Міжнародні зв'язки у найновіший період

Даний етап у розвитку міжнародних економічних відносин називають епохою комп’ютерів, Інтернету (друга половина XX століття – початок XXI).

Як цілісна система світове господарство сформувалося в кінці XIX століття. Цьому передувало:

- завершення епохи географічних відкриттів, коли практично всі “білі плями” зникли з карти Землі;

- закріплення території землі за одним із національно-державних утворень;

- визнання цього утворення іншими державами.

Лише після завершення процесу формування світового господарства як сукупності національних економік, пов’язаних між собою системою мобільних факторів виробництва, став можливий розгляд міжнародних економічних відносин як визначального елементу надзвичайно складної і динамічної системи.

Соціальне ринкове господарство — не найкращий термін для позначення періоду, який почався після Другої світової війни і триває й нині. Першим завданням, яке постало перед світом відразу після закінчення війни, було відновлення зруйнованого господарства і конверсія (переведення, переорієнтація) гіпертрофованого військового виробництва на потреби розвитку в умовах мирного часу.

На початок 50-х років провідні країни Заходу з цим завданням уже впоралися. Важливу роль відіграли впровадження кейнсіанских рецептів економічної політики, плану Маршалла і Бреттон-Вудська система золотодоларового стандарту, що забезпечило вибухове зростання світової торгівлі. У СРСР відновлення розтяглося більш ніж на десятиліття, а конверсію так і не було остаточно проведено, оскільки країна втягнулася в глобальне протистояння — холодну війну і гонку озброєнь із США та іншими країнами Заходу.

50—60-ті роки на Заході — це період найбільш потужного і тривалого економічного піднесення за всю історію. Йому не перешкодив навіть крах колоніальної системи (за п'ятнадцять післявоєнних років практично всі колонії домоглися політичної незалежності). До двох повоєнних десятиліть на Заході часто застосовуються епітети: благословенні, золоті, срібні роки тощо. Стрімке економічне зростання в розгромлених ледве не вщент Німеччині і Японії, які досягли 7—12-відсоткового річного збільшення ВВП протягом півтора десятиліття, дістало назву економічного дива. Підтвердження цьому є стрімке зростання продуктивності праці у 50-60-х роках (табл. 3.2).

Таблиця 3.2. Темпи зростання продуктивності праці та ВВП на душу населення у післявоєнні роки

Роки	Темпи росту продуктивності праці, %	Темпи росту реального ВВП на душу населеня, %
1948-1966	3,2	2,2
1966-1973	2,0	2,0
1973-1981	0,7	1,1
1981-1987	1.5	1,8

У 50-60-ті роки панівне місце у структурі світового експорту, промисловому виробництві посідають економічно розвинені країни світу (табл. 3.3).

Таблиця 3.3. Розподіл сукупного ВВП, промислового виробництва та світового експорту за підсистемами світового господарств, %

Підсистема світового господарства	Частка у сукупному ВВП	Частка у світовому промисловому виробництві	Частка у світовому експорті
Економічно розвинені країни	72,2	66,5	74,8	56,5	61,3	66,8
Соціалістичні країни (без азіатських і Куби)	13,7	19,8	17,4	35,9	6,8	10,1
Країни, що розвиваються	14,1	13,7	7,8	7,6	30,5	21,4

Починаючи з 1960 року обсяги світової торгівлі виросли майже в 20 разів. Це в три рази перевищує рівень зростання ВВП за той самий проміжок часу. Така швидкість збільшення масштабів міжнародної торгівля є безпрецедентною в історичному контексті. В ретроспективі, зростання торгівлі в період між 1870 роком та початком Першої світової війни, який іноді називають першою хвилею глобалізації, становило приблизно половину від росту за період, який почався з 1950 року (табл. 3.4).

Таблиця 3.4. Світовий експорт та світовий ВВП, 1870-2005, млрд. доларів США, в цінах 1990 року

Показник			Середній ріст: 1870-1913				Середній ріст: 1950-2005
Експорт	50,3	212,4	3,4 %		5 817	8 043	6,2 %
ВВП	1 102	2 705	2,1 %	5 336	33 726	41 546	3,8 %
Експорт/ВВП	4,6 %	7,9 %	-	5,5 %	17,2 %	19,4 %	-

Саме в період 50-х років у найбільш благополучних країнах Заходу — США, Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Бельгії, Скандинавських та в деяких інших країнах — склалася соціально-економічна система, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій (страхування, пенсійне забезпечення, житлове кредитування — підтримка дітей, інвалідів, реабілітація тощо). Систему назвали соціальним ринковим господарством.

Найважливіша риса цієї системи — доступність практично всіх товарів і послуг (за винятком невеликої частини так званих елітарних, які не мають масових аналогів) для переважної більшості (75—90 %) населення. Завдяки цьому не лише виробництво, а й споживання безлічі товарів та послуг набуло масового характеру. У свою чергу, це дало поштовх до дальшого зростання виробництва. Тому систему соціального ринкового господарства ще називають суспільством загального масового споживання, або споживчим суспільством. Високий рівень споживання став базою для переходу до принципово іншої якості життя. Середня очікувана тривалість його в економічно розвинутих країнах сягнула 74—78 років у чоловіків і 76—81 року в жінок.

Однак двадцятилітнє процвітання змінилося на початку 70-х років великою економічною кризою, рушійними силами якої були крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове (для країн Заходу) підвищення цін на нафту і внутрішні суперечності споживчого суспільства. Ці суперечності полягають у тому, що високий рівень виробництва спирається на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу продуктивність праці, а високий рівень споживання підтримують за допомогою культивування гедоністських норм поведінки: ледарство, розслабленість, культ насолод тощо.

На початку 80-х років Захід знову охопила глибока економічна криза. Її подолали лише в середині 80-х років. Із цього часу починається відлік нового великого економічного піднесення, до якого вдалося приєднатися ще кільком десяткам країн у Південно-Східній Азії і Латинській Америці.

Завдяки досягнутим економічним успіхам у 90-х роках відносно безболісно відбулося об'єднання Німеччини і триває поступова економічна інтеграція Європи, що є закономірним кроком на шляху до загальної глобалізації економічних і соціальних процесів.

Радянська система планування народного господарства, з плином часу навпаки, переживала серйозні труднощі і в кінцевому підсумку зруйнувалася. У країнах колишнього радянського блоку почався перехідний період — трансформація в ринкову економіку і водночас реінтеграція у світ, який глобалізується. На початку XXI ст. чисельність населення, яке проживає у країнах з ліберальним ринковим режимом, досягла 28 %. У 1875 р. цей показник складав 8 % світового населення.

У другій половині XX ст. завершився демографічний перехід у Європі і Північній Америці. Показники народжуваності й смертності стабілізувалися на дуже низькому рівні. Зростання населення припинилося, а у деяких країнах (Франція, Німеччина, Скандинавські країни) пішло на спад. Він компенсується за рахунок так званої керованої міграції з Азії й Африки. Однак ця міграція створює чимало додаткових соціальних проблем. Ще однією проблемою стало стрімке "старіння" населення західних країн — зростання середнього віку тих, хто живе, збільшення частки літніх громадян (старших 65 років) у населенні. У деяких країнах вона вже перевалила за 20 % і наближається до 25 %.

Саме в цей час починається демографічний перехід в Азії, Африці і Південній Америці. Розрив між показниками смертності й народжуваності в зазначених регіонах виявився настільки великим, що населення почало зростати в геометричній прогресії (як і попереджав Т. Мальтус). За другу половину XX ст. населення Китаю зросло в 2,25 раза і перевищило 1250 млн осіб; населення Африки більш ніж потроїлося і перевищило 800 млн осіб; населення Індії зросло майже в чотири рази і перевищило 1 млрд осіб. Лише за ХХ століття чисельність населення збільшилась з 1,62 до 6,06 млрд. людей.

Лавиноподібне зростання населення стали називати " демографічним вибухом ". Воно породило безліч проблем. Головна з них полягає в тому, що бурхливе зростання населення сприяє консервації низького рівня економічного розвитку цих країн і веде до прискореного знищення невідтворюваних природних ресурсів. Тим самим посилюється глобальна екологічна криза, що виявляється вичерпанням деяких видів ресурсів і забрудненням навколишнього середовища. Головну відповідальність за розвиток "демографічного вибуху" несуть, звичайно, економічно розвинуті країни, на які припадає лише 20 % населення Землі і майже 80 % споживаних людством природних ресурсів.

Розвиток технологій, винахід комп'ютера, нова хвиля НТП, роботизація виробництва та ін. привели до прогресуючого витіснення фізичної праці з промисловості й сільського господарства. Основними сферами господарства у розвинутих країнах на початку XX ст. стали фармацевтика, зв'язок (передача інформації), програмування, кінобізнес, індустрія розваг, засоби масової інформації, інноваційний і дослідницький бізнес. Однак і так звані традиційні галузі (енергетика, нафтохімія, автомобілебудування та ін.) не втратили, а навіть зміцнили свої позиції.

На початок XXI ст. у сільському, лісовому і рибному господарстві економічно розвинутих країн залишалося працювати менш як 10 % працездатного населення (у слаборозвинутих країнах — більше ніж 50, у країнах із середнім рівнем економічного розвитку — 15—25 %). Відповідно цей сектор і дає не більш як 10 % ВВП.

У промисловості й будівництві у розвинутих країнах нині зайнято лише 20—25 % усіх працюючих (у слаборозвинутих — 25—35, у середньорозвинутих — близько половини) і виробляється не більше третини ВВП.

Більш ніж половина ВВП і від двох третин до трьох чвертей усіх зайнятих в економічно розвинутих країнах припадають на так званий третинний сектор — сферу послуг (у слаборозвинутих — менш ніж 15, у середньорозвинутих — 25—35 %). Така структура зайнятості й виробництва ВВП дала змогу деяким західним дослідникам зробити висновок про завершення індустріального етапу в розвитку США та інших країн і про перехід до постіндустріального.

Важливим чинником розвитку економіки стала інтеграція в різноманітних формах. Країни-сусіди з інтенсивним торговим обміном і приблизно зіставним рівнем господарського розвитку утворювали зони вільної торгівлі.

Наприклад, з 1 січня 1948 р. за рішенням урядів Бельгії, Голландії та Люксембургу, котрі перебували у вигнанні в Лондоні (1944 p.), було створено митний союз (відомий під назвою Бенілюкс). У рамках союзу вже в 1949—1950 pp. ввели обмеження на імпорт промислової продукції, а до середини 50-х років у межах Бенілюксу зняли перепони для вільного руху капіталів і міграції робочої сили.

За прикладом Бенілюксу вже на початку 1948 р. було створено митний союз "Франсітал" (Франція, Італія). Створення таких союзів вийшло за межі Європи. США і Велика Британія також у тому самому році ухвалили рішення про міжнародний контроль важкої промисловості Німеччини, створили міжнародну адміністрацію, куди ввійшли, крім представників названих країн, ще й представники Франції, Німеччини та країн Бенілюксу.

Такі самі економічні спілки виникають і на інших континентах: у 1945 р. утворилася Ліга арабських держав (ЛАД), яка охопила 20 країн, у 1948 р. — Організація американських держав (ОАД), до якої ввійшли 31 латиноамериканська держава, США і Канада та ін.

За даними ГАТТ/СОТ, у середині 90-х років XX ст. у світі було більш ніж 30 інтеграційних угруповань різного типу (зони вільної торгівлі, митні союзи "спільні ринки", економічні союзи). До них належали як середньорозвинуті, так і могутні інтеграційні угруповання (Європейський Союз, НАФТА, АСЕАН та ін.) у межах яких переміщення фінансових та трудових ресурсів було практично лібералізовано.

Європейський Союз було створено на основі злиття в 1967 р. органів трьох самостійних регіональних організацій: Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) — Франція, ФРН, Італія і країни Бенілюксу; Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) — Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу (1958); у 1973 р. до нього ввійшли Велика Британія, Ірландія, Данія, з 1981 р. — Греція, з 1986 р. — Португалія й Іспанія, з 1995 р. — Швеція, Австрія, Фінляндія; Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) — Велика Британія, Норвегія (в 1973 р. вийшла), Швеція, Данія, Австрія, Швейцарія і Португалія (1960 p.). У 1991 р. ЄС і ЄАВТ досягли угоди про створення Європейського економічного простору (ЄЕП), який об'єднав 18 країн від Арктики до Середземного моря. ЄАВТ — основний торговий партнер усіх країн ЄС (його частка становить 47 % експорту і 35 % імпорту ЄС).

У сучасний період розвитку інтеграції спектр міжнародних економічних організацій надзвичайно широкий. Кожна з них розв'язує своє коло питань, які стосуються світового ринку, але її рішення мають світовий характер. Якщо одна з них розв'язує своє коло питань, це є сигналом для початку ведення переговорів інших. Класичним прикладом цього є послідовність у розв'язанні питань з міжнародної заборгованості. Спершу та чи інша країна домовляється з МВФ і тільки після цього з нею можуть мати справу країни Паризького, Лондонського клубів, Світовий банк та ін. Сам же МВФ залежить в ухваленні рішень і у своїх діях від високорозвинутих країн із клубів G-7 або G-10.

Завдання для контролю знань студентів до теми 3

Контрольні запитання:

1. Висвітліть сутність міжнародних торговельних зв'язків держав стародавнього світу.

2. В чому особливість економічних відносин епохи феодалізму?

3. Охарактеризуйте сутність епохи Великих географічних відкриттів та їх вплив на розвиток міжнародних економічних відносин.

4. Вкажіть переваги і обмеження зовнішньої торгівлі періоду пер­вісного нагромадження капіталу.

5. Висвітліть особливості нового періоду розвитку економічних зв'язків.

6. В чому особливість світогосподарських зв'язків в найновіший період?

Тестові завдання: