Листопада 1963

Дорога Сейді.

Я тобі казав неправду. Гадаю, вже якийсь час ти це підозрювала. Гадаю, ти задумала приїхати сьогодні рано. Саме тому ти не побачиш мене, аж поки не закінчиться візит ДжФК до Далласа, тобто до післязавтра.

Якщо все піде так, як я сподіваюсь, у нас попереду довге й щасливе життя разом в іншому світі. Спершу тобі там буде дивно, але я думаю, ти швидко звикнеш. Я тобі допомагатиму. Я кохаю тебе і саме тому не можу дозволити тобі включатися до цієї справи.

Будь ласка, вір мені, прошу, будь терплячою і, прошу, не дивуйся, якщо побачиш моє ім’я і фото в газетах — якщо все піде так, як я хочу, щоб воно пішло, саме це, либонь, і станеться. Понад усе прошу: не намагайся мене розшукати.

З усією моєю любов’ю

Джейк.

P. S. Спали це.

Я склав своє предметне життя в ролі Джорджа Емберсона до багажника мого крилатого «Шеві», встромив у двері записку для фізіотерапевтки і поїхав геть з важким серцем, сповненим ностальгії. Сейді виїхала з Джоді навіть раніше, аніж я підозрював — удосвіта. Я відплив від «Едемських перелогів» о дев’ятій. Вона причалила свого «Жука» до бордюру о чверть на десяту, прочитала записку, що відміняла сеанс терапії й відімкнула двері своїм ключем. Притулений до валика друкарської машинки стирчав конверт з написаним на ньому її іменем. Вона розірвала його, прочитала мого листа, сіла на диван перед сліпим телевізором і заплакала. Вона все ще плакала, коли з’явилася терапевтка… але лист, як я й просив, вона спалила.

Майже цілком тиха лежала Мерседес-стрит під затягнутим хмарами небом. Дівчаток-стрибунок не вбачалося в наявності — мабуть, у школі, захоплено слухають розповідь вчителя про близький приїзд президента, — але, як я й сподівався, оголошення ПІД ОРЕНДУ знову було приколото до поручнів хиткого ґанку. З номером телефону. Проїхавши до стоянки під складом «Монтгомері Ворда», я подзвонив по ньому з будки біля вантажного дебаркадера. Я не сумнівався, що той, хто відповів мені лаконічним «йоп, Меріт слухає», це той самий чолов’яга, котрий здавав в оренду дім № 2703 Лі й Марині. Я ніби знов побачив його капелюх «Стетсон» і вигадливо розшиті чоботи.

Я пояснив йому, чого хочу, і він розреготався, не повіривши.

— Я не здаю потижнево. То добрий дім, тамтий, партнере.

— Халупа, — перебив я. — Я був усередині. Знаю.

— Зачекайте-но, к чортовій…

— Ні, це ви зачекайте. Я пропоную вам п’ятдесят баксів, щоб перекантуватися у вашій халупі тільки цей вікенд. Це майже місячна орендна плата, і ви зможете знову виставити там своє оголошення вже наступного понеділка.

— Навіщо б вам…

— Тому що приїздить Кеннеді і всі готелі в Далласі й Форт-Ворті переповнені. Я подолав далеку дорогу, щоби його побачити, і не збираюся отаборюватися у Ярмарковому парку[651]чи на Ділі-Плазі.

Я почув «клац» і гудіння полум’я запальнички, Меріт закурив, обдумуючи мою пропозицію.

— Гайнуємо час, — промовив я. — Тік-так.

— Як вас звати, партнере?

— Джордж Емберсон. — Я вже жалів, що зателефонував, а не просто зайшов і оселився там. Я вже було мало не вирішив саме так і зробити, проте візит копів з департаменту поліції Форт-Ворта був останнім, чого я потребував. Я не сумнівався, що мешканцям вулиці, де іноді, відзначаючи свята, підривають курей, загалом насрати на сквотерів, але краще убезпечитися, ніж потім жаліти. Я вже не просто кружляв навкруг карткового домика; я в ньому жив.

— Я буду перед домом за півгодини, сорок п’ять хвилин.

— Я буду всередині, маю ключ.

Знову тиша. А тоді:

— Звідки він у вас?

Я не мав наміру клепати на Айві, навіть якщо вона вже живе в Мозеллі.

— Від Лі. Лі Освальда. Він мені його дав, щоб я міг заходити, поливати його квіти.

— У цього мізерного нікчемахи були квіти?

Я повісив слухавку й поїхав назад до № 2703. Мій тимчасовий орендодавець, либонь, умотивований цікавістю, прибув у своєму «Крайслері» всього через п’ятнадцять хвилин. У «Стетсоні» й розцяцькованих чоботах. Я сидів у передній кімнаті, прислухаючись до сварливих привидів ще живих людей. Вони мали, що розказати, і то багато всякого.

Меріт хотів вивідати в мене про Освальда — а чи він насправді чортів комманіст? Я сказав, що ні, він доброчесний хлопець з Луїзіани, який зараз працює в такому місці, з якого в п’ятницю добре буде видно президентський кортеж. Я сказав, що сподіваюся, що Лі дозволить мені розділити з ним таку зручну точку спостереження.

— Курв’ячий Кеннеді! — Меріт ледь не кричав. — От він-то точно комманіст! Хтось мусив би пристрелити цього сучо’о си’а, щоб і не сми’нувся.

— Доброго вам дня на сьогодні, — промовив я, прочиняючи двері.

Він пішов, але явно нерадісний. Цей чолов’яга звик до улесливих, запопадливих квартиронаймачів. На потрісканій, розкришеній бетонній доріжці він обернувся.

— Ви залишите будинок в такому ж гарному стані, в якому його побачили, чуєте?

Я роззирнувся у вітальні з її затоптаним килимом, потрісканим тиньком, єдиним проваленим кріслом.

— Без проблем, звісно, — гукнув я.

Я сів і знову спробував налаштуватися на привидів: Лі й Марину, Маргариту і де Мореншильда. Натомість запав у свій черговий раптовий сон. Прокинувшись, я вирішив, що лічилка звучить у моєму затухаючому сновидінні.

«Леді люблять ТАНЦЮВАТИ! Чарлі Чаплін їх ЗНІМАТИ!»

Вона не зникла, коли я розплющив очі. Я підійшов до вікна і визирнув. Дівчатка-стрибунки повищали й постаршали, але це були вони, та сама Жахлива Трійця. Та, що посередині вся поцяткована, хоча на вигляд їй ще роки чотири не вистачало до підліткового акне. Мабуть, то в неї червона висипка.

«Салют кап’таану!»

«Принцесі салют», — промурмотів я і пішов до ванної сполоснути обличчя. Кран вивергнув іржаву воду, проте достатньо прохолодну, щоб мені остаточно пробудитися. Замість розбитого колишнього годинника, на руці в мене був тепер дешевий «Таймекс», який показував, що вже пів на третю. Голоду я не відчував, але розумів, що все-таки мушу щось з’їсти, тому поїхав до «Барбекю містера Лі». Повертаючись звідти, я заїхав до аптеки по той порошок від головного болю. І ще купив собі пару романів Джона Д. Макдоналда в паперових обкладинках.

Дівчаток-стрибалок не було. Зазвичай бурхлива Мерседес-стрит дивно притихла. «Як п’єса перед підняттям завіси для третього акту», — подумав я. Зайшовши в дім, я поїв, проте, хоча смажені реберця були ніжними й соковитими, більшу частину їх я потім викинув.

Я намагався заснути у великій спальні, але надто живими були там привиди Лі й Марини. Незадовго перед північчю я передислокувався до маленької спальні. Пастельні дівчатка Розетти Темплтон все ще залишалися на стінах і якимсь чином їхні одностайні зелені сукенки («лісова зелень», мабуть, улюблений олівець Розетти) та великі чорні бутси діяли заспокійливо. Я подумав, що Сейді теж усміхнулася б цим дівчаткам, особливо тій, що в короні Міс Америки.

— Я кохаю тебе, серденько, — прошепотів я і заснув.

21/11/63 (Четвер)

Снідати мені хотілося не дужче, ніж хотілося вчора обідати, але об 11:00 організм почав відчайдушно вимагати кави. Здавалося, мене задовольнить не менше галона. Я вхопив одну з моїх новеньких книжок — «Хрясни великими дверима»[652], так вона називалася — і поїхав до «Щасливого яйця» на Бреддок-гайвей. За шинквасом працював телевізор, і я подивився новини про те, що ось-ось розпочнеться візит Кеннеді до Сан-Антоніо[653], де його мусить зустріти Ліндон і леді «Божа Корівка» Джонсон[654]. До компанії приєднаються також губернатор Техасу Джон Коннолі зі своєю дружиною Неллі.

Сюжет про президента з дружиною, що прямували летовищем авіабази Ендрюз у Вашингтоні до блакитно-білого президентського лайнера, коментувала репортерка, яка, здавалося, ось-ось від щастя напудить собі в трусики, описуючи підкреслену «недбало-елегантним беретом вишукану зачіску» Джекі та досконалі лінії «створеного її улюбленим дизайнером Олегом Кассіні комплекту з сукні та сорочки під поясок». Можливо, Кассіні[655]дійсно був її улюбленим дизайнером, але я знав, що в місіс Кеннеді на літаку припасено інший комплект. Дизайн цього було розроблено Коко Шанель. Полуничного кольору шерстяний костюм з чорним комірцем. Ну й, звісно ж, його вінчав крихітний рожевий капелюшок. Цей костюм чудово гармоніюватиме з трояндами, які їй вручать в аеропорту «Лав Філд», хоча не пасуватиме тій крові, яка забризкає їй спідницю, панчохи й туфлі.

Повернувшись на Мерседес-стрит, я зайнявся читанням куплених романів. Я чекав, що опірне минуле виплюне мене, мов набридливу мушку — або дах впаде, або вигрібна яма розчахнеться під будинком № 2307, і він провалиться глибоко під землю. Я почистив револьвер, зарядив, потім розрядив і почистив його знову. Я дуже сподівався, що западу в черговий раптовий сон — бодай час минатиме непомітно, — проте цього не трапилося. Повільно тяглися хвилини, неохоче згромаджуючись у години, і кожна підносила Кеннеді трохи ближче до перехрестя Х’юстон-стрит і В’язової вулиці.

«Жодних раптових засинань сьогодні, — думав я. — Натомість це почнеться завтра. Коли настане критичний момент, я просто впаду непритомний. А очі розплющу, коли справу буде зроблено, коли минуле вже себе захистить».

Так могло й справді статися. Я це розумів. А якщо так станеться, мені треба буде приймати рішення: знайти Сейді й оженитись на ній або повернутись назад і розпочати все знову. Міркуючи про це, я второпав, що ніякого рішення приймати не треба. Я не маю сил повертатися й розпочинати все знову. Хоч так, хоч сяк, а проти правди нікуди. Останній набій звіролова.

Того вечора Кеннеді, Джонсони й Коннолі мали вечерю в Х’юстоні, яку на їх честь влаштувала Ліга громадян латиноамериканського походження. Страви подавали аргентинські: ensalada rusa та м’ясо, знане, як guiso [656]. Після вечері промову оголосила Джекі — іспанською. Я вечеряв заздалегідь купленим бургером і картопляними чипсами… тобто намагався їсти. Куснувши пару разів, я й цю їжу відніс до сміттєвого бака позаду будинку.

Прочитав обидва романи Макдоналда. Подумав, чи не дістати з багажника власну незавершену книгу, але думка про те, щоб її перечитувати, відгукнулась нудотою. Тож я просто сидів у напівпроваленому кріслі, поки надворі зовсім не стемніло. А тоді пішов до маленької спальні, де колись були спали Розетта й Джун Освальд. Ліг, скинувши взуття, але одягнений, підклавши собі під голову подушку, взяту з крісла у вітальні. Двері я залишив прочиненими і світло у вітальні ввімкнутим. При його жеврінні я міг бачити намальованих тут пастеллю дівчаток у зелених сарафанчиках. Я розумів, що попереду в мене ціла ніч, протягом якої щойно перебутий довгий день здасться коротким; я так і лежатиму там без сну, з ногами, що звисають з кінця ліжка ледь не до підлоги, допоки перше світло дня двадцять другого листопада не почне просочуватися крізь вікно.

І ніч таки довго тягнулася. Мене мучили усілякі «а що як» й «аби ж то» та думки про Сейді. Ці мучили найгірше. Туга за нею, бажання бути з нею сягали в такі глибини, де вчувалися вже на рівні фізичного болю. В якийсь момент, певне, вже далеко по півночі (я перестав позирати на годинник; повільний рух стрілок вганяв мене у ще більшу депресію), я запав у сон, бездонний, без сновидінь. Бозна, як довго я міг проспати наступного ранку, якби мене не розбудили. Хтось делікатно мене торкнувся.

— Нумо, Джейку. Розплющуй очі.

Я слухняно розплющив очі, але, уздрівши, хто сидить біля мого ліжка, подумав спершу, що бачу сон. Та потім простягнув руку, торкнувся холоші її вицвілих синіх джинсів і відчув під пальцями цупку тканину. Волосся вона мала підв’язане вгору, обличчя майже без гриму, спотворена ліва щока ясно видна, просто впадає в очі. Сейді. Вона знайшла мене.