Орфографія як наука

Орфографія – історично сформована та загальноприйнята система правил мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні). Орфографія визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; крім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов’язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його дієвішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі орфографії лежить графіка; водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови та віддзеркалюють шляхи формування і розвитку її правописної системи.

Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

- фонетичним – лексичні одиниці пишуться так само, як і вимовляються;

- морфологічним – відбувається позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови;

- історичним (традиційним) – букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм (напр., дзвінок, меншості);

- смисловим (диференціюючим) – різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення (наприклад, на пам’ять – напам’ять).

Іноді при творенні слова або його відмінюванні виникає важкий для вимови збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.

У групах приголосних - ждн -, - здн -, - стл -, - стн - випадають відповідно д і т: ти жд ень – ти жн я, виї зд ити – виї зн ий, ле ст ощі – уле сл ивий, ща ст я – ща сл ивий, вість – вісник, честь – чесний. Виняток: у словах зап'я стн ий, кі стл явий, пе стл ивий, хва стл ивий, хворо стн як, ші стн адцять літера т зберігається.

У прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних - стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: баласт – баластний, компост –компостний, контраст – контрастний, форпост – форпостний.

У групах приголосних - зкн -, - скн - випадає к при творенні дієслів із суфіксом - ну -: бризк – бризнути, брязк – брязнути, тріск – тріснути. Винятками з цього правила є: випуск – випускний, виск – вискнути, пропуск – пропускний.

Буквосполучення - шчк - спрощується на – шк -: дощок – дошка, зморщок – зморшка, витріщити – витрішки.

Спрощення відбувається також у групах приголосних – стц -, - лнц -, - рдц -, - сткл -, - рнц -, - стк -: місце (від мьстьце), сонце (від сълньце), серце (від сьрдьце), скло (від стькло), чернець – ченця, місто – міський.

У групі приголосних - слн - випадає л: масло – масний, мисль – умисний, ремесло – ремісник.

Словотворення – це розділ науки про мову, що вивчає склад слів (з яких частин вони складаються) та способи їх творення. Також це процес утворення від наявних у мові слів нових слів, з новим лексичним значенням: 1) афіксами (ліс – ліс-ов-ий), 2) словоскладанням (гол-о-дранець) та словозростами (велик-день), 3) абревіатурою (кол-госп, УНР – уенер). Дехто зараховує сюди ще й субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіалізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби з переходом слова до іншої частини мови.

При словотворенні приголосні звуки часто змінюються:

- - цьк - на -чч - при творенні іменників із суфіксом - ин (а): донецький –Донеччина, вояцький – вояччина, козацький – козаччина, німецький – Німеччина, гайдамацький – гайдамаччина, турецький – Туреччина (але галицький – Галичина);

- - ськ -, - ск - на - щ - за аналогічних умов: луганський – Луганщина, віск – вощина;

- - ск -, - шк- на - щ- при творенні іменників та прикметників із суфіксом - ан- (‑ян-): віск – вощанка – вощаний, піски – піщаний, дошка – дощаний;

- -ск -, - ст - на - щ - при творенні форм дієслів II дієвідміни: вереск – верещати, верещу, верещить; простити – прощу, прощаю, прощаєш (але: простиш, простять і т.ін.);

- - зк - на -жч - за-аналогічних умов: брязк – бряжчати, бряжчу, бряжчиш;

- - ськ -, - зьк - на - щ -, - жч - при творенні прізвищ на - енко, - ук: Васько – Ващенко, Ващук, Ісько – Іщенко, Іщук, Онисько – Онищенко, Онищук, Кузько – Кужченко, Водолазький – Водолажченко.

У присвійних прикметниках від власних імен із групами -ск -, -ськ - с на письмі зберігається, а к переходить у ч: Пар а ска – Пар а счин, Он и ська – Он и сьчин; -шк- дає щ: Мел а шка – Мел а щин.

Зубні д, т перед свистячими й шиплячими на письмі зберігаються: учиться, коротший, льотчик, молодший, погодься.

При творенні прикметників за допомогою суфікса - ськ(ий) від географічних назв і назв народів, основа яких закінчується на приголосний, відбуваються такі фонетичні зміни:

а) Г, ж, з (дз) + -ськ(ий) – -зьк(ий) [-дзьк(ий)]: Буг – б у зький, Запор і жжя – запор і зький, Кавк а з – кавк а зький.

б) К, ц, ч + -ськ(ий) –-цьк(іий): Вел и кі Л у ки – великол у цький, грек – гр е цький, Су е ц – су е цький, Б а хмач – б а хмацький. Винятки: Дам а ск – дам а ський, М е кка – м е ккський, т ю рки – т ю ркський.

в) С, х, ш + -ськ(ий) – -ськ(ий): Од е са – од е ський, вол о х – вол о ський, Караб а х – караб а ський, лат и ш – лат и ський, Сив а ш – сив а ський.

Деякі слова, узвичаєні без зміни приголосних основ, передаються з ними і на письмі: б а ски – б а скський, каз а х – каз а хський, Пер е мишль – пер е мишльський тощо.

Подовження приголосних в українській мові є в усному мовленні, а також передається воно однаковими літерами на письмі. Подовження приголосних звуків пояснюється різними причинами. В одних випадках воно виникало внаслі­док словотворчих процесів: префіксації (оббити, віддати), суфіксації (годинник, змінний), основоскладання (міськком, деффак), а в інших пояснюється змінами, які відбуваються у звуковому складі мови (занепад голосних неповного звучання [ъ], [ь], випадання та уподібнення приголосних): життя, зілля, піччю, суддя.

Подовження приголосних, що виникає при словотворен­ні, ще називається подвоєнням. Воно з'являється внаслідок збігу двох однакових приголосних.

Подвоєння приголосних відбувається в таких випадках:

1. Коли збігаються два однакових приголосних:

- на межі префікса й кореня: вважати, ввічі, ввічливий, віддаль, оббігати, піддашшя, піввійська, роззброїти;

- на межі кореня та суфікса: годинник, денний, законний, корінний, туманний;

- на межі двох суфіксів: іменник, письменник, прийменник (але священик);

- на межі дієслівної основи та постфікса -ся:вознісся, зрісся, обвисся, пасся;

- на межі двох частин складноскорочених слів: деффак (дефектологічний факультет), міськком (міський комітет), юннат (юний натураліст).

2. У збільшувально-підсилювальному суфіксі -енн-:здоровенний, силенний, численний.

3. У прикметниках із наголошеними суфіксами -анн(ий), -янн(ий), -енн(ий): невблага́нний, незрівня́нний, нескінче́нний (але довгождáний, полонéний).

4. У прикметниках на -енн(ий), -янн(ий) старослов’янського походження: благословенний, блаженний, божественний, мерзенний, огненний, окаянний, священний, спасенний (але: свячéний, хрещéний).

5. В іменниках на -їсть і прислівниках, утворених від прикметників із подвоєними нн:здійсненність, невблаганність, невинність, невпинність, непримире́нність, старанність, численність; здійсне́нно, невблаганно, невинна, невпинно, непримире́нно, несказа́нно, старанно, числе́нно,

6. В іменниках старослов’янського походження: богоявлення, вознесе́ння, воскресе́ння, спасе́ння, усікнове́ння, успе́ння й под.

7. У таких словах, як: бовва́н, гаття́, лляни́й, па́нна, сса́ти.

Подвоєння зберігається в похідних від наведених слів: сила-силенна, бовваніти, ссавці.

Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються, коли вони стоять після голосного:

- перед я, ю, і, є в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім Р. в. множини), що закінчуються на -я: насіння, колосся, волосся, зілля, гілля, бадилля, знаряддя, клоччя, роздоріжжя, сторіччя, піддашшя, а також у похідних від них.

Якщо в Р. в. множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подовження зберігається: відкриттів, почуттів, життів;

- перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого, жіночого та спільного роду І відміни (за винятком Р. в. множини із закінченням -ей): баддя, Ілля, рілля, стаття, суддя (але: кутя, свиня, попадя);

- перед ю в О. в. іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в Н. в. основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний: віссю, даллю, міддю, міццю, памороззю, подорожжю, річчю, розкішшю;

- перед я, ю у прислівниках типу навмання, спросоння, зрання, попідвіконню, попідтинню;

- перед є, ю у формах теперішнього часу дієслова лити (литися): ллє, ллю, ллєш, ллють, ллємо, ллєте, ллється, ллються та похідних.

2. Подовження не відбувається:

- у словах: отой, оцей, отут, отам, отепер, отоді, піти, дані, даний (але: да́нник, подання́);

- якщо в О. в. іменників жіночого роду III відміни м’який приголосний (зубний або шиплячий) стоїть не між двома голосними: більшістю, областю, жовчю, Керчю, фальшю, честю, радістю, кволістю, заздрістю, вірністю, молодістю, пошестю, швидкістю, смертю.

Викладене вище правило стосується також слів типу: передмістя, тертя, повністю, зап’ясток, подільський (від Поділля), трипільський (від Трипілля), поліський (від Полісся), але даккський (від Дакка), прусський (він Пруссія), філіппінський (від Філіппіни).

Правопис слів іншомовного походження має такі особливості.

1. У загальних назвах іншомовного походження приголосні звичайно не подвоюються: акумул я ція, бар о ко, белетр и стика, брав і симо, ват (хоч Ватт), грип, гр у па, інтелекту а льний, Тільки в окремих загальних назвах зберігається подвоєння приголосних: анн а ли, б о нна, бр у тто, в а нна (в а нний), мад о нна, м а нна (м а нний), м о тто, н е тто, п а нна, п е нні, т о нна, білль, б у лла, в і лла, мулл а, д у рра, м і рра.

2. При збігу однакових приголосних префікса й кореня подвоєний приголосний маємо лише тоді, коли в мові вживається паралельне непрефіксальне слово: апперц е пція (перц е пція), іммігр а ція (мігр а ція), іннов а ція (нов а ція), ірраціон а льний (раціон а льний). Коли непрефіксальне слово своїм змістом далеко відходить від префіксального (напр.: нот а ція – анот а ція, конот а ція), приголосний не подвоюється на письмі.

3. Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших власних назвах: Анд о рра, Гар о нна, Голл а ндія, Кальк у тта, Мар о кко, Місс у рі.

Подвоєні приголосні зберігаються і в усіх похідних словах: анд о ррський (Анд о рра), марокк а нець (Мар о кко), я ффський (Я ффа).

Залежно від позиції та вимови в українській мові і, у (ігрек) передаються також літерами і, ї та и.

І пишеться:

1) На початку слова: ід е я, Ілі а да, інстр у кція, інтернаціон а льний; І ндія, Ісп а нія; І бсен, Ів о н, Ізаб е лла.

2) Після приголосного перед голосним, є та звуком й: артері а льний, гені а льний, ді а лектика, ауді є нція, клі є нт, аксі о ма, р а діус, трі у мф.

І в середині слова перед голосним іноді переходить у й і відповідно передається на письмі: курй о з, серй о зний; ар’єрг а рд, бар’ є р, кар’ є ра, п’ є са.

Ia в кінці слова передається звичайно через ія: арт е рія, інд у стрія, іст о рія, х і мія; Ап у лія, Гр е ція, Ді є го-Гарс і я, М у рсія.

3) Після приголосних в особових іменах і в географічних назвах, а також у похідних прикметниках перед наступним приголосним і в кінці слова: Лісаб о н, Міссіс і пі, Монтевід е о, Нагас а кі, Ніл, Сев і лья, С і дней, Сомал і, С о чі; Анр і, Гальв а ні, Грімм, Дідр о, Ов і дій, Росс і ні; лісаб о нський.

Власні імена, що перетворилися на назви предметів і явищ, тобто стали загальними іменами, пишуться за правилами правопису загальних назв іншомовного походження: д и зель (хоч Д і зель).

4) Після приголосних у кінці невідмінюваних слів: візав і, жур і, кол і брі, мерс і, пар і, попур і, такс і, харак і рі, а також перед наступним приголосним у таких невідмінюваних словах, як гр а тіс, піан і симо й под.

5) У всіх інших випадках після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним: б і знес, піл о т, вібр а ція, акад е мік, фін а нси, гр а фік, гіпопот а м, лог і чний, гімн, кілогр а м, кін о, арх і в, х і мія, хір у рг, літерат у ра.

У ряді слів іншомовного походження, що давно засвоєні українською мовою, після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н пишеться відповідно до вимоги и: бурм и стер (але бургом і стр), в и мпел, єх и дна, імб и р, кипар и с, лим а н, м и ля, мирт, н и рка, спирт, хим е ра та ін., а також у словах, запозичених із східних мов, переважно тюркських: башк и р, г и ря, калм и к, киндж а л, кирг и з, кис е т, кишл а к.

Ї пишеться після голосного: моз а їка, на ї вний, проз а їк, ру ї на, те ї н; Ене ї да, Ізма ї л, Ка ї р. Але в складних словах, де перша частина закінчується голосним, на початку другої частини пишеться і: староінд і йський, новоірл а ндський; так само в позиції після префікса, що закінчується на голосний або приголосний; антиістор и чний поінформув а ти.

И пишеться:

1) В загальних назвах після приголосних д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед наступним приголосним: д и зель, дин а мо, дипл о м, дир е ктор, мет о дика; інстит у т, матем а тика, ст и мул, текст и ль, тип; зиґз а ґ, поз и ція, фіз и чний.

2) У географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антаркт и да, Атлант и да, Флор и да; Адрі а тика, Ам е рика, Ант а рктика, А рктика.

3) У географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Алж и р, Вашингт о н, Вірдж и нія, Г е мпшир, Жир о нда, Й о ркшир, Л е йпциг, Цинд а о, Чик а го, Ч и лі, але перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віш і, Ш і офок.

4) У географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосним (крім j): Великобрит а нія, Крит, Маврит а нія, Мадр и д, Пар и ж, Р и га, Рим та ін., але А встрія, Р і о-де-Жан е йро.

5) У ряді інших географічних назв після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аргент и на, Братисл а ва, Браз и лія, Ватик а н, Единб у рг, Єг и пет, Єрусал и м, Кит а й, Кордиль є ри, Пакист а н та похідних від них: аргент и нець, аргент и нський та ін.

6. У словах, запозичених із французької мови, після шиплячих ж, ш пишеться відповідно до французького u українське у, а не ю: брош у ра, жур і, параш у т; також у словах парф у ми, парфум е рія.

Е передається літерою е: екв а тор, екзамен а тор, ел е ктрика, ен е ргія, ентузі а зм, ет а п, іде а л, кар е, силу е т, те а тр, фает о н, філ е; Еквад о р.

Коли іншомовне е (іноді дифтонг аі) на початку слова вимовляється в українській мові як звукосполучення й + е, воно передається літерою є: європ е єць, європ е йський, є гер, єн о т, є ресь; Є мен, Євпат о рія, Євр а зія, Євр о па, Євфр а т, Єг и пет. Також після апострофа, є, і, й, ь пишеться є, а не е: бар’єр, п’єдест а л, конв е єр, ре є стр, феєрв е рк, абітурі є нт, паці є нт; В’єтн а м, Трі є ст, Сь є рра-Ле о не; Фейєрб а х, Готь є. Але після префіксів і споріднених з ними елементів пишеться е: діел е ктрик, полі е др, рееваку а ція, реемігр а ція тощо.

Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, комп’ ю тер, п’єдест а л, інтерв’ ю, прем’ є р, торф’ян и й, к’ я нті, миш’ я к, кар’єра; П’єм о нт, П’яч е нца, Рив’ є ра, Ак’ я б, Іх’ я мас; Барб’ є, Б’ є рнсон, Б’ ю кенен, Женев’ є ва, Ф’ є золе, Монтеск’ є, Руж’ є, Фур’ є.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’ ю нкт, ад’ют а нт, ін’ є кція, кон’ ю нктура.

Апостроф не пишеться:

а) Перед йо: курй о з, серй о зний.

б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюдж е т, бюр о, пюп і тр, мюр и д, фюзел я ж, кюв е т, рюкз а к, рюш; Барб ю с, Бюфф о н, В ю ртемберг, М ю ллер, Гюг о, Кюв’ є, Р ю дберг.

Знак м’якшення (ь) у словах іншомовного походження пишеться після приголосних д, т, з, с, л, н:

а) Перед я, ю, є, ї, йо: адь ю, кондоть є р, конферансь є, монпансь є, атель є, марсель є за, міль я рд, бульй о н, вінь є тка, каньй о н; В’єнть я н, Фетьй о.

б) Відповідно до вимови після л перед приголосним: альбатр о с, фільм; Д е льфи, Н е льсон, але: залп, катаф а лк і т. ін.

в) Відповідно до вимови в кінці слів: магістр а ль, Б а зель, Бул о нь, Рафа е ль, але: бал, мет а л, рул о н, шприц; Гал а ц, Су е ц та ін.

Знак м’якшення не пишеться перед я, ю коли вони позначають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у: мад я р, маляр і я; д ю на, іл ю зія, ню а нс, т ю бик, тюль; Ал я ска, Дюм а, Сю.