Особливості соціологічних поглядів К. Маркса та М. Вебера

К. Маркса слушно називають найвпливовішим соціальним мислителем XIX ст. Цьому століттю революцій відповідав революційний характер марксистської теорії. Вона виросла з просвітницьких, гуманістичних ідей: створити усім людям гідні умови життя, забезпечити прогресивні зміни суспільного устрою, відкрити і використати закони його розвитку. К. Маркс заклав основи матеріалістичного напряму в соціології. Він наполягав на тому, що соціологічна теорія має ґрунтуватися на життєвій реальності індивідів, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мають виробляти продукцію, а тому вступають у певні виробничі відносини. Вони творять свої ідеї та погляди, виходячи з певної соціальної структури, в якій живуть, а зі зміною конкретних обставин змінюється і їхня свідомість (мораль, релігія, ідеологія тощо).

Разом з тим розум не є пасивним продуктом конкретно-історичного середовища, він активний у відображенні та перетворенні матеріального світу. Звідси, за К. Марксом, для соціолога першорядним є з'ясування впливу на людей матеріальних умов життя і можливостей зворотного впливу людей на ці умови. Акцент робиться на економічні фактори суспільних явищ, емпіричне обґрунтування соціально-філософських висновків, хол істинний підхід.

Ключова категорія Марксової матеріалістичної соціології — спосіб виробництва. Люди вступають у необхідні, не залежні від їхньої волі відносини, які разом з рівнем розвитку продуктивних сил конкретного суспільства становлять його базис. Останній зумовлює характеристики надбудови: політичні та юридичні інститути, способи мислення, ідеологію, тобто форми суспільної свідомості. Індивіди народжуються в суспільстві з певним способом виробництва, відносинами власності, а отже, і з відповідним класовим розшаруванням. Це зумовлює їх загальну поведінку. Зрештою, суспільні групи є втіленням економічних категорій, класових відносин та інтересів. Це насамперед "соціальні істоти", вплетені в соціально-класові відносини, а тому підпорядковані імперативам історичного процесу.

Рушієм історії є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, де перші визначають науково-технічний рівень, продуктивність праці, організацію суспільного виробництва, а другі — переважно відносини власності та розподілу. Історичний розвиток залежить від руху продуктивних сил.

Аналіз капіталізму середини XIX ст. був для Маркса спробою економічної інтерпретації суспільства і людської історії в цілому. Рушієм динаміки соціальних змін є розв'язання суперечності, що постійно відтворюється, між продуктивними силами, що невпинно прогресують, і відставанням виробничих відносин. Люди трансформують своє соціальне середовище, удосконалюють суспільні відносини. Класова інтеграція і самосвідомість перетворюються на головний фактор подолання застарілих виробничих відносин, а отже, класова боротьба є рушійною силою історії.

К. Маркс виокремив чотири способи виробництва: азійський" античний, феодальний і капіталістичний. Всі вони розвивалися та змінювали один одного через антагоністичні суперечності, на зміну останній антагоністичній формації має прийти неантагоністична — комуністична, що ознаменує кінець передісторії людства.

Соціологічна система М. Вебера — видатного німецького соціолога кінця XIX — початку XX ст. — належить до перших систем так званої гуманістичної соціології. Сам він називав її "розуміючою". Головна особливість останньої полягала в її анти позитивістській спрямованості. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є речами, які слід вивчати за допомогою методів природничих наук. Навпаки, особливий онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших — відмінних від природознавства — стандартів науковості. У визначенні свого предмета, тобто соціальної взаємодії, гуманістична соціологія не додержується постулатів психологізму або соціологізму. Вона концентрує увагу на меті поведінки і на тому, як індивіди тлумачать власні дії та дії інших. М. Вебер виходить з того, що дійсність, вивченням якої займається соціальна наука, складається з численної кількості елементів, ознак, факторів, явищ. За своїм характером вона аморфна, неупорядкована, хаотична. Завданням соціальної науки (її соціолог називає наукою про дійсність) є розуміння життя в його своєрідності, з'ясування культурної значущості суспільних явищ у їхньому специфічному вигляді, причин історичної своєрідності їх. До того ж наукове пізнання М. Вебер вважає галуззю, де хаотична дійсність раціонально упорядковується.

З усієї різноманітності емпіричної дійсності предметом наукового пізнання може стати, за М. Вебером, тільки частина її, істотна і важлива для мети дослідження. Критерієм такого вирізнений не може бути емпірична регулярність, оскільки, підкреслює німецький учений, не є важливим те, що лише регулярно повторюється. Таким критерієм можуть бути релігійні, моральні, естетичні, політичні та інші цінності певної культури. Тільки завдяки співвіднесенню з ними конкретний фрагмент дійсності стає значущим для наукового дослідження. Емпірична реальність постає як "культура", а поняття культури є ціннісним поняттям.

Ідеї, що панують у суспільстві, сприяють формуванню ціннісної позиції дослідника. Цінності культури впливають на вибір дослідницької проблематики, добір емпіричного матеріалу, можуть стати предметом соціальної науки, наукової критики. Отже, за М. Вебером, соціальна наука про дійсність тісно пов'язана з поза-науковими цінностями.

Вебер розрізняє історичні та соціологічні ідеальні типи, (беручи до уваги відмінність їх за мірою узагальнення. Історичні ідеальні типи, як правило, локалізовані в часі й просторі, соціологічні — більш абстрактні. Прикладами перших є такі понятійні конструкції, як "капіталізм", "середньовічне місто" та ін., других — "церква", "легітимний порядок", "бюрократія" тощо.

Конструювання ідеальних типів — творчий акт, за допомогою якого формується специфічний образ дійсності. Це й робить її більш осмисленою та зрозумілою для дослідника. Отже, ідеальні типи являють собою незамінний евристичний інструмент соціальної науки.