Суть та природа прибутку

Економічні терміни та категорії: заробітна плата, мінімальна та реальна заробітна плата, власність, рента, позичковий процент, прибуток, сімейні доходи, вартість робочої сили, суспільні фонди споживання, дивіденд, чистий доход, орендна плата, первинні доходи, кінцеві доходи, матеріальне виробництво, нематеріальне виробництво, споживчий бюджет, необхідний продукт, додатковий продукт, трудові відносини, відрядна форма зарплати, почасова форма зарплати, фонд оплати праці, індексація доходів, добробут населення.

–1–

У загальноприйнятій трактовці доход — це певна кількість засобів в грошовій, або натуральній формі, що одержується в результаті підприємницької, або будь-якої іншої діяльності. При створені доходу вироблена продукція реалізується на ринку і перетворюється в грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (валовий) доход, який належить розподілити. Тому правильне розуміння змісту усієї теми потребує з’ясування однієї із важливих стадій суспільного відтворення — стадії розподілу, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. При цьому треба зрозуміти, що об'єктивно розподіл доходів залежить від того, що новостворена вартість складається з необхідного продукту, який іде на задоволення особистих потреб безпосередніх виробників, і додаткового продукту, який використовується для задоволення загальних суспільних потреб. Необхідно з’ясувати структуру доходів, мати чітке уявлення про доходи, які безпосередньо пов'язані з результатами праці (про частину з них буде йти мова в наступних питаннях), доходи, які безпосередньо не зв’язані з результатами праці і доходи від власності.

–2–

Рента властива передусім сільському господарству, де у процесі виробництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. Разом з тим треба мати на увазі, що провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам. У сільському господарстві розрізняють три види ренти: диференціальну, абсолютну, монопольну. Диференціальна рента має такі природні та економічні умови утворення та існування, як: а) відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок по відношенню до місць реалізації продукції; б) обмеженість землі і виникнення у зв'язку з цим необхідності залучати у господарський оборот також ділянки землі, відносно гірші за родючістю і місцезнаходженням; в) наявність товарне—грошових відносин, що створюють необхідну економічну умову перетворення додаткового продукту, який створюється на кращих землях, у диференціальну ренту; г) особливості дії закону вартості у сільському господарстві.

Розрізняють дві форми диференціальної ренти — першу і другу.

При аналізі другого виду ренти – абсолютної ренти –треба виходити із того, що при обмеженості земельних ресурсів і гірші землі не будуть надаватися в користування безкоштовно; вони теж повинні приносити доход володарю землі. Такий доход, що отримує володар із будь-якої ділянки землі, у тому числі і гірших, називають абсолютною рентою. Причиною її є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює високу норму прибутку в сільському господарстві понад середню норму прибутку. М онопольної ренти —надприбуток, який утворюється у результаті різниш між монопольною ціною та вартістю рідкісних продуктів.

–3–

Особливості даного питання – це розкриття суті заробітної плати, виявлення механізму визначення її загального рівня, форми і системи заробітної плати. Труднощі вивчення цього питання полягають у тому, що в економічній літературі немає єдиного визначення заробітної плати. Більшість економістів розглядає заробітну плату, або ставку заробітної плати, як ціну, що виплачується за використання праці. К.Маркс вважав, що хоча заробітна плата на поверхні капіталістичних відносин виступає як плата за працю, але насправді вона є перетвореною формою вартості і ціни товару робоча сила. До такого визначення близько підходив А.Сміт. Заробітна плата існує у двох формах: погодинній і відрядній. Погодинна зарплата — це оплата праці, або вартості і ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу. В ідрядна форма оплати праці проводиться за нормами і розцінками, встановленими відповідно до розряду виконуваних робіт. На перших етапах розвитку капіталізму переважала погодинна зарплата, згодом її замінила відрядна, а в сучасних умовах панівною формою знову стала погодинна зарплата. Кожна форма заробітної плати включає певні системи. Для погодинної форми — це проста почасова оплата, почасова—преміальна, почасова—прогресивна тощо. В економіці розвинутих країн світу застосовуються такі системи заробітної плати: тарифні, преміальні і колективні форми оплати. Також розрізняють грошову, або номінальну, і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, отриманих за годину, день, тиждень, місяць. Реальна заробітна плата – це кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату при існуючому рівні цін після вирахування податків. Номінальна і реальна заробітна плата не обов'язково змінюються в одному і тому ж напрямку. Так, на початку 90—х років номінальна заробітна плата в Україні зростала надзвичайно високими темпами, але реальна заробітна плата за цей самий період помітно знизилась, оскільки ціни на товари зростали значно швидше, ніж номінальна заробітна плата.

–4–

Дане питання передбачає вивчення доходу, який одержує власник грошей за те, що надає їх для користування функціонуючим підприємствам або окремим особам. Такий доход називається позичковим процентом. Гроші самі по собі не можуть виробляти товари та послуги. За гроші підприємець купує засоби виробництва, завдяки яким виробляється товар. Частину готової продукції одержана завдяки використанню грошей, які підприємець взяв у борг. Цей борг треба не тільки повернути, але й заплатити за користування грішми встановлену ставку. Ставка позичкового процента — це ціна, що сплачується за використання грошей. Слід пам’ятати, що позичковий процент — це не абсолютна величина, а лише процент від кількості позичених грошей. Наприклад, коли позичено 100 грошових одиниць, а через рік треба повернути 120, то річна ставка проценту складає 20%. Ставка проценту визначається попитом та пропозицією на грошовому ринку. Рівень позичкового проценту залежить від багатьох факторів (ризик, термін на який дається позика, рівень податків, конкуренція на грошовому ринку).

Слід розрізняти номінальну та реальну ставку позичкового проценту. Номінальна ставка - це кількісний вираз процентної ставки у відповідності із поточним курсом грошової одиниці. Реальна ставка — це номінальна ставка за мінусом рівня інфляції.

–5–

В умовах ринкової економіки прибуток трактується із різних позицій: як бухгалтерське та як економічне явище. З позиції бухгалтерів прибуток — це те, що залишається від загальної виручки підприємства після оплати вартості матеріалів, капіталу і праці, використаних даним підприємством. Але таке трактування прибутку не враховує дійсних витрат підприємства, ігнорує економічні (приховані) витрати, тобто платежі за економічні ресурси, якими володіє сама фірма, або їх використовує (витрати на заробітну плату, ренту, позичковий процент). Тому мова повинна йти про чистий, або економічний прибуток. Це те, що залишається підприємству після відрахування всіх витрат — явних і прихованих. Такий прибуток - це по суті винагорода, яку одержує підприємець за те. що він організує виробництво, керує ним, впроваджує інновації, ризикує. Виконуючи свої функції, підприємець забезпечує перевищення виручки (доходу) від реалізації продукції. Особливу увагу у цій частині треба приділити питанню про джерела прибутку. У загальному вигляді таким джерелом є вдосконалення організації виробництва та професіональне, кваліфіковане управління. Але в значній мірі залежить також від загального стану економіки, наявності певного ступеня економічної влади, існування монополії. Прибутки, що отримують окремі підприємці розрізняються за своєю величиною. Диференціація прибутку зумовлена такими факторами: кількість вкладених у виробництво засобів, рівнем прибутковості вкладень, рівнем витрат на виробництво, швидкість обігу капіталу, ринковою ціною. Прибуток виконує у ринковій економіці такі функції: джерела розвитку, стимулу виробництва, орієнтира розподілу ресурсів.

Питання для самоконтролю.

1. Види ренти та механізм її формування.

2. Заробітна плата та її види.

3. Особливості позичкового проценту.

Тема 16: Фінансово-кредитна система.

План.

1. Суть і функції фінансів.

2. Кредитна система країни.

3. Основні функції та види банків.

4. Цінні папери та фондова біржа.

Економічні терміни та категорії: фінанси, кредит, фінансова система, бюджет, дефіцит бюджету, податки, банк, ощадний банк, комерційні банки, національний банк, іпотечні банки, фондова біржа, цінні папери, акція, облігація, вексель.

–1–

Фінанси — це система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою соціально—економічних функцій. Фінансова система включає: державні фінанси, фінанси підприємств та фінанси населення. З точки зору речового змісту фінанси є сукупністю всіх грошових коштів, їх розподілу і використання.

Фінанси підприємств – це певна сукупність грошових фондів, що забезпечують процес виробництва та відтворення у рамках даного підприємства, а також сукупність форм і методів їх утворення й витрачання.

Фінанси населення – це грошові фонди, що формуються з доходів громадян, отриманих на основі трудової, господарської та іншої діяльності або із спадщини.

Державні фінанси – це сукупність грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій,, а також та сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються.

Повніше сутність фінансів розкривається через такі категорії, як податки, бюджетне фінансування, платежі, відрахування, доходи і витрати, прибуток, дотації, які характеризують конкретні види руху грошових ресурсів та економічні відносини в країні.

В соціально орієнтованій економіці фінанси виконують три головні функції, а саме: розподільчу, регулюючу та контролюючу. Крім того, фінанси держави виконують функції ефективності, справедливості та стабільності.

–2–

Кредит — це угода між партнерами (фізичними та юридичними особами) про надання у власність майна або грошей іншій особі на умові відстрочки повернення такої ж вартості з виплатою процентів. Основна форма кредиту — грошова позика, яка є формою руху позичкового капіталу. Надання грошової позики є своєрідним товаром, за користування яким потрібно платити певну суму (процент).

Слід звернути увагу на те, що повніше сутність кредиту розкривається у його функціях. Основними з них є: 1) опосередкування процесу перерозподілу вільних грошей між галузями народного господарства; 2) сприяння прискоренню обігу грошей, а тим самим економії витрат обігу; 3) сприяння вирівнюванню норм прибутку між галузями і сферами народного господарства і формуванню середньої норми прибутку; 4) посилення процесу концентрації і централізації капіталу.

Таким чином, кредитна система — це сукупність кредитних відносин, форм і методів кредиту, а також сукупність кредитно—фінансових установ тієї чи іншої країни в певний період.

Необхідно зазначити, що основними елементами кредитної системи є банки та небанківські кредитно—фінансові установи (ощадні каси, страхові компанії. фонди соціального страхування, пенсійні фонди, інвестиційні та холдингові компанії і т.ін.).

Основними тенденціями розвитку кредитної системи в сучасних умовах є посилення концентрації, універсалізації і спеціалізації діяльності таких установ. Серцевиною кредитної системи є центральні (національні) банки, які у більшості країн є державними. Центральні банки виконують функції емісійного і кредитного центрів, роль касира держави та “банку банків”. В умовах ринкової економіки основою кредитної системи є комерційні банки, контроль за ними з боку центральних банків здійснюється головним чином через норму обов'язкових резервів.

Банківська система в Україні перебуває в стадії становлення. Вона будується за західним типом.

–3–

Банк — це кредитно—фінансова установа, яка здійснює фінансове посередництво. Залучаючи і нагромаджуючи вільні грошові кошти підприємств, організацій, населення, банки перерозподіляють їх, надаючи кредити.

В Україні сформувалася дворівнева банківська система, яка включає в себе Національний банк і комерційні банки. НБУ є центральним банком держави, здійснює емісію грошей, контроль за банківськими операціями, зберіганням валютних резервів, регулюванням грошово-кредитної політики. Важливою функцією НБУ є організація грошового обігу та міжбанківських розрахунків. НБУ діє відповідно до закону і має монопольне право на випуск грошей в обіг, а також на випуск національної грошової одиниці.

Комерційні банки в сучасних умовах — це акціонерні товариства, власний капітал яких є основою для здійснення банківських фінансових операцій. Комерційні банки ведуть касове й інші обслуговування підприємств, організацій, населення. За характером своїх операцій комерційні банки поділяються на універсальні й спеціалізовані.

Розвиток ринкових відносин розширює сферу дії банків. Важливими інструментами їх діяльності стають довірчі (трастові) операції, а також лізинг і факторинг.

–4–

Цінні папери — це належним чином оформлені документи, що виражають майнові відносини у суспільстві та підтверджують право на певне майно або грошову суму. До цінних паперів відносять паї, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати, ощадні бони, комерційні папери, гаранти тощо. У фінансовій практиці до цінних паперів відносять лише такі грошові документи, які можуть бути об’єктом купівлі—продажу, а також джерелом доходу (разового або постійного). Відносини з приводу обміну цінних паперів утворюють відповідні ринки (акцій, облігацій, іпотек, векселів тощо). Акції переважно обертаються на фондовій біржі, облігації — у банківській сфері. Розрізняють капітальні та грошові цінні папери. Серед капітальних, що виступають засобом залучення капіталу, найбільш поширені акції та облігації. До грошових цінних паперів належать різні векселі, депозитні сертифікати, комерційні папери та ін. Капітальні цінні папери виступають джерелом постійного, а грошові — разового доходу.

Фондова біржа — це спеціалізована фінансова організація, яка зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу. Вона діє за принципами приватного підприємництва або на основі державної власності. Біржі — це переважно акціонерні товариства, засновниками яких можуть бути юридичні і фізичні особи при наявності у них дозволу на комерційну і комісійну діяльність з цінними паперами.

Засновники здійснюють підготовчу роботу по створенню фондової біржі. Після придбання акцій біржі вони стають її акціонерами. Основними функціями фондової біржі є: 1) мобілізація тимчасово вільних грошових засобів фізичних і юридичних осіб шляхом реалізації цінних паперів; 2) встановлення ринкової вартості (біржового курсу) цінних паперів; 3) перелив капіталів між компаніями, галузями, сферами виробництва і обслуговування. Купівля—продаж цінних паперів на фондовій біржі здійснюється на основі біржового курсу (котировки), залежно від співвідношення попиту і пропозиції на них. Управління фондовою біржею здійснюють загальні збори членів біржі, біржова рада, правління та інші виконавчі органи.

Питання для самоконтролю.

1. Види і функції фінансів.

2. Особливості кредитної системи.

3. Види банків та їх функції.

4. Види цінних паперів.

5. Характеристика фондової біржі.

Тема 17: Роль держави в економіці.

План.

1. Економічні функції держави.

2. Податки та фіскальна політика держави.

3. Фінансова система та державний бюджет.

4. Монетарна політика держави.

5. Зовнішньо – економічна політика держави.

Економічні терміни та категорії: адміністративні (прямі) методи регулювання, економічні (непрямі) методи регулювання, державні закупівлі, трансфертні платежі, індикативне планування, цільові програми, метод прямого регулювання цін, витрати, прибуток, дотації, бюджет, податки, фінанси, гроші, бюджетний дефіцит, емісія грошей, облікова ставка, комерційний банк, інфляція, маржа, гранична маржа, автаркія, торгівля, контракт, торговий баланс, імпорт, експорт, митні тарифи, ліцензія, релятивна перевага, “ноу-хау”.

–1–

Держава виконує чисельні політичні, військові, економічні, правові та інші функції. Всі вони тісно взаємопов’язані та залежать від рівня розвитку економіки.

В умовах ринкових відносин роль держави у регулюванні макроекономічних процесів особливо зростає. Це пов'язано з тим, що багато питань соціально – економічного характеру ринком вирішуються погано або не вирішуються взагалі.

Все багатоманіття економічних функцій, що здійснюються державою, може бути зведене до таких:

1) перерозподіл національного доходу через одержавлення фінансів;

2) створення та розвиток соціально – економічної інфраструктури;

3) регулювання зовнішньоекономічної діяльності та охорона навколишнього середовища;

4) раціоналізація економічної структури суспільства;

5) фінансування і організація науково-дослідних та конструкторських робіт і т.ін.

Державне регулювання економіки відбувається двома методами: прямим і непрямим регулюванням. Пряме – ґрунтується на використанні адміністративних заходів і юридичних норм; виступає у вигляді директивних планів, наказів, заборон, фондування тощо. Непряме – це застосування економічних важелів впливу на господарські суб'єкти: ставок податків, мита, державних замовлень тощо. Система державного регулювання економіки в Україні, яка перебуває на перехідному етапі побудови соціальної ринкової системи, лише формується.

–2–

Податки – це обов'язкові платежі в бюджет, які здійснюють фізичні та юридичні особи. З допомогою податків забезпечується близько 90% надходжень в центральний державний бюджет і більше 70% — в місцевий.

Податки сплачуються з моменту розпаду первіснообщинного ладу і виникнення держави, але їх розгалужена система сформувалася лише при капіталізмі.

Виділяють прямі і непрямі податки. Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносять податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих—податки на доходи фізичних та юридичних осіб (подохідний, помайновий, із спадщини, дарів тощо). До непрямих зараховують митні, а також акцизи.

Як головне джерело бюджетних надходжень податки виконують фіскальну і соціально—економічну функції (стимулювання економічного зростання, структурні реформи, забезпечення оборони країни, розвитку освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища, пенсійного забезпечення тощо).

Основними принципами побудови податкової системи є:

а) загальність;

б) стабільність;

в) обов’язковість;

г) соціальна справедливість.

В даному контексті особливого значення набуває фіскальна політика держави. Фіскальна політика — це зміни, які вносить уряд країни у розміри та умови оподаткування, а також у розмір та порядок державних витрат з метою стабілізації економіки.

Згідно а одним із постулатів кейнсіанської теорії уряд для досягнення повної зайнятості та зниження інфляції повинен проводити цілеспрямовану фіскальну політику. В період економічного спаду проводиться стимулююча фіскальна політика, яка включає збільшення державних витрат або зниження податків, а найчастіше поєднуються обидва методи. Навпаки, якщо виникає загроза надлишкового попиту, що призводить до інфляції, то здійснюється стримуюча фіскальна політика. Вона включає скорочення державних витрат або збільшення податків.

Проведення дієвої фіскальної політики передбачає необхідність прийняття і здійснення законодавчими та виконавчими органами правильних і ефективних заходів. Стимулюючий характер фіскальної політики може бути малоефективним, якщо він послаблює інвестиційні процеси, а також коли зміна валютного курсу значно послаблює дієвість цієї політики.

–3–

Фінанси —це система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою соціально—економічних функцій.

З точки зору речового змісту фінанси е сукупністю всіх грошових коштів, їх розподілу і використання. Повніше суть фінансів розкривається через такі категорії, як податки, бюджетне фінансування, платежі, відрахування, доходи і витрати, прибуток, дотації, які характеризують конкретні види руху грошових ресурсів та економічні відносини в країні.

В соціально—орієнтованій економіці фінанси виконують різні функції, серед яких можна виділити три головних, а саме: розподільчу, регулюючу та контролюючу. Крім того фінанси держави виконують функції ефективності, справедливості і стабільності.

Фінансова система включає: державні фінанси, фінанси підприємств та фінанси населення.

Фінанси підприємств — це певна сукупність грошових фондів, Що забезпечують процес виробництва та відтворення у рамках даного підприємства а також сукупність форм і методів їх утворення і їх витрачання.

Фінанси населення — це грошові фонди, що формуються з доходів громадян, отриманих на основі трудової, господарської та іншої діяльності або із спадщини.

Державні фінанси є сукупністю грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій, а також сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються.

До складу державних фінансів входять: 1) бюджети різних рівнів державного управління; 2) позабюджетні фонди; 3) державний кредит. Через ці ланцюги фінансової системи держава впливає на чисельні економічні та соціальні процеси, на вирішення територіальних та галузевих проблем.

Важливу роль у складі державних фінансів відіграють бюджети державного та місцевого рівня, які в цілому утворюють єдину бюджетну систему—державний бюджет. Отже, державний бюджет — це фінансова програма діяльності уряду на певний строк (переважно рік); склад майбутніх доходів і видатків держави; кошти, які концентруються в руках держави для виконання своїх функцій.

Державний бюджет складається із двох частин: доходної і видаткової. Доходи держави формуються переважно за рахунок податків, які є головним джерелом надходжень до державного бюджету, а також надходжень від зовнішньоекономічної діяльності. Видатки держави йдуть на утримання державного апарату і здійснення ним своїх функцій (підтримання громадського порядку, оборона тощо); на фінансування заходів по соціальному захисту населення, на освіту, культуру, охорону здоров я; на забезпечення функціонування народного господарства.

Кошти державного бюджету можуть використовуватись також на урядову допомогу іншим країнам.

Часто необхідні державі видатки виявляються вищими можливих доходів. В такому випадку виникає бюджетний дефіцит. Тобто, це величина перевищення видатків бюджету над його доходами.

Світовий досвід показує, що величина бюджетного дефіциту не повинна перевищувати 2—3 % ВНП. Наявність дефіциту, що перевищує граничне можливий розмір, вимагає невідкладних заходів щодо його скорочення. Ці заходи, зокрема, включають зменшення бюджетних видатків, додаткову емісію грошових знаків та позик коштів у громадян, інших держав та міжнародних фінансових організацій, що неминуче призводить до державного боргу.

За допомогою державного бюджету здійснюється розподіл та перерозподіл валового національного продукту і національного доходу. В Україні в 1993р. через державний бюджет перерозподілялось близько 80% національного доходу.

–4–

Монетарна, або кредитно—грошова політика —це діяльність керівних кредитно—грошових установ, спрямована на протидію циклічним тенденціям у функціонуванні банкової системи шляхом регулювання розмірів емісії грошей і величини та структури грошової маси. Її мета - допомогти економіці в досягненні загального рівня виробництва, який характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Скерована на збільшення грошей під час спаду ділової активності та її обмеження під час інфляції, щоб стримати видатки.

Основними інструментами монетарної політики є:

1) операції центральних банків на відкритому ринку (купівля-продаж державних облігацій комерційним банкам та населенню); при цьому купівля цінних паперів збільшує резерви комерційних банків, продаж—зменшує;

2) зміна норми обов'язкових резервів. Зменшення резервної норми збільшує можливість кредитування з боку комерційних банків та створення ними нових грошей, а збільшення резервної норми—навпаки;

3) зміна облікової ставки. Підвищення облікової ставки процента, за яким комерційні банки отримують кредит, знижує інтерес до позик центрального банку і таким чином обмежує пропозицію грошей, і навпаки.

Додатковими засобами вибіркового контролю є гранична маржа, тобто мінімальний процент початкового внеску при купівлі акцій для запобігання спекуляції акціями або для пожвавлення ринку; регулювання розмірів споживчого кредиту і “агітаційна” робота з комерційними банками по недопущенню надмірного збільшення або скорочення кредиту.

Переваги монетарної політики полягають у її гнучкості, незалежності від політичного тиску.

–5–

Практично усі країни світу взаємодіють одна з одною в політичній, правовій, економічній сферах. Лише одиничні країни існують в умовах державної автаркії - замкнутої національної економіки.

Особливого значення набуває зовнішньоекономічна політика держави. Вона включає зовнішню торгівлю, оборот послуг, капітал, виплат та інші господарські відносини із зарубіжними країнами та їх окремими регіонами.

Ключова роль у зовнішньоекономічній діяльності країни належить зовнішній торгівлі, яка являє собою торгівлю між країнами, одну з основних форм економічних зв’язків між ними. Зовнішня торгівля значною мірою опосередковує науково – виробничу кооперацію і міжнародну спеціалізацію, відображає їх вартісну структуру. Вона здійснюється через комерційні угоди, які оформляються зовнішньоторговельними контрактами.

Зовнішня торгівля складається з вивозу (експорту) і ввозу (імпорту) товарів та послуг, співвідношення вартості яких утворює торговий баланс. Якщо експорт перевищує імпорт, тоді торговий баланс є активним, і навпаки, якщо імпорт стає більшим від експорту—торговий баланс є пасивним. З метою стимулювання або обмеження експорту та імпорту товарів держава впроваджує певну зовнішньоторговельну політику.

Інструментами зовнішньоторговельної політики є митні тарифи, ліцензування (видача державного дозволу на вивіз-ввіз товарів), контингентування (встановлення експортних та імпортних квот або контингентів), пряме і непряме субсидіювання експорту тощо.

Основними напрямами зовнішньоторговельної політики е державний протекціонізм і політика вільної торгівлі. Протекціонізм —це політика держави, спрямована на використання економічної слабкості торгових партнерів для захоплення їх ринків збуту і забезпечення закупок дешевої сировини та палива, а також на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Для сучасного протекціонізму характерне посилення ролі гнучкіших, порівняно з митом, технічних обмежень,_ тобто вимог стосовно стандартів, нормативної документації, маркірування товарів, охорони навколишнього середовища і т. ін.

Україні вигідно спеціалізуватися на продукції, для створення якої в неї є найсприятливіші можливості і переваги, а саме на виробництві продукції важкого машинобудування, сільського господарства, металургії; вона може також зайняти гідне місце на світових ринках з патентно—ліцензійної торгівлі, “ноу-хау”, різноманітних послуг, туризму тощо.

Питання для самоконтролю.

1. Характеристика економічних функцій держави.

2. Податки та їх види.

3. Державний бюджет та його особливості.

4. Монетарне регулювання економіки

Тема 18: Тенденції розвитку світового господарства.

План:

1. Характерні риси сучасного світового господарства.

2. Основні форми економічних зв’язків між державами.

3. Місце України у світовому господарстві.

4. Глобальні проблеми сучасності.

Економічні терміни та категорії: світове господарство, інтеграція, міжнародний поділ праці, міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва, транснаціональні корпорації, світова ціна, світові гроші, міжнародний товарний обмін, платіжний баланс, торговий баланс, сальдо платіжного балансу.

–1–

Світове господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн — міжнародних економічних відносин.

У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише нераціональна, а й практично неможлива тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік до підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною. Тому поняття “світового господарства” не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково – технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливішими елементами цієї системи є міжнародне науково—технічне, і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародним кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В даній системі всі її елементи тісно пов’язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.

Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, похідні і залежать від економічних відносин, що складаються на національних рівнях. Вони не тільки визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах, а й обумовлюються особливостями економічної політики держав.

–2–

Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка у свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП).

Суть міжнародного поділу праці полягає в спеціалізації країн у виробництві окремих видів товарів та послуг, якими вони обмінюються. Глибина міжнародного поділу праці визначається ступенем розвитку продуктивних сил, міжнародні спеціалізації та кооперування виробництва.

Фактором формування міжнародного поділу праці стає науково-технічний прогрес, стан науки і техніки, іншим напрямком впливу НТП на міжнародний поділ праці є створення спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці.

Зворотною стороною міжнародного поділу праці є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямком внутрігалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами.

Міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: міжнародну торгівлю, вивіз товарів і капіталів, міжнародний обмін послугами, міграцію робочої сили, валютно-фінансові відносини, науково-технічне співробітництво і т.ін.

В сучасних умовах відбувається безперервне зростання ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) у світовому інтеграційному процесі. Необхідно згадати, що ТНК - це найбільші компанії, національні за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою своєї діяльності. їхня відмінність полягає в наявності активів за кордоном, які виникають на базі прямих інвестицій.

–3–

Інтеграція України в систему світового господарства має свої особливості, які обумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Незважаючи на значні потенційні можливості включення України в систему світового господарства, існує цілий ряд об’єктивних перепон. Це, насамперед, зниження темпів економічного розвитку, як наслідок загальної кризи, що охопила суспільне виробництво в Україні; інтегрування з державами СНД, що зумовлене існуванням традиційних економічних зв’язків між ними та відносно низьким рівнем якості продукції; недосконалістю системи управління зовнішньоекономічними відносинами; відсутністю достатнього досвіду ведення міжнародних економічних відносин і т.ін. Все це потребує формування нових сучасних основ співробітництва, розробки і впровадження на практиці національної геополітичної стратегії. Інтегрування економіки України у світове господарство може відбуватися дише на основі НТП разом зі зміною зовнішньоторговельної політики у напрямі більшої її відкритості, використання нових форм економічних зв'язків і нових інструментів співробітництва.

–4–

Глобальні проблеми сучасності — це комплекс проблем, які вийшли за межі окремих держав і зачіпають інтереси всього людського суспільства. Це– відвернення світової ядерної війни та забезпечення стабільності миру; необхідність подолання екологічної кризи та ефективної й комплексної охорони навколишнього середовища; продовольча, сировинна, енергетична криза; проблема розвитку самої людини, перспективи забезпечення її гідного майбутнього та ін.

Основна причина загострення глобальних проблем – це демографічний вибух, який супроводжується нерівномірністю зростання населення у слаборозвинутих країнах. Це зумовлює злидні та масовий голод. Важливою причиною загострення глобальних проблем є також непродумане ставлення людини до природи. Так, в результаті екологічної кризи Україна щорічно втрачає 15-20% ВНП.

Тому сутність глобальних проблем сучасності визначається як комплекс зв’язків і відносин між державами та соціальними системами, суспільством і природою у загальнопланетарному масштабі, які торкаються життєвих інтересів народів усіх країн і можуть бути розв'язані шляхом їх взаємодії.

Першочерговою проблемою людства є екологічна криза, яка засвідчила різке загострення суперечностей між людиною і природою. Основними шляхами її розв'язання є швидкий розвиток та використання різноманітних видів відновлювальної енергії (сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергія річок); структурні зміни у використанні існуючих невідновлювальних видів енергії. Всі країни повинні розробити конкретні заходи щодо дотримання екологічних стандартів, вивчити запаси своїх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Країни, що розвиваються, повинні інтенсивніше розвивати власне сировинне господарство, переробні галузі. У комплексі заходів важлива роль відводиться пошуку ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення, формування екологічного світогляду, економічного мислення тощо.

Питання для самоконтролю.

1. Особливості сучасного світового господарства.

2. Входження України у світове господарство.

3. Глобальні проблеми сучасності та їх вирішення.

Тема 19: Міжнародні валютно—фінансові відносини.

План.

1. Суть міжнародних валютно—фінансових відносин.

2. Еволюція міжнародних валютно—фінансових відносин.

3. Міжнародні фінансово—економічні організації.

Економічні терміни та категорії: валютний ринок, валюта, валютний курс, девальвація, ревальвація, валютна інтервенція, конвертованість валют, валютна політика, монометалізм, паперові гроші, національна валюта, резервна валюта, валютна система, Бреттон – Вудська система, Ямайська система, золотовалютний стандарт.

–1–

Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і приватними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціоналізація продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального господарського механізму та інтегрованих форм власності..Зазначені процеси, у свою чергу, визначаються дією об’єктивних економічних законів у межах світового господарства. Міжнародні валютні відносини справляють активний вплив на розвиток всіх елементів світової економічної системи, зокрема на зовнішню торгівлю, формування і еволюцію міжнародного ринку капіталів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виділяють також регіональну валютну систему.

Історично першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин окремих країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачено порядок ввозу, вивозу, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей.

Складовими елементами національної валютної системи є: національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти та золота, валютні обмеження і т.ін.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютно—фінансових відносин стало створення наприкінці XIX ст. світової валютної системи. Цей процес відбувався на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку та поширення золотого стандарту.

Золото на той час виконувало всі функції грошей. Це забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу із країни в країну, необмежений обмін національних валют та ін.

–2–

Протягом останнього століття міжнародна валютна система існувала в таких формах: 1) золотого стандарту; 2) золотодоларового стандарту; 3) плаваючих курсів.

Система золотого стандарту сформувалася у XIX ст. і проіснувала до 20 – 30 років XX ст. Юридично вона оформилася на Міжнародній конференції 1867р., що відбулася у Парижі. Основними рисами системи золотого стандарту були: 1) наявність фіксованих валютних курсів; 2) встановлення певного золотого вмісту національних валют; 3) підтримка країнами жорсткого співвідношення між своїми запасами золота і кількості грошей в обігу; 4) вільний експорт та імпорт золота.

Система золотого стандарту почала руйнуватися під час першої світової війни. Уряди країн, які воювали, були змушені у відповідь на зростання своїх витрат збільшувати емісію паперових грошей, що негайно викликало інфляцію. Ця девальвація та ряд інших причин остаточно підірвали внутрішні основи функціонування золотого стандарту й існуючу тоді міжнародну валютну систему.

Система золотодоларового (золотовалютного) стандарту почала своє існування після підписання угоди на міжнародній конференції в 1944р. у Бреттон—Вудсі (США). За місцем підписання угоди система дістала назву Бреттон—Вудської. Система золотодоларового стандарту є системою регульованих і пов'язаних між собою валютних курсів. За задумами засновників, нова система мала зберегти переваги попередньої й усунути її недоліки. На конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який взяв на себе функцію управління цією системою. Бреттон—Вудська система з деякими модифікаціями проіснувала до початку 70—х років.

На зміну Бреттон—Вудській системі прийшла досить складна система плаваючих курсів, або Ямайська валютна система. На нараді представників країн—членів Міжнародного валютного фонду у Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що ознаменовувала початок існування сучасної валютної системи (1976 р.).

Головний зміст полягає в тому, що обмін валют відбувається за плаваючим курсом. Пропорції обміну, тобто валютні курси, досить гнучкі і відображають внутрішній стан економіки окремих країн. Передбачено регулювання центральними банками валютних співвідношень шляхом купівлі та продажу іноземної валюти.

–3–

Розвиток економічної інтеграції, валютних і фінансово-кредитних відносин між державами зумовив появу таких інститутів міжнародного співробітництва, які здійснюють регулювання цих відносин і сприяють стабілізації світової економіки. Вони створювалися на основі міжнародних угод. Провідне місце серед них належить Міжнародному валютному фонду (МВФ), Світовому банку, Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - це наднаціональна валютно-кредитна установа. Вона створена на Міжнародній валютно—фінансовій конференції в Бреттон—Вудсі (США) у 1944 р., як спеціалізована представницька організація ООН. МВФ почав працювати з 1 березня 1947 р., його штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні. Згідно статуту, метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн—членів Фонду. Цим МВФ сприяє зростанню та збалансованості міжнародної торгівлі, відіграє активну роль у поліпшені економічного клімату окремих країн і стабілізації світового господарства в цілому.

Світовий банк —це Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) і його філіали: Міжнародна фінансова корпорація (МФК) і Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

МБРР заснований одночасно з МВФ в Бреттон—Вудсі в 1944 р. Почав функціонувати з 25 червня 1946 р. Місце перебування — Вашингтон. Членами Банку можуть бути лише члени МВФ. МБРР — це найбільша у світі фінансово-кредитна організація, яка надає довгострокові кредити на державні програми, при цьому, лише урядам і центральним банкам країн. З метою сприяння соціальному і економічному розвитку країн МБРР нині надається технічна і фінансова допомога понад 100 країнам. Основна маса кредитів спрямовується, на розвиток виробничої інфраструктури і сільського господарства. Банк фінансує також приоритетні державні програми в різних галузях економіки.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) — міжнародний банк, створений для сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. З розпадом останнього ЄБРР надає допомогу у реформував економіки країн, що виникли на його терні.

Питання для самоперевірки.

1. Міжнародні валютні системи та їх характеристики.

2. Міжнародні фінансово – економічні організації та їх роль у світовому господарстві.

Література:

1. Основи економічної теорії: Підручник/ За ред. проф. А.П.Гальчинського.—К.: Вища шк., 1995.-509с.

2. Основи економічної теорії: Підручник /С.Дзюбик. О.Ривак,—К.:Основи, 1994.—336с.

3. Словник ринкової економіки: За ред. проф. Дратвера Б.Л.—Кіровоград: Видавництво КДПУ ім. Володимира Винниченка, 1996.—95с.

4. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ За ред.Г.Н. Климка, В.П.Нестеренка.-К.: Вища шк., 1994.—559с.

5. Макконнелл К.Р., Брю С.А. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2т.: Пер. с англ. 11-го изд.-М.:Респу6лика, 1993.

6. Основи економічної теорії: Підручник/ За ред. проф. С.В. Мочерного.—К.: Видавничий центр «Академія», 1998.-464с.

7. Основи економічних знань/ За ред. проф. С.В. Мочерного.—К.: Феміна, 1995.—352с.

8. Основи економічних знань: Запитання і відповіді/ За ред. проф. С.В.Мочерного.— К.: Феміна, 1996.—272с.(“Альма-матер”).

9. Економічний словник—довідник: За ред. док. екон. наук, проф. С.В.Мочерного.— К.:Феміна,1995.-368с.

10. Основи економічної теорії: Підручник: У 2-х кн./ Ю.В. Ніколенко, М.М. Діденко, А.В. Шегда та ін.-К.: Либідь, 1994.

11. Самуельсон П. Економіка: Підручник.-Львів:Світ, 1993-496с.

12. Туган—Барановский М.І. Політична економія: Курс популярний.—К.: Наукова думка, 1994.-264.

13. Економіка України (журнал).-1996, 1997.

14. Економікс (додаток до газети «Кіровоградська правда»).—1997.

15. Основи економічної теорії. Методичні вказівки/ Б.Л.Дратвер, І.В.Олійник, Н.О.Пасічник.-Кіровоград: РВГ ІЦ КДПУ ім. В.Винниченка.-1999.-60 с.