Тенденції розвитку культури за часів Середньовіччя в Західній та Східній Європі та Київській Русі

Середньовіччя – термін, який запровадили італійські гуманісти епохи Відродження для позначення періоду, що відділяв їхню епоху від Античності. На той час оцінка значення цього періоду в контексті світової культури була негативною: Середньовіччя ототожнювалося з «Темними віками», які протиставлялися Античності з її антропоцентризмом. Якщо говорити про сучасне розуміння Середньовіччя, воно не є одностайним, однак наголошується, що, незважаючи на складність і внутрішню суперечливість, ця епоха посідає важливе місце в культурно-історичному процесі. Середньовіччя являє собою період, найцікавіший, насамперед, у плані світоглядному. На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя (на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям), вимагає уточнення.Так, загалом доба Середньовіччя окреслюється V–XVст., однак для Західної Европи це V–II половина XIVст. (так зване Західне Середньовіччя), для Візантії (Східне Середньовіччя) V–II половина XVст., а для Київської Русі, яка успадкувала культурні традиції Візантії, цей період розпочався від прийняття християнства (988р.), й фактично до XVII ст. культура України й Росії, незважаючи на деякі нові тенденції, в цілому ще залишалася середньовічною.Термін «Темні віки» в сучасній науковій традиції застосовується переважно на позначення історичного періоду в Західній Європі V–Х ст. Період західноєвропейської культури, який розпочався в ХІІ ст., традиційно називаютьЗрілим (або Високим) Середньовіччям.

Формування нового (порівняно з античним) типу світосприйняття, нових культурних цінностей зумовили історичні події, що відбувалися у перші століття н.е. в Європі. У так звані «Темні віки» руйнувалися культурні цінності й суспільний устрій попередньої епохи й на руїнах Римської Імперії закладалися підвалини для формування нової цивілізації – християнського світу. Історія свідчить, що старий античний світ, втіленням якого була Римська Імперія, у перші століття н.е. змушений був пройти суворі випробування: криза соціальної і релігійної системи, низький технологічний рівень, зубожіння селян, розкол на західну й східну частини. Все це стало причиною як для Імперії загалом, так і для кожної людини зокрема, у виникненні потреби в якійсь рятівній силі, яка допомогла б людині позбутися відчуття приреченості й безвиході. Земний світ уже не міг запропонувати людині надійного захисту – його залишалося шукати на небесах. Отже, в надрах Римської Імперії почала закладатися нова система цінностей, яка підготувала ґрунт для прийняття людиною ідей християнства.

У 476 р. Західна Римська Імперія пала. Візантія перейняла культурну естафету від Риму, стала тим полем, на якому з повною силою розгорнулися нові культурні процеси. Західна ж частина колишньої Римської Імперії аж до Х ст. переживала період занепаду. Щодо матеріального боку життя – для Західної Європи це були дійсно «Темні віки»: економіка й торгівля перебували в стані глибокої кризи, суспільство як таке фактично припинило існування, сільське господарство не було спроможне задовольняти потреб у харчуванні, тому в Європі звичайним явищем були голод і хвороби. Епідемії чуми, віспи, кишково-шлункових хвороб викошували цілі поселення й області. Будівництво, комунікації, мистецтво – усе це протягом перших десяти століть н. е. перебувало в стані занепаду. Разом з тим, у плані духовному «Темні віки» – це період зародження нового типу особистості, нового менталітету, як індивідуального, так і колективного. У часи, коли збирати скарби земні було неможливо, люди, виконуючи заповіді Христа, стали збирати скарби небесні. Дух середньовічної людини, спрямований до Бога, був набагато сильнішим за тіло, виснажене постійним недоїданням, тяжкою працею, численними хворобами. Чим тяжче жилося людині, тим наполегливіше зверталася вона до Бога. Середньовічні мислителі розмірковували не над природою людини – явища «скороминущого» (як це було в античності), а над природою божественного. Основи богословської науки, розквіт якої припав на Високе Середньовіччя, закладалися в монастирях епохи «Темних віків». До ХІ ст. середньовічною людиною був накопичений унікальний духовний досвід, цілком порівнюваний з культурним надбанням Античної епохи чи епохи Відродження. Якщо остання увійшла до світової історії як епоха звеличення людини, то Середньовіччя – як епоха божественного в культурі. Божественний початок проникав у всі сфери людської діяльності. Грандіозний духовний досвід втілився в романській і готичній архітектурі, у фресках, що прикрашали храми Західної Європи ХІІ – ХV ст., для світської поезії епохи Відродження. Художників, письменників, архітекторів наступних поколінь надихали релігійні образи.

Отже, релігійний чинник в епоху Середньовіччя, на думку багатьох дослідників, в усіх сферах суспільного життя і в житті кожної людини набув особливого значення. Християнська релігія, пропонуючи нове, відмінне від античного, уявлення про світ і людину, була в в цей час одним із визначальних факторів формування світовідчуття й відповідної моделі взаємодії людини з навколишнім світом. Біблія[2] – головна книга християн – стала для людей своєрідним орієнтиром: на всі хвилюючі питання людина шукала відповіді саме в Біблії і усім своїм життям «цитувала» Біблію. У зв’язку з цим про середньовічну культуру говорять, що вона мала «цитуючий характер».

Важливість релігійного чинника у формуванні середньовічної ментальності можна пояснити, насамперед, тією нестабільністю, в умовах якої опинилося людство в перші століття нашої ери: розпад Римської Імперії, напади варварів, загибель античної культури – усі ці руйнівні події світового масштабу призвели до того, що релігія стала в цю нестабільну епоху непохитною твердинею, тією єдиною опорою для всіх, яка не відштовхувала нікого. Християнська віра обіцяла людям усе те, чого вони не могли мати в реальному житті: після нестабільних земних міст, які перебували в стані постійного страху за своє існування – непохитне Царство Господнє; після нескінченних війн – мир і спокій; після короткого земного життя, сповненого страждань – життя вічне.

Віра у вічне життя після смерті стала основою християнського вчення. Християни називали себе «тимчасовими подорожніми на землі» і, готуючись до вічності, намагалися відмежуватися від жорстокості й метушні навколишнього світу. Ще за часів Римської Імперії християнська релігія знайшла численних прихильників серед рабів і бідноти, оскільки була відкритою народові, проголошувала рівність усіх людей перед Богом і дарувала людям надію, що за свої страждання в земному житті вони отримають вічну благодать у Царстві Божому. Перші християни, зазнаючи переслідувань і жорстоких тортур за свою віру, нерідко сприймали слова Євангелія про те, що царство земне скоро загине і прийде Царство Небесне, як пророцтво про загибель Римської Імперії. Пізніше, після падіння Імперії, ця ідея набула ще більшої актуальності, оскільки з загибеллю Імперії кінець світу не настав, а численні соціальні, економічні, політичні проблеми тільки загострились. Масштабні спустошення, спричинені голодом, війнами, епідеміями страшних хвороб, нагадували сюжети «Апокаліпсису»[3] й створювали відчуття, що світ знаходиться на грані загибелі. Відповідно, прихід Царства Небесного здавався подією недалекого майбутнього. Очікуючи кінця світу, людина «жила одним днем» і не дуже переймалася земними турботами, оскільки царство земне все одно повинно було скоро загинути. Метою земного існування людини відтепер стала підготовка до вічного життя в небесному царстві, що вимагало постійного духовного самовдосконалення.

Для середньовічної людини немислиме поняття атеїзму. Бог був не просто частиною світу, більше того, світ був частиною божественного задуму й існував тільки завдяки Божій волі. Єдиною істиною, яку має пізнавати людина на шляху цього самовдосконалення, стає Божественна мудрість, Слово Боже. У християнській культурі Слово набуває особливого, сакрального значення, оскільки безпосередньо пов’язується з великим Творцем, зі створенням усього сущого. У Біблії сказано: «Спочатку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог... Все через нього стало бути...». Отже, для християн Біблія – це не просто книга, це Слово самого Бога, звернене до людей. Втілювалося Слово і в книзі, і в проповіді, і в молитві. У Візантії, де було багато освічених людей, величезну роль відігравало «слово писане» – книга. Загальне для всіх візантійців шанування книги перетворилося на бібліофілію – справжній культ книги, культ Слова. У Західній Європі в епоху Середньовіччя через майже суцільну неписьменність найбільш впливовим засобом пізнання християнського вчення стало «слово мовлене» – проповідь, яка постійно зіставляла життя світське й духовне, світ людський і світ Христа (зрозуміло, перевага віддавалася духовному). Так поступово у середньовічної людини сформувалася зневага до земного світу, тим більше, що він і справді був досить хитким.

Середньовічна модель світу сформувалася на біблійних уявленнях і ґрунтувалася на суворій ієрархії: теологи складали описи небесної ієрархії, на верхівці якої стояв Бог, а нижче розташовувалися різні категорії ангелів (при цьому кожна категорія була детально описана). За аналогією до небесного порядку вибудовувався світ земний: вертикальна ієрархія феодального суспільства реалізувалася васально-сеньйоріальними відношеннями. Крім того вона була дуалістичною (тобто, ґрунтувалася на протиставлені двох складових: «земне» – «небесне», «добро – зло», «Рай – Пекло», «життя – смерть»,«вічне –тлінне», «гріховне» – «праведне»тощо). Час і простір мислилися нерозчленовано: просторові поняття «верх» і «низ» відповідали хронологічним поняттям «вічність» і «мить» і набували оцінного значення. Так, «верх» для середньовічної людини – це небесний, божественний, вічний світ, ототожнюваний з добром, а «низ» – це все земне, гріховне, потворне, тлінне. Людина також сприймалася дуалістично: створена «за образом і подобою Божою», після першородного гріха Адама і Єви вона перебувала між добром і злом: тлінним грішним тілом була прив’язана до землі, що потерпала від гріхів, а вічною душею прагнула наблизитися до Бога[4]. Таке уявлення про людину зумовило появу середньовічного аскетизму. Основною ідеєю аскетизму була зневага до плотського початку. Людина вважалася смертною в силу своєї гріховності. Плоть була джерелом будь-якого гріха, тому боротьба з плотським початком набувала найрізноманітніших форм. Для мирян основними формами умертвіння плоті були пости й молитви, обов’язкові для всіх. За тяжкі гріхи церква могла призначити грішнику, що розкаявся у своїх гріхах, одну з найтяжчих форм спокутування – паломництво до святих місць (якоїсь святині европейського християнства чи навіть до Єрусалима). В умовах бездоріжжя така подорож ставала особливо виснажливою й ризикованою, однак ніхто не мав права відмовитися від спокутування, призначеного церквою – ні селянин, ні король. Так, наприклад, Генріх ІV, імператор Священної Римської імперії, був змушений босоніж пішки здійснити серед зими тривалий перехід із Німеччини до Італії, щоб Папа Римський зняв з нього відлучення від церкви, яке загрожувало втратою престолу. Іще одним проявом середньовічного аскетизму було чернецтво. Чимало мирян відходили від світських справ і спокус і присвячували своє життя служіню Богові. Власне кажучи, монастир як явище культури був одним із головних «ключів» до таємниці менталітету європейського Середньовіччя. Монастирська община для середньовічної людини – це своєрідна модель, зразок для наслідування. Для Середньовіччя, з його прагненням відкинути все земне, гріховне, монастир був ідеалом земного існування, оскільки тут тіло, залишаючись на землі, не було обтяжене плотськими путами, що давало можливість духовно удосконалюватися, наближаючись до Бога.

Крім чернецтва, у середньовічній культурі, особливо у «Темні віки», була розповсюджена практика самітництва. Умертвіння плоті набуло тут радикальних форм. Чи не найлегшим випробуванням, до якого вдавалися самітники, була обітниця мовчання. Крім того, відлюдники носили, не знімаючи, залізні або мідні вериги (ланцюги, кільця, кайдани), які страшенно натирали тіло. З цими веригами самітники займалися повсякденними справами у своїх схованках – подалі від людей, десь у лісових хащах, власним життям підтверджуючи слова, які сказав Господь Адамові, виганяючи його з раю: «У поті лиця здобуватимеш свій хліб». Явище самітництва знайшло відображення в середньовічній літературі, де самітник є для грішної людини духовним наставником, лікарем, учителем, який готовий надати притулок несправедливо ображеним. Саме відлюдник приходить на допомогу Тристану й Ізольді, які втекли до лісу від короля Марка. Подекуди образ самітника зливався в людській свідомості з образом чародія, наділеного особливими, недоступними звичайній людині знаннями. Таким, наприклад, був Мерлін – один із основних персонажів чарівного середньовічного фольклору.

Однією з крайніх форм відлюдницького зречення світу було так зване стовпництво. Стовпники забиралися на кам’яне узвишшя й стояли там нерухомо зі складеними або молитовно здійнятими руками. Це випробування могло тривати досить довго. Так, у середньовічних хроніках як один із найтриваліших зафіксований семирічний період стовпництва.

Отже, усі ці прояви аскетизму свідчать про перевагу в середньовічній картині світу духовних цінностей над тілесними, що простежувалося у всіх сферах життя. Так, наприклад, естетичні ідеали епохи знайшли відображення: а) в одязі: оскільки гріховне людське тіло (особливо – жіноче) не було гідним об’єктом зображення, а тим більше милування, середньовічний костюм «поховав» його під каскадом тканини; б) у будівництві: так само, як тіло було тільки тимчасовим пристановищем для душі, так і житло (нікчемна землянка чи маленька хатинка з глини, соломи, рідше – з дерева) було тимчасовим захистком для тіла й не гідним уваги, тому аж до Х століття в Європі майже нічого не будувалося.

Мистецтво як відображення світовідчуття середньовічної людини. Оцінити той чи інший твір мистецтва можна тільки за умови врахування мотивів його створення, тієї художньої мети, яку ставив перед собою митець. Середньовічне мистецтво свідчить про те, що в цю епоху людство відкрило для себе інші, ніж земна краса, цінності. На відміну від Античності з її культом тіла, домінуванням фізичної краси, середньовічне мистецтво віддає перевагу красі духовній. У зв’язку з цим християни відмовилися від скульптури (вони навіть знищували скульптурні твори античних митців), оскільки статуї нагадували язичницьких богів і, в силу своєї очевидної матеріальності, не могли передавати уявлення християн про вищу, духовну красу. Більш того, все плотське, тілесне, вважалося гріховним і, відповідно, потворним, оскільки для християн гріх і краса – несумісні поняття. Тому для християнського мистецтва, на відміну від античного, зображення оголеного тіла загалом є нетиповим. Якщо оголене тіло й зображалося, то воно не виглядало красивим, оскільки пов’язувалося з гріхом і стражданням (так, наприклад, у сцені першородного гріха прабатьки Адам і Єва не могли виглядати привабливими; аналогічно не могли бути втіленням краси грішники у сценах Страшного Суду; сцена розп’яття показувала, як принизив себе Бог за гріхи людські).

Разом з тим, прихильники християнської віри не могли зовсім відмовитися від зображення людської фігури. Тому перед середньовічними митцями постало завдання – віднайти такий спосіб зображення, який свідчив би про перемогу духу над плоттю. Відмовившись від скульптури, християнство віддало перевагу живопису. У середньовічному мистецтві набув поширення монументальний живопис (фреска, мозаїка, вітраж), а також станковий живопис (ікона)[5].

Перші зразки середньовічного живопису, як зазначалося вище, можна побачити в римських катакомбах. Це – фрески (живопис фарбами по вологій штукатурці). На перший погляд, у них немає нічого християнського: квіти, вази, звірі, птахи, амури були характерними для античного живопису. Однак для християн усі ці зображення набули нового, символічного змісту. Так, образ Психеї міг витлумачуватися як зображення християнської душі; Орфей, чудові пісні якого слухали навіть звірі, міг сприйматися як Христос. Ісуса символізувала також виноградна лоза (вино асоціювалося з його кров’ю), хрест, риби (оскільки грецькою мовою слово «риба» містить ініціальні літери імені Ісус Христос. Катакомбний живопис загалом мав символічний характер. Це зумовлювалося необхідністю приховати й зберегти віру під час жорстоких переслідувань, що випали на долю перших християн. Пізніше, коли християнство було легалізоване, християнське мистецтво все одно залишилося символічним, оскільки символи – це зображення, які у видимих образах дозволяють передати невидиме, те, що людина не може побачити оком, але до чого може наблизитися душею. Таким чином, символічні зображення покликані нагадувати людині про існування іншого, Божественного світу, який є набагато прекраснішим, ніж земний, реальний світ. Символічними в християнському живописному мистецтві є колір, композиція, жести; в архітектурі символічного значення набуває просторова організація храму; символами є також культові предмети. Дивлячись на живописні зображення, людина повинна була домислити світ Божественний, отже, як вважають дослідники, середньовічне мистецтво орієнтоване на домислювання.

Символічний характер мала й архітектура, а саме – храм. Її простір був організований відповідно до християнської моделі світу: олтар, найсвятіше місце, був орієнтований на схід, звідки очікували другого приходу Ісуса Христа (олтарний напівкруглий виступ називається апсидою), вхід розташовувався на заході. Центральний неф, найширший і найвищий, вів до олтаря; з’явився поперечний неф – трансепт, таким чином, план християнської церкви являв собою хрест. Пізніше на основі базиліки в Західній Європі були побудовані християнські католицькі храми, основу яких становив видовжений латинський хрест, а на сході набув поширення різновид вкороченої базиліки з рівнокінцевим грецьким хрестом в основі.

Як і в будь-які інші часи, середньовічний храм являв собою модель світу і модель людини. Ранні християнські храми були скромно прикрашені ззовні, тоді як інтер’єр був багатий і вишуканий. Інтер’єр асоціювався з внутрішнім (духовним) світом людини, з її духовною красою, тоді як зовнішній вигляд споруди ототожнювався з тілесним, плотським. Таким чином реалізувалася ідея, що людина в земному житті має бути скромною і стриманою й повинна дбати про духовне збагачення.

Інтер’єр християнського храму був сповнений божественного Світла. Цьому сприяли мозаїки – різновид монументального живопису, що являв собою візерунок із різнокольорових шматочків скла – смальти. Різнокольорові кубики скла кріпилися на поверхні стіни з дещо різним нахилом, завдяки чому поверхня мозаїки відбивала світло нерівномірно. Якщо, розглядаючи мозаїку, людина трохи змінювала точку зору, відтінки кольору змінювалися у неї на очах, зображення здавалося живим і невагомим. Чим дрібнішими були шматочки смальти, тим вишуканішим і дивовижнішим здавався візерунок, ніби наповнений повітрям. У Візантійських мозаїках переважали золотий і синій кольори. Золотий колір означав присутність Бога й асоціювався з божественним Світлом, синій сприймався як небесний, також пов’язувався з Богом. Різнокольорові шматочки скла, відбиваючи світло, яке лилося від численних свіч у храмі, створювали враження чогось нематеріального, безтілесного. Вага стіни фактично зникала. Людині здавалося, що вона перебуває в якомусь іншому, неземному світі.

Середньовічний живописний канон [6] як художня система сформувався поступово. Перші середньовічні живописні твори мали на меті ознайомити людей з ідеями християнства. “Якщо язичник прийде до тебе й попросить показати твою віру, ти приведеш його до храму й поставиш перед різними святими зображеннями”, – говорив середньовічний богослов. Отже, мозаїки й фрески – це Біблія для неписьменних. Щоб виконувати таку функцію, зображення мають бути недвозначними. Наприклад, подивившись на ікону, мозаїку чи фреску, людина повинна була бути впевненою, що вона бачить саме того, а не якогось іншого святого. З огляду на це, для середньовічного митця обов’язковою вимогою є дотримання зразків. “Неписаним законом” для митців цієї доби стала теза: “Не скажу нічого нового, не скажу нічого свого ”. Розум і воля художника не повинні були впливати на вічне, неземне. Єдиним Творцем в епоху Середньовіччя вважався Бог, а художник просто втілював його задум, тому від нього не вимагалося нічого іншого, як точно відтворювати зразок, розповідаючи за допомогою символів про Бога, святих та їх духовні подвиги.

Особливого значення живописний канон набуває в період іконоборства. У 730р. Візантійський Імператор Лев ІІІ (Ісавр) спеціальним едиктом заборонив писати і вшановувати ікони. Прихильники цієї ідеї (іконоборці) стверджували, що писати Бога в людській подобі не можна, а також наголошували, що вшанування ікон є ідолопоклонством. Іконоборці знищували ікони, а також людей, які їх писали чи вшановували. На декілька десятиліть християнські храми перетворилися на “сади з пташками”, як стверджували очевидці. Все ж ідея вшанування ікон збереглася, однак з того часу іконописний канон повинен був переконливо свідчити, що християни не поклоняються ідолам, допомагати у видимих людині символах зображати невидимий, божественний світ, доносити до людей, не спотворюючи, священну божественну істину. У рішеннях VII Вселенського собору 787 року говорилося, що іконописці мають суворо дотримуватися іконографічного канону, оскільки іконам був наданий статус носіїв церковного історичного переказу. Відхід від канону призводив до впадання в єресь, що суворо каралося.

Іконописець, перш ніж розпочати роботу над іконою, старанно готувався: молився, дотримувався посту, тобто налаштовувався не думати про земні буденні речі, пам’ятаючи, що насмілюється писати своєю рукою вічне, Божественне. Вважалося, що створення ікони залежить не тільки від уміння майстра, а й від його душі, віри, і, насамперед, від допомоги самого Бога. Творцем святості міг бути тільки Бог, тому іконописці не залишали на іконах своїх імен (ті ж, що дійшли до нас, відомі переважно з літописів). В іконописі немає понять «обличчя», «портрет» – на іконі присутній лик, позбавлений усього тимчасового й випадкового. Не земний, а духовний образ постає на іконі. Іконописці намагалися підкреслити легкість, безтілесність святих образів. У старовинних настановах іконописцям зоборонялося писати «тіла м’ясисті, щоки червоні, погляди неспокійні» – це могло б стосуватися звичайних людей, ті ж, хто прагнув наблизитися душею до Бога, забували про їжу й сон заради добрих справ, були втіленням внутрішньої, духовної краси. Зображені на іконах тіла святих втрачають земну вагу. Лики святих зосереджені й далекі від земних переживань – гніву й подиву, горя й радості. Композиційним центром ікони є очі святого. Святі дивляться з ікони глибоким проникливим поглядом, змушують замислитись про вічні цінності, про добро і зло, про те, якою повинна бути людина, щоб протистояти злу. Погляд святого з ікони на людину – це погляд із іншого, божественного світу, із вічності.

Іконописний канон визначає, кого саме і як треба зображати. Так, одним із іконографічних образів Іісуса є Спас Нерукотворний («Нерукотворний» – не створений руками людини). На іконах лик Іісуса пишеться на золотому небесному тлі з обов’язковим перехрестям у німбі (хрещатий німб є символічним нагадуванням про жертву Христа). Християни вважають Спас Нерукотворний першою іконою, яку дав людям сам Бог, що є суттєвим аргументом у дискусії про іконошанування: якщо Бог дав людям своє зображення, то ікони писати можна й треба.

Ще одним розповсюдженим в іконографії образом є Христос Пантократор (Вседержитель). Наприклад, Христос Пантократор. Мозаїка в куполі Софійського Собору в Києві. Іісус показаний вже не юним пастушком, а мудрим чоловіком, який опікується цілим світом. Водночас Христос Пантократор є для людей суворим і справедливим суддею. На межі тисячоліть людство з особливим благоговінням очікувало Страшного Суду, тобто вірило, що Іісус прийде вдруге й буде судити всіх людей, відділяючи грішних від праведних. Щодо іконографічних образів Богоматері, канон був не таким суворим, як для зображень Іісуса Христа.

Простір ікони будується за законом зворотної перспективи: уявні лінії сходяться не за полотном, що характерно для прямої перспективи, а перед полотном, до людини, яка стоїть перед зображенням. Людина опиняється перед світлим божественним простором, який ніби розгортається їй назустріч, робить її причетною до зображених подій. Зворотна перспектива передбачає розширення деяких предметів, які віддаляються від глядача (так, наприклад, у легкій зворотній перспективі часто зображається книга, яку тримає в руках Іісус). Предмети, які знаходяться далі від глядача, не обов’язково зменшуються, а найважливіші, навпаки, зображаються більшими за розміром: наприклад, демони зображаються меншими, ніж ангели; Христос серед учнів показаний вищим за них (пригадаймо, що подібне явище характерне також для живописних і рельєфних творів Стародавнього Єгипту).

Для композиції середньовічної ікони характерний принцип передстояння, який полягає в тому, що другорядні персонажі передстоять основним. Наприклад, Діва Марія та Іоанн Хреститель стоять перед Іісусом, звертаючись до нього з молитвою. Подібне явище спостерігаємо у Візантійських мозаїках, де імператор поставав перед Христом. Оскільки ікона показує не земний, а божественний небесний світ, то місцевість, де відбуваються священні події, показана своєрідно: Природа не знала пір року, хорошої чи поганої погоди. Пейзаж ікони пейзажем можна назвати лише умовно (пейзаж як жанр виникне тільки в епоху Відродження, коли у людей з’явиться інтерес до реального, земного світу). Якщо священні події відбувалися в приміщенні – в будинку або храмі, то зображення ніби рухалося назустріч людині: храми, палаци відкривалися одразу з усіх боків, даючи можливість побачити, що відбувається за стінами споруди. Реального земного часу на іконі також немає. Події, зображені на іконі, відбуваються в іншому, божественному вимірі. Ікона може одночасно показувати минуле й майбутнє. Житійні ікони (ті, що розповідають про діяння святих), показують усе життя святого від народження, а також його посмертні діяння.

Символічне значення в іконописній традиції мають жести, які ніколи не бувають випадковими. Так, жест передання благословення – це відповідним чином складені пальці правої руки. Цим жестом Іісус благословляє тих, хто стоїть перед ним. Відповідно, жест прийняття благословення – це відкриті долоні. Нахил голови означає, що зображений уважно слухає свого співрозмовника.

Важливу роль в іконописному каноні відігравав (і відіграє) колір. Відповідно, у кожного кольору – своє призначення, кожен колір щось символізує, втілює певну ідею. Золотий колір означає святість, присутність Бога, дозволяє відчути красу сяяння Небесного Царства. Білий – символ чистоти, святості, Божественного світла. Синій – небесний, озачає нескінченність Небесного Царства; вважався також кольором Богоматері, яка поєднала в собі земне й небесне. Зелений колір – символ початку життя, юності, цвітіння, вічного оновлення. Зелений колір присутній у сценах Різдва, ним також писали землю. Червоний колір – це і колір царя, володаря, і колір тепла, любові, животворної енергії (тому цей колір став символом Воскресіння); з іншого боку – це символ крові й мук, символ жертви Христа. Сорочка Іісуса – вишневого кольору. У червоних шатах також часто зображали мучеників. Чорний колір – колір зла і смерті; міг також позначати глибоку таємницю. Кольори ікони можна порівняти з акордами музики – один неправильний колір – і вже дисгармонія.

Київська Русь прийняла християнство саме від Візантії, тому архітектура й живопис Київської Русі формувалися під впливом візантійських канонів. У Києві також був споруджений храм Святої Софії. Просторова організація Софії Київської відповідає середньовічній моделі світу.