Диференціація та інтеграція як тенденції розвитку екологічного права

У зв’язку з досліджуваним у цій статті питанням слід згадати слова М. Кельмана, що для розвитку юридичної науки характерні дві протилежні тенденції: «одна тенденція спрямована на інтеграцію політико-правових знань, їх об’єднання в загальній системі та розкриття їх взаємозв’язків, інша - на диференціацію політико-правових знань, їх подальше розгалуження, відокремлення одних галузей політико-правових знань від інших. Залежно від історичного етапу розвитку пріоритетною є одна з цих тенденцій, але при цьому вона не витісняє іншу»5. На мою думку, для сучасної еколого-правової науки в Україні характерні обидві ці тенденції, що пояснюється, насамперед, швидкими темпами розвитку екологічного законодавства незалежної України. Для прикладу можна згадати про тенденцію інтеграції інших галузей права (наприклад морського права тощо) з екологічним правом. Внаслідок цього для системи екологічного права характерні диференціація та виникнення в його складі нових правових інститутів, що, враховуючи сучасні масштаби такої диференціації, не було характерне для радянського періоду розвитку цієї галузі права. Таким чином, можна вважати, що диференціація еколого-правових знань у вітчизняній юридичній науці є складовим елементом інтеграції і, за слушною думкою М. Кельмана, це «не взаємовиключні, а взаємодоповнюючі тен- денції»6. При цьому слід зазначити, що в цій сфері, на відміну від національного права, для міжнародного права характерний процес інтеграції, який домінує над диференціацією. В той же час великий масив міжнародно-правових документів щодо охорони навколишнього середовища призводить як до інтеграції правових знань у цій сфері та розкриття їх зв’язків зі знаннями інших наук, так і до необхідності систематизувати їх та кодифікувати. Необхідність систематизації законодавства про охорону навколишнього природного середовища на міжнародному рівні зумовлена також взаємопов’язаністю природних явищ і процесів у всьому світі. Так, ратифікувавши або приєднавшись до одного міжнародного акта про охорону, наприклад, певного природного об’єкта, не можна вирішити існуючі у світі екологічні проблеми в цілому. Це буде лише крапля в морі, екологічна чистота якої істотно не вплине на стан навколишнього природного середовища в цілому. Зокрема, Н. Малишева писала: «Поряд зі значенням цих декларацій, договорів, конвенцій та інших міжнародно-правових актів потрібно зазначити, що комплексний характер навколишнього середовища вимагає більш глибокої кодифікації міжнародного екологічного права. Назрів час прийняти фундаментальний для даної галузі акт дійсно універсального характеру, яким би регулювався увесь комплекс суспільних відносин, від чого залежить підтримання екологічної рівноваги в навколишньому середовищі. Це може бути Екологічна Конституція Землі, підписана і ратифікована державами світового співтовариства. В її основу слід покласти право людини і народів на безпечне навколишнє середовище та інші екологічні права. Нею також має бути передбачений механізм забезпечення цих прав, насамперед шляхом поліпшення якості навколишнього середовища на основі міжнародного співробітництва і в інтересах теперішнього та прийдешніх поколінь».

Розглядаючи дане питання, слід також згадати про проблеми, що можуть виникнути в процесі узгодження та реалізації Екологічної Конституції Землі (далі - ЕКЗ). Одну з проблем, що може вплинути на прийняття та реалізацію ЕКЗ, вбачають у різному рівні соціально-економічного та політичного розвитку окремих держав, в тому числі рівня розвитку їх інституційного середовища. Зміст іншої проблеми зумовлений тим, що вона стосується інтересів основних суб’єктів світової політики. Як приклад досить згадати історію з відмовою США ратифікувати Кіотський протокол до Рамочної конвенції ООН про зміну клімату (1997 р.).

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що концепція ЕКЗ має практичне підгрунтя, і її положення цілком можуть бути реалізовані. Деякі вчені розглядають кодифікацію як зайву, нікому не потрібну працю, зайву витрату часу й зусиль розробників та інших учасників даного процесу, бюджетних коштів держави і міжнародних організацій. Це не так. Кодифікація допомагає оцінити й систематизувати прийняті та чинні правові норми і тим самим полегшити роботу всіх суб’єктів правозастосування: від окремої людини - до суб’єктів як приватного, так і публічного права. Зокрема, В. Мамутов слушно зазначив, що: «Кодифікація створює можливість здійснення ззначеного вище синтезуючого підходу, який сполучає відновлення зі збереженням коштовного матеріалу, заперечення із синтезом, забезпечує поєднання прихильності до
власного досвіду з урахуванням досягнень світової цивілізації, особливо в сфері регулювання економічних відносин. При цьому в порівнянні з політичними системами і державами право демонструє більш високий ступінь стабільності й спадкоємності. У плані цієї статті потрібно сказати: якби римське право не було кодифіковане у Візантії в VI ст. за вказівкою Юстиніана, то навряд чи його удостоювали б особливою увагою через багато сторіч».

Інше питання, що виникає у процесі розробки концепції ЕКЗ, полягає у назві даного документа: «один з основних контраргументів численних опонентів ідеї ЕКЗ пов'язаний із тим, що конституція традиційно співвідноситься з окремою державою (як її основний закон), а тут йдеться відразу про всю пла- нету»9. На нашу думку, питання про назву цього кодифікаційного міжнародного акта на даний час не має істотного значення - ЕКЗ, Кодекс чи Конвенція ООН про безпеку навколишнього середовища10. Цінність полягає в самій ідеї кодифікувати та систематизувати міжнародне екологічне законодавство, надати йому імперативного характеру. Досліджуючи дане питання, слід також згадати про існування наукової ідеї розробити та прийняти на міжнародному рівні Єдину Ноосферну (Духовно-Екологічну) Конституцію Людства: «Розробники Конституції розглядають цей документ як розширення основних положень Хартії Землі, що стосуються екології свідомості, культури управління інформацією. Конституція визначає нові та доопрацьовує існуючі міжнародні права та свободи Людини в частині її духовної та біологічної складових». Дана концепція, на наш погляд, має загальний характер і за своїм змістом є радше філософською ідеєю, аніж реальним проектом юридичного документа міжнародного значення.

ЕКЗ має великий потенціал для того, щоб стати ефективним інструментом глобалізації в екологічній сфері. При цьому слід відзначити, що ми є очевидцями та учасниками цікавого процесу перетворення наукової концепції у реальне життя. Зокрема, досить згадати більш ніж 10-річну історію розробки та прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 р., яка фактично забезпечила участь всього людства у розв’язанні проблеми освоєння Світового океану, як однієї з глобальних проблем сучасності. Згодом вона отримала назву «Хартії морів» та, як зауважив А. Мовчан, ця Конвенція «стала історичним за своїм значенням етапом кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного морського права і стала позитивним зразком успішного політико-правового розв’язання проблем сучасності, які мають актуальний і планетарний характер»12. Метою глобалізації в екологічній сфері є сприяння успішному розвитку екологічно безпечної економіки з дотриманням при цьому стратегічно і життєво важливих інтересів людства. Таким чином, маємо надію, що розробка і прийняття ЕКЗ матимуть позитивний вплив на якість життя окремої людини і світового співтовариства в цілому.