При спортивній діяльності

ДИНАМІКА ФІЗІОЛОГІЧНОГО СТАНУ СПОРТСМЕНА

ПЛАН

1. Передстартовий стан і розминка.

2. Впрацювання, «мертва точка», «друге дихання».

3. Стійкий стан.

4. Стомлення.

5. Відновлення.

При виконанні тренувальної або змагальної вправи у функціональному стані спортсмена відбуваються значні зміни. У безперервній динаміці цих змін можна виділити три основні періоди: передстартовий, основний (робочий) і відновлювальний (рис.1).

Передстартовий стан характеризується функціональними змінами, передуючими початку роботи (виконанню вправи).

У робочому періоді розрізняють швидкі зміни функцій, на самому початку періоду роботи - стан впрацювання і наступний за ним відносно незмінний (а точніше, що змінюється повільно) стан основних фізіологічних функцій, так званий стійкий стан. В процесі виконання вправи розвивається втома, яка проявляється в зниженні працездатності, тобто неможливості продовжувати вправу на необхідному рівні інтенсивності, або в повній відмові від продовження даної вправи.

Відновлення функцій до початкового, доробочого, рівня характеризує стан організму впродовж певного часу після припинення вправи.

Кожен з вказаних періодів в стані організму характеризується особливою динамікою фізіологічних функцій різних систем, органів і всього організму в цілому. Наявність цих періодів, їх особливості і тривалість визначаються насамперед характером, інтенсивністю і тривалістю виконуваної вправи, умовами її виконання, а також ступенем тренованості спортсмена.

Рис. 1. Динаміка зміни фізіологічних функцій перед початком, в під час і після роботи середньої (вгорі) і максимальної (внизу) аеробної потужності

1. Передстартовий стан.

Ще до початку виконання м'язової роботи, в процесі її очікування, відбувається цілий ряд змін в різних функціях організму. Значення цих змін полягає в підготовці організму до успішного виконання майбутньої діяльності.

Передстартова зміна функцій відбувається в певний період - за декілька хвилин, годин або навіть днів (якщо мова йде про відповідальні змаганні) до початку м'язової роботи. Іноді виділяють окремо стартовий стан, характерний для останніх хвилин перед стартом (початком роботи), під час якого функціональні зміни особливо важливі. Вони переходять безпосередньо у фазу швидкої зміни функції на початку роботи (період впрацювання).

У передстартовому стані відбуваються різноманітні перебудови в різних функціональних системах організму. Більшість цих перебудов схожа з тими, які відбуваються під час самої роботи: частішає і поглиблюється дихання, тобто росте ЛВ, посилюється газообмін (споживання О2), частішають і посилюються скорочення серця (росте серцевий викид), підвищується артеріальний тиск (АТ), збільшується концентрація молочної кислоти в м'язах і крові, підвищується температура тіла і так далі. Таким чином, організм начебто переходить на деякий "робочий рівень" ще до початку діяльності, і це зазвичай сприяє успішному виконанню роботи (К.М. Смірнов). Споживання О2, основний обмін, ЛВ перед стартом може в 2- 2,5 рази перевищувати звичайний рівень у спокої. У спринтерів, гірськолижників ЧСС на старті може досягати до 160 уд/хв.

Рівень і характер передстартових зрушень часто відповідає особливостям тих функціональних змін, які відбуваються під час виконання самої вправи. Наприклад, ЧСС перед стартом в середньому тим вище, чим коротше дистанція майбутнього бігу, тобто чим вище ЧСС під час виконання вправи. У очікуванні бігу на середні дистанції об'єм систоли збільшується відносно більше, ніж перед спринтерським бігом (К. М. Смірнов). Таким чином, передстартові зміни фізіологічних функцій досить специфічні, хоча кількісно виражені значно слабше ніж ті, що відбуваються під час роботи.

Особливості передстартового стану багато в чому можуть визначати спортивну працездатність. Не у всіх випадках передстартові зміни позитивно впливають на спортивний результат. В зв'язку з цим виділяють три форми передстартового стану: стан готовності - прояв помірного емоційного збудження, яке сприяє підвищенню спортивного результату; стан так званої стартової лихоманки - різко виражене збудження, під впливом якого можливо як підвищення, так і пониження спортивної працездатності; дуже сильне і тривале передстартове збудження, яке у ряді випадків змінюється пригнобленням і депресією - стартовою апатією, ведучою до зниження спортивного результату (А. Ц. Пуні).

Розминка. Під розминкою розуміється виконання вправ, яке передує виступу на змаганні або основній частині тренувального заняття. Розминка сприяє оптимізації передстартового стану, забезпечує прискорення процесів впрацювання, підвищує працездатність. Механізми позитивного впливу розминки на подальшу діяльність змагання або тренування різноманітні.

- Розминка підвищує збудливість сенсорних і моторних нервових центрів кори великих півкуль, вегетативних нервових центрів, підсилює діяльність залоз внутрішньої секреції

- Розминка підсилює діяльність всіх ланок кисневотранспортної системи (дихання і кровообігу): підвищуються ЛВ, швидкість дифузії О2 з альвеол в кров, ЧСС і серцевий викид, АТ, венозне повернення, розширюється капілярна мережа в легенях, серці, скелетних м'язах, що запобігає настанню стану "мертвої точки" або прискорює настання "другого дихання".

- Розминка підсилює шкірний кровотік і знижує поріг початку потовиділення, тому вона позитивно впливає на терморегуляцію, полегшуючи тепловіддачу і запобігаючи надмірному перегріву тіла під час виконання подальших вправ.

- Багато з позитивних ефектів розминки пов'язані зпідвищенням температури тіла, і особливо робочих м'язів. Тому розминку часто називають розігріванням. Воно сприяє зниженню в'язкості м'язів, підвищенню швидкості їх скорочення і розслаблення. Згідно А. Хіллу, в результаті розминки швидкість скорочення м'язів ссавців збільшується приблизно на 20% при підвищенні температури тіла на 2°. Із збільшенням температури на 1° швидкість метаболізму кліток збільшується приблизно на 13%.

Разом з тим ефекти розминки не можуть бути пояснені тільки підвищенням температури тіла, оскільки пасивне розігрівання (за допомогою масажу, опромінювання інфрачервоними променями, ультразвуком, діатермії, сауни, гарячих компресів) не дає такого ж підвищення працездатності, як активна розминка.

Найважливіший результат активної розминки - регуляція і узгодження функцій дихання, кровообігу і рухового апарату в умовах максимальної м'язової діяльності. В зв'язку з цим слід розрізняти загальну і спеціальну розминку.

Загальна розминка може складатися з самих різних вправ, мета яких - сприяти підвищенню температури тіла, збудливості ЦНС, посиленню функцій кисневотранспортної системи, обміну речовин в м'язах та інших органах і тканинах тіла.

Спеціальна розминка по своєму характеру повинна бути якомога ближче до майбутньої діяльності. У роботі повинні брати участь ті ж системи і органи тіла, що і при виконанні основної (змагальної) вправи. У цю частину розминки слід включати. складні в координаційному відношенні вправи, що забезпечують необхідне "настройка" ЦНС.

Тривалість і інтенсивність розминки та інтервал між розминкою і основною діяльністю визначаються обставинами: характером майбутньої вправи, зовнішніми умовами (температурою і вологістю повітря та ін.), індивідуальними особливостями і емоційним станом спортсмена. Оптимальна перерва повинна складати не більше 15 хв, впродовж яких ще зберігаються процеси слідів від розминки. Доказано, наприклад, що після 45 хв. перерви тривалий ефект розминки втрачається, температура м'язів повертається до початкового, передрозминочного рівня. Роль розминки в різних видах спорту, і за різних зовнішніх умов неоднакова. Особливо помітно позитивний вплив розминки перед швидкісно-силовими вправами відносно невеликої тривалості. Розминка не надає достовірного позитивного впливу на м'язову силу, але покращує результати в таких швидкісно-силових складно-координаційних вправах, як легкоатлетичні метання. Позитивний вплив розминки перед бігом на довгі дистанції виражений значно менше, ніж перед бігом на середні і короткі дистанції. Більш того, при високій температурі повітря виявлений негативний вплив розминки на терморегуляцію під час бігу на довгі дистанції.

2. Впрацювання

Впрацювання - це перша фаза функціональних змін, що відбуваються під час роботи. Тісно пов'язані з процесом впрацювання явища "мертвої точки" і "другого дихання".

Впрацювання відбувається в початковий період роботи, впродовж якого швидко посилюється діяльність функціональних систем, що забезпечують виконання даної роботи. В процесі впрацювання відбуваються:

- настройка нервових і нейрогормональних механізмів управління рухами і вегетативних процесів;

- поступове формування необхідного стереотипу рухів (по характеру, формі, амплітуді, швидкості, силі і ритму), тобто поліпшення координації рухів;

- досягнення необхідного рівня вегетативних функцій, що забезпечують дану м'язову діяльність.

Перша особливість впрацювання - відносна сповільненість в посиленні вегетативних процесів, інертність в розгортанні вегетативних функцій, що значною мірою пов'язано з характером нервової і гуморальної регуляції цих процесів в даний період.

Друга особливість впрацювання - гетерохронізм, тобто неодночасність, в посиленні окремих функцій організму. Впрацювання рухового апарату протікає швидше, ніж вегетативних систем. З неоднаковою швидкістю змінюються різні показники, діяльності вегетативних систем, концентрація метаболічних речовин в м'язах і крові (рис. 2). Наприклад, ЧСС росте швидше, ніж серцевий викид і АТ, ЛВ посилюється швидше, ніж споживання О2 (М. Я. Горкін).

Рис. 2. Динаміка зміни різних фізіологічних і біохімічних показників на початку напруженої роботи

Третьою особливістю впрацювання є наявність прямої залежності між інтенсивністю (потужністю) виконуваної роботи і швидкістю зміни фізіологічних функцій: чим інтенсивніше виконувана робота, тим швидше відбувається початкове посилення функцій організму, безпосередньо пов'язаних з її виконанням. Тому тривалість періоду впрацювання знаходиться в зворотній залежності від інтенсивності (потужності) вправи. Наприклад, у вправах малої потужності аеробної дії період впрацювання для досягнення необхідного рівня споживання кисню триває приблизно 7-10 хв, при середній аеробній потужності - 5-7 хв, при субмаксимальній аеробній потужності 3-5 хв, для майжемаксимальної аеробної потужності до 2-3 хв, при максимальній аеробній потужності - 1,5-2 хв.

Четверта особливість впрацювання полягає в тому, що воно протікає при виконанні однієї і тієї ж вправи тим швидше, чим вище рівень тренованості спортсмена.

Мертва точка. Через декілька хвилин після початку напруженої і тривалої роботи у нетренованої людини часто виникає особливий стан, який називається "мертвою точкою" (іноді вона помічається і у тренованих спортсменів). Надмірний інтенсивний початок роботи підвищує вірогідність появи цього стану. Вона характеризується важкими суб'єктивними відчуттями, серед яких головне - відчуття задишки. Крім того, людина відчуває стиснення в грудях, запаморочення, відчуття пульсації судин головного мозку, іноді болі в м'язах, бажання припинити роботу. Об'єктивними ознаками стану "мертвої точки" служать часте і відносно поверхневе дихання, підвищене споживання О2 і збільшене виділення СО2 з повітрям, що видихається, великий вентиляційний еквівалент кисню, висока ЧСС, підвищений вміст СО2 в крові і альвеолярному повітрі, понижене рН крові, значне потовиділення.

Загальна причина настання "мертвої точки" полягає, ймовірно, в тому, що в процесі впрацювання виникає невідповідності між високими потребами робочих м'язів в кисні, і недостатнім рівнем функціонування кисневотранспортної системи, яка повинна забезпечувати організм киснем. В результаті в м'язах і крові накопичуються продукти анаеробного метаболізму і перш за все молочна кислота. Це стосується і дихальних м'язів, які можуть відчувати стан відносної гіпоксії через повільний перерозподіл серцевого викиду на початку роботи між активними і неактивними органами і тканинами тіла.

Подолання тимчасового стану "мертвої точки" вимагає" великих вольових зусиль. Якщо робота продовжується, то змінюється відчуттям раптового полегшення, яке насамперед і найчастіше виявляється в появі нормального ("комфортного") дихання. Тому стан, що змінює "мертву точку", називають "другим диханням". З настанням цього стану ЛВ зазвичай зменшується, частота дихання сповільнюється, а глибина збільшується, ЧСС також може трохи знижуватися. Споживання О2 і виділення СО2 з повітрям, що видихається, зменшуються, рН крові росте. Потовиділення стає дуже помітним. Стан "другого дихання" показує, що організм достатньо мобілізований для задоволення робочих запитів. Чим інтенсивніше робота, тим раніше наступає "друге дихання".

3. Стійкий стан

Стійкий стан (англ. steady - state). При виконанні вправ постійної аеробної потужності за періодом швидких змін функцій організму (впрацювання) настає період, стійкого стану. При виконанні вправ невеликої потужності впродовж періоду стійкого стану є кількісна відповідність між потребою організму в кисні (кисневим запитом) і її задоволенням. Тому такі вправи є вправами з істинно стійким станом. Кисневий борг після нетривалого їх виконання практично дорівнює лише кисневому дефіциту, що виникає спочатку роботи.

У всіх вправах аеробної потужності з рівнем споживання О2 більше 50% від МСК, як і у всіх вправах анаеробної потужності, не можна виділити робочий період з істинно стійким, незмінним станом функцій ні по споживанню О2, ні тим більше за іншими показниками. Це пов'язано з тим, що протягом всього часу їх виконання, не дивлячись на швидке підвищення ступеня споживання О2, потужність системи аеробного окислення відстає від фізичної потужності і не в змозі досягти показників, необхідних для повного покриття кисневого боргу. Таким чином, починаючи з аеробних вправ великої потужності вже немає повної рівноваги між кисневим запитом і його задоволенням під час самої роботи. Тому після них реєструється кисневий борг, який тим більше, чим більша потужність роботи і її тривалість. Але до певного моменту наростаючий кисневий борг не призводить до зниження демонстрованої спортсменом фізичної потужності вправи. Це явище характеризується як псевдо (квазі) стійкий стан або період з повільними функціональними змінами ("дрейфом").

В період квазістійкого стану організму відбувається поступова компенсаторна перебудова в діяльності серцево-судинною, дихальної, нервово-м'язової, ендокринної і інших систем (рис. 3), яка дозволяє підтримувати задані параметри потужності навантаження.

Рис. 3. Зміна ("дрейф") показників діяльності серцево-судинної системи впродовж субмаксимальної аеробної роботи. За 0 прийняті показники на 10-ій хв. роботи.

4. Процес стомлення

Процес стомлення - це сукупність змін, що відбуваються в різних органах, системах і організмі в цілому, в період виконання фізичної роботи що приводить врешті-решт до неможливості її продовження. Стан втоми характеризується викликаним роботою тимчасовим зниженням працездатності, яке виявляється в суб'єктивному відчутті втоми. В стані втоми людина не здатна підтримувати необхідний рівень інтенсивності і (або) якості (техніка виконання) роботи або вимушена відмовитися від її продовження.

Ступінь участі тих або інших фізіологічних систем у виконанні вправ різного характеру і потужності неоднаковий. У виконанні будь-якої вправи можна виділити основні, ведучі, найбільш завантажувані системи, функціональні можливості яких визначають здатність людини виконати дану вправу на необхідному рівні інтенсивності і (або) якості. Ступінь завантаженості цих систем по відношенню до їх максимальних можливостей визначає граничну тривалість виконання даної вправи, тобто період настання стану втоми. Таким чином, функціональні можливості провідних систем не тільки визначають, але і лімітують інтенсивність і граничну тривалість і (або) якість виконання даної вправи.

При виконанні різних вправ причини втоми неоднакові. Розгляд основних причин втоми пов'язаний з двома основними поняттями. Перше поняття - локалізація втоми, тобто виділення тієї провідної системи (або систем), функціональні зміни в якій і визначають настання стану втоми. Друге поняття - механізми втоми, тобто ті конкретні зміни в діяльності провідних функціональних систем, які обумовлюють розвиток втоми.

По локалізації втоми можна, по суті, розглядати три основні групи систем, що забезпечують виконання будь-якої вправи:

- регулюючі системи - центральна нервова система (при потужних навантаженнях), вегетативна нервова система і гормонально-гуморальна система (при роботі на витривалість);

- система вегетативного забезпечення м'язової діяльності - системи дихання, крові і кровообігу (роль, особливо велика при тривалих вправах);

- виконавча система - руховий (периферичний нервово-м'язовий) апарат (виснаження енергетичних ресурсів, отруєння продуктами розпаду енергетичних речовин, що накопичуються в результаті недостатнього надходження кисню).

Для різних вправ характерна специфічна комбінація провідних систем (локалізації) і механізмів стомлення.

При виконанні вправ максимальної анаеробної потужності (до 10 с.) найбільш важливу роль в розвитку втоми грають процеси, що відбуваються в ЦНС і виконавчому нервово-м'язовому апараті.

Під час цих вправ вищі моторні центри повинні активувати максимально можливе число спинальних мотонейронів працюючих м'язів і забезпечити високочастотну імпульсацію. Така інтенсивна "моторна команда" може підтримуватися лише протягом декількох секунд. Особливо рано знижується частота імпульсації, і відбувається виключення швидких мотонейронів. Виключно швидко витрачаються фосфагени в працюючих м'язах, особливо креатинофосфат, так що одним з провідних механізмів стомлення при виконанні цих вправ служить виснаження фосфагенів як основних субстратів, здатних забезпечувати таку роботу. Анаеробний гліколіз розвивається повільніше, тому за декілька секунд роботи концентрація лактату в м'язах, що скорочуються, збільшується незначно. Системи вегетативного забезпечення зважаючи на їх інертність не грають вирішальної ролі у виконанні цих вправ і відповідно в розвитку втоми.

При виконанні вправ майжемаксимальной анаеробної потужності ( тривалість 20-50 с. ) розвиток втоми також визначають зміни що відбуваються в ЦНС і у виконавчому м'язовому апараті. Як і при максимальній анаеробній роботі, ЦНС повинна забезпечувати рекрутування і високочастотну імпульсацію більшості спинальних мотонейронів, що іннервують основні робочі м'язи. У самих м'язових клітинах відбувається інтенсивне витрачання субстратів анаеробного метаболізму - фосфагенів і м'язового глікогену, накопичується і діффундірує в кров значна кількість молочної кислоти. Отже разом з виснаженням фосфагенов важливою причиною стомлення при майжемаксимальній анаеробній роботі є накопичення в м'язах і крові молочної кислоти, що, з одного боку, знижує швидкість глікогеноліза в м'язах, а з іншої - несприятливо впливає на діяльність ЦНС.

Рис. 4. Концентрація фосфагенів (Л) і лактату (Б) в робочих м'язах впродовж анаеробних і аеробних вправ різної граничної тривалості (стрілки відповідають моменту відмови від роботи); концентрація фосфагенів (В) і лактату (Г) в робочих м'язах після вправ різної відносної потужності аероба (по. Д. Карлссону та ін., 1971)

Під час виконання вправ субмаксимальної анаеробної потужності (тривалість 1-2 хв.)ресинтез фосфагенів відбувається з достатньою швидкістю, тому в кінці роботи не виявляється помітного їх витрачання (рис. 4 А). Головним механізмом стомлення в цих вправах служать накопичення лактату в м'язах (рис. 4 Б) та крові і обумовлене ним зниження рН в м'язових клітинах і крові. Обидва ці чинника приводять до зменшення швидкості глікогеноліза в м'язах і негативно впливають на діяльність ЦНС. При роботі субмаксимальної анаеробної потужності додатковим (хоча не дуже істотним) чинником, лімітуючим працездатність, служать функціональні можливості, кисневотранспортної системи. Тому одним з механізмів стомлення при виконанні такої роботи є недостатнє постачання кисню м'язам.

При виконанні вправ максимальної аеробної потужності (тривалість 3-10 хв. ) втома пов'язана перш за все з кисневотранспортною системою, граничні можливості якої є чинником, лімітуючим працездатність. Один з головних механізмів стомлення в даному випадку - недостатнє забезпечення працюючих м'язів киснем. В процесі такої роботи значну частину енергії м'язи отримують в результаті анаеробного глікогеноліза з утворенням молочної кислоти, накопичення якої (зниження рН) в м'язах і крові також грає важливу роль в розвитку втоми.

Виконання вправ майжемаксимальної аеробної потужності (тривалістьдо 30 хв. ) також лімітується в основному можливостями кисневотранспортної системи. В процесі їх виконання концентрація фосфагенів знижується незначно, концентрація лактату в м'язах і крові відносно невелика (рис. 4). Втома пов'язана із зниженням продуктивності серцево-судинної системи, особливо серця. Серцева продуктивність виступає як головний чинник, лімітуючий постачання м'язам кисню. Робота забезпечується переважно глікогенолізом. Проте відмова від продовження її прямо не пов'язана з виснаженням вуглеводних ресурсів організму (рис. 5). Висока концентрація молочної кислоти в м'язах і крові дозволяє розглядати її як один з важливих механізмів стомлення при виконанні вправ майжемаксимальної аеробної потужності.

Вправи субмаксимальної аеробної потужності (тривалість до 120 хв. ) пов'язані з великим навантаженням на серцево-судинну систему. Їх виконання забезпечуєтся окислювальними процесами в працюючих м'язах, що використовують як основний субстрат м'язовий глікоген і глюкозу крові. Головним механізмом стомлення при таких вправах служить виснаження запасів глікогену в працюючих м'язах і печінці (рис. 5). Більшість змін, які спостерігаються в діяльності серцево-судинної системи, впродовж періоду квазістійкого стану (рис. 2), відображають перебіг процесів, які, врешті-решт, приводять до втоми. Велике і тривале навантаження на серце веде до зниження продуктивності міокарду. Певну роль в розвитку втоми грають вимоги, що підвищуються по мірі продовження роботи, до підтримки необхідної температури тіла (робочої гіпертермії).

Рис. 5. Зміст м'язового глікогену після вправ різної відносної потужності і (відповідно) різної граничної тривалості. Числа біля кривих указують, відносну потужність роботи у відсотках від МСК - 120% МСК відповідає, майжемаксимальной анаеробної потужності

Вправи середньої аеробної потужності (тривалістьдо декількох годин ) також дають велике навантаження на кисневотранспортну систему. При роботі такої потужності відбувається значна витрата глікогену м'язів і посилена витрата (виснаження) глікогену печінки, що веде до розвитку гіпоглікемії. Таким чином, повторно страждає ЦНС, для якої глюкоза крові грає роль єдиного енергетичного джерела. Крім того, велике значення має порушення процесів терморегуляції, що може викликати критичне підвищення температури тіла. В результаті додаткового перерозподілу кровотоку (посилення шкірного кровотоку і зниження кровотоку працюючих м'язів) відбувається підвищення тепловіддачі. Доставка кисню до робочих м'язів знижується, що веде до м'язової втоми.

Вправа малої аеробної потужності ( впродовж декількох годин при потужності роботи менше 50% від індивідуального МСК ) значною мірою характеризуються тією ж локалізацією і механізмами стомлення, що і вправи середньої аеробної потужності. Відмінність полягає в повільнішому настанні описаних процесів і в більшому витрачанні жирів, недоокислені продукти розщеплювання яких можуть поступати в кров і бути важливим чинником стомлення.

6. Відновлення

Після припинення вправи відбуваються зворотні зміни в діяльності тих функціональних систем, які забезпечували виконання даної вправи. Вся сукупність змін в цей період об'єднується поняттям відновлення. Впродовж відновлювального періоду видаляються продукти робочого метаболізму і поповнюються енергетичні запаси, пластичні (структурні) речовини (білки та ін.) і ферменти, витрачені за час м'язової діяльності. По суті, відбувається відновлення порушеного роботою гомеостазу. Проте відновлення - це не тільки процес повернення організму до передробочого стану. У цей період відбуваються також зміни, які забезпечують підвищення функціональних можливостей організму, тобто позитивний тренувальний ефект.

У періоді відновлення можна виділити 4 фази: 1) швидкого відновлення, 2) повільного відновлення, 3) суперкомпенсації (або "надвідновлення"), 4) тривалого (пізнього) відновлення. Наявність цих фаз, їх тривалість і характер сильно варіюють для різних функцій. Першим двом фазам відповідає період відновлення працездатності, пониженої в результаті важкої роботи, третій фазі - підвищена працездатність, четвертій - повернення до нормального (передробочого) рівня працездатності (рис. 6).

Рис. 6. Схематичне представлення зміни працездатності впродовж роботи до відмови і в період відновлення (по Р. Ст. Фольбортту)

Загальні закономірності відновлення функцій після роботи полягають в наступному.

- По-перше, швидкість і тривалість відновлення більшості функціональних показників знаходяться в прямій залежності від потужності роботи: чим вище потужність роботи, тим більші зміни відбуваються за час роботи і (відповідно) тим вище швидкість відновлення.

- По-друге, відновлення різних функцій протікає з різною швидкістю, а деякі фази відновного процесу і з різною спрямованістю, так що досягнення ними рівня спокою відбувається неодночасно (гетерохронно).

- По-третє, працездатність і багато функцій організму, визначаючих її впродовж періоду відновлення після інтенсивної роботи не тільки досягають передробочого рівня, але можуть і перевищувати його, проходячи через фазу "надвідновлення " ( рис. 6). Коли мова йде про енергетичні субстрати, то таке тимчасове перевищення передробочого рівня носить назву суперкомпенсації (Н. Н. Яковлєв).

В процесі м'язової роботи витрачаються кисневий запас організму, фосфагени (АТФ і КРФ), вуглеводи, (глікоген м'язів і печінки, глюкоза крові) і жири. Після роботи відбувається їх відновлення. Виняток становлять жири, відновлення яких може і не бути.

У сукупному кисневому боргу виділяють швидкий і повільний компоненти.

Швидкий (алактатный) компонент О2-боргу пов'язаний головним чином з використанням О2 на швидке відновлення витрачених за час роботи високоенергетичних фосфагенів в робочих м'язах (впродовж 30 с після припинення роботи відновлюється до 70%), а також з відновленням нормального вмісту О2 у венозній крові (до 0,2 л, на перших секундах) і з насиченням міоглобіну киснем (за декілька секунд).

Повільний (лактатный) компонент О2-борга пов'язаний з багатьма чинниками. Великою мірою він пов'язаний з післяробочим усуненням лактату з крові і тканинних рідин. Кисень в цьому випадку використовується в окислювальних реакціях, що забезпечують ресинтез глікогену з лактату крові (головним чином, в печінці і частково в нирках) і окислення лактату в серцевій і скелетних м'язах. Крім того, тривале підвищення споживання О2 пов'язане з необхідністю підтримувати посилену діяльність дихальної і серцево-судинної систем в період відновлення, посилений обмін речовин і інші процеси, які обумовлені підвищеною активністю симпатичної, нервової і гормональної систем, підвищеною температурою тіла, що поволі знижуються впродовж періоду відновлення.

Відновлення глікогену, пластичних (структурних) речовин (білків та ін.) і ферментів, витрачених за час м'язової діяльності, займає більш тривалий час і багато в чому визначається ступенем їх витрачання і характером харчового раціону. Наприклад, після дуже значного (більше 3/4 початкового складу), аж до повного, виснаження глікогену в робочих м'язах його відновлення в перші години при звичайному харчуванніі йде дуже повільно, і для досягнення передробочого рівня потребує до 2 діб. При харчовому раціоні з високим вмістом вуглеводів (більше 70% добового калоражу) цей процес прискорюється - вже за перші 10 год. в робочих м'язах відновлюється більше половини глікогену, до кінця доби відбувається його повне відновлення, а в печінці зміст глікогену значно перевищує звичайне. Надалі кількість глікогену в робочих м'язах та печінці продовжує збільшуватися і через 2-3 дні після "виснажливого" навантаження може перевищити передробочу в 1,5-3 рази - явище суперкомпенсації.

При відновленні білкових структур спостерігається така ж тенденція, що підтверджується набагато більшим вмістом білка в харчовому раціоні представників силових видів спорту (у бодібілдерів кількість споживаного білка досягає 2 г на кілограм ваги спортсмена).