Люксембург

Люксембург — типовий приклад світового фінансового цент­ру нового часу.

Швидкому піднесенню Люксембурга як фінансового центру сприяли такі чинники:

• відсутність вимог на обов'язкові резерви за банківськими депо­зитами;

• відсутність податку на дивіденди та проценти, що отримують­ся за цінними паперами;

• дешевина кредитно-фінансових операцій;

• зручне географічне розташування.

Франкфурт-на-Майні

Це — один із наймолодших міжнародних фінансових центрів розвинутих країн. Здобуття Франкфуртом цього статусу пояс­нюється специфікою розвитку західнонімецької економіки, котра протягом усього існування ФРН зазнавала і зазнає величезної потреби в інвестиційному капіталі. Спочатку цей капітал необхідним для відбудови зруйнованого війною господарства виходу на рубежі високорозвинутої та конкурентоспроможної¹ промислової держави, потім — для структурної перебудови східних земель після об'єднання Німеччини.

Введення євро стало символом нової епохи не тільки, Європи в цілому, а й для Франкфурта зокрема. Ще до введення євро Франкфурт був найважливішим після Лондона фінан­совим центром Європи. Однак після розміщення в місті Євро­пейського центрального банку міжнародне значення Франкфурта зросло. Тепер усі нитки європейської монетарної політики сходяться в одному центрі — у EURO-City Frankfurt.

Подібні фінансові центри є привабливими і для інших фінан­сових організацій. Очевидно, що навіть за доби електронних комунікаційних і торговельних систем, не пов'язаних з визначе­ними місцями, територіальний фактор, тобто близькість до ринку і його головних гравців, не втрачає свого значення.

2. Світовий кредитний ринок та фінансовий ринок. Євроринок.

Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв'язків є швидке розбухання міжнародного кредиту, пе­ретворення міжнародного ринку позикових капіталів у цент­ральний елемент МЕВ. Адже інтернаціоналізація виробництва та капіталу, розширення сфе­ри діяльності ТНК потребують не тільки вільного обміну однієї валюти на іншу, а й сильних джерел безперебійного міжнародного фінансування відносно незалежних від національних систем. Саме тому досить знач­ного розвитку набув міжнародний ринок позикових капіталів як система відносин з приводу акумуляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що є сукупністю кредитно-фінансових закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити іноземним контрагентам.

Міжнародний ринок позикових капіталів не лише продов­жує зростати абсолютно, а й характеризується постійною зміною структури і вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х роках, у зв'язку з енергетичною кризою, різко зросла роль де­яких країн, що розвиваються, на світових ринках позикового капіталу, однак невдовзі їх значення тут помітно послабло. А криза платоспроможності переважної більшості країн, що роз­виваються, призвела до їх практичного витіснення з міжнародного ринку позикових капіталів, де, як і раніше, переважають представники розвинених країн. Це зумовило появу тенденції до сек'юритизації— переважання на ринку позикових капі­талів емісії цінних паперів над банківськими кредитами, ос­кільки останні є менш привабливими для представників про­мислово розвинених країн.

СВІТОВИЙ ФІНАНСОВИЙ РИНОК

Світовий фінансовий ринок — це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансо­вих потоків.

Під світовим фінансовим ринком треба розуміти складне переплетіння, взаємозалежність, інтеграцію національних та міжнародних ринків, що забезпечує перелив грошово-кредитних ресурсів між країнами, регіонами, галузями та окремими суб'єктами бізнесу. Це глобальний механізм, що забезпечує ба­лансування світового попиту і пропозиції на капітал.

Структурні елементи світового фінансового ринку

Світовий фінансовий ринок становить складну, внутрішньо структуровану систему. Хоча єдина, загальноприйнята кла­сифікація цієї системи ще не склалася, найчастіше виділяють чо­тири головні елементи світового фінансового ринку — валютний ринок, ринок боргових зобов'язань, ринок титулів (або прав) власності та ринок похідних фінансових інструментів (деривативів).

Сукупність кредитно-фінансових установ акумулює величезні маси грошових ресурсів по всьому світові. Потім ці ресурси через кредитні та інвестиційні механізми перерозподіляються між країнами, даючи потужний імпульс подальшому зростанню кон­центрації та централізації капіталу.

Світові потоки фінансових ресурсів під впливом конкурентної боротьби через інституційний механізм світового фінансового ринку спрямовуються в ті сфери та регіони світової економіки, де на них відчувається найбільший попит, а отже є можливість от­римати найбільші прибутки.

3. Світові ринки золота та операції з золотом.

Економічне значення золота полягає в його ви­користанні протягом великого історичного періоду як грошового товару поряд з іншими благородними металами, а з кінця XIX ст. — монопольно. Тривалий час золото було основою грошової і валютної систем. Однак з часом, у результаті офіційної демонетизації, золото вийшло з грошового і валютного обігу й осіло в скар­бах, а операції з цим благородним металом здійсню­ються на особливих ринках.

У світі є спеціальні центри торгівлі золотом, де здійснюється регулярна купівля-продаж його, — ринки золота (золоті аукціони).

Золото на ринки поставляється у вигляді стан­дартних зливків:

• зливків міжнародного зразка в 400 тройських унцій (12,5 кг) з пробою, не менше 995;

• великих зливків з пробами від 900 до 916,6 і вагою в кілька кілограмів;

• малих зливків від 990 до 1005 г;

Об'єктами операцій на ринках золота є також золоті монети, як старого карбування, так і сучасні ювілейні та сувенірні монети.

Вільний ринок золота виник після Другої світо­вої війни. У 1961 р. було організовано Золотий пул, до якого увійшли США та провідні країни Західної

Європи. Мета пулу — підтримувати ціну золота на вільному ринку на офіційному рівні. Він функціо­нував до 1968 р.

На зміну Золотому пулу в 70-ті роки прийшли золоті аукціони — продаж золота на публічних тор­гах. Такі аукціони періодично проводилися МВФ, урядами США, Індії, Португалії та ін.

Наприкінці 90-х років намітилася тенденція про­дажу золота центральними банками ряду країн і МВФ з метою поновлення своїх валютних резервів.

Загалом останнім часом центральні банки ряду країн приступили до досить масованого збуту золо­тих активів. Це пояснюється тим, що з часом клю­чова роль у забезпеченні гарантій стабільності на­ціональних валют все більше відводиться не золо­ту, а стабільності й силі власних економік та еко­номік країн-емітентів і постачальників резервних валют.

Простежується тенденція, коли провідні країни світу, особливо емітенти резервних валют, поки що не наважуються реалізувати свої золоті запаси, а деякі країни, що розвиваються, користуючись тим­часовими зниженнями цін на світових ринках, ак­тивно закуповують благородний метал.

Слід зазначити, що на діяльність світових ринків золота впливає подвійний статус цього металу, який, будучи цінним стратегічним сировинним товаром, одночасно є реальним резервним і фінансовим ак­тивом.

Залежно від характеру державного регулюван­ня ринки золота поділяються на чотири основні ка­тегорії:

• глобальні, з ліберальним режимом державно­го регулювання (Лондон, Цюрих, Франкфурт, Чи­каго, Гонконг);

• національні, з ліберальним режимом держав­ного регулювання (Мілан, Париж, Ріо-де-Жанейро);

• регіональні, з жорстким режимом державно­го регулювання (Афіни, Токіо);

• "чорні" (Бомбей, Каїр).

Провідними ринками вважаються ринки Лондо­на, Цюриха та США.

Лондонський ринок золота діє з 20-х років XX ст. Його ключовими учасниками є члени клубу золотих брокерів Лондону, до якого входять банки "N.M. Rotshild and Sons", "Samue Montague", "Republic Mays London", "Standart Chartered Bank", "Mocatta Group", "Deutsche Sharps Picksley".

Ціни Лондонського ринку вважаються найбільш репрезентативними, вони використовуються як ін­формаційний орієнтир для різноманітних розрахун­ків, порівнянь та закладаються у довгострокові кон­тракти.

Сьогодні функціонує понад 50 ринків золота:

• 11 — у Західній Європі (Цюрих, Париж, Лон­дон, Женева та ін.);

• 14 — в Америці, в тому числі 5 — у США;

• 19 — в Азії;

• 8 — в Африці.

Юридична власність на національні золоті запа­си в більшості країн належить центральним банкам, казначействам або спеціальним державним устано­вам (фондам). Франція, наприклад, зберігає золоті

запаси в Центральному банку, в Італії вони розді­лені між Банком Італії та валютним бюро Міністер­ства фінансів.

Найбільшими власниками золота є США, Німеч­чина, Швейцарія, Франція, Італія, Бельгія, Нідер­ланди. На промислово розвинуті країни припадає близько 83 % світових централізованих запасів зо­лота. Великим власником золота є Міжнародний ва­лютний фонд.

Цей благородний метал викорис­товується в електронній промисловості для створен­ня комп'ютерів і космічної апаратури. Досить за­значити, що тільки електронна індустрія Японії ви­користовує щороку понад 50 т золота. Близько 65 т іде на зубопротезування. Все інше осідає в приват­них колекціях, сховищах та використовується для карбування монет.

Найбільшим у світі видобувачем золота є Південно-Африканська Республіка, яка щорічно дає понад 22 % загальносвітового видобутку золота, у 1970 р. — 79 %. У цій галузі на 39 шахтах і рудни­ках, більшість з яких знаходиться на глибині 2— 4 км, працює понад півмільйона осіб.

Досить значним видобувачем золота був у свій час Радянський Союз.

ТЕМА 12 МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ ІНСТИТУТИ

1. Загальна характеристика міжнародних фінансових інститутів.

2. МВФ: основні засади і функції.

3. Група світового банку, головні задачі та функції:

а) Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);

б) Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

в) міжнародна фінансова корпорація (МФК);

г) Багатостороннє агентство із врегулювання інвестиційних спорів (БАГІ).

4. Основні напрямки вдосконалення діяльності міжнародних валютних фінансових інститутів.

1. Загальна характеристика міжнародних фінансових інститутів.

Міжнародні фінансові інституції відіграють вагому роль у про­цесі глобалізації світового господарства. З одного боку, саме їх виникнення є наслідком розвитку об'єктивних процесів поглиблення МПП, і в цьому аспекті вони можуть розглядатися як особлива форма вияву економічної глобалізації. З іншого боку, міжнародні фінансові структури безпосередньо впливають на цей процес, створюючи валютно-фінансові переду­мови більш інтенсивного світового обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою. Тому діяльність цих інституцій є важливим чинником глобалізації світового господарства.

МФО впливають на глобалізацію світового господарства за кількома напрямами. По-перше, процес глобалізації безпосеред­ньо пов'язаний з лібералізацією міжнародної торгівлі, поточних платежів та руху капіталу. Діяльність міжнародних фінансових організацій спрямована на зменшення або усунення бар'єрів та обмежень у валютно-фінансовій сфері, що значно підвищує ефективність розміщення ресурсів, у тому числі й через міжна­родні потоки факторів виробництва. Так, до кінця минулого століття більшість країн — членів МВФ скасувала валютні обме­ження на міжнародні поточні операції. Таким чином, МВФ вико­нав свою основну "системну функцію".

По-друге, окремі МФО концентрують значні ресурси, частка яких уже є помітною у глобальних фінансах. Спираючись на вагому фінансову базу, ці інституції використовують їх з метою полегшення пристосування національних економік до міжнарод­ної конкуренції, відкриття внутрішніх ринків, стабілізації національних грошових систем.

По-третє, МФО мають разгалужену систему функцій, які охоплюють практично весь спектр функціонування світових фінансів: консультації, обмін інформацією, розробка спільних позицій, надання фінансової допомоги, врегулювання національ­них та регіональних фінансових криз, фінансування національ­них програм розвитку, структурних перебудов тощо. Доповнюю­чи одна одну за функціями та сферами діяльності, міжнародні фінансові організації формують інституційну основу механізму регулювання глобальних фінансів, центральне місце в якому належить МВФ.

2. МВФ: основні засади і функції.

У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінан­совій конференції ООН, що відбулася у Бреттон-Вудсі (США), підписали "Заключний акт", складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку рекон­струкції та розвитку (МВФ та МБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна над­національна валютно-кредитна організація, що має статус спе­ціалізованої представницької установи Організації Об'єднаних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місце­перебування — Вашингтон.

Згідно зі Статутом, метою створення МВФ було сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації ва­лют, створення багатосторонньої системи платежів і розра­хунків, підтримування рівноваги платіжних балансів країн — членів Фонду, вжиття системи заходів, спрямованих на регу­лювання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам — членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консуль­тативної допомоги з фінансових та валютних питань.

Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються з внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота залежно від частки країни у світовій торгівлі. Ця квота переглядається кожні 5 років. Україна, разом з іншими державами, що входили до складу колишнього СРСР, була прийнята до МВФ у 1992 р.

Керівні органи Фонду — Рада управляючих, Директорат, Секретаріат. Вищим органом є Рада управляючих, яка прий­має у Фонд нових членів, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий прибу­ток Фонду. Директорат займається поточним регламентуван­ням діяльності цієї організації.

Голоси у Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти тієї чи іншої країни.

Виконавчим органом Фонду є Виконавча рада, яка складаєть­ся з 24 виконавчих директорів. У 1995 р. між країнами — членами МВФ було досяг­нуто домовленості про створення механізму термінової фінан­сової допомоги окремим країнам на випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних фондів. Ця допомога реалізується через політику траншів та механізм роз­ширеного фінансування.

Україна делегувала своє представництво та захист інтересів у Раді директорів МВФ Нідерландам, які вважаються країною — опікуном України.

3. Група світового банку, головні задачі та функції: МБРР; МАР; МФК; БАГІ.

У 1944 р. на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі крім МВФ було утворено Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Місцеперебування — Ва­шингтон. Це одна з найбільших у світі міжнародних фінансо­во-кредитних установ, яка надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ.

Світовий банк і МВФ — це юридично самостійні міжнародні фінансово-кредитні установи з відмінними функціями, хоча вони і виник­ли практично одночасно.

Головним завданням Світового банку є сприяння сталому економічному зростанню, яке веде до скорочення бідності у країнах, що розвиваються, шляхом надання допомоги у зро­станні виробництва через довгострокове фінансування проектів і програм розвитку. Світовий банк надає пози­ки переважно бідним країнам.

МБРР на початку своєї діяльності був призначений, згідно з його Статутом, надавати потерпілим від війни країнам довго­строкові кредити для відбудови їхньої економіки, а також га­рантувати приватні інвестиції за кордоном.

Статутний капітал МБРР створюється шляхом підписання країн-членів на його акції та випуску облігацій. Акції розпо­діляються між країнами-членами відповідно до їхніх квот у МВФ. Першочергові внески до ста­тутного капіталу здійснюються в розмірі 20 % від суми підпи­сання, для створення власних ресурсів Банку, необхідних для здійснення його операцій. Інші 80 % мають бути сплачені за першою вимогою Банку. Значну частину позик МБРР надає з коштів, одержаних від розміщення на ринку капіталів своїх облігаційних позик.

Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15—20 років і мають п'ятирічний пільговий період. Ці позики надаються країнам, які продемонстрували певне економічне зростання та соціальний прогрес. Кожна позика надається уряду чи під його гарантії зацікавленій країні. Відсоткова ставка позик змінюєть­ся кожні шість місяців і орієнтується на рівень відсоткових ставок міжнародних ринків позикового капіталу.

Вступ України до МВФ забезпе­чив їй членство в МБРР, що дає можливість нашій дер­жаві залучати іноземні інвестиції для вирішення таких акту­альних проблем, як стабілізація економіки, її структурна пе­ребудова, інтеграція України у світове господарство.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960 р. з метою збереження впливу розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надавала безпроцентний кредит на строк до 50 років. Погашення кредитів починається з 11-го року після початку їх використання. Кредити надаються урядам та приватним орга­нізаціям країн, що розвиваються, без процентів.

Кредити МАР призначені найбіднішим і найменш плато­спроможним країнам і виділяються з урахуванням розмірів їхньої території, річного доходу на душу населення, ступеня ефективності економічної політики.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була створена в 1959 р. з ініціативи США. Її мета — заохочування розвитку приватних підприємств у країнах, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без га­рантії уряду на строк від 5 до 15 років з умовою, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень відсот­кових ставок відповідає існуючим на міжнародних фінансових ринках.

Статутний капітал МФК створено з внесків країн-членів. Розмір внесків пропорційний частці їхніх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР. Свою діяльність МФК здійснює у таких основних напрямках:

• інвестування приватного сектору (головним чином країн, що розвиваються);

• надання комплексних консультаційних послуг урядам і підприємствам у здійсненні приватизації;

• формування ринку капіталів у країнах з перехідною еко­номікою.

У 1993 р. до МФК приєдналась Україна, що створило можливості надання нашій країні прямих інвестицій у приватний сектор економі­ки, фінансування проектів приватних компаній тощо.

У 1988 р. країни — члени Світового банку створили Багато­стороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ), яке стра­хує капіталовкладення від втрат, викликаних некомерційними ризиками.

БАГІ доповнює діяльність інших міжнародних страхуваль­ників і пропонує чотири основних типи гарантій: неконвертованість валюти, експропріація, війна і громадянські заворушен­ня, порушення умов контрактів.

Україна вступила до Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій у липні 1994 p., підписавши Конвенцію цієї орга­нізації. БАГІ в Україні співпрацює з Державною кредитно-інве­стиційною компанією, опікуючись фондом передекспертних гарантій для заохочення інвестицій в агропромисловий ком­плекс.

4. Основні напрямки вдосконалення діяльності міжнародних валютних фінансових інститутів.

В даний момент проблема регулювання світового фінансового ринку полягає в тому, що світова фінансова система стала практично некерована. Міжнародні фінансові організації не в змозі забезпечити передбачуваність і надійність стану фінансових потоків, що збільшує імовірність виникнення світових фінансових криз. У зв'язку з цим виникла необхідність створення нових наднаціональних організацій чи додання вже наявним додаткових функцій, пов'язаних з посиленням координації процесів на світовому фінансовому ринку. У цьому напрямку пропонується розподіл повноважень між державними і наддержавними органами.

Основна задача урядів полягає в зборі і наданні міжнародним організаціям гранично чіткої і достовірної інформації про стан національних економік. Для цього варто ввести єдині для всіх країн стандарти бюджетної звітності про стан валютних резервів центральних банків, платіжних балансів і т.д.

Основною задачею єдиного міжнародного фінансового органа повинно стати забезпечення контролю і прогнозу стану усієї світової фінансової системи на основі аналізу наданих урядами окремих країн даних. У рамках рішення цієї задачі пропонується розширити функції МВФ, підвищивши його відповідальність за стан світової фінансової системи, розширивши повноваження по нагляду за країнами-членами, розробивши принципи їхнього поводження.

ТЕМА 13. РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНИХ ВАЛЮТНИХ УГРУПОВАНЬ

1. Загальні риси регіональних фінансових інститутів.

2. Європейський банк реконструкції і розвитку

3. Валютно-кредитні та фінансові організації ЄС.

4. Регіональні Банки Розвитку

1. Загальні риси регіональних фінансових інститутів.

Міжнародні та регіональні фінансові установи -це інститути, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних економічних відносин, в тому числі валютно-кредитних і фінансових.

Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інституції мають схожі цілі - це розвиток економіки, економічного співробітництва та інтеграції у регіоні. У них однотипний порядок формування пасивів, однакова форма правління, ідентичні об'єкти кредитування - переважно інфраструктура, сільське господарство, добувна промисловість. Усі вони видають кредити лише країнам-членам. Поява цих інституцій пов'язана із прискоренням у 60-ті роки розпаду світової колоніальної системи, з поширенням регіонального співробітництва та економічної інтеграції країн, що розвиваються. Країни, що розвиваються, здійснюють також інтенсивний пошук нових форм регіональних ва­лютно-фінансових відносин, які враховували б їхні інтереси та сприяли розвитку їх національних еко­номік. У зв'язку з цим виник новий тип міжнарод­них регіональних установ — регіональні міжнародні банки розвитку.

До регіональних фінансових інститутів переважно відносять регіональні інвестиційні банки, банки розвитку, регіональні інвестиційні корпорації. До регіональних банків розвитку належать Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжамериканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Ісламський банк розвитку тощо. Регіональні банки розвитку створюються з метою сприяння переходу країн відповідного регіону до відкритої економіки, орієнтованої на ринок, сприяння структурній перебудові в економіках країн-учасниць, розвитку в них підприємницької ініціативи. Серед інвестиційних інститутів - Європейський інвестиційний банк, Міжамериканська інвестиційна корпорація та Багатосторонній інвестиційний фонд, Азіатська фінансово-інвестиційна корпорація.

ЄБРР.

Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР) —міжнародна кредитна установа, створена на підставі угоди від 29 травня 1990 р. для фінансування ринкових перетво­рень у країнах Центральної і Східної Європи, колишнього Радянського Союзу.

Засновниками ЄБРР стали 40 країн, зокрема всі європейські держави (крім Албанії), низка неєвропейських країн (США, Ка­нада, Мексика, Марокко, Єгипет, Ізраїль, Японія, Нова Зеландія, Австралія, Південна Корея), а також Європейський Союз (ЄС) і Європейський інвестиційний банк (ЄІБ). Загалом членом ЄБРР може бути будь-яка з країн — членів МВФ. Розпочав свої опе­рації ЄБРР 15 квітня 1991 р.

Мета ЄБРР — підтримка країн-членів у проведенні структур­них і галузевих економічних реформ, включаючи демонополі­зацію, децентралізацію та приватизацію, зі стратегічним завдан­ням цілковитої інтеграції їхніх економік у світовий економічний простір шляхом:

• організації, модернізації та розширення виробничої конку­рентоспроможної і приватно підприємницької діяльності, пере­дусім малих і середніх підприємств;

• мобілізації національного та іноземного капіталу, впроваджен­ня сучасних високоефективних форм і методів управління;

• інвестицій у виробництво з метою створення конкурентного середовища і підвищення продуктивності, якості життя та поліпшення умов праці;

• надання технічної допомоги в підготовці, фінансуванні та ре­алізації перспективних проектів;

• стимулювання й заохочення розвитку ринків капіталу;

• реалізації великих і економічно обгрунтованих проектів, у яких заінтересовані більш ніж одна країна-реципієнт;

• сприяння екологічно безпечному розвиткові.

ЄБРР співпрацює з іншими інвесторами і кредиторами в на­данні кредитів і гарантій, а також інвестуванні коштів у акціо­нерні капітали. Ця діяльність доповнюється кредитуванням інфраструктури або інших проектів у державному секторі, орієнтованих на підтримку ініціатив у приватному секторі.

Штаб-квартира ЄБРР розташована в Лондоні. Керівництво діяльністю ЄБРР здійснюють: Рада управляючих, Рада директорів та Президент.

У Раду управляючих — вищий розпорядчий орган ЄБРР — вхо­дять по два представники (управляючий та його заступник) від кожного учасника Банку (країни чи міжнародної організації). На щорічному засіданні Рада обирає голову — одного з управляючих, який виконує обов'язки до обрання наступного голови. Рада управляючих вирішує стратегічні, принципові питання діяльності Банку.

Рада директорів — головний виконавчий орган, до компе­тенції якого належать поточні питання роботи ЄБРР, а такої здійснення важливих повноважень, делегованих їй Радою управ­ляючих. Переважно це організаційна підготовка роботи Ради управляючих, у межах її наказів — визначення політики й ухва­лення рішень стосовно надаваних кредитів, гарантій, інвестицій у акціонерний капітал, заохочення кредитів, надання технічної допомоги, затвердження бюджету ЄБРР.

Президент ЄБРР (нині Жан Лембєр) обирається на чотири ро­ки Радою управляючих більшістю голосів. Президент ЄБРР керує поточною діяльністю ЄБРР під наглядом Ради директорів. Він не бере участі в голосуваннях, але в тих випадках, коли голоси розділяються порівну, має право вирішального голосу. Він може брати участь у засіданнях Ради управляючих та головує на Раді директорів.

3. Валютно-кредитні та фінансові організації ЄС.

Регіональні фінансово-кредитні організації в межах Захід­ної Європи, Латинської Америки, Африки, Південно-Східної Азії та в регіоні колишнього СРСР (нині СНД) створюються поступово, відповідно до певних етапів розвитку світогосподарських зв'язків та інтенсивності інтеграційних процесів. Так, на першій стадії економічної інтеграції країн Європей­ського Економічного Співтовариства, коли створювався митний союз шляхом відміни обмежень на взаємну торгівлю в рамках Співтовариства та введення єдиного тарифу щодо імпорту третіх країн, для вирішення цих глобальних завдань відповідно до Римської угоди в 1958 р. був заснований Європейський інвес­тиційний банк (ЄІБ), який розпочав свою діяльність в 1959 р. Місцеперебування — Люксембург. ЄІБ функціонує як фінансово автономна і юридично само­стійна організація в рамках ЄС.

Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статутного капіталу, накопичених резервів, а також запозиче­них коштів. За межами Європейського Союзу його фінансові операції здійснюються як за рахунок власних коштів, так і (за умови одержання відповідних повноважень) за рахунок бю­джетних коштів ЄС або окремих країн — учасниць Союзу.

Європейський інвестиційний банк створено з метою:

• сприяння збалансованому і стабільному розвитку спільно­го ринку в інтересах Співтовариства;

• надання позик і гарантій на некомерційній основі для поліпшення фінансування у всіх секторах економіки:

— проектів розвитку найменш розвинутих регіонів;

— проектів модернізації і конверсії підприємств або підтрим­ки нових видів діяльності, зумовлених прогресом у розвитку спільного ринку;

— проектів, які викликають спільний інтерес для декількох країн — членів ЄС за рахунок різних джерел, що наявні у держав.

Членами ЄІБ є 14 держав Європи — членів ЄС, за винятком Франції. Банк надає кредити як державним, так і приватним структурам у секторах комунікацій, економічної і енергетич­ної інфраструктур, промисловості, послуг і сільського госпо­дарства.

Головним завданням ЄІБ є сприяння вирівнюванню рівнів економічного розвитку країн ЄС шляхом фінансування проектів у менш розвинутих країнах, а також підтримка проектів загаль­ноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв'язку, охо­рони навколишнього середовища, енергетики. Окрім країн — членів ЄС, банк надає кредити країнам, які підписали з Євро­пейським Союзом угоди, — учасникам Ломейської конвенції, країнам, що підписали угоди про співробітництво, а також перебувають в асоціації з ЄС (наприклад, країнам — членам Євро­пейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ)) та ін. Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш численною є група 66 країн, що розвиваються, з Африки, Карибського басейну і Тихого океану (АКТ), які свого часу в місті Ломе (Тоголезька Республіка) підпи­сали відповідні конвенції, що передбачають досить широку коо­перацію між цими країнами і ЄС, у тому числі надання учасни­кам Ломейської конвенції фінансової допомоги і кредитів.

У межах Європейського інвестиційного банку діє Європейсь­кий інвестиційний фонд, утворений у 1994р. Цей фонд надає довгострокові гарантії для фінансування транс'європейських транспортних і комунікаційних та енергетичних межах, а та­кож для розвитку малих і середніх підприємств.

Європейський фонд розвитку (European Development Fund) здійснює фінансування стабілізаційних фондів і венчур­ного капіталу³, надає спеціальну допомогу у випадку стихій­них природних лих, фінансує допомогу біженцям, а також структурні перетворення в країнах, які здійснюють економічні реформи. Фінансує Стабекс (Stabex) — спеціальний фонд ста­білізації експортної виручки при реалізації країнами — учасни­цями Ломейської конвенції сільськогосподарської сировини; Сисмін (Sysmin) — фонд підтримки гірничодобувної промисло­вості країн Ломейської конвенції, продукція якої надходить на ринки ЄС.

Тимчасовий Единбурзький фонд кредитування був засно­ваний згідно з рішеннями Європейської ради в місті Единбург (Велика Британія) в 1992 р. з метою прискорення фінансуван­ня проектів розвитку капітальної інфраструктури для сприян­ня економічному зростанню.

Премія Європейського інвестиційного банку (12 тис. євро) присуджується раз на два роки за докторську дисертацію на тему інвестицій і фінансування.

4. Регіональні Банки Розвитку

Найвідоміший з них — Міжамериканський банк розвитку (МаБР). Місцезнаходження — Ва­шингтон. Ця кредитна інституція створена у 1959 р. з ініціативи США для фінансування програм розвит­ку в країнах Латинської Америки. Операції почав здійснювати з 1961 р.

Згідно зі Статутом до головних завдань Банку входить надання фінансової і технічної допомоги країнам Латинської Америки при будівництві неве-

ликих підприємств у гірничій і переробній промис­ловості, легкій і харчовій, фінансування розвитку енергетики, транспорту, а також інфраструктури. Протягом свого функціонування МаБР надав най­більший обсяг кредитів країнам "великої трійки" — Аргентині, Бразилії та Мексиці.

Банк надає кредити двох видів: на загальних комерційних умовах — з фонду звичайних ресурсів; на більш пільгових умовах — з фонду спеціальних операцій. Він уповноважений випускати облігації, гарантувати позики, які надаються урядами і під­тримувати розвиток приватних підприємств. Най­вищим органом МБР є рада керуючих, до якої кож­на країна направляє свого представника.

Періодично МаБР направляє місії своїх штатних спеціалістів із розробки програм до латиноамери­канських держав для розгляду разом з посадовими особами і спеціалістами цих країн національних планів і програм розвитку та сприяння у визначенні пріоритетних проектів, які можуть бути профінансовані Банком.

МаБР має відділення у 26 країнах Латинської Америки та у Франції.

У грудні 1965 р. для фінансування різних програм розвитку в азіатських країнах за рішенням Еконо­мічної комісії ООН було засновано Азіатський банк

розвитку (АзБР). Місцезнаходження — Маніла (Філіппіни). Кошти банку формуються як шляхом мобілізації фінансових коштів регіону діяльності Банку, так і за рахунок залучення капіталів із країн інших континентів. АзБР може вдаватись до позик, розміщувати облігації та інші зобов'язання, прийма­ти за особливими угодами від урядів і організацій окремих країн кошти до спеціальних фондів. Зі сво­го боку Азіатський банк розвитку надає позики дер­жавним організаціям і приватним підприємствам із розрахунків 6,75 % річних.

Органами управління АзБР є Рада керуючих, що складається з представників усіх країн-учасниць і Правління (Рада директорів).

Операції Банку поширюються на весь спектр економічного розвитку, але головна увага приді­ляється:

• сільському господарству (іригація, розвиток сільських районів, рибальство, тваринництво, лісів­ництво);

• енергетиці (проекти в галузі енергетики, ви­добутку природного газу і вугілля, створення нафто­переробних підприємств і мережі газопроводів);

• фінансовому сектору (надання невеликих по­зик малим і середнім підприємствам);

• транспорту і зв'язку (порти і судноплавство, дороги, залізниці, аеропорти, телекомунікації);

• соціальній інфраструктурі (водопостачання міського господарства, забезпечення житлом, інфра­структура міського господарства, проекти в галузі охорони здоров'я і народонаселення).

Діяльність із кредитування здійснюється у двох основних формах: звичайне кредитування за раху­нок ресурсів Банку і спеціальні операції, які фінансуються спеціальними фондами. АзБР здійснює та­кож спільне фінансування з офіційними, комерцій­ними та експортно-імпортними організаціями.

ТЕМА 14. ПРОБЛЕМИ МВКВ УКРАЇНИ

1. Передумови та періоди становлення валютного ринку України.

2. Проблеми врегулювання ПБ на Україні.

3. Сучасна система врегулювання валютних відносин в Україні.

4. Проблеми участі України в міжнародних валютно-кредитних інститутах.

1. Передумови та періоди становлення валютного ринку України.

З початку створення українського валютного ринку його специфика полягала в тому, що він був представлений пере важно валютною біржею, яка функціонувала як структурний підрозділ НБУ. У 1993 р. була створена Українська міжбанківська валютна біржа, заснованга 40 комерційними банками як закрите акціонерне товариство, і у такому статусі вона функціонувала до 1999 р. У 19995 р. почав діяти міжбанківський ринок, яастка якого на 1999 р. становила 68% обсяду валютних операций. Починаючи з 2000 р. НБУ проголосив политику плаваючого курсу, під яку було сформовано нині діючу структуру валютного ринку.

Валютний ринок в Україні — це переважно міжбанківський ринок, адже саме в ході міжбанківських операцій здійснюєть­ся основний обсяг угод з купівлі-продажу іноземних валют.

Шляхом проведення міжбанківських операцій на валютному ринку забезпечується обслуговування міжнародного обороту товарів, послуг і капіталів (міжнародних платежів).

■

Суб'єктами валютного ринку є:

• продавці валюти;

• покупці валюти;

• посередники.

До складу валютного ринку України, входять такі суб'єкти:

• Національний банк України;

• комерційні банки, які одержали ліцензію Національного банку на право здійснення операцій з валютними цінностями (уповноважені банки);

• інші кредитно-фінансові установи-резиденти (страхові, інвестиційні, дилерські компанії), які одержали ліцензію На­ціонального банку;

• юридичні особи, які уклали з уповноваженими банками угоди на відкриття пунктів обміну іноземної валюти;

• кредитно-фінансові установи-нерезиденти, в тому числі іноземні банки, які одержали індивідуальний дозвіл Національ­ного банку України на право здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України;

• валютні біржі або валютні підрозділи товарних чи фондо­вих бірж, які одержали ліцензію Національного банку на пра­во організації торгівлі іноземною валютою.

Центральним банком нашої держави є Національний банк України (НБУ), який було утворено у березні 1991 р. відповід­но до Закону "Про банки і банківську діяльність" на базі Україн­ської республіканської контори Держбанку СРСР. Основні функції Національного банку України:

• зберігання і використання золотовалютних резервів Украї­ни та інших державних цінностей, а також забезпечує плато­спроможність держави;

• представництво інтересів України у відносинах з цент­ральними банками та іншими фінансово-кредитними устано­вами зарубіжних країн та міжнародними валютно-фінансови
ми організаціями;

• здійснення обміну і розрахунків за наданими і одержани­ми державними кредитами і позиками, проведення операцій з централізованими валютними резервами, які надаються в його
розпорядження;

• регулює курс національної валюти щодо грошових оди­ниць інших держав.

Національний банк України є також головним органом ва­лютного контролю в державі, який:

• здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів;

• забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.

НБУ за досить незначний час перетворився у справжній по­важний центральний банк держави. Він опанував керівництво грошовим обігом, впровадив низку інструментів управління кредитним та валютним ринками, ринком цінних паперів. А технологія створеної та впровадженої власними силами систе­ми електронних розрахунків, за оцінками незалежних екс­пертів, стала найпередовішою серед країн Центральної та Східної Європи.

Залежно від конкретних завдань, що поставали перед Ук­раїною, в діяльності Національного банку можна умовно виді­лити три характерні етапи.

Перший етап припадає на 1991 р. — жовтень 1994 p., пе­ріод болісного пошуку цілісної концепції розбудови економіки нової незалежної держави, коли було закладено фундамент іде­ології Національного банку, визначено її головні орієнтири і пріоритети.

Другий етап, який розпочався після проголошення програ­ми макроекономічної стабілізації, охоплює часовий проміжок з жовтня 1994 р. до серпня 1996 р. Це був період суто прагма­тичних реформ, коли були створені і запущені в дію нові монетарні механізми, притаманні сучасній соціально-орієнтованій економіці.

Третій етап розпочався з вересня 1996 p., коли було введе­но гривню як повноцінну національну валюту України.