З» Форма заповіту

Стаття 1247 ЦК передбачає загальні вимоги до форми заповіту, який має бути:

1) складений письмово, із зазначенням місця та часу його складання;

2) особисто підписаний заповідачем або особами, передбаченими СТ.207ЦК;

3) посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, зазначеними у статтях 1251-1252 ЦК.

Порушення зазначених вимог до форми заповіту тягне за собою його нікчемність (ст. 1257 ЦК).

Закон передбачає наступні вимоги щодо посвідчення заповіту но­таріусом:

- нотаріус посвідчує заповіт написаний власноручно заповідачем або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів;

- нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів влас­норучно або задопомогою загальноприйнятих технічних засобів. Та­кий заповіт має бути прочитаний заповідачем і підписаний ним. Крім того, у цих випадках вимагається посвідчення заповітів при свідках (ч. 2 ст. 1248 ЦК). Стаття 1253 ЦК передбачає й інші випадки посвід­чення заповітів при свідках. Закон вимагає при посвідченні заповіту присутність не менш як двох свідків. Свідками можуть бути особи з повною цивільною дієздатністю. Не можуть бути свідками:

нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчуєзаповіт;

спадкоємці за заповітом;

члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки зачитують заповіт вголос та ставлять свої підписи на ньому. Відомості про особу свідків заносяться у текстзаповіту (ст. 1253 ЦК).

Законодавцем вводиться можливість посвідчення секретного за­повіту (ст. 1249 ЦК), яким є заповіт, що посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповідач подає його нотаріусу в за­клеєному конверті, на якому має бути особистий підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті напис про посвідчення, скріплює печат­кою і в присутності заповідача вкладає його в інший конверт та опе-

384

чатує. Заповіт може бути будь-коли змінений, доповнений або скасо­ваний заповідачем.

Після смерті заповідача, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту і по­відомляє про це членів сім'ї та родичів спадкодавця. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт із за­повітом та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складаєть­ся протокол, який підписується нотаріусом та свідками. Весь зміст за­повіту нотаріус записує у протоколі (ст. 1250 ЦК).

Закріплюючи у вигляді загального правила посвідчення заповіту у нотаріуса, законодавець у той же час широко визначає коло випадків, коли заповіти, засвідчені уповноваженими на це посадовими, службови­ми особами, прирівнюються до нотаріальних (статті 1251,1252 ЦК).

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

1. Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, ін­шому стаціонарному закладі охорони здоров я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черго­вим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

2. Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, посвідчений ка­пітаном цього судна.

3. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, посвідчений начальником цієї експедиції.

4. Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робіт­ника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбов­ця посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

5. Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, посвідчений начальником місця позбавлення волі.

6. Заповіт особи, яка тримається під вартою, посвідчений началь­ником слідчого ізолятору.

Заповіт складається у двох примірниках, один з яких зберігається у нотаріальній конторі, другий видається заповідачу.

Заповіт не може підписувати особа, на користь якої він складений.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є за­повідач тією особою, від імені якої складено заповіт, правомірність заповідальних розпоряджень (крім секретного заповіту) та дієздат­ність заповідача.

Нотаріус має відмовити у посвідченні заповіту, якщо в ньому міс­тяться незаконні розпорялження або якщо заповідач є недієздатною особою. Не може бути посвідчений заповіт, якщо заповідач перебу-

ває у такому стані, що не усвідомлює значення своїх дій (наприклад, заповідач тяжко хворий).

Нотаріус не повинен вимагати документи чи будь-які інші докази належності заповідачеві майна, стосовно якого складається заповіт. Цей факт з'ясовується вже після смерті заповідача, тобто на момент відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена за­коном щодо вкладів у банках (фінансових установах). Вкладник мо­же залишити розпорядження безпосередньо банку (фінансовій) уста­нові про те, кому він залишає вклад у разі своєї смерті. Це розпо­рядження може бути зроблене у формі напису на обліковій картці вкладника. Підпис вкладника посвідчується завідуючим відповідним відділенням банківської установи. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, тобто чи скла­дений заповіт щодо цього вкладу, чи ні. Заповіт, складений після то­го, як було зроблене розпорядження банківській (кредитній) устано­ві, повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосуєть­ся усього майна заповідача (ст. 1228 ЦК).

У різноманітності форм вираження волі заповідача предметно втілений принцип свободи заповіту, який забезпечується додержан­ням таємниці здійснюваних нотаріальних дій, у тому числі й таємни­ці заповіту (ст. 1255 ЦК). Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує за­повіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини роз­голошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. За розголошення як самої таємниці складання заповіту, так і таємниці його змісту нотаріуси та уповнова­жені на здійснення нотаріальних дій посадові особи несуть встанов­лену законом відповідальність. Наприклад, приватний нотаріус може бути позбавлений ліцензії на зайняття нотаріальною діяльністю, вик­лючений із нотаріальної палати. Крім цього, на нього може бути по­кладений обов'язок відшкодувати клієнту заподіяні цим збитки та відшкодувати моральну шкоду.

Законодавець закріпив право спадкоємців після відкриття спадщи­ни самим здійснити тлумачення змісту заповіту. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до загальних вимог щодо тлумачення змісту правочину (ст. 1256 ЦК).

§ 4. Особливості заповідальних розпоряджень заповідача

До таких відносяться: підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК); заповідальний відказ (статті 1237-1239 ЦК); покладання (ст. 1240 ЦК); встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК); призначення виконавця заповіту (статті 1286-1295 ЦК).

У чаповіті можуть бути тим чи іншим способом не тільки визнане-

386

ні основний спадкоємець або спадкоємці, а й призначений запасний спадкоємець. Шдпризначення спадкоємця застосовується на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спад­щини; не прийме її; відмовиться від її прийняття; буде усунений від права на спадкування; у разі відсутності умов, визначених у заповіті (ст. 1242 ЦК).

Попризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, зазначе­на уст. 1222 ЦК.

Підпризначення спадкоємця відрізняється від спадкування за пра­вом представлення, спадкової трансмісії та прирощення спадкових часток. Питання про співвідношення підпризначення спадкоємця із спадкуванням за правом представлення може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помре до відкриття спадщини, тобто раніше спадкодавця. Тоді після відкриття спадщини до спадкування заклика­лися б онуки та правнуки спадкодавця, які спадкують частку їх по­мерлого батька (матері), але спадкодавець підпризначив йому спад­коємця на цей випадок, який до цих прямих низхідних не відно­ситься. За чинним законодавством до спадкування буде закликатися підпризначений спадкоємець.

Співвідношення підпризначення спадкоємця із спадковою транс­місією може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помре після відкриття спадщини. Питання розмежування проводиться залежно від того, відмовився основний спадкоємець до своєї смерті від спад­щини чи помер, не встигнувши її прийняти. У першому випадку до спадкування закликається підпризначений спадкоємець, у другому -спадкоємці того спадкоємця, який помер, не встигнувши прийняти спадщину, тобто відбувається спадкова трансмісія.

Що ж стосується співвідношення підпризначення спадкоємця з прирощенням спадкових часток, то якщо основному спадкоємцеві, який відмовився від спадщини, був підпризначений спадкоємець, прирощення спадкових часток не відбувається, До спадкування за­кликається підпризначений спадкоємець.

До числа особливих заповідальних розпоряджень заповідача нале­жить і заповідальний відказ (легат). Заповідач покладає на спадко­ємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання на користь од­нієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимагати його виконання, Відказоодержувачами можуть бути як осо­би, що входять, так і які не входять у коло спадкоємців за законом. Таким чином, в силу легату між спадкоємцем і відказоодержувачем (легатарієм) виникає зобов'язання, у якому легатарій виступає як кредитор, а спадкоємець як боржник, Право вимоги має відказоодер-жувач до спадкоємця з часу відкриття спадщини.

Предметом заповідального відказу може бути передання відказо-одержувачу у власність або за іншим речовим правом майнового пра­ва або речі, що входить або не входить до складу спадщини (ч, 1 ст. 1238 ЦК).

Якщо спадкоємець, на якого покладене виконання легату, помре до відкриття спадщини або відмовиться від неї, обов'язок виконання легату переходить на інших спадкоємців, які отримали цю частку. Якщо до відкриття спадщини помирає легатарій, заповідальний від-каз втрачає силу. Якщо ж легатарій помирає після відкриття спадщи­ни, права та обов'язки відказоодержувача припиняються з його смер­тю і не можуть бути передані ним у спадщину, якщо інше не передбачено спадкодавцем, який залишив заповідальний відказ.

Тим не менш, у момент відкриття спадщини на боці легатарія ви­никає право вимагати виконання зобов'язання від спадкоємця, обтя-женого легатом. Це право треба відрізняти від права на прийняття спадщини, яке в момент відкриття її виникає тільки на боці заклика­них до спадкування спадкоємців. Доля легату в даному випадку (смерті легатарія після відкриття спадщини) залежить від змісту пра­ва, яке належало легатарію, а також від того, чи носять відносини що­до виконання легату між спадкоємцем та відказоодержувачем трива­лий характер чи ні.

Спадкодавець має право встановити сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (ст. 1246 ЦК). Якщо, наприклад, на спадкоємця, до якого перейшов жилий будинок, заповідач поклав обо­в'язок надати відказоодержувачу право довічного користування цим будинком або його частиною, то смерть легатарія після відкриття спадщини і після того, як почалося користування будинком або його частиною, потягне припинення заповідального відказу. У даному ви­падку сервітут, який виник на боці легатарія, носить особистий ха­рактер і зі смертю легатарія припиняється.

У той же час перехід права власності на будинок до іншої особи в силу притаманного сервітуту права прямування (ст. 401 ЦК) не тягне припинення права довічного користування. Так, якщо спадкоємець, який отримав у спадщину будинок, продасть чи подарує його іншій особі, відказоодержувач зберігає право користування цим будинком або його частиною відповідно до змісту легату. Але якщо спадкода­вець поклав на спадкоємця обов'язок передати легатарію будь-яку річ у власність, то у разі смерті легатарія після відкриття спадщини його спадкоємці мають право вимагати від спадкоємця, обтяженого легатом, його виконання, тобто передачі їм цієї речі у власність.

Правила ч. 1 ст. 1224 ЦК щодо негідних спадкоємців, які усуваю­ться від права на спадкування, застосовуються і до відказоодержува-чів (ч. 6 ст. 1224 ЦК). Якщо відказоодержувач шляхом умисних про­типравних дій, які підтверджені судом, сприяв складанню на його користь заповідального відказу, то він на нього права не має.

Заповідальний відказ підлягає виконанню лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до спадкоємця, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на цю частку (ч. 3 ст. 1238 ЦК). Якщо заповідальним відказом обтяжений спадкоємець, який має право на обов'язкову частку, то відказ підлягає виконанню лише у тій частці, в якій спадкове майно перевищує обов'язкову частку.

Якщо відказоодержувач відмовився від права, що обумовлене на його користь у легаті, то воно переходить до спадкоємця за запо­вітом, на якого було покладено виконання заповідального відказу.

Відповідно до ст. 1240 ЦК заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру. Таке розпорядження називається покладанням. Якщо такі дії носять майновий характер, то до покладання застосовуються правила про легат. Визначення особи, яка може вимагати від спадкоємця здійснення відповідних дій, зале­жить від характеру певної мети, що має бути досягнута. Це може бути і орган місцевого самоврядування, і громадська організація, і іні­ціативна група громадян. Наприклад, на спадкоємця покладений об­ов'язок здійснити певний ритуал поховання спадкодавця та увічнен­ня його пам'яті. Заповідач може зобов'язати поховати його із додер­жанням релігійних обрядів, вчинити після похорон поминки, збу­дувати на могилі певний пам'ятник. Ці розпорядження підлягають виконанню лише у межах дійсної вартості спадкового майна. За всіх обставин вказані розпорядження не повинні виходити за межі розум­ного і відповідати звичаям даної місцевості. Заповідач може покласти на спадкоємця обов'язок вчинення певних дій загальнокорисного ха­рактеру.

До особливих заповідальних розпоряджень спадкодавця відно­ситься призначення виконавця заповіту. Виконання покладається на призначених у заповіті спадкоємців. У той же час виконання заповіту може бути покладено і на спеціальну особу, яка не є спадкоємцем. Та­ка особа називається виконавцем заповіту. Для цього вимагається письмова згода виконавця, яка виражається на тексті самого заповіту або додається до нього. Заява про згоду бути виконавцем заповіту по­дається нотаріусу за місцем відкриття спадщини після смерті заповід­ача (ст. 1289 ЦК). Виконавець заповіту може відмовитись від здійс­нення своїх повноважень, але повинен негайно повідомити спад­коємців про таку відмову. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх поЕНОважень у разі необхідності вчинення невід­кладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадко­ємцям. За збитки, завдані ним у зв'язку з невиконанням вимог, вико­навець заповіту несе відповідальність. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, вираже­ної у заповіті.

Виконавець заповіту може бути призначений заповідачем, спадко­ємцями, нотаріусом.

Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з пов­ною дієздатністю або юридичній особі. Якщо заповіт складено на ко­ристь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено комусь із них. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання запо-

віту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за запо­вітом (ст. 1286 ЦК).

Спадкоємці можуть звернутися з позовом про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повно­важень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача. Спадкоємці також мають право обрати виконавця з числа спадкоєм­ців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту; особа, яка була призначена запо­відачем, відмовилася від виконання заповіту; була усунута від вико­нання заповіту. Якщо спадкоємці не змогли досягти згоди щодо при­значення виконавця заповіту, він може бути призначений судом на вимогу одного з них (ст. 1287 ЦК).

У таких же випадках, а також коли призначення виконавця запо­віту потребують інтереси спадкоємців, він може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту має право здійснювати всі дії, необхідні для його виконання. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщи­ни. Дії виконавця заповіту контролюють спадкоємці. Після виконан­ня заповіту виконавець заповіту подає спадкоємцям звіт про вико­нання своїх повноважень. Спадкоємці мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають ЦК, іншим законам або порушують інтереси спадкоємців. До вимог про визнан­ня неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік (ст. 1293 ЦК).

Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен по­вернути нотаріусу виданий йому документ. Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Спадкодавець може визначити у заповіті певне майно (в натурі або у грошах), яке має право одержати виконавець заповіту із складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень. Якщо плата не визначена заповіда­чем, вона визначається за домовленістю виконавця заповіту та спад­коємців, а в разі спору - судом. Виконавець заповіту має право вима­гати від спадкоємців відшкодування витрат, зроблених ним для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту (ст. 1291 ЦК).