерства

Дослідження в області теорій лідерства показали, що поряд з особистими якостями і манерою поведінки керівника на ефективність управління впливають ситуаційні фактори.

Ситуаційна модель керівництва Ф.Фідлера. Ця модель визначає 3 фактора, що впливають на поведінку керівників: відношення між керівником і підлеглими, які визначаються лояльністю підлеглих, довірою до керівництва, а також привабливістю особи керівника; структура завдання, що визначається звичністю завдання, чіткістю його формулювання і структуризації; посадові повноваження, які визнвчаються обсягом законної влади, пов’язаної з посадою керівника, рівнем підтримки, яку надає керівнику формальна організація.

Ф.Фідлер вважає, що стиль кожного конкретного керівника залишається в цілому постійним і він не може пристосувати його до умов конкретної ситуації.

Для визначення особистих якостей керівника Ф.Фідлер провів опитування, метою якого було охарактеризувати найменш вимогливого колегу (НВК), тобто того, з ким найменш всього хотілося б працювати.

В результаті було зроблено висновок, що ті керівники, які дають порівняно доброзичливу характеристику НВК, як правило, орієнтовані на людські відносини. З другого боку, ті, хто описував НВК в недоброзичливій формі, той в основному орієнтується на завдання і мало піклується про людський аспект виробничого процесу.

Далі моделлю Ф.Фідлера передбачається, що: відносини між керівниками і підлеглими можуть бути як хорошими, так і поганими; завдання може бути структурованим і не структурованим; посадові повноваження керівника можуть бути великими і малими.

Різне поєднання цих факторів може дати 8 потенційних стилів керування: орієнтований на завдання керівник найбільш ефективний у ситуаціях 1,2,3,8; керівник, орієнтований на людські відносини, найкраще працює в ситуаціях 4, 5, 6; в ситуації 7 можуть добре проявити себе як ті, так і інші; максимум власті менеджер має в ситуації 8, і мінімум – в ситуації 1. На практиці модель використовується для підбору, найму та розстановки керівників в організації.

Модель «шлях-мета» Т. Мітчела та Р. Хауса. Ідея моделі «шлях-мета» складається з того, що керівник може спонукати підлеглих до досягнення цілей організації, намагаючись вплинути на шлях досягнення цих цілей. Роберт Хаус відзначає, що керівник може вплинути на підлеглих у двох випадках: збільшуючи особистий прибуток при досягненні підлеглими мети даної роботи; зробивши шлях до цього прибутку більш легким.

Згідно з даною теорією визначено чотири основних типи управлінської поведінки, тобто стилів керівництва:

Стиль підтримки (відповідає стилю, орієнтованому на людину) - керівник має інтерес до підлеглих, піклується про них. Більш ефективний цей стиль тоді, коли у підлеглих спостерігається потреба в самоповазі та належності. Інструментальний (директивний, відповідаючий стилю, орієнтованому на роботу) - менеджер віддає підлеглим чіткі накази, розробляє графіки робіт, правила, процедури, а ті в свою чергу знають, що від них хочуть. Більш ефективно застосувати такий стиль, коли у підлеглих простежується потреба в автономії та самовиявленні.

Партисипативний (стиль, який заохочує підлеглих в прийнятті рішень) - керівник шукає поради у підлеглих, а також пропонує їм брати участь в прийняті рішень. Цей стиль доцільно використовувати по відношенню до підлеглих, які вірять, що вони впливають на навколишнє середовище.

Стиль орієнтований на досягнення - характеризується тим, що перед підлеглими постає напружена ціль і очікується, що вони будуть робити, використовуючи повністю свої можливості. Застосування цього стилю підходить до ситуацій, коли підлеглі намагаються досягти високого рівня продуктивності і вірять в те, що мають можливість його досягти. Використовуючи дану теорію, керівник може використовувати усі чотири типа управлінської поведінки в любих ситуаціях. Основним завданням теорії в кожному випадку є розробка питання, як збільшити мотивацію підлеглих і задоволення роботою, формуючи її мету та шлях до її досягнення.

Теорія життєвого циклу П. Херсі і К. Бланшара. Дана теорія базується на уяві про те, що самий ефективний стиль керівництва залежить від “зрілості виконавців”. Під зрілістю розуміється не вік вихованців, чи їх психологічний стан, а такі складові, як: здібність нести відповідальність за свою поведінку; бажання досягти поставленої мети; освіта та досвід у відношенні до завдання, яке необхідно виконувати.

Крім того зрілість не є постійною якістю конкретної особи, а скоріше характеристикою конкретної ситуації. Тобто в залежності від завдання, яке виконується, виявляється різний рівень зрілості виконавців. Відповідно керівник може змінювати свою поведінку згідно з ступенем зрілості підлеглих.

П. Херсі і К. Бланшара виділили 4 стиля лідерства в залежності від рівня “зрілості” виконавців: S1 - давати вказівки. Характеризується поєднанням великого ступеню орієнтованості на завдання і малого на людину. Він підходить до підлеглих, які мають низьку зрілість (М1). В даному випадку підлеглі або не хочуть, або не мають можливості відповідати за конкретне завдання. Наприклад, контролюється група нових та недосвідчених робітників, які не здібні відповідати за конкретне завдання і потребують інструкцій, вказівок та контролю.

2. S2 - продавати. Характеризується в рівній мірі орієнтацією як на людину, так і на завдання. Підлеглі бажають прийняти відповідальність, але не можуть цього зробити із-за низького рівня зрілості (М2). В даному випадку керівник продовжує орієнтуватися на завдання, але до робітників має проявляти більш довіри та впевненості.

3. S3 – стиль, заснований на участі підлеглих в прийнятті рішень. В даній ситуації виконавці мають значну зрілість (М3), але не мають бажання відповідати за виконання завдання. Підлеглі мають значний досвід виконання завдання. Тут керівник повинен мотивувати їх найбільші досягнення шляхом надання можливості брати участь в прийнятті рішень.

4. S4 - делегування (представництво). Використовується для виконавців найвищого рівня зрілості (М4), які і можуть, і бажають нести відповідальність. Підлеглі достатньо кваліфіковані, мають високу мотивацію на досягнення. Цей стиль найбільш придатний до ситуацій коли робітники можуть діяти самостійно і не потребують великої підтримки від керівника. Поведінка керівника може поєднувати і низьку ступінь орієнтованості на задачу, і на людські відносини.

Модель прийняття рішення лідером по Врумму і Йєттону. Ця модель заснована на думці що керівник повинен вирішити скільки підлеглих мають право брати участь в прийнятті рішень. Така участь може розглядатись по різному. З одного боку, менеджер може заборонити участь і сам приймати рішення застосовуючи диктаторський стиль. З другого боку, керівник може віддати перевагу груповому розгляданню проблеми і дати повну волю в прийнятті рішень застосовуючи демократичний стиль.

Врумм і Йєттон стверджують що кожний з цих способів може бути ефективним в залежності від відповідей, що будуть надані керівником на наступні п’ять запитань:

чи є достатня кількість інформації для прийняття правильного рішення?

чи мається якісна потреба в даному рішенні?

дійсно рішення є вирішення проблеми?

наскільки важливо щоб підлеглі брали участь в прийнятті рішення?

як виконавцями підтримуються організаційні цілі?

Отже, думка про те, що існує найкращий стиль є нереальною і занадто простою. Самий ефективний стиль - це той який задовольняє дану ситуацію. На думку Врумма і Йєттона він залежить від характеристик лідера, підлеглих і ситуації.

5. Сучасні типи ефективних лідерів

Нові підходи до керівництва вводять в поняття лідерства наявність у менеджерів таких якостей, які спонукають людей (і мотивують) працювати продуктивніше за свій нормальний рівень.

Трансакційні керівники відрізняються почуттям гордості за добре налагоджену, ефективну роботу, їм притаманна відповідальність перед організацією, її нормами та правилами.

Основні функції трансакційних керівників:

роз’яснення підлеглим завдань;

створення ефективних організаційних структур;

забезпечення справедливості винагороди;

задоволення соціальних потреб та увага до підлеглих.

Харизматичні лідери – мотивують людей до діяльності, інтенсивність якої перевищує звичайний рівень. Джерела впливу харизматичних лідерів:

чітке уявлення майбутнього, що поділяється робітниками організації;

створення системи корпоративних цінностей, що поділяються робітниками організації;

взаємна довіра лідера і підлеглих.

Харизматичні лідери створюють атмосферу змін, ідей, які стимулюють людей направляти всі можливі зусилля на досягнення цілі, укріплюють віру підлеглих в можливість досягнення мети.

Лідери, що трансформують – схожі на харизматичних лідерів, але відрізняються особливими здібностями у впровадженні інновацій і здійсненні змін. Вони приходять до керівництва у періоди великих стратегічних змін, володіють здібністю керувати трансформаціями цілей, структур і персоналу. Спираються на такі фактори, як світогляд, загальні цінності та ідеї; привертають на свій бік прибічників змін за допомогою створення “загальної платформи” змін.

Інтерактивні лідери – демонструють інтерактивний стиль поведінки, який є надзвичайно ефективним у сучасному корпоративному середовищі, піклуються про досягнення консенсусу, участі в роботі всіх членів колектива, їхз взаємодії і взаємодопомоги.

Їх основні характеристики:

делегують повноваження;

передають владу і інформацію;

сприяють зростанню самооцінки працівників.

Тема 9. ЕФЕКТИВНІСТЬ УПРАВЛІННЯ

1.Сутність організаційної ефективності і підходи до її визначення

Одним із найголовніших завдань менеджменту як системи управління організацією є забезпечення ефективності її діяльності. Організаційна ефективність (лат. effectivus – виконання, дія) (ефективність організації) – здатність організації існувати і досягати визначених цілей із найвигіднішим співвідношенням результатів і витрат. У сучасному менеджменті виокремлюють кілька ви­дів ефективності: внутрішню, зовнішню, загальну, рин­кову, стратегічну (цільову), витратну, оперативну, ефек­тивність інноваційного проекту.

Внутрішня ефективність — ефективність з точки зору використання внутрішніх можливостей організа­ції (управління її внутрішніми ресурсами). Зовнішня ефективність — ефективність з погляду використання зовнішніх можливостей організації. Ця складова великою мірою зумовлена станом організацій­ного оточення, особливо його інституційними складови­ми і здатністю організації пристосуватись до його змін, тому її ще називають адаптивною ефективністю.

Загальна ефективність — сукупність внутрішньої і зовнішньої ефективності. Високої загальної ефектив­ності можливо досягнути за рахунок гнучкої системи управління організацією, яка дає змогу оперативно пе­рерозподіляти її ресурси відповідно до змін зовнішнього середовища.

Ринкова ефективність. Показує, наскільки повно організація задовольняє потреби споживачів порівняно з альтернативними способами їхнього задоволення. Ринкова ефективність враховує те, що будь-яка ор­ганізаційна діяльність націлена на задоволення потреб ринку. Невміння пристосувати організацію, її праців­ників, технологію до змін у структурі попиту спричи­няє ЇЇ низьку загальну ефективність. Тому менеджери мають спрямувати свої зусилля на розроблення іншої концепції бізнесу; вибір нової стратегії, переосмислен­ня відносин між керівниками та персоналом тощо.

Стратегічна ефективність. Належить до категорій стратегічного управління і відображає здатність органі­зації реалізувати обрану стратегію. Для її визначення використовують три групи показників. Перша відобра­жає стан попиту у формі потенційно можливих темпів його зростання; друга характеризує динаміку економіч­них цілей підприємства (темпи зростання обсягу прода­жу, прибутку, рентабельності вкладень тощо); третя — динаміку групових цілей (зростання дивідендів, заро­бітної плати, кількості робочих місць).

Ефективність структурних одиниць децентралізова­них організацій оцінюють за такими показниками: для «центрів прибутків» — за відповідністю отри­маних прибутків розрахунковим значенням (з ураху­ванням внутрішніх економічних зв'язків) або у разі са­мостійного обслуговування певної стратегічної зони господарювання — за комерційним прибутком; для «центрів реалізації» — за обсягами реалізації з урахуванням витрат та доходів; для «центрів інвестицій» — за рівнем рента­бельності, яка розраховується щодо інвестиційного капіталу.

Оперативна ефективність. Відображає економіч­ність способів перетворення ресурсів у процесі виробни­чої діяльності підприємства. її можна охарактеризува­ти як здатність організації працювати з мінімальним використанням ресурсів. Якщо розглядати оперативну ефективність стосовно функцій, які випливають зі стра­тегічних цілей організації, то можна стверджувати, що оперативна ефективність організації забезпечує її стра­тегічну ефективність.

Ефективність інноваційного проекту. Характери­зується системою показників, що відображають співвід­ношення витрат і результатів, пов'язаних із реаліза­цією проекту.





Дата публикования: 2014-11-28; Прочитано: 1158 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.052 с)...