Лейкоцити

Лейкоцити — це безбарвні клітини крові, що мають ядро і здатні до амебоїдного руху. У людини кількість лейкоцитів становить 4-10 тис. в 1 мкл крові, що майже у 1000 разів менше від кількості еритроцитів. При цьому кількість лейкоцитів може змінюватись у досить широких межах: зменшуватись до 1,5-2 тис. в 1 мкл (лейкопенія) або зростати до 15-20 тис. в 1 мкл (лейкоцитоз). На відміну від еритроцитів з їхніми стабільними розмірами різні форми лейкоцитів мають діаметр від 5 до 30 мкм. Лейкоцити утворюються у кістковому мозку, а дозрівають у загруднинній залозі (тимусі), селезінці та лімфатичних вузлах деяких органів. Тривалість їхнього життя також коливається в широких межах — від 6-10 год до кількох років і навіть усього життя людини. Завдяки амебоїдним рухам лейкоцити здатні проникати крізь стінку кровоносного капіляра (діапедез) у тканини. У лейкоцитів добре виражений позитивний хемотаксис — рух у напрямку до бактерій, їхніх токсинів чи фрагментів клітин власного тіла, особливо до комплексів антиген — антитіло. Майже половина всіх лейкоцитів перебуває в тканинах, у міжклітинних проміжках, третина — в кістковому мозку і лише невелика частина — у кровоносному руслі.

Усі лейкоцити здатні до фагоцитозу, який був відкритий і описаний І. І. Мечниковим. Явище фагоцитозу полягає в тому, що лейкоцити, захоплюють у свою цитоплазму і перетравлюють різні сторонні часточки, бактерії, фрагменти клітин, харчові часточки тощо. На фагоцитарній активності ґрунтуються основні функції лейкоцитів:

1. Поживна: захоплення й перетравлення поживних часточок, перенесення і віддача продуктів перетравлення іншим клітинам тіла.

2. Видільна: захоплення лейкоцитами мікроскопічних часточок пилу, різних речовин, які потрапляють у кров і тканини тіла через численні мікроушкодження шкіри, легень, травного каналу. Якщо лейкоцити не можуть їх перетравити, вони разом з цими часточками надходять з кровоносної системи в кишки і виділяються за межі організму.

3. Захисна: здійснюється лейкоцитами як шляхом фагоцитозу патогенних мікроорганізмів та їхніх токсинів, так і за допомогою вироблення спеціальних речовин — антитіл. Це основна, найголовніша функція лейкоцитів.

Класифікація. За морфологічними ознаками лейкоцити поділяють на 2 групи: зернисті, або гранулоцити, та незернисті — агранулоцити. Гранулоцити, які становлять близько 70% усіх лейкоцитів, за здатністю забарвлюватись різними барвниками поділяють па нейтрофільні, еозинофільні (ацидофільні) та базофільні (оксифільні). Серед агранулоцитів розрізняють лімфоцити і моноцити.

Нейтрофільні гранулоцити (45–65 %) здійснюють неспецифічний імунітет (фагоцитують різні бактерії й продукти розпаду тканин), а також адсорбують і переносять антитіла до місця запалення.

Еозинофільні (ацидофільні) гранулоцити (2–4%) завдяки наявності ферменту гістамінази, яка розщеплює гістамін, гальмують розвиток алергічних реакцій, діють протизапально.

Базофільні гранулоцити (0,2-1,0) активують розщеплення жирів у плазмі крові, виділяють гістамін, який спричинює розвиток алергічної реакції.

Лімфоцити (25-40% усієї кількості лейкоцитів) підтримують специфічний імунітет шляхом вироблення антитіл, знищують пухлинні клітини (фагоцитоз).

Моноцити (2–8 %) — найбільші клітини крові, мають найвищу серед лейкоцитів фагоцитарну активність.

Кількісне відсоткове співвідношення між різними формами лейкоцитів називають лейкоцитарною формулою. Це співвідношення залежить від функціонального стану організму і може різко змінюватись під час різних, особливо інфекційних, захворювань. Так, гострі бактеріальні інфекції супроводжуються зростанням кількості нейтрофільних гранулоцитів, хронічні — лімфоцитозом.

Утворення лейкоцитів — лейкопоез, так само, як і еритропоез, відбувається в кістковому мозку за участю спеціальних речовин — лейкопоетинів, які стимулюють поділ і диференціацію стовбурових клітин кісткового мозку.

1. Захисні системи організму. Імунітет.

Традиційно під поняттям імунітету розуміли несприйнятливість багатоклітинного організму (макроорганізму) до інфекційних захворювань. Головну роль у захисті макроорганізму від інфекції відіграє система крові.

Нині поняття імунітету означає здатність організму розпізнавати і знищувати чуже. При цьому під чужим розуміють не тільки патогенні мікроорганізми, токсини, перелиту кров чи трансплантат, а й мутантні клітини власного організму. Таким чином, імунітет — це система захисних реакцій організму, спрямованих на підтримання генетичної сталості індивідуума.

Антиген — це органічна речовина біологічного походження, здатна викликати імунну реакцію. Антигеном може бути шкідлива чи навіть нешкідлива для організму речовина, але, як правило, чужорідна для нього. Антигени є видові.

Антитіло — це білкова молекула, яка специфічно взаємодіє з відповідним антигеном. Усі антитіла належать до гамма-глобулінів сироватки крові. Оскільки саме вони здійснюють специфічний імунітет, їх називають імуноглобулінами.

Серед імунних реакцій найбільш вивченими є такі:

Реакція преципітації — осадження комплексу антиген — антитіло внаслідок агрегації окремих комплексів у більші часточки та випадання їх в осад. Розчин при цьому мутніє. Реакція аглютинації — склеювання часточок (бактерій, клітин або їхніх частин) відповідним антитілом. Реакція лізису — розчинення клітин або їхніх компонентів під виливом специфічних антитіл.

Внаслідок здійснення складного комплексу цих та інших реакцій (фагоцитоз) розвивається імунна відповідь, що призводить до знищення (елімінації) антигену.

Біологічне значення реакцій антиген — антитілополягає у знешкодженні патогенного агента і підтриманні нормального функціонування макроорганізму. Проте в деяких випадках розвивається надмірна чутливість (гіперсенсибілізація) організму до якогось антигену, іноді навіть біологічно нейтрального — запаху якоїсь рослини, розчину нешкідливої речовини тощо. І тоді вторинна імунна відповідь може бути настільки інтенсивною, що може завдавати шкоди цьому організмові. Розвивається алергічна реакція: утруднення дихання внаслідок бронхоспазму, почервоніння й висипання на шкірі, відчуття свербіння тощо. У таких випадках вдаються до пригнічення імунної системи організму лікарськими засобами. Цей самий прийом використовують також, щоб запобігти відторгненню пересадженого людині органа, адже повної імунної сумісності органів донора й реципієнта практично досягти не вдається.