Становище українських земель у першій половині XIХ ст

На початок ХІХ ст. практично всі українські землі були розподілені між двома імперіями – Габсбургів (Австрійською) та Російською. Козацька державність, що існувала у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. була ліквідована і Україна переживала бездержавний період своєї історії.

Останні залишки української автономії – магдебурзьке право Києва та дію Литовського статуту, як чинного кодексу законів, скасував цар Микола І у другій половині 1830-х рр. (в зв’язку із польським повстанням). Частина колишніх запорожців – „задунайські козаки” –мали у володіннях Османської імперії свою Січ (у 1814–1828 рр. на р. Дунавець у сучасній Румунії).

На початок ХІХ ст. переважна більшість українських земель (так звана, „Наддніпрянщина” або „Велика Україна”) опинилася під владою Росії. У складі цієї держави території розподілялися на губернії, які, в свою чергу, поділялися на повіти („уєзди”). Наприклад, у 1803 р. Одеса була містом Тираспольського повіту Херсонської губернії. Для зручності управління прикордонними теренами, губернії об’єднувалися у генерал-губернаторства, які очолювали впливові царські сановники. Так, на Україні були створені: Київське генерал-губернаторство, що складалося з Київської, Волинської (центр – Житомир) та Подільської (центр – Кам’янець-Подільський) губерній; Малоросійське генерал-губернаторство – з Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній та Новоросійське генерал-губернаторство – з Катеринославської, Херсонської і Таврійської (центр – Сімферополь) губерній. У 1812 р. після чергової російсько-турецької війни до складу Російської імперії відійшла територія між ріками Дністер і Прут, тут утворили Бессарабську область, північні та південні повіти якої (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський), були заселені українцями, решта території – переважно молдаванами.

Впродовж XIХ ст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. Російський уряд усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, передусім сербами, німцями, греками, болгарами тощо.

Перша половина ХІХ ст. була періодом кризи феодально-кріпосницької системи. Переважну більшість населення складали залежні селяни – поміщицькі, державні та удільні (ті, що належали царській родині). Використовуючи безкоштовну працю кріпаків, поміщики експортували зерно та інші сільськогосподарські вироби за кордон. Це штовхало феодалів до збільшення панщини (вона становила 4–6 днів на тиждень) і значно погіршувало становище селянства. Одночасно на Півдні України створювалися господарства іноземних переселенців (німців, болгар, сербів та ін.), що базувалися на вільнонайманій праці. Зростала кількість промислових підприємств. В 30–40 рр. ХІХ ст. на Україні розпочався промисловий переворот (перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури – до фабрики). Виникають нові галузі виробництва (наприклад, цукрова промисловість, головними провідниками якої на Україні стають колишні кріпаки брати Яхненки та Симиренки). Розвиток промисловості стримувала нестача капіталів та конкуренція з боку промисловості Центральної Росії. Поміщицька мануфактура занепадала, а розвиток купецької стримували феодальні пережитки. Розвивалася внутрішня торгівля. Активно діяла мережа ярмарків та базарів. Розвивається зовнішня торгівля.

9.2. Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщини.

З кінця XVIII ст. в Україні спостерігається значне духовно-культурне піднесення. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві захисну реакцію, що проявилося в комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію національного руху у всіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

У першій половині XIХ ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно налаштованої ліберальної еліти. „Масонство” – загальноєвропейських рух, який брав свої початки від середньовічних цехових організацій, мав чітку ієрархічну структуру, метою масонів був вплив на суспільство та владні установи, таким чином сприяючи самовдосконаленню людини та загальнолюдському прогресу. Масонство прийшло на Україну через Польщу, Росію та Чорне море. До масонів належали представники багатьох знатних українських старшинських родів (навіть гетьман К. Розумовський та його брат О. Розумовський свого часу були членами варшавської масонської ложі „Три брати”). Найбільш відомими масонськими ложами на Україні були „Любов до істини”, заснована в Полтаві 1818 р. (серед її членів були видатний поет І. Котляревський, М. Новіков, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін.), ложа „Вмираючий сфінкс” – у Харкові, „Три царства природи” та „Понт Евксинський” – в Одесі (відомим масоном тут був генерал-губернатор Олександр Ланжерон). Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним. Це пов'язано з тим, що більшість масонів була з середовища польської шляхти, чи західноєвропейські емігранти. Однією з характерних рис українського масонства було пропагування ідеї визволення слов'янських народів від національного та політичного гноблення, та їхнє об'єднання в єдину слов'янську федерацію під егідою України. У 1822 р. діяльність масонських лож була заборонена царським указом. Після цього значна кількість їх членів вийшла з організацій, решта – перейшла у підпілля або до організацій декабристів.

Після війни з Наполеоном в Російській імперії виникли надії на звільнення селянства в подяку за його участь у партизанському русі, окрім того маси російських офіцерів та солдатів, ознайомившись з життям у Європі мріяли про зміну суспільно-політичного ладу. Політична опозиційність еліти російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології масонства, певною мірою виявила себе у декабристському русі. Так, у Кам'янець-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою "Залізні персні" (1815-1816). Лідером цього гуртка був В. Раєвський.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором – війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомила з соціально-політичним укладом Європи та показала відсталість Росії. Це призвело до зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості, появи прагнення перетворень.

У 1816–1818 рр. в Петербурзі існувала декабристська організація „Союз порятунку” (Союз спасения), яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Проте єдності між членами організації не було, що і призвело до її розпаду.

На уламках "Союзу порятунку" виникла нова таємна організація – „Союз благоденства” (1818–1821 рр.), яка нараховувала у своїх лавах близько 200 осіб. Союз мав своє відділення („управу”) на Україні в м. Тульчині, яку очолював Павло Пестель. Після його саморозпуску Пестель та його товариші створюють "Південне товариство" (Южное общество) яке мало свої управи у Тульчині, Кам’янці та Василькові. На початку 1825 р. до "Південного товариства" приєдналося „Общество объединенных славян” з Новоград-Волинського на правах окремої управи. "Південне товариство" планувало (програму під назвою „Руська правда” написав П.Пестель) скасування кріпацтва та перетворення Росії на унітарну республіку. Жодної автономії для України не передбачалося. Водночас "Північне товариство" (програму „Конституція” написав М.Муравйов) створене у Петербурзі планувало перетворення Росії на федеративну конституційну монархію поділену на автономні „держави” дві з яких планувалося зробити на українських теренах („Українську” з центром в Харкові та „Чорноморську” з центром в Києві). Постання у грудні 1825 р. закінчилося невдачею. На Київщині в районі м. Василькова офіцери Південного товариства підняли Чернігівський піхотний полк, який був розгромлений царськими військами біля с. Триліси.