Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Передумови утворення та теорії походження Київської Русі



Напередодні формування Давньоруської держави у східних слов’ян існувало півтора десятка великих племінних об’єднань (поляни, древляни, дуліби, бужани, сіверяни, волиняни та ін.). Ослаблення дулібів після аварської навали надало полянам перевагу, а Київ стає центром політичної консолідації.

У вітчизняній та світовій історіографії проблема виникнення давньоруської державності довгий час залишалася суперечливою та неоднозначною, потрапляючи під вплив політичною кон’юнктури та ідеологічних симпатій дослідників. Об’єктивному підходу заважає й доволі вузька джерельна база.

Питання про походження Київської Русі цікавило ще сучасників її існування: до нього звертається літописець Нестор в “Повісті минулих літ”. У ХVІІІ ст. на основі літописних відомостей про прикликання варягів на Русь німецькі історики Г. Байєр та Г. Міллер сформулювали основні положення норманської теорії, що ґрунтується на тезі скандинавського походження Давньоруської держави. Ця теорія одразу ж отримала рішучого критика в особі М.В. Ломоносова, творця антинорманської, автохтонної теорії. Полеміка набула не стільки наукового, скільки ідеологічного забарвлення, дискусії між прихильниками “варязького фактору” та “державницького патріотизму” точилися не одне століття. Офіційна радянська історіографія визнала норманську теорію політично шкідливою, бо вона ставила під сумнів здатність слов’ян самостійно створити державу. Протистояння спалахнуло знову, захисники та критики теорії висували доволі ґрунтовні аргументи на користь своєї думки.

Абсолютною оригінальністю на цьому фоні виглядає хозарська теорія О. Пріцака, яка шукає коріння Київської держави в Хозарському каганаті. Однак ця версія не підтверджується ані писемними джерелами, ані археологічними дослідженнями.

Тож сьогодні дослідники визнають роль “варязького фактору” у політичному житті Східної Європи, але лише як одного з багатьох елементів, що має силу лише у поєднанні з іншими історичними чинниками. Державність слов’ян зростає на місцевому ґрунті внаслідок тривалого розвитку суспільства.

2.2. Основні етапи розвитку Давньоруської держави. Період виникнення і становлення (кінець ІХ – кінець Х ст.). Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець Х – середина ХІ ст.).

Внаслідок суперечок і внутрішніх чвар серед слов’янських правителів північного регіону на князювання було покликано норманського конунга Рюрика, нащадки якого остаточно пов’язали свою долю зі слов’янським миром. У 879 р. престол успадкував малолітній син Рюрика Ігор, а фактичну владу отримав його регент Олег. У 882 р. Олег здійснив похід на Київ та захопив владу в місті, підступно вбивши полянського князя Аскольда. Іноземна династія стала фактором об’єднання Північної та Південної Русі в єдину державу. Все своє правління (882-912 рр.) Олег присвятив збиранню руських земель в централізовану державу навколо Києва та підтримці єдності племен силою меча. Здійснивши у 907 та 911 рр. переможні походи на Константинополь, Олег укладає договір про безмитну торгівлю та пільги руським купцям.

Після смерті Олега основні напрямки політики продовжує Ігор. Під час свого князювання (912-945) він боровся з автономістськими настроями древлян та уличів, здійснив кілька походів на Візантію. Договір, підписаний між державами у 944 р., був менш вигідний, але підтверджував основні торгівельні інтереси Русі. Організація воєнних походів потребувала значних коштів, що спонукало князя збільшити данину. Однак спроба повторного збору данини завершилась повстанням древлян, під час якого Ігоря було вбито.

Державу очолює вдова Ігоря – княгиня Ольга (945-964). Своє правління вона почала з жорстокого придушення повстання і помсти за вбитого чоловіка, але також добре розуміла причини цих подій. Ольга провела певні реформи, регламентувала розміри та місця збору дані. Активна міжнародна діяльність княгині Ольги була лавіруванням між Візантією та германським імператором Отоном І, в тому числі і в питаннях релігії. Ольга прийняла православ’я, але не впровадила його на Русі.

У 964 р. влада переходить до сина Ігоря і Ольги Святослава (964-972). Все його правління пройшло у військових походах та завоюванні молодою державою життєвого простору. Він підкорив в’ятичів, завдав поразки Хозарському каганату, поширив свій вплив на північнокавказькі племена ясів8гп і касогів. Великі перемоги Святослава на Балканах викликали занепокоєння Візантії, яка підштовхнула кочові племена печенігів до агресії проти Русі. У 972 р. у сутичці з печенігами Святослав загинув, не встигши втілити свою ідею великої Дунайсько-Дніпровської держави.

Після гострої боротьби за престол правителем Русі стає молодший син Святослава Володимир (980-1015). Його князювання стало початком етапу піднесення та розквіту Київської Русі. Володимир завершує процес формування території держави, розширюючи її до етнічних рубежів східних слов’ян. Після цього захоплення нових земель поступається захисту кордонів від зазіхань печенігів. Контакти з європейськими державами налагоджувались дипломатичними методами та шляхом традиційної практики династичних шлюбів.

Для укріплення внутрішнього становища країни Володимир провів ряд реформ. Згідно з адміністративною реформою, управління на місцях переходило від племінної верхівки до синів князя та його ставлеників, тобто на зміну родоплемінному поділу прийшов територіальний. Військова реформа передбачала злиття військової системи з системою феодального землеволодіння. Релігійна реформа запровадила християнство як єдину державну релігію, якої потребувала велика поліетнічна держава.

Політику Володимира продовжує його син Ярослав (1019-1054; до 1036 р. – разом з братом Мстиславом). Це час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Остаточна перемога над печенігами дозволила у зовнішньополітичній діяльності зосередитися на дипломатичних методах. За успіхи у “сімейній дипломатії” Ярослава часто називають “тестем Європи”.

Внутрішній розбудові держави сприяло створення першого кодексу законів Київської Русі – “Руської правди”. З метою вивести церкву з-під контролю Візантії Ярослав без відома патріарха призначає митрополитом Іларіона. Багато уваги приділялося розвитку культури та поширенню освіти.

Ярослав Мудрий запропонував спадкоємність княжої влади за принципом старшинства. Кожен син отримував у володіння частину держави, а у разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого сина, що, на думку Ярослава, виключало сімейні чвари, бо кожен мав шанс правити у Києві. Але в системі спадкоємності було закладено коріння майбутніх проблем.

2.3. Політичний та соціальний устрій.

Економічний розвиток Київської Русі.

За політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. На етапі формування держави зберігалися риси військової демократії, коли князь виступає скоріше воєначальником, ніж державним діячем, а дружина виконує функції радників. Поступово влада все більше зосереджується в руках правлячої особи, на рішення князя впливає вже не вся дружина, а лише частина старих дружинників та бояри (верхівка племінної аристократії). За часів централізації діяли три органи політичної влади – князь, боярська рада та віче (народні збори дорослого чоловічого населення). Влада князя спиралася на військову підтримку дружини та ідеологічний авторитет церкви.

Формування феодальних відносин йшло від державних форм до сеньйоральних. У ІХ ст. князь зі своєю дружиною експлуатує все вільне населення шляхом збирання данини. Зібравши в своїх руках великі земельні фонди, у Х-ХІ ст. князі починають наділяти своїх дружинників та бояр землею за вірну службу. Виникає бенефіціарна форма феодального землеволодіння, що не передбачає передачу землі у спадок. Лише подальше ослаблення князівської влади дозволить поширитися вотчині – спадковому володінню, що могло вільно відчужуватися.

Феодалізація суспільства вела до розшарування як панівної верстви (основні категорії – князі, бояри, дружинники), так і залежного населення, серед якого виділяються окремі верстви: смерди (вільні селяни), закупи (кабала за грошову позику), рядовичі (відробітки за частку продукції), челядь (працювали на феодала), холопи (перебували у повній власності феодала).

Сільське господарство залишалося провідною галуззю економіки Київської Русі. Постійно йшов пошук нових технологій обробки землі, вдосконалювались знаряддя праці. Допоміжну роль відігравали приселене скотарство, бджільництво, мисливство, рибальство.

Серед ремісників були сільські, вотчинні та міські. Найбільш поширеними ремеслами стають залізоробне, ювелірне, гончарне, ткацьке. Розвитку ремісництва сприяло зростання міст та активні торгівельні відносини. Останні впливали також на становлення грошової системи. За часів Володимира Великого почали карбувати перші руські монети – золотники і срібляники.

Розквіт Давньоруської держави яскраво позначився на зростанні кількості міст. Якщо у ІХ-Х ст. літописи згадують 20 міст, то у ХІ ст. налічується вже 32 міста, а ще через століття – понад 100. Тож зрозуміло, чому варяги називали Русь “Гардаріки” – країна міст.





Дата публикования: 2014-11-03; Прочитано: 2894 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2022 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.007 с)...