Наука конституційного права

Наука конституційного права - галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Арістотель, Платон) і розвивалася протягом усіх наступних століть.

Великий вклад у становлення ідей конституціоналізму, конституційного права внесли мислителі Т. Гоббс, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн та ін., які сформулювали чимало положень, що були покладені в основу сучасного конституційного права (про народний суверенітет, поділ влади, природні права людини тощо). Ці ідеї знайшли втілення в перших писаних конституціях, зокрема у «Пактах і конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституції Пилипа Орлика), які було прийнято 5 квітня 1710р.

Як самостійна, відокремлена від загальної теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сформувалася лише в XIX ст. В сучасній світовій науці конституційного права вирізняють два основні її напрями: радикальний та ліберальний.

Радикальний напрям представлено в основному працями марксистів, революційних демократів і лівих радикалів, які розглядають конституційне (державне) право з позиції класової боротьби, диктатури окремого класу (блоку класів). У працях дослідників цього напряму йдеться про соціалістичну, народну демократію, хоча фактично вони виступають за авторитарні системи управління. проти поділу влади і місцевого самоврядування, за одержа-влення економіки, за нерівність у правах різних груп населення (перевагу в правах робітничого класу, «трудящих»), підпорядкованість інтересів людини міфічним інтересам держави, за застосування насильницьких засобів для ліквідації «експлуататорів» тощо.

Ліберальний напрям представлено в працях учених, зокрема українських, наприклад, М. О. Баймуратов, В. С. Журавський, В. М. Колодій, В. В. Копейчиков, В. Ф. Погорілко, П. Б. Стецюк, Ю. Н. Тодика, Є. А. Тихонова, О. Ф. Фрицький, В. І. Чушенко, В. М. Шаповал та ін., які вважають, що конституція, як і конституційне право в цілому, не може розглядатись як знаряддя диктатури, а є вираженням соціального компромісу між різними групами населення, документом, який втілює в своїх нормах загальнолюдські цінності (свободу, демократію, права людини, соціальну справедливість тощо).

Сучасна українська наука конституційного права перебуває на етапі становлення, що пов'язане з намаганням подолати стереотипи й догми радянської науки державного права, яка, власне, зводилася до «наукового» обґрунтування конституційності існуючих за часів тоталітаризму державного ладу, партійної диктатури, насилля та обмеження прав людини.

Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі світових досягнень обгрунтувати інститути й категорії конституційного права, роль конституції в суспільному житті, напрямки формування конституційного ладу. Важливим поштовхом для розвитку науки конституційного права стали розроблення і прийняття Конституції України, внесення до неї змін, спрямованих на удо­сконалення системи організації публічної влади. Конституційний процес обумовив необхідність аналізу конституційних інститутів, які заперечувалися тоталітарним ладом: принципу поділу влади, місцевого самоврядування, парламентаризму тощо.

Предметом науки конституційного права є конституційно-правові норми та суспільні відносини, що регулюються цими нормами. Наука конституційного права вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм, досліджує закономірності розвитку галузі конституційного права, формулює практичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-правових норм і конституційно-правових відносин.

Сучасною наукою конституційного права застосовуються різні методи вивчення конституційно-правових явищ.

Метод науки конституційного права - це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них посідають методи:

1) формально-юридичний, що застосовується в дослідженні нормативних джерел;

2) порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі конституційно-правового регулювання;

3) історичний, що дозволяє вивчати динаміку становлення кон­ституційно-правових інститутів, їхній історичний розвиток;

4) системний, застосування якого дозволяє аналізувати струк­туру всієї галузі конституційного права, взаємозв'язок конститу­ційно-правових інститутів;

5) статистичний, за допомогою якого вивчається практика реа­лізації конституційно-правових норм, ефективність їхньої дії;

6) конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, про­ведення експериментів тощо).

Джерелами науки конституційного права є:

1) нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права обґрунтовує ідеологію та концептуальні поло­ження нормативно-правових актів - джерел галузі конституційного права, досліджує тенденції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з організацією та здійсненням публічної влади. На основі наукових досягнень розробляються но­ві конституційні законопроекти, проекти законів та інших нормативно-правових актів;

2) праці вітчизняних і закордонних учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються проблем, пов'язаних із предметом науки конституційного права;

3) конституційно-правова практика - процеси, що відбуваються під час реалізації конституційно-правових норм органами державної влади, органами місцевого самоврядування, окремими громадянами та їхніми об'єднаннями.