Нормативно-правове регулювання місцевих фінансів

1. Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси

Розвиток науки про місцеві фінанси нерозривно пов'язаний з теоре­тичними дослідженнями сутності й природи інституту місцевого само­врядування. Одночасно на формування теорій і концепцій місцевого са­моврядування, як показує світовий досвід, значний вплив мають особ­ливості історичного розвитку кожної країни, специфічні процеси ста­новлення держави, вдосконалення організаційних форм функціонуван­ня місцевого самоврядування. Крім того, вирішальний вплив на теоре­тичні уявлення завжди мають визначні події у сфері демократизації суспільства, такі як революції, визвольні рухи, конституційне закріп­лення прав і свобод громадян тощо.

Початкові форми територіальних громад. Первинною формою со­ціальної організації людей була община, яка сформувалася на основі родинних зв'язків, спільного ведення господарства, землекористуван­ня. На початкових етапах суспільного розвитку община набула повсюд­ного поширення і стала універсальним інститутом, носієм усієї сукуп­ності суспільних функцій, яка визначала різноманітні відносини (ви­робничі, самоврядні, охоронні, сімейно-побутові, культурні). Серед усіх різновидів спільнот найбільшого поширення набула поземельна общи­на, в Україні вона називалася громадою, а в поселеннях козаків ще й товариством.

До складу громади входили домохазяї, які володіли спільно всіма або лише деякими угіддями. Найважливіші життєві питання громади вирішувалися на загальному зібранні, яке називалося велика громада, копа, купа, круг, віче. З членів громади щорічно вибирався голова − старець, головним завданням якого було збирання податків, він же пред­ставляв інтереси волості перед центральним урядом. Громада мала пра­во самообкладання податком для задоволення своїх власних потреб.

Поземельній общині на території Русі як основній формі спільного селянського землекористування були притаманні такі риси, як приму­сова сівозміна, володіння неподільними лісами і пасовищами, кругова порука, систематичний переділ земельних ділянок, відсутність права відмовитися від землі, неможливість купівлі-продажу землі. Особливо обтяжливою і несправедливою була кругова порука, яка означала при­мусову колективну відповідальність селян за повне і своєчасне внесен­ня податків і зборів, виконання різноманітних повинностей як на ко­ристь держави, так і на користь поміщиків. Общинний устрій був вигід­ним для царського уряду тому, що сприяв посиленню кріпосницького гноблення та стягнення з селян податків і викупних платежів.

Розвиток ремесел, поява міст, зміцнення державності спричинили виникнення інших, більш розвинутих форм соціальної організації лю­дей, ніж общини − місцевих спілок. На відміну від поземельної общи­ни, яка була формою лише спільного землекористування, місцеві спілки представляли собою територіальні самоврядні формування, які об'єд­нували населення певних територій і склалися в результаті тривалого історичного розвитку. В кожній країні вони мали свою національну спе­цифіку: в Англії − це приходи, округи, міста, графства; у Франції − общини, департаменти; в Росії − земства, волості, міста; в Німеччині − провінційні округи; в США − міста, міські округи, графства тощо.

Місцеві спілки мали у своєму розпорядженні певне господарство, скла­дали кошториси на його утримання. Вони були підпорядковані державі й тому складання кошторисів (бюджетів) та порядок їх затвердження значною мірою залежали від державної влади. Ускладнення економіч­ного життя, розвиток суспільних потреб, посилення державно-право­вого значення місцевих спілок сприяли неухильному розширенню сфе­ри діяльності місцевої влади, що потребувала відповідного фінансового забезпечення.

У 30-х роках XIX ст. в Європі виникають перші цільові спілки, ме­тою яких було задоволення певних визначених потреб населення або виконання спільних проектів. Уперше цільові спілки з'явилися в Анг­лії (1834 р.), їх метою був догляд за бідними. У другій половині XIX ст. цільові спілки створювалися у Франції для налагодження газового освіт­лення у містах, впорядкування течії рік; в Бельгії − для проведення каналів; в Голландії − для будівництва доріг, шкіл, використання міс­цевих залізних доріг, для потреб взаємного кредитування; в Італії − для спільної експлуатації трамваїв та інших підприємств; у Пруссії − для впорядкування лікарень, газових та електричних підприємств, спіль­них доріг.

Становлення інституту місцевого самоврядування в Російській імперії було пов'язано з розвитком земсь­кого господарства та земських повинностей. Земством називалося міс­цеве самоврядування під керівництвом дворянства, яке остаточно ор­ганізаційно сформувалося в процесі проведення кріпосної реформи. В 1864 р. земства були створені у 34 губерніях Росії. В 1864 р. виходить Положення про земські заклади, яке набуло сили закону. В пояснювальній записці до Положення відзначалося, що ос­новною метою реформи, яка розпочиналася в Росії, є якомога повніший та послідовніший розвиток засад місцевого самоуправління.

У Положенні про земства була зроблена спроба вилучити з місцевого управління ті господарські справи, які передавалися у повне відання земств. Такі справи земства мали право вирішувати на свій розсуд, тобто мали повну самостійність. Одночасно їм заборонялося втручатися у державні справи. Але у зв'язку з тим, що на практиці дуже важко було розмежувати справи державні й місцеві, то постійно на цьому ґрунті виникали численні суперечки і непорозуміння, які з часом перетворилися у протистояння земств і царського уряду. У 1890 р. виходить нове Положення про земські заклади, яке внесло низку змін у процес формування земств: скорочувалася кількість пред­ставників, які обиралися повітовими, волосними та губернськими збо­рами; збільшувалося представництво від станів, зокрема дворянського; було значно звужене виборче право.

Положення 1890 р. передбачало контроль уряду за роботою земств, який розпочинався ще на етапі їх формування (контроль за правильні­стю виборів), і охоплював усі сторони їхньої діяльності. До земських справ належало: справляння земських повинностей, розпорядження капіталом та майном земства, справами із забезпечення народного продовольства, земськими шляхами сполучення, взаємним земським страхуванням майна, земськими лікувальними та благодійними закладами, розвиток лікарської допомоги, народної освіти, закладів опіки, сприяння земле­робству, торгівлі, охорона природних багатств, боротьба з шкідливими тваринами і комахами, попередження пожеж та ін.

Передумови для відродження і розвитку місцевого самоврядування в Україні були закладені ще Законом СРСР "Про загальні засади місце­вого самоврядування і місцевого господарства в СРСР" від 9 квітня 1990 р., прийняття якого проходило в умовах послаблення комуністич­ного впливу, скасування всеохоплюючого державно-партійного керів­ництва життям країни, зміцнення місцевих Рад народних депутатів, обраних на принципово нових, майже демократичних засадах.

Територіальною основою місцевого самоврядування визнавалися сіль­рада, селище, район, місто, район у місті, область. Поряд із цим вводи­лося поняття "базовий рівень місцевого самоврядування", до нього від­носили сільраду, селище міського типу, місто.

Утворення незалежної Української держави дало новий поштовх до розвитку інституту місцевого самоврядування. Починаючи з 1992 р. бу­ли прийняті законодавчі документи і Конституція України, які спри­яли становленню місцевого самоврядування, визначили розподіл влади в країні, взаємодію органів місцевого самоврядування з органами дер­жавної виконавчої влади.

2. Історичні аспекти розвитку інституту місцевого самоврядування в світі

Ідейно-теоретичні підвалини сучасного поняття "місцеві фінанси" сягають досить давніх часів. Місцеві фінанси слід досліджувати у не­розривному зв'язку з процесом виникнення і розвитку місцевого само­врядування, початкові форми якого пов'язують з формуванням основ магдебурзького права, що виникло у XIII ст. в німецькому місті Магде­бург. У XVI ст. в Литовській державі, до складу якої певний час входила частина українських земель, був виданий кодекс громадянських за­конів під назвою "Статут великого князівства Литовського", який ви­тримав три редакції (1529, 1566 та 1588 рр.); після всіх змін він зберіг характер збірника місцевих законів; вміщував норми, що регламентува­ли державне, земельне, кримінальне, процесуальне та спадкове право.

Поняття "самоврядування", "самоуправління" почали використову­ватися в Європі з другої половини XVIII ст. саме щодо місцевого само­врядування. На той час інститут місцевого самоврядування сформував­ся у багатьох країнах і передбачав управління всіма господарськими та іншими справами будь-якої адміністративної одиниці не органами цен­тральної влади, а самими жителями.

Напередодні Великої Французької революції, вирішальної віхи у становленні інституту самоврядування в Європі, виникає децентралізаційна теорія, як реакція на наполеонів­ську адміністративну реформу, що встановила міцний централізований бюрократичний механізм влади. Головним положенням цієї теорії було обґрунтування поділу адміністративних справ на такі, які є наслідком самоврядування і на справи державні, делеговані общинам. Теорія набула певного поширення в Європі й мала безпосередній вплив на формування науки про вільність общин у Німеччині, теоретичні витоки якої слід шукати в теорії "природного права".

Природне право − це поняття, яке набуло поширення у політиці, праві; означає сукупність принципів, правил, норм, цінностей, які дик­туються природою людини і тим самим незалежні від конкретних со­ціальних умов і держави. Природне право використовувалося як своє­рідна оціночна категорія стосовно наявних у суспільстві порядків: чи відповідають вони природному праву і природній справедливості.

Ідея природного права зародилась у древні часи, розвивалася в антич­ному світі, зокрема, Греції; в середні віки набула теологічної форми як складова релігійних учень. Пік розвитку цієї теорії припадає на XVII-XVIII ст., коли вона використовувалась як ідеологічна зброя у боротьбі прогресивних сил суспільства з феодалізмом. Ідеї природного права бу­ли покладені в основу американської Декларації незалежності (1776 р.) і французької Декларації прав людини і громадянина (1789 р.).

Вихідні постулати теорії вольності общин, проникнуті ідеєю при­родного права, полягали в наступному: 1) община старша від держави, тобто історично виникла раніше; 2) общини, не створені державою, а визнані нею; 3) община є інституцією, рівною державі; 4) держава існує для общин, а не общини для держави.

Теорія вольності общин створила необхідне підґрунтя для виникнен­ня громадської теорії місцевого самоврядування, згідно з якою місцеві самоврядні органи мають самостійне право на існування, займаються справами, які їм притаманні і невід'ємні. Це право трактувалося як на­слідок вихідного положення теорії про те, що общини не створені дер­жавою, а нею лише визнані й тому відають колом справ, які їм належали до появи держави; такі справи держава не делегувала общинам, а їх ви­знала.

На зміну теорії вольності общин приходили нові вчення, які у більшості захищали інститут місцевого самоврядування. З'являється громадсько-господарська теорія, згідно з якою місцеве самоврядування розглядалося як частина держави, за нею визнавалися окремі функції, коло яких теорія намагалася визначити.

У XIX ст. був зроблений значний крок на шляху до формування пра­вової держави цивілізованого світу, який супроводжувався зміцненням централізованої влади буржуазних держав, значним розширенням кола діяльності держави в інтересах захисту свобод громадян і громадсько­сті. Одночасно виникла нагальна необхідність делегування (децентралі­зації) частини державних функцій місцевим формуванням.

Ідеї державницької теорії місцевого самоврядування суперечили гро­мадсько-господарській теорії. Згідно з цією теорією частина державної влади має бути передана на рівень територіаль­них громад та органів, які вони самостійно обирають і створюють. Ор­гани місцевого самоврядування в контексті державницької теорії пред­ставлені як органи державного управління, складова держави, яка ні­яких самостійних справ не може мати. Незважаючи на таку залежність від держави, органи місцевого самоврядування можуть мати певну пра­вову, організаційну та фінансову самостійність.

Положення теорії муніципального (общинного) соціалізму бу­ли сформульовані в останній чверті XIX ст. представниками Фабіан­ського товариства − англійської реформістської організації, заснованої у 1884 р.

3. Формування теорії місцевих фінансів

Наука про місцеві фінанси бе­ре свій початок з другої половини XIX ст., саме тоді завершився процес остаточного оформлення місцевого самоврядування. Протягом XIX-XX ст. погляди на сутність місцевих фінансів, їх склад та принципи ор­ганізації розвивалися від уявлення про них, як про фінансове господар­ство територіальних одиниць (господарства місцевих спілок), сукуп­ність умов для задоволення потреб місцевих самоврядних одиниць, ма­теріальні засоби місцевого самоврядування, доходи і видатки органів місцевого самоврядування і до системи економічних відносин.

У Росії процес формування теорії місцевих фінансів розпочався піз­ніше, ніж в європейських країнах, а точніше після земської реформи 1864 р. Саме в цей час проходив процес остаточного організаційного офор­млення інституту місцевого самоврядування − земств.

Проте протягом тривалого часу в економічній літературі поширеним був погляд на місцеві фінанси як на категорію, характерну для капіта­лістичного господарства. Так, у Фінансово-кредитному словнику зазначалося, що місцеві фінанси в розвинутих капіталістич­них країнах і країнах, які розвиваються, − це відносини, за допомогою яких місцеві органи управління мобілізують, розподіляють і викорис­товують частину національного доходу відповідно до покладених на них функцій.

На початкових етапах існування радянської держави поняття місце­вих фінансів широко використовувалось як в економічній літературі, так і в законодавчих документах, на практиці.

Першим нормативним документом, яким були встановлені основи організації місцевих фінансів радянської Росії, стало Тимчасове поло­ження про місцеві фінанси 1923 р. (наступна редакція − 1924 р.). У По­ложенні визначалися такі питання, як склад місцевих бюджетів; права і обов'язки органів влади різних рівнів у питаннях місцевих фінансів; порядок місцевого оподаткування; механізм субсидування місцевих бю­джетів із загальнодержавних коштів; порядок складання, затверджен­ня і виконання місцевих бюджетів.

У 1926 р. виходить нове Положення про місцеві фінанси, згідно з яким місцеві фінанси визнавалися складовою єдиної фінансової систе­ми країни. Положення визначало не тільки дохідну і видаткову частини місцевих бюджетів, але і механізм бюджетного регулювання. Було започатковано практику формування субвенційних фондів і фондів ре­гулювання.

Проте на початку 1930-х рр. відбувалося посилення централізованих засад у керівництві економікою, поступово звужувалася сфера функці­онування місцевих фінансів, посилювалася залежність місцевих бю­джетів (як головного місцевого фінансового інституту) від державного бюджету, зменшувалася частка місцевих доходів, незначними за роз­мірами залишалися місцеві податки і збори, які, власне, не відігравали суттєвої фіскальної ролі. Прийняття у 1938 р. рішення про включення місцевих бюджетів, а також бюджетів державного соціального страху­вання в єдиний державний бюджет стало логічним наслідком посилен­ня процесу централізації державних фінансових ресурсів у країні. Цим рішенням перекреслювався весь попередній етап становлення інституту місцевих фінансів, започаткований в роки нової економічної політики 1920-х років.

Таким чином протягом 1930− 1980-х років категорія місцевих фі­нансів поступово втратила своє значення і практично не використовува­лася ні в економічній літературі, ні у законодавчих документах; у бага­тьох випадках місцеві фінанси ототожнювалися з місцевими бюджетами.

Відхід у 1980-х рр. від командно-адміністративних методів керівни­цтва та створення необхідних умов для розвитку ринкових засад зумо­вили низку змін в економічному житті країни.

9 квітня 1990 р. приймається союзний Закон "Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР", який ство­рив необхідне підґрунтя для прийняття 5 грудня 1990 р. в Україні За­кону "Про бюджетну систему Української РСР" і 7 грудня 1990 р. Зако­ну "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Прийняття цих законів ознаменувало відродження в нашій державі інституту місцевого самоврядування, а отже і місцевих фінансів.

У фінансовій літе­ратурі пострадянського періоду вперше поняття "місцеві фінанси" зга­дується в навчальному посібнику, опублікованому в 1991 р. у Києві, На почат­ку 1990-х років відомими вітчизняними вченими була визнана необхід­ність існування місцевих фінансів в умовах створення в нашій країні основ ринкового господарювання. У посібнику розглядались джерела формування місцевих фінансів: бюджетні та позабюджетні кошти міс­цевих рад, кошти органів громадського територіального самоврядуван­ня, залучення ресурсів підприємств, закладів, кооперативів та громад­ських організацій, населення, кредитів, а також інших джерел. Крім того давалася детальна характеристика доходів і видатків місцевих рад, по­рядку їх розмежування між радами різних рівнів.

Розвиток української економічної науки в умовах незалежності, ви­вчення теоретичних надбань західної фінансової думки, приєднання України до Європейської хартії місцевого самоврядування закономірно позначилося на поглядах вітчизняних фінансистів на місцеві фінанси. Все частіше і впевненіше висловлювались думки щодо об'єктивності іс­нування цієї категорії в умовах ринку, її вирішального впливу на пов­ноцінне функціонування інституту місцевого самоврядування як необ­хідної підвалини демократичного суспільства.

Таким чином:

1) місцеві фінанси представляються як система економічних відно­син, пов'язаних з розподілом і перерозподілом вартості валового внут­рішнього продукту;

2) у процесі реалізації цих відносин відбувається формування, розпо­діл і використання фінансових ресурсів;

3) цільова підпорядкованість цієї системи відносин − забезпечення органів місцевого самоврядування фінансовими ресурсами, необхідни­ми для виконання покладених на них функцій і завдань.

Місцеві фінанси − це система фінансових відносин з приво­ду формування, розподілу і використання фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання по­кладених на них завдань.

Отже, у сучасній науковій літературі України та країн пострадянсь­кого простору місцеві фінанси досліджуються в контексті функцій, завдань і ролі органів місцевого самоврядування. Важливими у зв'язку з цим є питання про розмежування повноважень органів державної вла­ди і місцевого самоврядування; обґрунтування доцільності надання окре­мих державних повноважень органам місцевого самоврядування і га­рантування відповідного фінансового забезпечення їх виконання; окре­слення складу і визначення обсягів фінансових ресурсів, які надходять у розпорядження органів місцевого самоврядування; забезпечення само­стійності й ефективності у їх використанні; державна фінансова підтрим­ка місцевої влади.

4. Сутність, функції та роль місцевих фінансів

Зміст місцевих фінансів як системи економічних відносин, пов'яза­них з формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання покладе­них на них завдань, детальніше виявляється у функціях, які вони ви­конують. Як відомо, функції − це прояв сутності кожної економічної категорії; говорячи про функції, ми тим самим розкриваємо призначен­ня і роль тієї чи іншої категорії.

Основні форми впливу (функції) місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави:

• По-перше, до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту (ВВП). Через зазначені системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади, подібно до дер­жави, у сфері своєї компетенції здійснюють також і нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки господарюючих суб'єктів.

• По-друге, місцеві фінанси є фіскальним інструментом. Це дозволяє забезпечувати ресурсами розв'язання за­вдань, що покладаються на місцеві органи влади.

• По-третє, фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг. Місцеве самоврядування, як і держава, є інститутом, що надає громадські послуги.

• По-четверте. Місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання.

Крім зазначених форм впливу на економіку та соціальну сферу, є й інші, наприклад, пов'язані з виконанням делегованих повноважень центральної влади. На Заході їх на­зивають агентськими повноваженнями. У цій сфері − проблеми громадської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін.

Оскільки місцеві фінанси не можна розглядати відокремлено від фі­нансів загалом, а місцеві фінанси − це складова фінансової системи країни, то функції фінансів і місцевих фінансів тісно пов'язані між со­бою, а призначення останніх зумовлено сутністю, функціями і роллю фінансів як однієї з найважливіших економічної категорії ринкового господарства. Місцеві фінанси виконують такі функції: розподільчу, контрольну та стимулюючу.

Розподільча функція місцевих фінансів проявляється у порядку фор­мування доходів і видатків місцевих бюджетів, цільових фондів органів місцевого самоврядування, за допомогою яких проходить складний процес забезпечення їх фінансовими ресурсами, необхідними для вико­нання покладених на місцеве самоврядування функцій і завдань. Кош­ти, які акумулюються в місцевих бюджетах і цільових фондах, розпо­діляються і використовуються на задоволення різноманітних місцевих потреб. Крім того, через систему міжбюджетних відносин фінансові ре­сурси, акумульовані на обласному і районному рівні, перерозподіля­ються між окремими адміністративно-територіальними одиницями з метою забезпечення фінансового вирівнювання.

Контрольна функція місцевих фінансів реалізується, зокрема, в діяльності органів місцевого самоврядування при складанні проектів місцевих бюджетів, їх розгляді і затвердженні, а також виконанні міс­цевих бюджетів й складанні звіту про їх виконання. Сфера контрольної функції не обмежується місцевими бюджетами, а включає інші фонди грошових коштів та загалом усі фінансові ресурси, які знаходяться в роз­порядженні органів місцевого самоврядування. Контрольна функція міс­цевих фінансів спрямована на забезпечення передбачених пропорцій розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів, їх цільове й економне ви­користання.

Стимулююча функція місцевих фінансів полягає у створенні таких умов, за яких органи місцевого самоврядування будуть безпосередньо зацікавленими у збільшенні обсягів доходів бюджетів, додатковому за­лученні надходжень як загальнодержавних, так і місцевих податків і зборів, пошуку альтернативних джерел доходів, ефективному викори­станні фінансових ресурсів, які надходять у їх розпорядження. Реаль­ним втіленням стимулюючої функції є чинний порядок формування влас­них доходів місцевих бюджетів, заохочення перевиконання запланова­них показників надходжень загальнодержавних податків і зборів, само­стійність у використанні додатково залучених коштів та ін.

Місцеві фінанси відіграють важливу роль у забезпеченні фінансової безпеки держави, що є однією з найважливіших складових економічної безпеки країни. Фінансова безпека має вирішальне значення у функціо­нуванні економічної системи загалом, впливає на усі сфери суспільного життя; без її забезпечення неможливе досягнення як поточних, так і перспективних загальнонаціональний цілей розвитку.

Таким чином місцеві фінанси як цілісна і складна система економіч­них відносин набувають важливої ролі в реформуванні вітчизняної еко­номіки, створенні основ ринкового господарювання, формуванні демо­кратичної соціально орієнтованої держави. Сучасні зміни у сфері місце­вих фінансів спрямовані на їх подальшу розбудову і вдосконалення з ме­тою досягнення таких цілей:

— стабілізації економічної системи;

— адаптації суб'єктів господарювання, зокрема малих і середніх під­приємств, до ринкових перетворень;

— формування інвестиційно-інноваційної моделі суспільного розвитку;

— забезпечення фінансової незалежності органів місцевого самовря­дування;

— формування самодостатніх територіальних утворень;

— реалізації завдань державної регіональної політики;

— стимулювання підприємницької діяльності та інвестиційної актив­ності;

— вирішення соціальних, демографічних, екологічних, національних та інших проблем регіонів.

5. Принципи організації місцевих фінансів і склад місцевих фінансових інститутів

Місцеві фінанси як система економічних відносин функціонують на основі певних вихідних засад, закріплених у відповідних законодавчих документах, що регламентують діяльність органів місцевого самовряду­вання. До найважливіших законодавчих актів слід віднести Конститу­цію України, Бюджетний кодекс України, Закони України "Про місце­ве самоврядування в Україні", "Про систему оподаткування", щорічні закони про державний бюджет України, Декрет Кабінету Міністрів Украї­ни "Про місцеві податки і збори" тощо.

У Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 черв­ня 1996 р., дається тлумачення поняття "місцеве самоврядування", окре­слено складові матеріальної і фінансової бази місцевого самоврядуван­ня, вказано основні підходи до формування і використання коштів міс­цевих бюджетів.

У Законі "Про місцеве самоврядування в Україні від 21 травня 1997 р. у розвиток положень Конституції України та відповідно до вимог ра­тифікованої Україною у 1996 р. Європейської хартії місцевого само­врядування визначено систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні і засади його організації та діяльності, правовий статус і від­повідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

У Бюджетному кодексі України від 21 червня 2001 р. визначено низ­ку важливих питань, які стосуються місцевих фінансів: розподіл до­ходів і видатків між бюджетами всіх рівнів і видів, процес розрахунку бюджетних трансфертів − дотацій вирівнювання місцевим бюджетам з державного бюджету, відповідальність всіх учасників бюджетного про­цесу і контрольні повноваження владних органів, в тому числі органів місцевого самоврядування. Крім того в Кодексі встановлено порядок здійснення місцевих запозичень.

У щорічних законах про державний бюджет України здійснюється уточнення складу доходів загального та спеціального фонду місцевих бю­джетів, визначається механізм надання додаткових дотацій місцевим бю­джетам з державного бюджету, встановлюються величини коефіцієнтів вирівнювання.

У Декреті Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори" (1993 р.) та Законі України "Про систему оподаткування" (1997 р.) ви­значено перелік місцевих податків і зборів, а також основні положення механізму їх справляння, граничні ставки і права органів місцевого са­моврядування щодо їх запровадження.

Чинна законодавча база, яка регламентує функціонування місцевого самоврядування в Україні, визначає ос­новні принципи організації місцевих фінансів, що передбачають:

— обов'язкове розмежування функцій і повноважень між державною владою та місцевим самоврядуванням;

— чіткий поділ дохідних джерел, а також видатків між державним і місцевими бюджетами;

— надання відповідних власних дохідних джерел місцевому самовряду­ванню;

— самостійність у формуванні та використанні фінансових ресурсів;

— державну фінансову підтримку не самодостатніх територіальних громад, проведення фінансового вирівнювання;

— стимулювання збільшення доходів як державного, так і місцевих бюджетів;

— раціональне й економне використання матеріальних і фінансових ресурсів;

— здійснення постійного контролю за використанням наявних ресур­сів;

— гласність та відкритість у формуванні та використанні фінансових ресурсів місцевого самоврядування.

Головним призначенням місцевих фінансів є забезпечення фінансо­вими ресурсами діяльності органів місцевого самоврядування, пов'я­заної із здійсненням ними своїх функцій і повноважень; найбільш пов­не задоволення потреб населення територіальних громад та якісне на­дання локальних суспільних послуг; формування механізму стимулю­вання раціонального використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів, пошуку додаткових джерел доходів.

Відродження у 1992 році інституту місцевого самоврядування (Закон України “Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування), як носія місцевих інтересів поява функцій та завдань які виконуються МОВ (Закон України “Про формування МОВ і самоврядування) стали об’єктивними чинниками процесу відродження та розвитку МФ. У той час у системі МФ з’явилися та розвивалися такі інститути: