Сутність і види страхування у ЗЕД

Страхування — це система економічних відносин, що поля­гає в створенні за рахунок підприємств, організацій і населення спец­іального фонду для відшкодування збитків майнових, що зазнають­ся у результаті стихійного лиха й інших несприятливих випадкових явищ, а також для надання громадянам (їхнім родинам) допомоги під час різних подій у їхньому житті (досягнення визначеного віку, втрати працездатності, смерті і т.д.).

У світовій практиці прийнято називати несприятливі події, що можуть відбутися та в результаті яких можуть виникнути збитки, ризиками. ЗЕД пов'язана з різного роду ризиками, що підрозділяються на дві групи: залежні від діяльності підприємства (внутрішні), і не залежні від діяльності підприємства (зовнішні). Принципове розходження між ними полягає в тому, що на першу групу ризиків підприємство має можливість впливати, тобто вживати заходи щодо усунення джерела цих ризиків. На другу групу ризиків підприємст­во вплинути не може, тому що їхнє настання практично не зале­жить від його зусиль.

Необхідно виділити певні групи методів, які спрямовані на зменшення можливих збитків, що можуть бути викликані цими ризиками:

• страхування, тобто використання різних видів полісів, дого­ворів страхування, що застосовуються у міжнародних торгово-еко­номічних відносинах:
• хеджування як метод використання біржових ф'ючерсних контрактів і опціонів,
• застосування різних форм і методів розрахунково-кредит­них відносин, що зводять до мінімуму ризик неплатежу за постав­лені товари, чи неотримання товарів проти їхньої оплати;
• аналіз і прогнозування кон'юнктури (попиту, пропозиції, ціни) на зовнішньому ринку, планування і своєчасна розробка заходів за рахунок власних чи позикових коштів з метою уникнення можливих збитків, що викликані несприятливими кон'юнктурними змінами.
• інші методи.

До найважливіших особливостей страхування належить:

• цільове формування та використання коштів – коли матеріальна шкода компенсується лише в суворо обумовлених випадках i межах;
• ймовiрний характер виникнення зобов’язань – полягає в тому, що заздалегiдь невiдомi нi саме настання подiï, що приносить втрати, нi те, чийого конкретно iнтересу та якою мiрою вона торкнеться.

Важливою умовою страхування є наявнiсть у суб’єкта, який страхується матерiальноï зацiкавленостi у благополучному завершеннi заходу, що страхується.

У загальному випадку суб’єктом страхування є будь-який матерiальний iнтерес. Фiзична або юридична особа, яка страхує свiй iнтерес вiд будь-яких несприятливих чи непередбачених явищ, називається страхувальником. Головним обов’язком страхувальника є видiлення певних коштiв для створення фонду, з якого вiн має право отримати вiдшкодування у разі настання певних подiй, що приносять шкоду.

Виділяють три види страхування: майнове, особисте; відповідальності (рис. 8.1.)

	Страхування
Майнове	Особисте	Відповідальності
Вантажів(морське карго)	Громадян, які виїжджають за кордон	Автогромадянської
Суден (морське каско)	Громадян, які виїжджають за кордон, від нещасних випадків	Власників повітряних суден
Повітряних суден	Медичних витрат при виїзді за кордон	Перевізників
Автомобілем	Інші види	Виробників товарів І
Експортних кредитів		Професійної відповідальності (митних брокерів, юридичних, консультантів і фірм, приватних нотаріусів, аудиторів та інш.)
Перерв у виробництві або у комерційній діяльності		Інші види
Майна нерезидентів – від вогню та інш. небезпечностей
Майна у холодильних камерах
Інші види

Рис. 8.1. Класифікація видів страхування.

Серед майнових видів страхування найбільш часто у ЗЕД за­стосовують такі: страхування вантажів; страхування суден, авіасуден, автомобілів, страхування експортних кредитів; страхування майна резидентів за кордоном; страхування від вогню й інших не­безпек, тощо.

Особисте страхування, у якому об'єктом виступає життя, здоров'я чи доходи окремої людини. Варто виділити наступні види страхування, без яких неможливий розвиток, наприклад, міжнарод­ного туризму: комплексне страхування громадян, що виїжджають за кордон, а також їхнє страхування від нещасних випадків, медич­не страхування.

При страхуванні відповідальності об'єктом страхування є відповідальність за збиток третім особам (фізичним і юридичним). До цього виду у зовнішньоекономічній діяльності відносяться: автодорожня відповідальність (система "Зеленої карти"); відпові­дальність власників повітряних суден; відповідальність перевізників і професійної діяльності (митних брокерів, юридичних консультантів, аудиторів, приватних нотаріусів тощо).

Страхування автодорожньої відповідальності - є напрозповсюдженішим видом страхування відповідальності. Незважаючи на зу­силля по забезпеченню безпеки руху, збиток, що наносять керовані людьми автомобілі, величезний. Щорічно в дорожньо-транспортних подіях у світі гине понад 300 тис. чоловік і близько 2,5 млн. чоловік одержують травми і каліцтва. Тому страхування автодорожньої відпо­відальності в більшості розвинутих країн світу є обов'язковим. При цьому страховик оплачує фактичні витрати, котpi викликані страхо­вим випадком, однак не більше страхової суми, передбаченої дого­вором страхування.

Оскільки страхування відповідальності власників автотранс­порту має на меті захист жертв аварії, то в країнах з обов'язковим страхуванням потерпіла особа має право прямої заяви до страхувача цивільної відповідальності. Таким чином, у розпорядженні жертви пригод знаходяться два боржники, яких він може вибрати за своїм розсудом. Якщо виплату здійснює один з боржників, то потерпілий вже не може звернутися до іншого боржника.

Особливістю страхування відповідальності власників автотранспортних засобів є те, що тарифні ставки дуже диференційовані в залежності від потужності двигуна автомобіля, місцевості, де за­реєстрований автомобіль, стажу безаварійної їзди застрахованого й інших факторів.

Існує міжнародна система страхування цього виду відповідаль­ності, широко відома як "система Зеленої картки", що набрала сили 1 січня 1953 p. Одержала вона назву за колір і форму страхового полісу, що засвідчує укладання даного договору. В даний час число учасників цієї системи включає 36 країн, утому числі п'ять неєвропейських країн.

Об'єктом страхування відповідальності судновласників є зобов'язання стосовно шкоди життю і здоров'ю пасажирів, екіпажа й інших осіб, а також майну третіх осіб, що включає Інші судна, вантажі, особисті речі пасажирів і ек­іпажа. Страхування відповідальності судновласників здійснюється страховими компаніями, а також головним чином через клуби взаєм­ного страхування, створені в Англії в 1720 p. Зараз у світі діє близько 70 організацій подібного типу. Найбільший клуб взаємного страху­вання — Бермудська асоціація взаємного страхування, діяльність якої побудована на інтернаціональній основі.

Особливий вид страхування - страхування ризику, пов'язано­го з заподіянням шкоди навколишньому середовищу нафтопродуктами, що розлилися. Міжнародна конвенція про цивільну відповідаль­ність за збиток, заподіяний забрудненням нафтою (05.04.1969 p.), котра набрала сили в 1975 p., установила, що уряди держав, які приєдналися до неї, зобов'язані видавати кожному судну, що має на борту понад 2 тис.т. нафти, сертифікат наявності відповідного стра­хування чи інших фінансових гарантій. Без наявності такого серти­фіката судна не можуть перевозити нафту і нафтопродукти між портами країн, що підписали Конвенцію.

При страхуванні цивільної відповідальності авіаперевізника виділяють наступні види збитку, що покривається даним видом страхування:

• ушкодження, втрата чи знищення багажу і вантажу;
• смерть чи ушкодження здоров'я пасажирів;
• смерть, тілесне ушкодження чи майновий збиток, заподія­ний корпусом повітряного судна чи предметами, що випали з нього, третім особам на поверхні землі і поза повітряним судном.

Відповідальність авіаперевізника за перші два види збитку передбачена Варшавською конвенцією ІКАО 1929 р. з доповнення­ми, що були прийняті пізніше. Відповідно до цього документа авіаперевізник автоматично відповідає за збиток, якщо він мав місце під час авіаперевезення, тобто протягом того часу, коли вантаж пе­ребуває у віданні перевізника (на борті літака, аеродромі, а також поза аеродромом, якщо це викликано необхідністю навантаження, дос­тавки, перевантаження чи посадки літака за межами аеродрому).

Відповідальність за третій вид збитку регламентується Римсь­кою конвенцією ІКАО 1952 р. При цьому під третіми особами ро­зуміють фізичних і юридичних осіб, крім пасажирів, екіпажа й служ­бовців інших авіакомпаній.

Страхування відповідальності автоперевізників. Автоперевізник несе відповідальність за повну чи часткову втрату вантажу і збиток, заподіяний їм з моменту прийняття товару до моменту його доставки. Основні положення, що регламенту­ють взаємини між вантажоперевізником. відправником вантажу і вантажоодержувачем, містяться в Конвенції про договори між­народного дорожнього перевезення вантажів (КДПВ), що підписана в 1956 р. у Женеві і розроблена в рамках Комітету з внутрішнього транспорту Європейської економічної комісії ООН.

Об'єктом страхування відповідальності автоперевізника є його обов'язок з відшкодування збитку в зв'язку з можливими претенз­іями про компенсацію заподіяної шкоди з боку осіб, що уклали з перевізником договір про перевезення вантажів. Страхування відпо­відальності автоперевізника на відмінність від страхування автодорожньої відповідальності є добровільним видом страхування.

Договір страхування відповідальності при міжнародних переве­зеннях звичайно передбачає: відповідальність за фактичні ушкод­ження та/чи загибель вантажу і за непрямі збитки, пов'язані з цими обставинами: відповідальність за помилки чи недогляди службовців, що мали наслідками фінансові збитки в клієнтів: відповідальність автоперевізника перед митними органами; відповідальність перед третіми особами у випадку заподіяння шкоди вантажем.

Страхування може проводитися добровільно, на основі згоди сторін, а також в обов'язковому порядку, якщо це передбачено відпо­відним законодавством.

Створений страхувальниками фонд може формуватися за домовленістю мiж ними та керуватися спiльно. З часом формування страхового фонду почало здiйснюватися за допомогою заздалегiдь визначених внескiв. Керування цим фондом ускладнилося i все бiльш відокремлювалося вiд страхувальникiв, стаючи самостiйною сферою фiнансовоï дiяльностi. Цю дiяльнiсть здiйснює органiзацiя-страхувач, яка акумулює внески страхувальникiв та зобов’язується зазначеним у договорi особам відшкодувати збитки, що їх зазнано з непередбачених обставин.

Надалі страхування видiляється в особливу галузь застосування капiталу, метою якого стає не лише розподiлення збиткiв серед страхувальникiв, а ще й отримання прибутку. Набуває розвитку акцiонерна форма страхування, у якій страхувачами виступають органiзацiï, створенi у виглядi Акцiонерного товариства (АТ), що акумулюють значні суми (частину капiталу) у виглядi внескiв страхувальникiв.

Внески, що централізуються в страхувача та створюють основу страхового фонду, у міжнародній практиці звуться страховими преміями. Страхові премії становлять собою платню за прийняття страхувачем обов’язків з відшкодування збитків. Розмір страхових премій залежить, перш за все від міри по страховій операції і фіксується у спеціальному документі — страховому полісі.

Страховий поліс видається страхувачем страхувальнику і підтверджує укладення угоди страхування. Серед умов страхування, що встановлюються в полісі, вказуються конкретні ризики, за якими страхувач несе обов’язок відшкодування. При цьому під ризиком розуміється імовірна подія або сукупність подій, настання яких може спричинити для страхувальника збитки, від яких він бажає застрахуватися. Обов’язок страхувача щодо відшкодування збитків виникає лише при настанні страхової події, тобто застереженої у полісі події. Під час укладання страхового полісу проводиться страхова оцінка — визначення вартості майна, що приймається до страхування. Майно, як правило, страхується не на всю вартість.

За настання страхової події страхувач повинен сплатити конкретну суму страхового відшкодування, яка визначається, виходячи з розміру страхової суми та страхових збитків. Останні становлять матеріальні втрати, що їх зазнав страхувальник унаслідок страхового випадку. З відшкодування частини вартості понад страхову суму страхувач відповідальності не має. Ця частка самоутримання страхувальника, що, звичайно, висловлюється у відсотках до страхової оцінки, має назву франшизи. Вона широко використовується у міжнародній практиці як одна з умов страхування.

В Україні державний контроль за роботою страхових органі­зацій здійснює Укрдержстрахнагляд, робота якого регламентуєть­ся Законом України "Про страхову діяльність" від 07.03.96 р.