![]() |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
|
Можливість розроблення котлованів торцевою чи боковою проходками залежить від характеристики робочого оснащення екскаватора, глибини копання та ширини котловану.
Найбільшу ширину торцевої проходки по верху в разі переміщення екскаватора по прямій та подачі транспорту з двох боків визначають за формулою (8), а по низу — із виразу
(13)
де — глибина котловану;
— кут укосу.
Ширина торцевої проходки при двобічному завантаженні транспортних засобів перебуває в межах 1,6...1,7 . Якщо подача транспортних засобів однобічна, ширина зменшується до 1,3
, вісь руху екскаватора переміщується в бік розташування транспорту.
Котловани, ширина яких перевищує максимальну ширину проходки екскаватора, що переміщується по прямій, розробляють зигзагоподібними, поперечно-торцевими або кількома торцевими проходками.
Найбільша ширина, м, кожної наступної торцевої проходки (якщо розробляють один бік виїмки)
(14)
Довжина робочого пересування екскаватора , особливо гідравлічного, змінюється в значних межах і залежить від конструктивних розмірів екскаватора, глибини котловану
, відстані від бровки укосу виїмки до найближчої опори екскаватора
та кута робочого укосу виїмки
, які визначаються ґрунтовими умовами.
Довжина робочого пересування, м, у всіх випадках має бути не більш як
де — найбільший радіус копання на рівні дна виїмки;
— найменший радіус копання на рівні дна виїмки (змінні величини, що залежать від глибини), м.
За поперечно-човниковою схемою розроблення котлованів драглайном ґрунт набирається по черзі з кожного боку автосамоскида, розташованого на дні виїмки. Вивантаження ґрунту відбувається без зупинки стріли екскаватора в момент перевертання ковша над кузовом автосамоскида.
За поздовжньо-човниковою схемою ґрунт набирають перед задньою стінкою кузова і, піднявши ківш, розвантажують його над кузовом. Ця схема доцільна для розроблення широких котлованів.
Багатоківшеві екскаватори – це землерийні машини безперервної дії (рис. 9). Залежно від конструкції робочого органа розрізняють роторні (риття траншей завглибшки до 1,4 – 3 м і завширшки 0,6 – 1,2 м) та ланцюгові (риття траншей завглибшки до 1,7 м і завширшки 0,43 м).
Багатоківшевими екскаваторами розробляють траншеї для укладання трубопроводів значної довжини, якщо ґрунти м'які й щільні. Ними, як правило, розробляють траншеї з вертикальними стінками. У такому разі отримують менший недобір ґрунту і більш чітке окреслення траншеї порівняно з іншими землерийними машинами. Потрібне лише незначне зачищення дна.
У слабких ґрунтах для утворення стійких стінок траншей на екскаваторі додатково встановлюють легкознімні ланцюгові укосостворювачі, що надають траншеї трапецеїдального профілю. Наприклад, ланцюговим багатоківшевим екскаватором, комбінуючи складові частини робочого органа, можна створити вісім розмірів траншей: чотири прямокутних 2,5 та 3,5 м завглибшки, 0,8 та 1,1 м завширшки та чотири трапецеїдальних 2,5 та 3,5 м завглибшки, траншеї зверху 2,8 м завширшки, а знизу 0,8 та 1,1 м.
Експлуатаційна змінна продуктивність багатоківшевого екскаватора, м3/зміну,
де n — кількість розвантажуваних ковшів за хвилину, яка залежить від швидкості руху ковшів та відстані між ними.
4.Ущільнення ґрунту
Виконують у процесі планування, зведення різних насипів, зворотної засипки траншей та пазух фундаментів, улаштування основ під підлоги тощо. Завдяки ущільненню грунтів досягається збільшення несівної здатності, міцності, зниження водопроникності, зменшення його стискання.
Ґрунти в насипах ущільнюють шарами однакової товщини. Для цього відсипаний грунт вирівнюють бульдозерами чи грейдерами. Товщину розрівнюваних шарів визначають залежно від умов виконання робіт, виду ґрунту та можливості застосування ущільнювальних машин.
Потрібного ступеня ущільнення ґрунту з найменшими витратами досягають, коли вологість ґрунту оптимальна, тому сухі ґрунти підлягають зволоженню, а перезволожені — осушенню. Перед розробленням або ущільненням ґрунт зволожують поливними машинами або вручну гумовими шлангами, підключеними до водопроводу.
Ущільнюють ґрунт укочуванням, трамбуванням та вібруванням. Зв'язні та грудкуваті ґрунти ущільнюють кулачковими котками, які передають на ґрунт тиск, що значно перевищує границю його міцності. Такими машинами масою до 5 т ущільнюють шаргрунту 10...20 см завтовшки за 8...18 проходів котка по одному сліду, а важкими (масою 25...30 т) — шар 50...65 см завтовшки за 4...10 проходів по одному сліду.
Котками на пневмоколісному ходу (причіпними та самохідними) ущільнюють піщані та глинисті ґрунти. Через більшу тривалість дії навантаження від стискання шин забезпечується добра якість ущільнення. Котками середньої маси (до 10 т) ущільнюють шари 10...25 см завтовшки за 2...10 проходів котка по одному сліду, котками більшої маси (до 45 т) — шар 25...50 см завтовшки за таку саму кількість проходів котка по одному сліду.
Кулачковими котками та котками на пневмоколісному ходу ґрунт ущільнюють послідовними замкненими проходами котка по всій площі насипу з перекриттям кожного проходу на 0,2...0,3 м (рис. IV. 16, а). Важливо, щоб перший прохід котка забезпечив потрібну рівність поверхні шару ґрунту, яка зберігається при наступних проходах. Тому перші проходи здійснюють на 1 —2-й швидкості трактора, а інші — на 3–4-й.
Закінчивши укочування всієї площі, процес повторюють стільки разів, скільки проектом передбачено проходів котка по одному сліду для досягнення потрібної щільності.
Котки з гладкими металевими вальцями придатні для ущільнення зв'язних ґрунтів шаром до 15 см. Такими котками доречно виконувати ущільнення, коли верхній шар насипу є основою під фундаменти чи під'їзні шляхи, а також при засипанні верхньої частини пазух у стиснених умовах. Нижні шари пазухи 15...20 см завтовшки навколо фундаменту ущільнюють пневматичними та електричними трамбівками.
Трамбувальними плитами масою 2...7 т, підвішеними на стрілі кранів чи екскаваторів, ущільнюють піщані та глинисті ґрунти, якщо товщина відсипаного шару 0,4...1 м і кількість ударів 1...5. Недоліком цього способу є підвищене зношування крана чи екскаватора.
Вібраційними котками ущільнюють піщані ґрунти шарами 0,4...0,5 м при збуджувальній силі 180...280 кН. Для досягнення потрібної щільності кількість проходів по одному сліду беруть від 2 до 6.
Ґрунт ущільнюють за круговою схемою або човниковим способом.
Рис. 9. Багатоківшеві екскаватори з робочими органами:
а – ланцюговим; б – роторним; 1 – двигун; 2 – гідроциліндри піднімання робочого органа; 3 – ківшева рама; 4 – ротор; 5 – ковші; 6 – гусенична ходова частина; 7 – стрічковий конвеєр.
ЛЕКЦІЯ № 5 (2 години)
РОЗРОБЛЕННЯ ҐРУНТУ ГІДРОМЕХАНІЧНИМ СПОСОБОМ
Гідромеханічним називають такий спосіб виконання земляних робіт, за яким розроблення, транспортування та укладання грунту виконують за допомогою води. Його застосування потребує наявності насосної станції, прокладки напірних трубопроводів, улаштування обвалування, естакад, водовідвідних канав та інших споруд. Тому цей спосіб розроблення ґрунтів вигідний, якщо є значні обсяги земляних робіт, легкорозмивні ґрунти та достатні ресурси води.
Гідромеханічним способом ґрунт розмивають на ділянках виїмок та укладають його в насип. Однак найчастіше намивають великі території ґрунтом із кар'єрів, розміщених на суші, чи з дна водойми. Розробляючи грунт на суші, застосовують гідромоніторні установки (рис. 1), а при підводному розробленні — землесосні снаряди (рис. 2).
Гідромоніторна установка складається з гідромоніторів, з'єднаних з магістральним трубопроводом, по якому із насосної станції подають воду. Гідромонітор — це сталевий ствол, коліна якого дають змогу повертати його у вертикальній та горизонтальній площинах під великими кутами у напрямку потрібної точки забою. На кінець ствола кожного гідромонітора накручується насадка, що формує струмину, яка викидається з великою кінетичною енергією. Ця струмина перетворює грунт на гідросуміш — пульпу, яка спрямовується самопливом по лотоках чи канавах у насип. У разі розміщення насипу вище рівня забою, а також для збільшення дальності подачі пульпи її перекачують по пульпопроводу землесоса (рис. 1, а).
Питомі витрати води на 1 м3 ґрунту залежно від висоти забою становлять для дрібнозернистих пісків 4...6 м3, великозернистих пісків 7...9 м3, суглинків та глин 7...14 м3. Для розроблення піщано-гравелисто-галь- кових сумішей потрібно до 22 м3 води.
Витрати води та швидкість струмини регулюють змінними насадками діаметром 50...200 мм, на виході з яких робочий тиск становить для різних типів гідромоніторів від 3,5 до 15 МПа.
Розрізняютьдві схеми розмиву ґрунту гідромоніторами: зустрічним забоєм — знизу вверх (рис. 1, а) та попутним забоєм — зверху вниз (рис. 1, б).
Найбільше поширений зустрічний забій, коли гідромонітор установлюють на підошві забою і розмивають у напрямку, зворотному стоку пульпи.
Процеси розроблення пісків та глин значно відрізняються один від одного. У незв'язних ґрунтах струминою змивають ґрунт з усієї ширини укосу, крутість якого дорівнює куту природного укосу. У зв'язних ґрунтах робочий укіс забою наближається до вертикалі. У цьому випадку забій спочатку підрізають знизу до його обвалення, після чого змивають обвалений ґрунт.
Виходячи з вимог техніки безпеки, мінімальне наближення гідромонітора до забою беруть не меншим висоти забою.
Найбільшу руйнівну силу струмина має на відстані 3...4 м від насадки. Тому раціонально застосовувати гідромонітори ближнього бою, якщо висота забою не менше ніж 3 м. Зі збільшенням відстані розмивна здатність струмини зменшується. Недоліком розроблення ґрунту зустрічним забоєм є створення недомивів, для зачищання яких додатково потрібен бульдозер.
Якщо забій попутний, гідромонітор встановлюють на верхній бровці забою. Напрямок струмини гідромоніторів збігається з напрямком переміщення пульпи. Струминою води спочатку розмивають осьову канаву для відведення пульпи, потім — забій біля гідромонітора та укосу канави. Ширина елемента забою, що розмивається, становить 10...15 м.
В останніх моделях гідромоніторів ефективність їхнього використання досягається за рахунок дистанційного керування та гусеничного ходу (рис. 1, г, д), що дає змогу постійно виконувати роботу безпосередньо біля самого забою і сприяє інтенсивному руйнуванню грунту.
Транспортувати пульпу можна самопливом, коли укіс стоку, який залежить від виду грунту та крупності його частинок, забезпечує переміщення її з частинками грунту в завислому стані.
Транспортовану під напором пульпу збирають у колодязі (зумпфі), перекачують ґрунтовим насосом або гідроелеватором у насип. Ґрунтовий насос — це центробіжний насос для перекачування води з твердими частинками. Гідроелеватор — це водоструминний насос, у корпусі якого через велику швидкість переміщення води створюється розрідження. Під його впливом гідросуміш всмоктується в насос, змішується зі струминою води та подається напірним трубопроводом до місця укладання ґрунту.
Щоб уникнути замулювання труб, швидкість руху пульпи в пульпопроводі має бути вище критичної, тобто тієї, що відповідає початку осідання твердих частинок на дно.
Землесосними снарядами (земснарядами) майданчики намиваються завдяки подачі пульпи з дна водойм по напірних трубопроводах у насип.
Земснаряд (рис. 2, а) — це баржа, оснащена ґрунтозабірним устаткуванням для вільного всмоктування чи всмоктування з одночасним розпушуванням (фрезами, гідророзпушувачами тощо), ґрунтовим насосом, плавучим пульпопроводом на понтонах, з'єднаних із береговим пульпопроводом, папільонажними палями та лебідками з якорями для фіксування робочого положення.
Розроблення ґрунту починають із заглиблення до заданої позначки всмоктувального пристрою. У процесі його заглиблення земснаряд час від часу відводять назад та вбік для розширення воронки. Для подальшого розроблення виїмки земснаряд папільонують, тобто переміщують його в забої пальово-канатним способом за допомогою канатів по дузі кола, канатним способом — маніпуляцією лебідками з періодичним перекладанням якорів чи пальово-безканатним способом — обертанням ґрунтозабірного пристрою навколо вертикальної осі з подачею земснаряда вперед відштовхуванням від напірної палі.
Для розроблення 1 м3 піщаних ґрунтів витрачається 7...11 м3 води, піщано-гравійних та суглинистих — від 14 до 22 м3.
Укладання ґрунту в насип засноване на випаданні завислих його частинок із пульпи під час зниження швидкості потоку до 0,3...0,03 см/с після випуску пульпи у відстійні басейни, що влаштовуються на місці майбутнього насипу (рис.2, б).
Насипи, на яких передбачається будувати будь-які споруди, намивають шарами 0,5...2,5 м завтовшки з піщаних чи піщано-гравелистих ґрунтів. До початку намивання по контуру майбутнього насипу за допомогою бульдозера влаштовують обвалування з місцевого ґрунту. Якщо висота намивного шару менше ніж 2 м, заздалегідь, до початку намивання, зводять фундаменти, а по території, що намивається, прокладають водопровідні та каналізаційні мережі.
Якщо рельєф території пересічений, то намивання починають від найнижчих позначок, де насип матиме максимальну висоту. Якщо висота насипу більш як 5,5 м, намивання проводять у два яруси.
Намивають насипи безестакадним та естакадним способами.
Безестакадний спосіб намивання (рис. 2, в) полягає в поступовому нарощуванні похилих патрубків (через 20...30 м) у міру зведення насипу. Патрубки прикріплюють до розподільного пульпопроводу, покладеному у підошви насипу, та підтримують переставними інвентарними козлами. На кінцях патрубків закріплюють дірчасті випускні труби.
Естакадний спосіб намивання полягає у використанні спеціальної інвентарної металевої чи дерев'яної естакади, яку встановлюють як по осі, так і по периметру насипу, на якому розміщують пульпопровід (рис. 2, г). Цей спосіб менш економічний, і застосовують його переважно для влаштування значних за шириною насипів. Безперервне проведення робіт забезпечується намиванням грунту ділянками - картами. Під час перекладання труб та влаштування другого ярусу обвалування на одній карті на суміжній в цей час намивають ґрунт і т. д.
Для відведення з карт освітленої води влаштовують водовідвідні колодязі, з яких вода стікає по трубах за межі насипу.
Рис. 1. Розроблення грунту гідромоніторними пристроями:
а — зустрічним забоєм знизу вверх і транспортуванням пульпи землесосом; б — попутним забоєм зверху вниз; в — зустрічним забоєм знизу вверх із додатковим розмиванням через свердловину; г,д — гідромонітори ближнього бою на гусеничному ходу; 1 — насосна станція; 2 — магістральний водовід; 3 — землесосна установка; 4 — колодязь (зумпф); 5 — гідромонітори; 6 — забій; 7 — канава для відведення пульпи
Рис. 2. Розроблення грунту плавучим землесосним пристроєм при намиванні майданчика і насипу:
а — схема роботи земснаряда; б — загальна схема намивання майданчика; в — те саме, безестакадним способом; г — те саме, естакадним способом; 1 — всмоктувальний пристрій; 2 — баржа з насосним пристроєм; 3 — папільонажні палі; 4 — плавучий пульпопровід; 5 — береговий пульпопровід на естакаді; 6 — обвалування; 7 — майданчик, що намивається; 8 — водовідвідні колектори; 9 — те саме, колодязі; 10, 11 — магістральні пульпопроводи; 12, 13 — розподільні пульпопроводи, які нарощуються при намиванні; 14, 15 — перший та другий яруси намивання; 16 — випускні патрубки; 17 — горизонтальні труби з отворами; 18 — переставні козли; 19 — інвентарна естакада
ЛЕКЦІЯ № 6 (4 години)
БУРОВІ ТА ВИБУХОВІ РОБОТИ
Бурові роботи
Буріння здійснюють під час вибухових робіт, зведення пальових фундаментів (буронабивних і буроін'єкційних), закріплення основ (цементація, заморожування), водозниження, дослідження нашарування ґрунтів, розвідування покладів корисних копалин тощо.
Буріння — це утворення спеціальних порожнин циліндричної форми за допомогою бурильного інструмента. Циліндричні порожнини — бурові виробки — діаметром до 75 мм і до 6 м завглибшки називають шпуром, діаметром більше ніж 75 мм, понад б м завглибшки — свердловиною. Шпури та свердловини бувають вертикальні, похилі та горизонтальні. Місце у поверхні землі, де починаються шпури чи свердловини, називають устем, дно шпурів чи свердловин — забоєм, бокові поверхні — стінками.
Комплекс заготівельно-транспортних та основних процесів і операцій з улаштування циліндричних порожнин (свердловин і шпурів) називають буровими роботами.
Процес буріння складається з двох операцій: руйнування (відділення) породи на дні (у забої) бурової виробки та видалення зруйнованої породи з неї.
Залежно від характеру руйнування порід та глибини виробок застосовують такі способи буріння:
1) механічні — ударний, обертовий, вібраційний, ударно-обертовий, коли породи руйнуються під впливом на них породоруйнівних інструментів;
2) фізико-хімічні — термічний, вибуховий, гідравлічний, електрогідравлічний, ультразвуковий та плазмовий.
Найчастіше буріння виконують механічними способами, з другої групи практично застосовують термічний (вогневий) спосіб.
Зруйнований ґрунт (буровий дріб'язок, шлам) видаляють з виробки за допомогою глинистого розчину чи води, струминою стисненого повітря, Шнековими пристроями, желонками та іншими пристроями, які вибирають залежно від способу буріння, глибини виробки та виду ґрунту.
Стінки свердловин у слабких, пухких та насичених водою ґрунтах закріплюють сталевими обсадними трубами. Колони обсадних труб збирають з ланок 1,5...4,5 м завдовжки, з'єднаних муфтами, ніпелями або вгвинчуванням (трубу в трубу).
Для буріння шпурів застосовують перфоратори (бурильні молотки) та електросвердла.
Робочою частиною перфораторів (рис. 1, а, в) є долотчастий буровий інструмент, хрестоподібні та зірчасті бури та коронки.
Шпури до 2,5 м завглибшки та діаметром до 45 мм бурять ручними легкими (до 20 кг) та середніми (до 25 кг) перфораторами, більш як 2,5 м завглибшки та діаметром 47...75 мм — важкими (до 35 кг), які встановлюють на спеціальні візки або триноги. Буровий дріб'язок та шлам видаляють промиванням виробки водою під тиском чи продуванням стисненим повітрям.
Електросвердла — легкі з ручною та важкі з автоматичною подачею — застосовують для обертового буріння шпурів діаметром до 75 мм та до 5 м завглибшки в породах різної міцності. У разі застосування ручного електросвердла (рис. 1, б) осьовий тиск створюється за рахунок мускульної енергії бурильника. Колонкові електросвердла, які закріплені у розпірній колонці, мають автоматичне подавання. Робочим органом будь-якого свердла є змінний різець, закріплений на колонці бурової штанги.
Для буріння шпурів у м'яких ґрунтах до 5 м завглибшки користуються також ручним буром-щупом (рис. 1, д, 25), оснащеним різними наконечниками.
У мерзлих ґрунтах та дуже міцних породах із вмістом кварцу використовують ручні термобури (рис. 1, г) переважно для буріння шпурів діаметром 60 мм на глибину до 1,5...2,0 м.
Буріння свердловин звичайно виконують верстатами ударної (удар- но-канатної), ударно-обертової, обертової (шнекової, колонкової та роторної) дії.
Верстатами ударно-канатного буріння утворюють свердловини діаметром до 350 мм та до 50 м і більше завглибшки, як правило, у різноміцних породах.
Ударно-обертове буріння із заглибним пневмоударником (пневмо- ударне буріння) порівняно з ударно-канатним має більш високу швидкість (10..35 м/зміну), при цьому буріння свердловин може бути напрямленим (від 0 до 90° по горизонталі). При бурінні ударна дія та обертання долота здійснюються двома незалежними один від одного механізмами. Станками ударно-обертового буріння бурять свердловини діаметром 100...200 мм, до 30 м завглибшки тільки у важкобуримих та абразивних скельних породах. Можливе багатошпиндельне буріння. Недолік способу — мала стійкість бурових колонок та велике пилоутворення.
Обертове буріння визначається високою продуктивністю (в 3..5 разів перевищує продуктивність ударного буріння), порівняно низькою вартістю бурових робіт, можливістю буріння вертикальних, похилих та горизонтальних свердловин. При обертовому бурінні порода забою розтирається, її ріжуть та сколюють за допомогою бурового інструмента, жорстко закріпленого на нижньому кінці штанги, що обертається.
Шнекове буріння застосовують для свердловин діаметром 110... 125 мм, до 30 м завглибшки у м'яких та мерзлих ґрунтах.
При застосуванні верстатів колонкового буріння (рис. 1, е) в нижній частині бурового снаряда встановлюють колонкову трубу, яку перехід- ником з'єднують з кільцевою коронкою, армованою різцями з твердих сплавів чи алмазами (рис. 1, є, 38, 39). Якщо свердловини бурять коронкою, то вибурюють кільцевий забій, а незачеплений стовпчик породи (керн), що залишається, входить у колонкову трубу, разом з якою його витягують на поверхню. Інколи замість армованих застосовують шротові коронки (рис. 1, є, 40). У цьому разі для руйнування породи у свердловини насипають чавунний чи сталевий шрот.
У разі застосування верстатів роторного буріння бурильні труби обертаються спеціальним обертачем-ротором, який установлюють безпосередньо над устям свердловини діаметром 300...400 мм. Для руйнування міцних порід при роторному бурінні найчастіше застосовують шарошечні (рис. 1, є, 41), хрестоподібні та уступчасті долота (рис. 1, є, 42, 43), які розробляють ґрунт по всій площі забою свердловини.
Вибухові роботи
У будівництві вибухові роботи виконують при розпушуванні ґрунтів, дробленні скельних і мерзлих ґрунтів та негабаритів, руйнуванні будівельних конструкцій та обрушенні будинків і споруд. За допомогою вибуху утворюють котловани і траншеї, споруджують насипи, дамби, спеціальні ґрунтові основи і інші земляні споруди, виконують ущільнення ґрунтів, утворюють камуфлетні порожнини у буронабивних палях і ґрунтових анкерах тощо.
Вибухові роботи - це роботи, під час яких для здійснення механічної роботи використовується енергія вибуху.
Вибухом називають надзвичайно швидке хімічне перетворення речовини, що супроводжується виділенням енергії, утворенням стиснених газів та ударної хвилі.
Для здійснення вибуху потрібно мати вибухові речовини, засоби підривання та технічні засоби утворення зарядних камер та облаштування їх зарядом і забивкою.
Вибухові речовини (ВР) - це хімічні або механічні суміші, здатні під впливом зовнішньої дії змінювати свій стан з великою швидкістю.
У будівництві використовують три типи вибухових речовин: ініціювальні, бризантні та метальні.
Ініціювальні ВР легко вибухають під дією відносно невеликих механічних (удар, прокол) або теплових (вогонь, іскра, тертя) впливів. Ці речовини - гримуча ртуть, тринітрорезорцинат свинцю (ТНРС), азид свинцю, тетрил - застосовують для оснащення капсулів-детонаторів та капсулів-запальників.
У бризантних, або дроблячих, речовинах вибухове перетворення здійснюється у формі детонації під впливом хвилі від вибуху ініціювальних речовин. Швидкість детонації (поширення вибухового перетворення) досягає у них 7000...8500 м/с. Найчастіше у будівництві використовують такі бризантні вибухові речовини: аміачно-селітрові (амоніти), нітрогліцеринові (динаміти) та нітропохідні ароматичного ряду (тротили). їм властиві порівняно незначна чутливість до удару і достатня безпека при застосуванні.
Метальні ВР мають відносно низьку швидкість вибухового перетворення (300...400 м/с). До цього класу належить димний та бездимний порох.
У будівництві ВР застосовують у порошкоподібному, гранульованому (грамоніти, гранулотоли тощо), пресованому, литому, пластичному та розчинонаповненому стані. Порошкоподібні ВР фасують у паперову тару у вигляді патронів, пресовані - у вигляді брикетів, а розчинона- повнені - у поліетиленові оболонки.
Засоби підривання - детонатори, запалювальні трубки, вогнепровідний шнур, детонувальний шнур, дріт електровибухової мережі, джерела струму, контрольно-вимірювальні прилади.
Капсулі-детонатори (рис.2, а) призначаються для ініціювання зарядів ВР. Вибухає капсуль-детонатор від пучка іскор вогнепровідного шнура, від вибуху детонувального шнура чи від полум'я електро- запальника.
Детонатори бувають миттєвої та уповільненої дії (від тисячних часток секунди до кількох секунд). Наприклад, електродетонатор уповільненої дії (рис. 2, д) має, крім капсуля-детонатора й електроза- лальника, сповільнювач, розміщений між запальною речовиною та ініціювальним зарядом капсуля-детонатора. Застосування детонаторів з різним Уповільненням дає змогу зменшити сейсмічну та метальну дію вибуху Незважаючи на значну кількість речовин, що одночасно підриваються.
Запалювальні трубки, як правило, виготовляють на місці виконання вибухових робіт (рис. 2, г), і вони складаються з капсуля-детона- тора, вогнепровідного шнура (ВШ) та тліючого ґнота (за потреби). Підпалення запалювальних трубок, розміщених у зарядах, здійснюють тліючим гнітом, відрізком-ВШ, запалювальним патрончиком. Поодинокий шнур можна запалити запальничкою.
Детонувальний шнур (ДШ) використовують для одночасного підривання кількох зарядів. Шнур має серцевину з бризантної ВР (ТЕНу чи гексогену) із двома напрямленими нитками та низкою внутрішніх і зовнішніх обплетень, покритих вологоізольованою оболонкою. При влаштуванні вибухової мережі детонувальний шнур з'єднують внакладку, внакладку з капсулем-детонатором, прямим вузлом, подвійною петлею (рис. 2, в) або, при виході ДШ із зарядів, пучком. Якщо кінців ДШ не більше шести, їх підривають запалювальною трубкою, якщо більше - тротиловою шашкою (рис. 2, б).
Джерелами струму можуть бути вибухові машинки, сухі батареї та елементи, лужні й кислотні акумулятори, а також пересувні силові, освітлювальні електростанції та стаціонарні електроосвітлювальні мережі.
Під час підривання використовують ВР у вигляді зарядів. Заряд - це заздалегідь розрахована за масою і формою розміщення вибухова речовина, вміщена у зарядну камеру та оснащена засобом підривання. За формою розрізняють заряди зосереджені, подовжені та розосереджені. Заряди бувають зовнішні (накладні), розташовані на поверхні об'єкта, та внутрішні, розташовані всередині об'єкта, що підлягає підриванню. Внутрішні заряди розміщують у зарядних камерах (порожнина, достатня для правильного розміщення заряду та засобу підривання), що утворюються за допомогою технічних засобів або вручну у вигляді шпурів, свердловин, котлів, шурфів, штолень тощо.
Для забивки використовують пластичні (глинопіщані) суміші та сипкі (бурове борошно, пісок, дрібний щебінь тощо) матеріали, воду в поліетиленових ампулах, швидкотверднучі матеріали (гіпсові та цементні швидкотверднучі розчини) і тверді матеріали (саморозклинювальні пробки тощо).
Дата публикования: 2014-11-26; Прочитано: 964 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!