Витяг із статті: Савина В. “36 стратегем. Китайская азбука конфликтного управления [Электронный ресурс] // Русский журнал.—2001.—29 октября). 3 страница

Мінпаливенерго України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство палива та енергетики України”, затвердженим Указом Президента України від 14 квітня 2000 року.

Основними завданнями Мінпаливенерго України є: державне управління паливно-енергетичним комплексом; забезпечення реалізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі; забезпечення енергетичної безпеки держави; розроблення пропозицій щодо вдосконалення економічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу; участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів.

Мінпаливенерго України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє коротко-, середньо- та довгострокові прогнози еконо­мічного і соціального розвитку паливно-енергетичного комплексу; контролює цільове, економне й ефективне використання виділених підприємствам паливно-енергетичного комплексу бюджетних коштів; у межах своєї компетенції бере участь у підготовці міжнародних договорів України; представляє і захищає у межах своєї компетенції інтереси України під час розв’язання проблем мирного використання атомної енергії в Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), в інших міжнародних органі­заціях; забезпечує реалізацію державної політики у сфері енергозбереження, бере участь у розробленні державних програм з енергозбереження та здійснює контроль за їх виконанням на підприємствах паливно-енергетичного комплексу; здійснює в межах своїх повноважень координацію робіт, пов’язаних з ліквідацією збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств; забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію проведення державної політики у сфері охорони праці, ядерної, радіаційної та пожежної безпеки і охорони довкілля, здійснює методичне керівництво та організовує контроль з цих питань за діяльністю підприємств паливно-енергетичного комплексу; здійснює відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління Міністерства; забезпечує реалізацію державної науково-технічної та інвестиційної полі­тики в паливно-енергетичному комплексі, може бути замовником науко­во-технічних досліджень і проектних робіт; координує виконання робіт з перетворення об’єкт­а “Укриття” в екологічно безпечну систему; органі­зовує функціонування державної системи обліку радіоактивних відходів, сховищ таких відходів та безпечне поводження з ними на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, до передачі радіоактивних відходів на захоронення; бере участь у розробленні та забезпечує виконання державних програм диверси­фікації джерел постачання енергоносіїв, сприяє нарощуванню обсягів виробництва альтернативних видів палива та енергії з альтернативних джерел; забезпечує координацію діяльності, пов’язаної з транспортуванням нафти, природного газу, газового конденсату і нафтопродуктів, їх експортом, закачуванням та відбором природного газу з підземних сховищ, а також з нафтогазопереробкою; організовує роботу з оперативного усунення наслідків надзвичайних ситуацій на об’єктах паливно-енергетичного комплексу; забезпечує в межах своїх повноважень реалі­зацію державної політики щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює методичне забезпечення та організовує контроль за їх діяльністю із зазначених питань та ін.

Мінпаливенерго України в межах своїх повноважень, на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.

З метою забезпечення ефективності функціонування енергетичної галузі країни утворено незалежний позавідомчий постійно діючий державний орган — Національна комісія регулювання електро­енергетики України (НКРЕ).

Указом Президента України від 19 серпня 1997 р. “Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій” розширено коло питань діяльності НКРЕ. До її повноважень віднесено регулювання діяльності господарюючих суб’єктів у сфері видобутку та реалізації нафти і газу, транспортування і розподілу природного газу, транспортування нафти, нафтопродуктів та інших речовин трубопроводами.

Національну комісію регулювання електроенергетики України ви­значено центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, підконтрольним і підзвітним Президентові України. На неї покладено функції регулювання суб’єктів природних монополій у сферах транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподілу, транспортування нафти, нафтопродуктів та інших речовин магістральними трубопроводами, а також регулювання діяльності суб’єктів господарювання на суміжних ринках з постачання природного газу та його зберігання в обсягах, що перевищують рівень, установлений ліцензійними умовами.

Основними завданнями Комісії є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функ­ціонування оптового ринку електроенергії, ринків газу, нафти та наф­топродуктів; державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в електроенергетиці та нафтогазовому комплексі; сприяння конкуренції у сфері виробництва електричної енергії, постачання електричної енергії та газу, видобутку газу та нафти, зберігання та реалізації газу, нафти і нафтопродуктів; забезпечення проведення цінової і тарифної політики в електроенергетиці та нафтогазовому комплексі; забезпечення ефективності функціонування товарних ринків на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та споживачів їх товарів і послуг; захист прав споживачів електричної і теплової енергії, газу, нафти та нафтопродуктів; розроблення і затвердження правил користування електричною енергією та газом; координація діяльності державних органів у питаннях регулювання ринків енергоносіїв; видача суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво електричної енергії в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії (ліцензійними умовами), передачу та постачання електричної енергії, зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності зі зберігання природного газу (ліцензійними умовами), і постачання природного газу, транспортування нафти та нафтопродуктів ма­гістральними трубопроводами, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами; контроль за додержанням ліцензіатами умов здійснення ліцензованої діяльності.

З метою вдосконалення державного регулювання у сфері ядерної та радіаційної безпеки у зв’язку з прийняттям Україною зобов’язань щодо виконання вимог Конвенції про ядерну безпеку та Об’єднаної конвенції про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та безпеку поводження з радіоактивними відходами, відповідно до Указу Президента України від 5 грудня 2000 р. створено Державний комітет ядерного регулювання України (Держатомрегулювання України), який є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Держатомрегулювання України утворений на базі Головної державної інспекції з нагляду за ядерною безпекою і Департаменту ядерного регулювання Міністерства екології та природних ресурсів України. На Комітет покладені функції з визначення критеріїв, вимог і умов щодо безпеки під час використання ядерної енергії, видачі дозволів та ліцензій на проведення діяльності у цій сфері, здійснення державного нагляду за додержанням законодавства, норм, правил і стандартів з ядерної і радіаційної безпеки та виконання інших функцій національного регулюючого органу з ядерної та радіаційної безпеки.

Основними завданнями Держатомрегулювання України є: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері використання ядерної енергії, забезпечення додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки; здійснення в межах своєї компетенції державного регулювання безпеки використання ядерної енергії, додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки; здійснення державного нагляду за додержанням законодавства, норм, правил і стандартів з використання ядерної енергії, вимог ядерної та радіаційної безпеки; координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, що відповідно до законодавства здійснюють державне регулювання ядерної та радіаційної безпеки.

Найкраще я почуваюся серед селян,

оскільки брак освіти дає їм змогу

зберігати здоровий глузд.

Монтень

Агропромисловий комплекс України (далі АПК), що включає в себе і сільське господарство, належить до пріоритетних галузей народного господарства, від діяльності якого значною мірою залежать підвищення добробуту народу, становлення України як цивілізованої європейської держави, зміцнення політичної єдності української нації. У ньому зосереджено більше половини функціонуючих виробничих фондів, виробляється близько 50% ВВП, 2/3 товарів народного споживання, прямо або опосередковано формується 70% зведеного бюджету, зайнято майже 40% працюючого населення. Нині понад 80% фонду споживання формується за рахунок сільського господарства, тому виробництво сільськогосподарської продукції є найпершою умовою існування людства. Кожний процент виробленої в аграрному секторі продукції, подолавши всі стадії переробки, зростає у валовому внутрішньому продукті втричі, а то й вчетверо, забезпечуючи при цьому розвиток суміжних галузей національної економіки.

В АПК розрізняють три сфери діяльності:

– перша — виробництво засобів виробництва для всіх інших галузей, пов’язаних із сільським господарством (тракторне машинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва, легкої і харчової промисловості тощо);

– друга — сільське господарство: рослинництво і тваринництво;

– третя — переробка сільськогосподарської сировини (харчова, м’ясо-молочна, легка промисловість та ін.).

Щоб забезпечити взаємозв’язок, наприклад, між другою і третьою сферами, тобто передачу сільськогосподарської сировини переробній промисловості, потрібно мати транспорт, систему зв’язку. Тому виділяють четверту сферу — виробничу інфраструктуру (транспорт, зв’язок). Крім того, є ще соціальна інфраструктура, яку вважають п’ятою сферою.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалась під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогосподарських під­приємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням (див. рис. 9.4).

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції є Міністерство аграрної політики України (Мінагрополітики України), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Рис. 9.4. Схема цілей державного регулювання АПК

Мінагрополітики України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство аграрної політики України”, затвердженим Указом Президента України від

7 червня 2000 року.

Основними завданнями Мінагрополітики України є: забезпечення реалізації державної аграрної політики, організація розроблення та здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; забезпечення здійснення державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції; органі­зація та забезпечення проведення аграрної реформи, здійснення її моніторингу, розробка і реалізація заходів щодо структурної перебудови галузей агропромислового виробництва, участь у реалізації державної політики у сфері підприємництва; участь у формуванні та здійсненні соціальної політики у сільській місцевості; координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної аграрної політики, соціальної політики у сільській місцевості, забезпечення продовольчої безпеки держави, проведення аграрної реформи.

Мінагрополітики України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє основні напрями державної аграрної політики, стратегію та механізми її реалізації; бере участь у розробленні і реалізації в галузях агропромислового виробництва бюджетної, податкової та митної політики, формуванні ринків товарів, матеріальних ресурсів, капіталів і послуг, а також інфраструктури цих ринків; розробляє та організовує реалізацію державних комплексних і цільових програм (концепцій) розвитку агропромислового комплексу, сприяє спе­ціалізації та концентрації, горизонтальній і вертикальній інтеграції агро­промислового виробництва; бере участь у реалізації державної полі­тики у сфері зайнятості сільського населення; розробляє і здійснює заходи щодо фінансово-кредитного забезпечення діяльності агропромислового комплексу; розробляє пропозиції щодо залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у галузі агропромислового виробництва, вдосконалення механізму захисту цих інвестицій; забезпечує у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організовує з питань, що належать до його компетенції, роботу щодо забезпечення підтримки та захисту вітчизняного виробника та ефективності застосування антидемпінгового законодавства, запобігання заподіянню шкоди галузям агропромислового виробництва; забезпечує відповідно до законодавства здійснення на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій; розробляє і забезпечує реалізацію основних напрямів реформування економічних, соціальних та правових відносин у сфері агропромислового виробництва, структурної перебудови галузей агропромислового виробництва, створення сприятливих умов для розширеного відтворення в цих галузях; координує разом із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначення основних напрямів державної політики у сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення; бере участь у розробці і здійсненні заходів щодо реформування майнових і земельних відносин у сфері агропромислового виробництва; забезпечує реалізацію державної політики щодо розвитку виробництва продуктів дитячого та лікувально-профілактичного харчування; здійснює відповідно до законодавства державне управління та державний контроль у насінництві, забезпечує відповідно до законодавства формування державного насіннєвого страхового фонду, веде Державний реєстр виробників насіннєвого і садивного матеріалу, контролює ефективне використання цього насіннєвого фонду, сприяє розвитку ринку насіння; організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додержанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Мінагрополітики України та ін.

На реалізацію державної політики у галузі ветеринарної медицини спрямована діяльність Державного департаменту ветеринарної медицини (Держветмедицини), який є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується. Держветмедицини є правонаступником Державного департаменту ветеринарної медицини Мінагрополітики. Він у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, положенням “Про Державний департамент ветеринарної медицини”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2001 р., а також наказами Мінагрополітики.

Основними завданнями Держветмедицини є: здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розроблення пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства; розроблення та реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо:

– охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин;

– профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування;

– захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей;

– державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного походження;

– державного ветеринарно-санітарного контролю за якістю ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок;

– ветеринарно-санітарної експертизи продукції тваринного, а на ринках — і рослинного походження, що призначається для харчування людей, подальшої переробки, кормів, кормових добавок, а також у разі їх внутрішньодержавних перевезень, експорту, імпорту, транзиту та видачі відповідних ветеринарних документів (свідоцтв, сертифікатів, довідок тощо);

– бактеріологічного, радіологічного і токсикологічного контролю за якістю продукції тваринного походження на м’ясокомбінатах, у холодильниках та на базах заготівлі, зберігання і реалізації, а на ринках — і продукції рослинного походження;

– контролю за додержанням юридичними та фізичними особами вимог нормативно-правових актів з питань ветеринарної медицини, у тому числі шляхом обстеження виробничої бази підприємств;

– підвищення кваліфікації спеціалістів ветеринарної медицини та впровадження в практику досягнень ветеринарної науки і передового досвіду;

– розвитку міжнародного співробітництва з питань ветеринарної медицини.

Держветмедицини відповідно до покладених на нього завдань: організовує розроблення та реалізацію планів протиепізоотичних, лікувально-профілактичних, ветеринарно-санітарних заходів; оцінює епізоотичну ситуацію і видає обов’язкові для виконання накази, розпоря­дження, приписи щодо здійснення заходів з профілактики і ліквідації заразних хвороб тварин, дератизації, дезінфекції тощо; організовує здійснення заходів з профілактики, діагностики, ліквідації інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування; здійснює державний контроль і нагляд за дотриманням вимог стандартів, фармакопейних статей, технічних умов, настанов, технологічних регламентів, ветеринарно-санітарних правил у процесі розробки, виготовлення, ви­пробування, зберігання, транспортування, реалізації і застосування ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок; видає разові дозволи на ввезення не зареєстрованих в Україні ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок у випадках, ви­значених законодавством; вживає заходів щодо своєчасного встановлення карантину у разі виникнення заразних хвороб тварин, виконання карантинних та інших ветеринарно-санітарних правил в карантинній або загрозливій зоні, ліквідації спалахів інфекції та ін.

На вдосконалення регулюючого впливу держави на сферу земельних відносин спрямована діяльність Державного комітету України земельних ресурсів (Держкомзем України), котрий є центральним органом виконавчої влади, а діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Держкомзем України вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Держкомзем України у своїй діяльності керується Конституцією

України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет України по земельних ресурсах”, затвердженим Указом Президента від 14 серпня 2000 р. Держкомзем України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Держкомзему України є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру та забезпечення їх реалізації; координація проведення земельної реформи в Україні; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель; організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою; розробка та участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціо­нального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру.

Держкомзем України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо вдосконалення регулювання земельних відносин, розпорядження земель державної та комунальної власності, державного контролю за використанням і охороною земель, а також змісту, організації та порядку ведення державного земельного кадастру, здійснення моніторингу земель; розробляє державні програми з питань розвитку земельних відносин, приватизації земель, раціонального використання, охорони та здійснення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, а також здійснює нормативно-методичне забезпечення їх виконання; бере участь у розробці та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин та вдосконалення системи оподаткування; здійснює у межах своїх повноважень державний контроль за додержанням власниками земельних ділянок і землекористувачами вимог земельного законодавства, в тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення та ін.

Транспорт є однією з найважливіших галузей сус­пільного виробництва, який покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях. Розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до національної програми з урахуванням його пріоритету та на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою.

Державне управління в галузі транспорту має забезпечувати: своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України; захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування; безпечне функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи; захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг; створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту; обмеження монополізму та розвиток конкуренції; координацію роботи різних видів транспорту; ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту; охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення. Місце і роль транспорту у су­спільному виробництві визначає необхідність його пріоритетного розвитку, державної підтримки в задоволенні його потреб у транспортних засобах, матеріально-технічних і паливно-енергетичних ресурсах.

Єдину транспортну систему України становлять:

– транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

– промисловий залізничний транспорт;

– відомчий транспорт;

– трубопровідний транспорт;

– шляхи сполучення загального користування.

Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфра­структуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки України.

Організаційно-правові засади управління транспортом визначаються Законом України “Про транспорт” від 10 листопада 1994 р., а також законами, кодексами, статутами та положеннями про окремі види транспорту.

Відносини підприємств різних видів транспорту під час перевезень пасажирів та вантажів визначаються кодексами (статутами) окремих видів транспорту, а також укладеними на їх основі договорами (вузловими угодами). Координація діяльності всіх видів транспорту здійснюється Міністерством транспорту та зв’язку України. Координація діяльності всіх видів транспорту в межах регіонів здійснюється комісіями з координації його роботи. Комісії, що утворюються органами місцевої влади і самоврядування, діють відповідно до положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Державне управління галуззю здійснюють Міністерство транспорту та зв’язку України, місцеві Ради та інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їх компетенції.

Міністерство транспорту та зв’язку України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення впровадження державної політики в галузі автомобільного, залізничного, морського і річкового транспорту, у сферах навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України.

Мінтрансзв’язку України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням “Про Міністерство транспорту та зв’язку України”, затвердженим Указом Президента від

27 серпня 2004 р. Мінтрансзв’язку України узагальнює практику за­стосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Ка­бінету Міністрів України.

Основними завданнями Мінтрансзв’язку України є: участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі транспорту,

у сферах навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України; забезпечення взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного, залізничного, морського і річкового транспорту; здійснення заходів щодо розвитку і вдосконалення телекомунікаційних мереж загального користування та мереж поштового зв’язку загального користування, підвищення їх якості та доступності, забезпечення сталого функціонування; формування Національної програми інформатизації та забезпечення її виконання; створення умов для інтеграції національної транспортної системи України до європейської та світової транспортної системи, а також сфер надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації до європейського та світового інформаційного простору.

Мінтрансзв’язку України відповідно до покладених на нього завдань: здійснює державне управління в галузі транспорту, у сферах навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України; розробляє і реалізовує заходи щодо налагодження взаємодії та координації діяльності всіх видів транспорту; відповідно до законодавства організовує і контролює роботу, пов’язану із забезпеченням безпеки руху транспортних засобів, вживає заходів щодо зменшення шкідливого впливу функціонування транспорту на довкілля та забезпечує екологічну безпеку на транспорті; здійснює нагляд за додержанням юридичними та фізичними особами вимог нормативно-правових актів щодо безпеки судноплавства, руху відповідно на морському і річковому, залізничному та автомобільному транспорті; контролює відповідно до законодавства впровадження автоматизованих систем управління, зв’язку, інформаційного та навігаційного забезпечення національної транспортної системи України і національної мережі міжнародних транспортних коридорів; забезпечує в межах своєї компетенції правове регулювання перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти, безпеки руху транспортних засобів, технічної експлуатації рухомого складу, функці­онування морських та річкових портів, будівництва, реконструкції, ремонту і утримання шляхів сполучення, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства; здійснює загальне керівництво проведенням державної реєстрації морських суден, дипломуванням спеці­алістів морського і річкового транспорту, роботою рятувальної, лоцманської та гідрографічної служб морського і річкового транспорту; визначає перелік технічних засобів, які можуть застосовуватися в телекомунікаційних мережах загального користування, та погоджує в установленому законодавством порядку застосування технічних засобів телекомунікацій, не включених до цього переліку; визначає перелік засобів поштового зв’язку, що застосовуються у мережах поштового зв’язку загального користування та підлягають стандартизації і сертифікації відповідно до законодавства; встановлює порядок надання операторами телекомунікацій незалежно від форми власності ресурсів своїх мереж у користування державній системі урядового зв’язку, національній системі конфіденційного зв’язку, органам з надзвичайних ситуацій, безпеки, оборони, внутрішніх справ; здійснює регулювання у сфері фельд’єгерського і спеціального поштового зв’язку; установлює в межах своєї компетенції вимоги щодо надання послуг з пересилання поштових відправлень та поштових переказів; координує та контролює роботи, пов’язані зі створенням, веденням