Зміст і виконання договору управління майном

Підстави виникнення управління майном. Цивільним кодек­сом України встановлено виключний перелік підстав виникнення від­носин з управління майном. Управління майном може виникати внаслі­док закону або договору управління майном. Кодекс не передбачає можливості виникнення управління майном на підставі односторонньо­го правочину, юридичного вчинку або інших правових форм волевияв­лення власника з передання належного йому майна в управління.

Залежно від характеру волі управління майном може бути створене за волевиявленням власника або за відсутності самостійної волі власни­ка майна, що передається в управління.

Договір управління майном є єдиною підставою виникнення управ­ління за волею власника майна, який реалізує повноваження на переда­чу в управління належного йому майна. За відсутності самостійної волі власника управління майном може бути створене у випадках, коли не­обхідність управління майном наявна, а воля власника з причин, від нього незалежних, не виявлена. У цьому разі підставою виникнення управління майном є юридичний склад, до якого входять адміністра­тивний акт про створення управління (рішення суду, органу опіки тощо) і договір, укладений з управителем, що безпосередньо породжує управ­ління майном. У такому договорі, в інтересах власника майна, установ­ником управління може виступати інша особа (орган опіки та піклуван­ня, виконавець заповіту тощо). Однак безпосередньою підставою ви­никнення управління майном є договір управління, укладений між установником та управителем.

Предмет договору управління майном. У ЦК України (ст. 1030) міс­титься правило щодо предмета договору управління майном. Згідно з ч. 1 ст. 1030 ЦК предметом договору управління майном може бути практично будь-яке майно та майнові права, оскільки законодавець не наводить виключного переліку об'єктів управління.

У зв'язку з відкритим характером цінностей, здатних виступати предметом договору управління майном, поряд з речами та іншим май­ном об'єктами управління можуть бути й інші об'єкти цивільних прав. У кодексі застосовується термін «інше майно» в широкому розумінні слова. Під «іншим майном», що виступає об'єктом управління, слід ро­зуміти не лише матеріальні предмети навколишнього світу. В управлін­ня можна передавати й нематеріальні блага. Зокрема, законодавець вка­зує на можливість управління майновими правами та іншим майном, специфічним різновидом яких є результати творчої діяльності.

Враховуючи відкритий перелік об'єктів в управління можуть переда­ватися документи, що не є цінними паперами та засвідчують право на управління і одержання відповідної частки прибутку юридичної особи у вигляді паїв та часток у статутному фонді (капіталі) підприємницьких товариств.

Зрозуміло, що не всі суб'єктивні цивільні права можуть передаватися в управління. Згідно з ч. 2 ст. 1030 ПК не можуть бути предметом дого­вору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здій­снювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом.

«Грошове управління» відрізняється від управління індивідуально-визначеними речами, про яке йдеться в ЦК, і не повністю підпадає під його дію, що зумовлено особливостями правової природи грошей. Гро­шові кошти виступають особливим об'єктом управління. Більша частина грошових коштів існує в безготівковій формі, правова природа яких зу­мовлює обмеження і особливості передачі їх в управління. У безготів­ковій формі гроші виступають у вигляді права вимоги в результаті видачі або перерахування визначеної суми. Поступаючи в банк, купюри «пере­творюються» на банківський рахунок або вклад, а по закінченні всіх не­обхідних операцій клієнт отримує зовсім інші купюри на необхідну суму. При внесенні на рахунок готівкових грошей вони поступають у власність банка або іншої кредитної організації і знеособлюються. Тобто грошові кошти в безготівковій формі являють собою зобов'язальне право вимоги, яке може бути об'єктом майнового обороту і навіть включається до скла­ду майна, втілюючи в собі певну товарну (економічну) цінність.

Сучасний грошовий оборот створив механізми відокремленого вра­ховування грошових коштів на окремому рахунку, балансі та/або місці (приміщенні тощо), що робить припустимим в окремих випадках гово­рити про довірче управління грошовими коштами. Індивідуалізація без­готівкових грошей відбувається у випадку їх перерахування та зберігання на окремому грошовому рахунку. Такий рахунок повинен відкриватися для ведення операцій тільки з безготівковими коштами конкретного довірителя, не допускаючи одночасного використання цього рахунку для грошових операцій з коштами інших довірителів. У деяких випадках економічно вигідно об'єднувати на одному рахунку кошти різних дові­рителів. Зокрема, з метою інвестування вигідно об'єднувати грошові кошти різних власників і створювати в такий спосіб взаємні (колектив­ні) фонди грошових коштів, які підлягають вкладенню у визначені май­нові об'єкти інвестування.

При спільному (колективному) інвестуванні відбувається змішуван­ня грошових коштів різних довірителів. Враховуючи неможливість фі­зичного відокремлення коштів кожного довірителя при колективному інвестуванні, практика довірчих відносин виробила своєрідний спосіб індивідуалізації грошових коштів різних довірителів, закумульованих на грошовому рахунку спільного (колективного) інвестування. Його суть полягає у видачі довірителем цінних паперів колективного інвестування в підтвердження їх права вимоги коштів, пропорційно їх частці в колек­тивному грошовому фонді.

У законодавстві багатьох країн такий спосіб відокремлення грошо­вих коштів дістав назву «кошти інвестування». Незважаючи на змішу­вання коштів різних довірителів і неможливість їх фізичної індивідуалі­зації, нормативно допускається передача коштів інвестування в довірче управління, оскільки вони передаються довіреній особі виключно для наступного вкладення в індивідуально визначене майно (цінні папери, нерухомість тощо).

Сучасне законодавство дозволяє управління грошима лише спеціалі­зованим фінансовим установам (комерційним банкам та інвестиційним фондам). Оскільки управителями грошовими коштами можуть бути тільки спеціалізовані організації, йдеться про управління безготівковими грошима, або різновид майнових прав, які являють собою зобов'язальне право вимоги, що може бути об'єктом майнового обороту і навіть вклю­чається до складу майна, втілюючи в собі певну товарну (економічну) цінність. За договором управління грошовими коштами установник (клієнт комерційного банку чи іншої фінансової організації) передає йому визначену суму грошей з тим, щоб останній за своїм розсудом вчинив з цими коштами різні дії, направлені на збільшення їх вартості. Такими діями можуть бути: купівля цінних паперів, валюти (з наступ­ним поміщенням її у вклади), придбання валютних цінностей і зберіган­ня їх, розміщення грошових коштів у фінансових активах різного роду.

Управитель повинен повідомити третіх осіб про свій статус. Кошти, передані йому в управління, повинні бути покладені на окремому рахун­ку. Договір може передбачати обов'язок управителя передавати частину доходів від використання грошових коштів установнику або визначено­му ним вигодонабувачу. За відсутності такої умови в договорі обов'язок управителя полягає в постійному управлінні всією сумою з метою її збільшення і повернення установнику по закінченні строку договору.

Наведене в ч. З ст. 1030 ЦК правило про відокремлення майна, пе­реданого в управління, досягається двома способами —- технічним та юридичним відокремленням.

Технічне відокремлення майна, що знаходиться в управлінні, здійс­нюється шляхом його відображення на окремому балансі. По ньому має вестись самостійний облік. Для розрахунків за діяльністю, пов'язаною з управлінням, управителеві відкривається окремий банківський рахунок.

Юридичне відокремлення майна досягається в силу правила ст. 1040 ЦК, згідно з яким допускається обмежений порядок звернення стяг­нення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установ­ника управління.

Частиною 4 ст. 1030 ЦК передбачено правило, згідно з яким майно і майнові права, набуті управителем в результаті вчинення дій щодо управління, включаються до складу майна, отриманого в управління, а обов'язки, що виникли в результаті таких дій, виконуються за рахунок цього майна. Таким чином, будь-який приріст і збитки належать до результатів діяльності з управління, зменшують, збільшують або зміню­ють склад майна, яке знаходиться в управлінні. Оскільки власником такого майна залишається установник управління, то плоди, продукція і доходи від використання майна також поступають у його власність. Тобто, окрім переданого в управління майна управитель зобов'язаний повернути установнику плоди, продукцію і доходи, якщо вони не були передані, виплачені або іншим чином відчужені в процесі управління, зокрема у вигляді доходів, адресованих вигодонабувачеві.

Форма договору управління майном. Важливе значення мають поло­ження про форму договору управління майном.

Правила щодо форми договору управління майном регулюються ст. 1031 ЦК. Згідно з ч. 1 цієї статті договір управління майном має укладатися в простій письмовій формі. Недодержання письмової форми договору управління рухомого майна не є підставою для визнання його недійсним, але позбавляє його учасників права підтверджувати факт, наприклад, управління рухомим майном. У разі виникнення спору під­твердженням укладення такого договору можуть виступати письмові та інші докази (листування, показання свідків).

Частина 2 ст. 1031 перебачає особливості форми договору управлін­ня нерухомим майном, що в цілому притаманно для угод з обігу неру­хомого майна. Договір управління нерухомим майном підлягає но­таріальному посвідченню і державній реєстрації. У разі порушення ви­моги про нотаріальне посвідчення і державну реєстрацію договір управління визнається недійсним.

Правовий статус установника управління майном. Правовий статус ус­тановника управління визначається ст. 1032 ЦК України.

Ця норма визначає перелік осіб, які можуть виступати установника­ми управління майном.

Відповідно до ст. 1032 ЦК установником управління може бути власник майна, яке знаходиться в управлінні, а у випадках, прямо пере­дбачених законом, — особа, яка не є власником (орган опіки та піклу­вання, опікун, піклувальник, нотаріус та ін.), коли необхідність управління наявна, а воля власника з причин, від нього незалежних, відсутня. Не може виступати установником особа, якій майно належить на іншо­му правовому титулі, ніж право власності, якщо інше не передбачено в силу прямої вказівки закону. Право власності в особи виникає на під­ставах, визначених законом. Право власності на нерухоме майно має підтверджуватися правовстановлювальними документами, згідно з пе­реліком, визначеним законодавством. Право власності на рухоме майно презумується в особи і в разі його оспорювання може підтверджуватися будь-якими припустимими доказами належності володільцю. У разі від­сутності в установника титулу власника на момент укладення договору управління майном така угода може бути визнана недійсною як укладе­на неналежною стороною. Презумується добросовісність володіння третіх осіб за угодами, укладеними управителем з такими особами на виконання договору управління майном, визнаного недійсним.

Установником управління можуть виступати і невласники — суб'єкти зобов'язальних і виключних прав, близькі за обсягом з правами власни­ка та належні вкладникам кредитних організацій і уповноваженим по «бездокументарних цінних паперах» особи, авторам і патентоволоділь-цям. Результат творчої діяльності, грошова сума та цінні папери в без-документарній формі, які знаходяться на банківському рахунку чи на рахунку у зберігача, являють собою виключне право або зобов'язальне право вимоги, а не річ, щодо яких установники наділяють управителів можливістю реалізації належних їм прав, залишаючись уповноважени­ми особами. Установник управління в цьому випадку виступає не як власник, а як володілець виключного або зобов'язального права. Однак це не впливає на обсяг його прав як установника управління, які у да­ному випадку близькі за обсягом до прав власника.

За змістом ч. 2 ст. 1032 ЦК установником управління не може висту­пати фізична особа, місце перебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою. У цьому випадку установником управління є орган опіки та піклування, оскільки відсутня самостійна воля власника з при­чин, від нього не залежних, і наявна необхідність управління майном.

Відповідно до ст. 56 ЦК на органи опіки та піклування покладено здійснення опіки та піклування. їхні права й обов'язки щодо забезпе­чення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклу­вання, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими ак­тами. Згідно з Правилами опіки та піклування¹ (пункти 1.3, 1.4, 1.6), органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконав­чі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпо­середнє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної ад­міністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих ко­мітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад. Для допомоги у роботі при органах опіки та піклування створюються опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості. Обов'язки секре­таря опікунської ради виконує штатний інспектор опікунської ради.

У Цивільному кодексі прямо не визначений критерій і порядок виз­нання особи, місцеперебування якої невідоме. Під місцем перебування необхідно розуміти місцезнаходження фізичної особи у відповідному населеному пункті чи іншому місці, де фізична особа проживає постій­но, переважно або тимчасово.

За змістом ч. 1 ст. 43 і ч. 2 ст. 44 ЦК фізична особа може бути ви­знана такою, місцеперебування якої невідоме, якщо протягом тривало­го часу (який визначається в конкретному випадку, з урахуванням не­обхідності належного виконання цивільних обов'язків та управління майном), але не більше одного року, в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

Відповідно до ч. 2 ст. 44 ЦК за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місцеперебу­вання якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухва­лення рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Визнання особи такою, місцеперебування якої невідоме, є факуль­тативною підставою встановлення опіки над майном фізичної особи, яка застосовується до ухвалення судом рішення про визнання її безвіс­но відсутньою, незалежно від того, чи відкрито судове провадження про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Опіка над майном такої особи припиняється у разі скасування рі­шення нотаріуса про встановлення опіки, а також у разі появи фізичної особи, місцеперебування якої було невідоме.

За змістом ч. 2 ст. 1032 ЦК установником управління є орган опіки та піклування, якщо власником майна є фізична особа, яку визнано безвісно відсутньою.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 ЦК фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

Згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи визнаєть­ся житловий будинок, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встанов­люється Цивільним процесуальним кодексом України.

На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно від­сутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

У разі необхідності професійного управління майном, над яким встановлено опіку, орган опіки та піклування може виступати установ­ником управління і укласти за правилами цієї глави договір управління майном з опікуном чи іншою особою, що можуть виступати управите­лем відповідно до ст. 1033 ЦК.

Згідно з ч. З ст. 1032 ЦК установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування, якщо власником майна є малолітня осо­ба або фізична особа, яка визнана недієздатною. Зазвичай опікун з до­зволу органу опіки та піклування може виступати установником управ­ління майном, власником якого є малолітня особа або особа, яка ви­знана недієздатною.

Частина 4 ст. 72 ЦК передбачає, що, якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опі­кун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі.

Орган опіки та піклування може виступати установником управлін­ня майном у разі здійснення опіки відповідним органом опіки та піклу­вання до встановлення опіки і призначення опікуна над фізичною осо­бою (ст. 65 ЦК).

Малолітня особа (тобто фізична особа, що не досягла 14 років) не може виступати установником, оскільки в силу ст. 31 ЦК така особа не має права самостійно здійснювати переважну більшість правочинів, за винятком дрібних побутових і пов'язаних із здійсненням особистих не-майнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Не може бути установником управління фізична особа, яка визнана недієздатною. Фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усві­домлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішення суду про це. Договір управління майном може бути визнаний недійсним залежно від часу виникнення недієздатності фізичної особи — установ­ника такого управління. Якщо від часу виникнення недієздатності зале­жить визнання недійсним договору управління майном, суд з урахуван­ням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів психіч­ного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого така особа визнається недієздатною. У разі визнання установника управлін­ня—фізичної особи недієздатною після укладення договору управління майном, здійснення повноважень і виконання обов'язків установника від імені недієздатної особи та в її інтересах покладається на її опікуна або орган опіки та піклування.

Як зазначено в ч. 4 ст. 1032 ЦК, якщо власником майна є непов­нолітня особа, установником управління є ця особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Неповнолітня фізична особа (тобто, особа у віці від 14 до 18 років) "має неповну цивільну дієздатність і має право самостійно вчиняти пра-вочини, прямо передбачені ч. 1 ст 32 ЦК, до яких договір управління не входить. Тому неповнолітня особа вчиняє договір управління майном та інші правочини за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників.

На вчинення неповнолітньою особою договору управління транс­портними засобами або нерухомим майном повинна бути письмова но­таріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Згода на вчинення неповнолітньою особою договору управління майном має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає не­повнолітня особа, договір може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

На випадки переходу до неповнолітньої особи права власності на майно, яке знаходиться в управлінні, в тому числі в порядку спадкуван­ня або на підставі договору дарування, поширюються положення ч. 4 ст. 32 ЦК про отримання згоди на вчинення неповнолітньою особою правочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 33 ЦК неповнолітня особа—установник уп­равління майном особисто несе відповідальність за порушення договору управління, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклуваль­ника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкоду­вання збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлюва-чі) або піклувальник.

Згідно із ч. 5 ст. 1032 ЦК, якщо власником майна є особа, цивільна дієздатність якої обмежена, установником управління є її піклувальник.

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи допускається в судовому порядку, якщо вона страждає на психічний розлад, який іс­тотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, або якщо фізична особа зловживає спиртними напоя­ми, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим са­мим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за зако­ном зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Цивіль­на дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Наведене у ч. 5 ст. 1032 ЦК правило не повною мірою відповідає загальним положенням ЦК про правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, оскільки згідно з ч. З ст. 37 ЦК правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої об­межена, за згодою піклувальника. У даному випадку повинні застосовуватися положення ч. 5 ст. 1032 ЦК, які є спеціальною нормою і мають перевагу над нормами Загальної частини ЦК.

Відповідно до ч. 6 ст. 1032 ЦК, у разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управлін­ня до іншої особи, договір управління не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на ньо­го стягнення.

Коментована норма закріпила притаманне договору управління майном, як і будь-яким речовим договорам у цілому, правило слідуван­ня. Воно полягає в тому, що право управителя слідує за річчю в чиїх би руках воно не знаходилося, обтяжуючи річ певним речовим правом на чужу річ, яке слідує за річчю. Тому при відчуженні майна, що перебуває в управлінні, вступає в силу правило зберігання права управління при переході права на майно, передане в управління, іншій особі. Право управителя, як і будь-яке речове право на чужу річ, слідує за річчю, обтяжуючи річ і значно обмежуючи повноваження володіння такою річ­чю. Правило слідування в договорі управління не застосовується і до­говір припиняється у випадку, коли право власності на майно, що пе­ребуває в управлінні, переходить до набувача внаслідок звернення на нього стягнення. Право власності на майно переходить внаслідок звер­нення на нього стягнення за зобов'язаннями власника у випадку при­дбання майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (з публічних торгів, аукціону тощо, проведених на виконання судового рішення).

Окрема норма ЦК — ст. 54 — присвячена регулюванню відносин з управління майном, що використовується у підприємницькій діяль­ності, органом опіки та піклування. Згідно з ч. 1 ст. 54 ЦК, якщо фізич­на особа—підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке вико­ристовується у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи ма­лолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.

За змістом ч. 1 ст. 54 ЦК у випадку призначення управителя цього майна орган опіки та піклування виступає установником управління. Відповідно до ч. З ст. 54 ЦК у договорі про управління майном встанов­люються права та обов'язки управителя з урахуванням особливостей прав і обов'язків опікуна та піклувальника, передбачених Правилами про опіку та піклування. Зокрема, орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника, передбачених Правила­ми про опіку та піклування¹.

Крім того, обсяг прав управителя майном підопічного не може бути ширшим за обсягом прав опікунів і піклувальників, а відтак на дії упра­вителя повинні поширюватися правила, встановлені статтями 68, 70—72 ЦК. Управитель буде розпоряджатися майном, переданим в управління, а опікун чи піклувальник зберігає свої обов'язки щодо іншого майна. Згідно із ч. 4 ст. 54 ЦК договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений. У зв'язку з цим управління майном припиняється в разі припинення опіки й піклування, а також за підставами, передбаченими законом для припи­нення договору управління майном.

Отже, на відносини з управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності, органом опіки та піклування, поширюють­ся положення гл. 70 «Управління майном» ЦК, з урахуванням особли­востей управління таким майном, передбачених Правилами про опіку та піклування.

Правовий статус управителя майном. Правовий статус управителя ре­гулюється ст. 1033 ЦК України, що базується на правовій презумпції, згідно з якою управління майном передбачає передачу довіреного май­на професіоналу. Управителем може бути і фізична, і юридична особа, що є суб'єктом підприємницької діяльності. Управління майном здійс­нюють фінансово-кредитні установи, емітенти цінних паперів щодо своїх власних паперів, підприємницькі організації — професійні учас­ники ринку цінних паперів, індивідуальні підприємці та ін.

Зазвичай не можуть бути управителями органи державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють публічно-правові функції і не виступають суб'єктами підприємницької діяльності.

Закріплене ч. З ст. 1033 ЦК обмеження щодо вигодонабувача висту­пати управителем обумовлене виконанням зобов'язань з управління виключно в чужому інтересі, за винятком отримання плати, визначеної умовами договору.

Із змісту ч. 4 зазначеної норми ЦК можна зробити висновок про те, що управитель здійснює від свого імені права на будь-яке майно, яке перебуває в його довірчій власності або в управлінні. Зокрема, від упра­вителя не вимагається довіреність для участі в загальних зборах емітен­та акцій, які перебувають в його управлінні.

Для визнання управителя довірчим власником необхідно, щоб це було прямо визначено договором управління майном. Управитель, як довірчий власник цього майна, володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном.

Правовий статус вигодонабувача. Правовий статус вигодонабувача ви­значається ст. 1034 ЦК України. У частині 1 зазначеної норми ЦК за­кріплено диспозитивне правило про належність установникові управ­ління вигод від майна, що передане в управління. Необхідність зазначеної статті викликана особливістю договору управління майном, що полягає в передачі вигод від управління таким майном, визначеним до­говором, особам — установнику або третій особі — вигодонабувачу.

Правове становище вигодонабувача повністю визначається загаль­ними нормами ЦК про договір на користь третьої особи (ст. 636 ЦК). Вигодонабувач отримує всі доходи, цінності, інші вигоди від управління або їхню частину, до нього переходить право вимагати виконання дого­вору. Якщо об'єкт управління виявиться в руках третіх осіб, вигодона­бувач має право вимагати його повернення, а також усунення інших порушень своїх прав (у тому числі в судовому порядку), що випливають з договору. Вигодонабувачами виступають вказані установником управ­ління особи: фізичні та юридичні особи, держава, територіальні грома­ди. Не виключається можливість виступу своєрідними вигодонабувача­ми неправоздатних істот (тварин, звірів тощо) шляхом призначення формальними (номінальними) вигодонабувачами осіб—власників цих істот, з умовою використання вигод виключно в інтересах останніх. Ви­годонабувачами можуть бути як окремі особи, так і необмежене коло осіб. Останнє характерне для заснування управління в благодійних ці­лях, зокрема для фінансування закладів науки, культури, охорони здоров'я.

Особливість правового статусу вигодонабувача полягає в тому, що він не бере участі в договорі, але з моменту укладення договору набуває право на самостійний інтерес від використання майна, переданого в управління.

Вигодонабувач здійснює своє право за правилами договору на ко­ристь третьої особи. Відповідно до ч. 2 ст. 1034 ЦК установник управ­ління може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача). Договір, в якому установник зазначив особу, яка має право здобувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувач), визнається договором на користь третьої особи. Вигодонабувач має лише права і не несе обов'язків. Право третьої особи в цьому договорі носить характер ви­моги, право претензії, за якою може слідувати позов. За допомогою позову вигодонабувач має можливість вимагати, а управитель зобов'я­заний задовольнити цю вимогу, надавши йому все отримане від управ­ління цим майном.

Згідно з ч. 2 ст. 636 ЦК виконання договору на користь третьої осо­би може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої обумовлене виконання, якщо інше не передбачено зако­ном, іншими правовими актами і не випливає із суті договору.

Вигодонабувач отримує можливість зберегти і скористатися створе­ним суб'єктивним правом лише після того, як виявить свій намір упра­вителю. Наприклад, вигодонабувач подає заяву зразу після укладення договору про готовність прийняти виконання або звертається після закінчення певного строку за виплатою доходів від управління. Після за­яви вигодонабувача договірна свобода установника управління і довір­чого управителя певною мірою обмежується. З моменту вираження тре­тьою особою наміру скористатися своїм правом, сторони, якщо інше не передбачено законом, іншим правовим актом або договором, не можуть розірвати або змінити укладений договір без згоди третьої особи.

У разі якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, на­даного їй за договором, то особа, що уклала договір (установник), може скористатися цим правом, якщо це не суперечить суті договору. Правом третьої особи не може скористатися управитель, оскільки вигодонабу-вачем не може бути управитель (ч. З ст. 1033 ЦК).

Право про недопущення змін або розірвання договору, укладеного на користь третьої особи після вступу останнього у відносини, пояс­нюється не лише захистом суб'єктивного права вигодонабувача, а й турботою про інтереси його кредиторів. Вигодонабувач, який дізнався про своє право і виразив згоду прийняти виконання, в подальшій діяль­ності виходить із свого нового майнового стану і розраховує на те май­но, яке вже принесло і ще принесе йому доходи. За відсутності зміни майнового стану, ця особа, вірогідно, не стала б пов'язувати себе пев­ним зобов'язанням. Тому заради збереження стабільності майнового стану вигодонабувача, а з ним і його потенційних кредиторів, сторонам, що породили зобов'язання на користь третьої особи, якщо інше не пе­редбачено, заборонено змінювати або розривати договірні відносини без його згоди, що зумовлено встановленим ЦК обмеженням щодо од­ночасного виконання обов'язків і прав кількох учасників договору уп­равління. Зокрема, відповідно до ч. З ст. 1033 ЦК вигодонабувач не може бути управителем. Наведене правило пояснюється тим, що упра­витель зобов'язаний діяти виключно в інтересах вигодонабувача і не має права використовувати довірене майно у своїх власних інтересах, за винятком прямо передбаченої договором плати за виконання обов'язків з управління майном.

Істотні умови договору управління майном. Правила про істотні умови договору управління майном закріплено статтею 1035 ЦК України. Згід­но з цією нормою ЦК істотними умовами договору управління майном визнаються дві такі умови:

—перелік майна, що передається в управління;

—розмір і форма управління майном.

У зазначеній нормі перелічені ті умови договору управління, без по­годження яких він вважається неукладеним. Такі умови називають іс­тотними умовами договору. Вони безпосередньо вказані у законі. Іс­тотною умовою договору управління майном є умова про його предмет, оскільки на договір управління майном поширюється ч. 1 ст. 638 ЦК щодо істотних умов договорів, згідно з якою умова про предмет догово­ру є істотною умовою, визначеною законом як істотна. До істотних відносяться також умови, згода по яким повинна бути досягнута за за­явою однієї із сторін (обумовлювані умови). Таким чином, при укладен­ні конкретного договору управління майном сторони повинні погодити усі умови, перелічені у статтях 638 і 1035 ЦК, а також ті, на яких під загрозою відмови від договору наполягає одна із сторін. Визнання дого­вору неукладеним тягне за собою наслідки недійсності правочину.

Строк договору управління майном визначається за правилами ст. 1036 ЦК України.

Договір управління майном вважається строковим договором в силу прямої вказівки закону. У визначенні поняття договору управління май­ном законодавець вказує на його строковий характер, за яким одна сторо­на (установник управління) передає іншій стороні (довірчому управите­леві) на певний строк майно в довірче управління (ст. 1029 ЦК). Відповід­но до ч. 1 ст. 1036 ЦК, якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років. Враховуючи, що умова про строк договору не належить до істотних умов договору уп­равління майном (ст.1035 ЦК), договори управління з невизначеним стро­ком вважаються укладеними на строк п'ять років у силу прямої вказівки закону (ч. 1 ст. 1036 ЦК), а тому не визнаються такими, що неукладені.

За змістом ч. 2 ст. 1036 ЦК у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчен­ня його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах.

Для припинення договору управління майном у зв'язку із закінчен­ням його строку заінтересована сторона повинна направити до дати закінчення договору письмову заяву про припинення або зміну догово­ру управління після його закінчення з підтвердженням її отримання другою стороною. Для припинення договору управління, укладеного в нотаріальній формі, заява про його припинення або зміну повинна бути нотаріально посвідчена.

Права та обов'язки управителя майном регулюються ст. 1037 ЦК Ук­раїни. Управитель здійснює повноваження володіння, користування та розпорядження майном без переходу до останнього права власності на майно, яке знаходиться в управлінні. Подібним чином управитель здій­снює права та обов'язки у разі переходу до нього майна на праві довір­чої власності.

При створенні управління управитель наділяється настільки ж ши­рокими повноваженнями, наскільки і невизначеними (володіння, ін­вестування, управління). Згідно з ч. 2 ст. 1038 ЦК України управитель здійснює управління майном шляхом вчинення юридичних і фактичних дій, пов'язаних з управлінням. Діями, пов'язаними з управлінням, не­обхідно розуміти юридичні та фактичні дії, направлені на зберігання, примноження вартості майна шляхом інвестування або здійснення права власності іншим способом, з урахуванням особливостей об'єкта і цілей управління, визначених договором.

У встановлених законом і договором межах управитель самостійно визначає характер і види тих юридичних і фактичних дій, які необхідно вчинити для досягнення мети управління. Установник управління не вправі втручатися у діяльність з управління майном і не може давати уп­равителю обов'язкові вказівки у випадках, не передбачених договором.

Законом або договором можуть бути встановлені обмеження щодо вчинення управителем окремих дій з управління майном. Згідно з ч.І ст. 1037 ЦК України управитель може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою уста­новника управління. Якщо він порушить це правило, то укладені ним угоди з відчуження майна будуть недійсними. Інших обмежень прав управителя ЦК не містить.

Управитель здійснює діяльність з управління майном не в своїх ін­тересах, а в інтересах установника та вигодонабувача. їх інтерес полягає в досягненні визначеного результату, який залежить від цілей управлін­ня, встановлених договором.

Залежно від цілей виділяють два види управління: звичайне («охо­ронне») і повне («підприємницького» характеру). У першому випадку вигодонабувач заінтересований у схоронності майна і підтриманні його в нормальному працездатному стані. Повне управління передбачає от­римання визначених договором доходів від грамотного і професійного використання майна. У процесі своєї діяльності управитель зобов'язаний досягнути зазначених вище результатів, які визначають характер і види вчинюваних управителем юридичних і фактичних дій щодо майна, пе­реданого в управління. Тому в разі відсутності в договорі управління обмежень щодо здійснення повноважень або невизначеності їх переліку управитель має право вчиняти будь-які угоди щодо майна, що знахо­диться в управлінні, з урахуванням особливостей об'єкта, мети управ­ління та обмежень, встановлених ч. 1 ст. 1037 ЦК.

На управителя покладено ряд обов'язків, які він повинен виконува­ти переважно перед своїми власними інтересами. Головний з них поля­гає у ставленні до довіреного йому майна і передбачає, що управитель має діяти так, як би він ставився до свого власного майна, що вимагає від нього діяти розсудливо, проявляти необхідну турботу і дбайливість до інтересів установника і вигодонабувача, своєчасно надавати їм звіт про свою діяльність.

У країнах англосаксонського права наведений обов'язок управителя закріплено у вигляді «правила розсудливої людини» (prudent man rule), виробленого світовою практикою шляхом узагальнення досвіду і судо­вої практики управління довірчою власністю. Зміст цього правила по­лягає у вимозі до управителя «управляти так, як може розсудлива люди­на в даних історичних і об'єктивних ринкових умовах управляти власним капіталом у своїх інтересах». Загальновизнаним елементом цього\ правила є фідуціарне зобов'язання турботи або піклування (the duty of\ care) та вірності (the duty of loyality). Для визначення того, чи діє упра­витель з належною турботою (піклуванням) і вірністю, використовуєть­ся вироблене практикою розуміння такого обов'язку: діяти як передбач­лива особа, здійснювати управління майном з тим же ступенем обереж­ності, як і при веденні своїх особистих справ.

Управитель зобов'язаний: представляти інтереси установника сто­совно його майна у відносинах з третіми особами, включаючи представ­ництво в суді, вести належний облік довірчих операцій в порядку, вста­новленому законодавством, подавати установнику та вигодонабувачу звіт про результати управління, виплачувати установникові та вигодо-набувачеві доходи, передавати інші вигоди від довіреного майна в по­рядку, розмірах і в строки, визначені законодавством і договором, пові­домляти установника про будь-які події, що не залежать від управителя, які можуть негативно вплинути на результати управління або вартість майна, а також пропонувати методи поліпшення ситуації.

У випадках, передбачених договором, управитель зобов'язаний вне­сти заставу з метою забезпечення виконання своїх зобов'язань щодо уста­новника управління або вигодонабувачів. Управитель може нести й інші обов'язки, передбачені договором або покладені на нього законом.

Управитель є законним (титульним) володільцем майна, отримано­го за договором управління. Тому він має право вимагати від усіх і кожного, включаючи установника та вигодонабувача, усунення будь-яких порушень свого права. У разі необхідності він вправі використову­вати для захисту власних інтересів і інтересів установника та вигодона­бувача зобов'язальні та речово-правові способи захисту стосовно права власності (гл. 29 ЦК «Захист права власності»). Зокрема, він може пред'явити позови про визнання свого права на майно; про витребуван­ня майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); про усунення будь-яких порушень свого права, хоча ці порушення і не були пов'язані з втратою володіння (негаторний позов). Управитель для за­хисту своїх прав використовує і зобов'язально-правові способи.

Здійснення управління майном. ЦК України закріплює правила здійс­нення управління майном.

Частиною 1 ст. 1038 ЦК закріплено загальну норму, згідно з якою управитель здійснює управління майном особисто, крім випадків, вста­новлених ст. 1041 ЦК (передання права управління майном іншій особі (замісникові), що зумовлено довірчим характером договору управління і пов'язано з особливими вимогами до особистості управителя і здійс­ненням управління визначеним управителем.

З питанням здійснення управління пов'язане питання делегування управителем окремих повноважень з управління третім особам, що зу­мовлено необхідністю використання знань і досвіду кваліфікованих фахівців, які спеціалізуються в наданні окремих видів послуг. Напри­клад, такий складний механізм, як управління цінними паперами та грошовими коштами вимагає залучення фахівців з різних галузей і, від­повідно, наділення їх певними повноваженнями. Зберігач, реєстратор, банк, дилери, брокери та інші не виступають безпосередньо сторонами договору управління, проте в довірчих правовідносинах посідають окре­ме становище. Здійснюючи деякі функції управління, вони набувають статусу довірених осіб (фідуціаріїв).

Управитель має право передавати управління майном іншій особі в прямо передбачених законом випадках (див. коментар до ст. 1041 ЦК).

Згідно із ч. 2 ст. 1038 ЦК управитель, вчиняючи фактичні та юри­дичні дії, пов'язані з управлінгоїм майном, зобов'язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна. Повідомлення управителя контрагентів про те, що він є управителем, має бути вчинене у формі, в якій вчинено відповід­ний правочин.

За змістом ч. З ст. 1038 ЦК управитель зобов'язаний вказати письмо­во у тексті правочину про свій статус управителя щодо майна, передано­го в управління. Уразі відсутності такої вказівки управитель зобов'язується перед третіми особами особисто та несе відповідальність перед ними тільки належним йому майном. Крім того, це не звільняє його від зобов'язання належного виконання договору управління майном.

Передання в управління майна, що є предметом договору застави. ЦК

України регулює особливості передання в управління майна, що є пред­метом договору застави (ст. 1039 ЦК).

Відповідно до ч. 1 зазначеної норми ЦК майно, що перебуває у за­ставі, може бути передане в управління. Передача заставленого майна в управління не позбавляє заставодержателя права звернути стягнення на це майно, що зумовлено речовим характером заставного права. Во­лодіючи повноваженням слідування, заставодержатель зберігає своє право на річ і тоді, коли вона переходить до нового власника чи во­лодільця, в тому числі й управителя. У даному випадку майно перехо­дить до нового володільця, оскільки його власником і заставодавцем залишається установник управління. Підстави і порядок звернення стягнення на заставлене майно, в тому числі переданого в управління, передбачені статтями 589—592 ЦК.

Значний строк дії договору управління вимагає певні гарантії стабіль­ності для управителя. Одна з них закріплена в обов'язку установника повідомити його про те, що майно обтяжено заставою (ч. 2 ст. 1039 ЦК). У випадку можливого спору тягар доказування того, що управитель знав про заставу майна, покладається на установника управління. Управитель, у свою чергу, зобов'язаний довести, що він не знав і в силу обставин (з урахуванням професійного досвіду і навичок тощо) не повинен був знати про заставу. У разі добросовісного незнання управителя про прийняття в управління майна, обтяженого заставою, управитель має право вимагати дострокової виплати належної йому плати за договором відповідно до строку управління цим майном і розірвання договору у зв'язку з немож­ливістю управителя здійснювати управління відповідно до змісту ч. 6 ст. 1044 ЦК. Реальні збитки, пов'язані з достроковим припиненням до­говору, повинні бути покладені на установника управління.

Звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кре­дитора установника управління. ЦК України регулює особливості звер­нення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою креди­тора установника управління (ст. 1040 ЦК).

Майно, яке перебуває в управлінні, юридично персоніфікується і достатньою мірою захищається від вимог кредиторів установника. ЦК України допускає звернення за боргами установника на майно, переда­не в управління, у двох випадках:

1) при визнанні установника банкрутом;

2)при зверненні стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави.

Передання права управління майном іншій особі. Норма ст. 1041 ЦК України встановлює правила щодо передання права управління майном іншій особі. Законодавець передбачає три підстави передачі представ­нику (заміснику) права здійснення окремих дій, пов'язаних з управлін­ням. Цей перелік вичерпний і розширювальному тлумаченню у кон­кретних договорах управління не підлягає.

У всіх випадках передання права управління майном іншій особі управитель продовжує нести відповідальність за дії представника (заміс­ника) щодо управління майном як за свої власні.

Право управителя на плату. Стаття 1042 ЦК України регулює право управителя на плату. За характером направленості надання договір уп­равління майном є оплатним правочином. ЦК України не передбачив можливості укладення безоплатного договору управління майном.

Закріплене у ч. 1 ст. 1042 ЦК право управителя законодавець не обмежує встановленням припустимого (максимального чи мінімально­го) розміру та визначенням конкретного переліку форм плати, залиша­ючи ці питання на розсуд сторін договору. Розмір та форми плати уп­равителя визначаються за взаємною згодою сторін договору. У прямо визначених законом випадках може встановлюватися порядок нараху­вання і виплати плати управителю (управління державною власністю, цінними паперами тощо).

Плата може бути встановлена у грошовій чи іншій припустимій формі (майном, роботами, послугами, наданням речі в борг тощо), якщо це не суперечить сутності конкретних відносин та закону.

Плата може бути виражена у відсотках визначеної бази нарахування (отриманого доходу, прибутку, виходячи від адміністративних витрат управителя тощо), у твердій (фіксованій) сумі, у вигляді опціона (реалі­зується після припинення договору управління права на пільгове при­дбання частини майна, яке знаходиться в управлінні управителя) або згідно з умовами оплати, встановленими законом чи рішенням суду з окремих видів послуг за договором управління майном.

Умови про розмір і форму плати управителеві віднесені ст. 1035 ЦК України до істотних умов договору. У разі відсутності в тексті договору умов про розмір і форму плати за управління майном, такий правочин вважатиметься неукладеним. Норма ч. 1 ст. 1042 ЦК України закріплює право управителя на відшкодування лише необхідних витрат, зроблених ним у зв'язку з управлінням майном. Необхідними вважаються витрати, вид і розмір яких прямо визначений договором, а в разі їх відсутності або нечіткого визначення договором — такими вважаються витрати, які зберігають або підвищують вартість майна, що знаходиться в управлін­ні, пропорційно поліпшенням його якості та/або експлуатаційним якостям та і проведенні цих витрат не порушено принципи добропоряд­ності й розумності, зміст та межі яких визначаються з припустимості їх вчинення установником за аналогічних обставин.

Необхідними можуть бути визнані витрати, зроблені ним у зв'язку з управлінням майном. Він має право робити витрати у зв'язку з вчинен­ням юридичних і фактичних дій з майном, що виступає предметом до­говору управління, якщо це прямо випливає з необхідності досягнення цілей управління і не порушує прямо визначені договором обмеження та інші умови договору управління майном. Зокрема, не можуть визна­ватися необхідними витрати з оплати газу за договором поставки, укла­деного управителем на виконання договору управління транспортними мережами (газопроводами), в якому укладення таких договорів обумов­лено отриманням попередньої згоди установника управління.

За змістом норми ч. 2 ст. 1042 ЦК України управитель майном має право, якщо це передбачено договором, відраховувати грошові суми, належні йому, в рахунок плати, безпосередньо з рахунку управління майном, що знаходиться в управлінні, без отримання попередньої згоди установника і перерахування доходів вигодонабувачу.

Якщо наведене право не передбачено договором, управитель має пра­во на отримання грошових сум, належних йому, в рахунок плати, шля­хом звернення на загальних засадах стягнення на майно установника, в тому числі на доходи від використання майна, переданого в управління.