![]() |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
|
У другій половині ХІХ ст.
відбувався подальший роз-
виток української культу-
ри. Спостерігається тен-
денція до поділу її на два великі блоки буржуазного
та національно-демократичного напрямків. Тут можна не
погодитися з В. І. Леніним, який національну культуру
трактував як культуру поміщиків, попів та буржуазії, і
з тим, що гасло національної культури це буржуазне
(а часто й чорносотенно-клерикальне) ошуканство. Це
далеко не відповідає дійсності.
У період становлення промислового капіталізму Ук-
раїна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких кон-
че не вистачало на заводах та фабриках, що відкрива-
лися в Україні. Поряд з професійною започатковується
народна освіта, яка набула особливого розвитку з при-
значенням М. Пирогова попечителем Київського й
Одеського учбових округів (18561861). У цей час у
Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові,
Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкривають-
ся недільні школи. Професори Київського університету
П. Павлов, Я. Бекман, М. Муравський роблять спро-
бу через школи вести революційну пропаганду. В Ук-
раїні у 1862 р. функціонувало 67 недільних шкіл, для
яких були видані букварі та підручники українською
мовою. Великого значення цим школам надавав
Т. Шевченко. Він написав для них Букварь южнорус-
ский. Ці школи викликали переполох у царського уряду і в 1862 р.
були закриті.
Україна почала ставати капіталістичною державою, її економічний
розвиток зумовлював настійну потребу реформування шкільної систе-
ми, адже на кінець 90-х років ХІХ ст. в Україні налічувалося близько
17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько 30 % дітей
шкільного віку. Згідно з переписом 1897 р., письменним було вже
24 % населення у віці від 9 до 49 років.
На вимогу часу створюються двокласні школи з пятирічним тер-
міном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкри-
ваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні
училища. Так, на кінець ХІХ ст. в Україні налічувалося 129 гімназій,
19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були
приватними.
Українські університети Харківський, Київський, Одеський (Но-
воросійський, 1865) та інститути Ніжинський історико-філологічний
(1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний
(1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів,
лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого на-
вчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робіт-
ників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високою.
В українських навчальних закладах створюються відомі наукові шко-
ли: математична провідними вченими були М. Ващенко-Захарчен-
ко, С. Ярошенко, І. Тимченко; фізична М. Умнов; астрономічна
Ф. Бердихін; хімічна М. Бекетов, Я. Михайленко, Ф. Шведов,
С. Реформаторський; біологічна О. Чорна, К. Милашевич, ембріо-
лог О. Ковалевський; ботаніки В. Зеленський, Ф. Каменський,
В. Палладін; мікробіології М. Гамалія, І. Мечников, фізіолог
І. Сєченов.
У 18691870 рр. було засновано географічне товариство, яке
здійснило три експедиції з метою збирання етнографічно-статистичних
матеріалів, які в 18721879 рр. було опубліковано в Петербурзі (Пра-
ця етнографічно-статистичної експедиції в Західноросійський край).
До них були включені українські пісні, казки, відомості про правові
звичаї українського народу та ін. Після виходу Емського указу 1876 р.
Південно-західний відділ російського географічного товариства було
закрито.
Великого розвитку набула історична наука, тут точилася гостра бо-
ротьба між революційно-демократичними, національними, ліберальни-
ми та великодержавними напрямками. Історичними студіями займалися
також письменники і громадські діячі, зокрема Т. Шевченко, І. Франко,
С. Подолинський, П. Грабовський, Леся Українка, М. Костомаров,
Д. Багалій та ін.
І. Франко розвивав історичні погляди революціонерів-демократів
6070-х років ХІХ ст. Йому належить кілька десятків праць, в яких
висвітлюються найважливіші проблеми історії України від давніх часів
до початку ХХ ст.
Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у
представників ліберально-демократичного напрямку М. Костомаро-
ва, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко. Так, М. Костомаров
написав грунтовні праці про розвиток історичного процесу України і
Росії: Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині
ХVІІ сторіччя, Богдан Хмельницький, Руїна та ін. Він редагував
окремі твори документального видання Акти, относящиеся к Южной
и Западной России. У своїх працях М. Костомаров багато уваги при-
діляв історії селянських повстань, народного побуту, загострював увагу
на національних особливостях українського козацтва.
На великому архівному матеріалі процес закріпачення селянства
козацькою старшиною в ХVІІ ст. у своїх працях Малоросійські по-
сполиті селяни і тритомному виданні Опис старої Малоросії показав
О. Лазаревський.
Наприкінці ХІХ ст. вийшли праці Д. Багалія, які мають непересі-
чну цінність щодо зібраного матеріалу, зокрема Нариси з історії коло-
нізації і побуту степової окраїни Московської держави, Спроба історії
Харківського університету (за неопублікованими матеріалами). Цінним
у його працях є те, що він робить спробу показати процес історичного
розвитку українського народу в контексті словянських народів.
Із народницьких позицій виступала О. Єфименко. На великому
архівному матеріалі вона показала процес закріпачення селян, перетво-
рення козацької старшини в поміщиків, суспільно-політичне життя Ук-
раїни ХVХVІІІ ст. та адміністративно-політичний устрій Лівобереж-
ної України.
Під впливом революціонерів-демократів і марксистів склався світо-
гляд С. Подолинського, і з цих поглядів він висвітлював розвиток
капіталізму та формування пролетаріату в Україні у працях Про хлібо-
робство, Про багатство та бідність, Парова машина, Ремесла і
фабрики на Україні та ін.
Із національних позицій почав писати свою Історію України-Руси
М. Грушевський. Його наукові розвідки та активна організаторська
діяльність пробудили інтерес до обєктивного вивчення історичних про-
цесів, що відбувалися в Україні.
Підвищився інтерес до вивчення і висвітлення економічних процесів в
Україні. Тут провідне місце належало статистику демократичного напрям-
ку Д. Журавському. Він у 1852 р. видав тритомну працю Статистич-
ний опис Київської губернії. Вивчали економічний стан в Україні кафед-
ри політичної економії і статистики Київського, Харківського та Новоро-
сійського університетів, Товариство сільського господарства Південної
Росії, Комісія для опису губерній Київського округу та ін.
Багато уваги приділяється вивченню української мови. Перше місце
тут належить видатному вченому-мовознавцю О. Потебні, який залишив
грунтовні дослідження із загального мовознавства, української мови і фоль-
клору, діалектології словянських мов. Грунтовні дослідження з вивчення
української мови здійснили також М. Максимович, П. Житецький,
К. Михальчук, Ю. Тимченко та ін. А. Спілка та М. Уманець у 90-х
роках ХІХ ст. уклали Словарь російсько-український, який відіграв
позитивну роль у пропаганді української мови. Вивчали українську мову
російські вчені Ф. Корф, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін.
Під впливом журналів Современник і Отечественные записки,
на сторінках яких публікувалося багато матеріалів про Україну і які
поширювалися в Україні, починають виходити журнали Основа
(18611862) та Киевская старина, яка починаючи з 1882 р. протя-
гом 25 років публікувала матеріали з історії України, твори української
літератури, архівні та наукові розвідки; ці матеріали й нині не втратили
наукової цінності.
Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрям-
ку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок,
Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся
Українка та ін.
Активно працює в цей період П. Куліш, який у своїх творах на
історичну тематику, зокрема доби козаччини, оспівує особливості
козацького руху (роман Чорна рада, 1857), активно виступає в
літературно-критичних статтях проти хуторянства і національної обме-
женості як у літературі, так і в суспільному житті.
Кріпосництво, недолугість можновладців таврував у своїх Співомов-
ках С. Руданський. Нестерпне життя, безправя і страждання покріпа-
ченого селянства показав у своїх творах видатний український прозаїк
І. Нечуй-Левицький. До кращих його творів належать повісті Мико-
ла Джеря, Бурлачка, Кайдашева сімя, Старосвітські батюшки
та матушки.
Напрямок критичного реалізму в українській літературі одержав
поступальний розвиток у творчості Панаса Мирного. У його романі
Хіба ревуть воли, як ясла повні (написаному у співавторстві з І. Бі-
ликом) дається широка картина життя українського села, боротьба
бідноти проти злиднів і соціальної несправедливості. А в романі По-
вія Панас Мирний показує трагічну долю сільської дівчини Христі
Притиківни, яку перемолола машина капіталізму. Серед драматич-
них творів Панаса Мирного популярною стала драма Лимерівна, в
якій показано конфлікт пореформенного села, що виник між багатою
верхівкою та експлуатованим селянством.
У Карпатському регіоні визначним представником передової україн-
ської літератури був Ю. Федькович, який оспівував борців селянсько-
го руху, зокрема Лукяна Кобилицю, проти австрійського поневолення,
редагував першу українську газету Буковина, яка виходила з 1885 р.
у Чернівцях. Популярною серед читачів була творчість Ольги Коби-
лянської, щоправда, її перші твори, зокрема Людина і царівна, зуст-
ріли різко протилежні оцінки від захоплюючої з боку І. Франка до
різко критичної з боку С. Єфремова. Найдраматичніший твір авторки
повість Земля, де вона реалістично показала життя буковинського
селянства, трагедію боротьби за землю; увесь він пронизаний болем і
співчуттям до своїх героїв.
У 90-ті роки ХІХ ст. підвищується інтерес до драматургічного ми-
стецтва, яке всупереч Валуєвському та Емському указам виходить на
театральні кони. Найяскравішим представником на цій ниві був пись-
менник, поет, театральний і культурно-громадський діяч М. Стариць-
кий. Його пєси Не судилося, У темряві, Ой, не ходи, Грицю, та
й на вечорниці правдиво і неупереджено показують життя українсько-
го селянства. Провідною в його творчості була також історична тема-
тика. Він написав повість Облога Буші, роман-хроніку Богдан
Хмельницький, романи Руїна, Останні орли (Гайдамаки), Роз-
бійник Кармелюк, в яких широко висвітлив визвольну війну українсь-
кого народу 16481654 рр., гайдамацький рух ХVІІІ ст., боротьбу
проти кріпосництва.
Талановитим представником в українській драматургії був І. Кар-
пенко-Карий (І. Тобілевич). Його пєси Бурлака, Наймичка, Сто
тисяч, Хазяїн, Мартин Боруля, що були написані в дусі критич-
ного реалізму, показали розмаїте життя різних соціальних груп україн-
ського народу.
Незважаючи на заборони і обмеження царського уряду, українське
театральне мистецтво сформувалось, виросла визначна плеяда талано-
витих драматичних акторів: М. Кропивницький, П. Саксаганський,
М. Заньковецька, М. Садовський. Вони з успіхом виступали на сце-
нах театрів України, у Петербурзі, Москві та інших містах Росії.
Українське образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст. роз-
вивається під впливом реалістичних тенденцій, які були продекларовані
Товариством пересувних художніх виставок, душею та організаторами
яких були І. Крамськой та художній критик В. Стасов. Членами това-
риства були й українські митці. Виставки експонувалися в Києві, Хар-
кові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, викликали інтерес
і позитивно сприймалися громадськістю.
Істотний вплив на розвиток українського прогресивного реалістич-
ного мистецтва справив І. Рєпін. Народився він на Слобожанщині,
в м. Чугуєві у родині військового поселенця. Українські враження ди-
тинства давали йому творчу наснагу протягом усього життя. Він напи-
сав відомі картини на українську тематику: Запорожці пишуть листа
турецькому султану, Вечорниці, Гопак, портрет Т. Шевченка, зро-
бив багато замальовок із життя і побуту українського народу.
Уродженець Полтавщини М. Ярошенко, один із керівників Пере-
движників, темами своїх творів Студент, Курсистка, Кочегар,
Всюди життя обирає життя різночинної інтелігенції та пролетаріату.
Він працював також як портретист і залишив нам образи сучасників
(Г. Успенського, М. Салтикова, Д. Менделєєва), свій автопортрет та
портрети представників кавказьких народів, серед яких він провів ос-
танні роки свого життя.
Реалістичні традиції, що їх заклав Т. Шевченко, продовжували
К. Трутовський, Л. Жемчужников, М. Микешин, М. Позен та ін.
Особливої слави зажив художник С. Васильківський. Після закін-
чення Санкт-Петербурзької академії мистецтв він жив і працював у
Харкові. Тут він створив прекрасні пейзажі, в яких оспівував красу
української природи, намалював низку сюжетних та історичних картин,
найбільш значущі з яких Вибори полковника Мартина Пушкаря,
Ромоданівський шлях, Козаки в степу, Козацький пікет та ін.
Малярство також набувало популярності в Україні: створюються
Общества любителей изящных искусств, при них відкриваються ри-
сувальні школи, зокрема в містах Києві, Харкові, Одесі; пізніше вони
були реорганізовані в художні училища, що й стало базою для форму-
вання української професійної школи образотворчого мистецтва.
У Галичині під впливом українських ідей працювали художники
Т. Копистинський, Т. Романчук, К. Устиянович та І. Труш. Темами
своїх творів вони обирали побутову та історичну тематику, у пейзажах
оспівували рідний край, а І. Труш виконав портрети І. Франка, В. Сте-
фаника, М. Лисенка та Лесі Українки.
У другій половині ХІХ ст. спостерігаються певні зрушення до ство-
рення монументальної пластики. Одним із перших було встановлено
памятник князеві Володимиру, роботу над ним розпочав В. Демут-
Малиновський, а закінчив П. Клодт. Памятник прикрасив один із ма-
льовничих парків Києва, який кияни любовно охрестили Володимир-
ською гіркою.
Зачинателем реалізму в українській монументальній скульптурі став
М. Микешин, автор багатьох монументів і памятників, встановлених у
Петербурзі, Новгороді, Києві. За його проектом у 1888 р. було ство-
рено памятник Б. Хмельницькому.
Для свого рідного міста Полтави М. Позен зробив два памятники
своїм землякам І. Котляревському (1903) та М. Гоголю (1915).
Підвищується інтерес до вивчення народної мелодики у композиторів,
які працювали над українською тематикою. Варто зазначити твори
П. Чайковського, О. Даргомижського, О. Бородіна, М. Римського-Кор-
сакова та ін. Вони активно використовували українську тематику й на-
родну пісню у своїх творах. Так, М. Мусоргський за мотивами творів
М. Гоголя написав оперу Сорочинський ярмарок, М. Римський-Кор-
саков опери Майська ніч та Ніч перед Різдвом, П. Чайковсь-
кий оперу Черевички, О. Бородін оперу Князь Ігор.
Українські композитори М. Вербицький, С. Воробкевич, П. Ніщин-
ський під впливом поезій Т. Шевченка створили чудові музичні твори
за їх мотивами. С. Гулак-Артемовський, залюблений в українську ста-
ровину, написав оперу Запорожець за Дунаєм. Уперше цю оперу було
поставлено в 1863 р. на сцені Санкт-Петербурзького оперного театру.
Та найбільший внесок у розвиток українського музичного мистецтва
зробив М. Лисенко. Він збирав та обробляв українські народні пісні й
опублікував 7 збірок, записав музичний репертуар кобзаря Остапа
Вересая, додавши до цієї публікації теоретичну статтю про кобзарське
мистецтво, створив симфонічні й камерні твори та опери Тарас Буль-
ба, Різдвяна ніч, Утоплена, Наталка-Полтавка, а також унікаль-
ний на той час жанр опери для дітей Коза Дереза, Пан Коць-
кий та Зима і весна.
На початку ХІХ ст. починається роз-
клад феодально-кріпосницького ладу і
формування капіталістичних відносин.
Незважаючи на жорстокі утиски, в Ук-
Дата публикования: 2015-09-18; Прочитано: 212 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!