Предмет науки управління. Етапи її розвитку

У сучасній цивілізації сприйняття управління як професії спирається на різноманітні досягнення міждисциплінарної галузі наукового та практичного знання, посідаючи важливе місце. Нині прийнято вважати, що перед керівником будь-якого рівня стоять два взаємозалежних завдання:

1) опанувати теоретичні основи раціонального управління, тобто науку управління;

2) уміти творчо застосовувати положення цієї науки, тобто опанувати мистецтво управління.

Управлінська діяльність принципово відрізняється від інших видів діяльності. Основні психологічні особливості управлінської діяльності такі:

велика розмаїтість видів діяльності на різних рівнях управлінської ієрархії;

неалгоритмічний, творчий характер діяльності, що відбувається, як правило, у мінливій, нерідко суперечливій обстановці за недостатньої кількості інформації;

яскраво виражена прогностична природа поставлених управлінських завдань;

значна роль комунікативної функції;

висока психічна напруженість, зумовлена великою відповідальністю за прийняті рішення.

Отже, управлінська діяльність — це особливим чином організований вид трудової діяльності, пов’язаний з виконанням функцій управління в організації. Головна її мета — забезпечення цілеспрямованої і скоординованої діяльності керованого колективу на вирішення завдань, що стоять перед ним. Продуктом управлінської діяльності є управлінські рішення й практичні дії, необхідні для функціонування організації в потрібному режимі. Оскільки управлінський вплив на всі сфери діяльності здійснюється через членів організації, пріоритетне значення має управління живою працею, тобто доцільною діяльністю підлеглих.

Відповідно до функціональної ролі в процесі управління виділяють три основні категорії персоналу управління:

керівники, або лінійні менеджери (10 % працівників апарату управління);

фахівці, або функціональні менеджери (60-70 % працівників

апарату управління);

управління службовців апарату (20-30 % працівників апарату

управління).

Головне завдання керівників — загальне керівництво процесом функціонування й розвитку системи управління. Специфіка їхньої діяльності полягає в тому, що вони цілеспрямовано впливають на працівників, які безпосередньо реалізують ті чи інші завдання управління. Головну свою увагу керівники зосереджують на таких трьох напрямах:

прийняття рішень з усіх найважливіших, стратегічних, принципових питань діяльності;

здійснення підбору, розміщення, навчання й виховання кадрів; координування роботи виконавців, ланок і підрозділів організації в цілому.

До фахівців апарату управління зазвичай відносять інженерів, економістів, бухгалтерів, юристів, психологів та ін. Перед ними стоять три взаємозалежні завдання:

одержання, обробка й аналіз інформації про стан справ в організації за певним конкретним напрямом;

розробка варіантів вирішення окремих функціональних питань на основі аналітичних даних; підготовка та розробка конкретних управлінських рішень;

контроль ступеня реалізації управлінських рішень за своїми напрямами.

Категорія службовців апарату включає секретарів, друкарок, техніків, лаборантів й ін., тобто всіх тих, хто здійснює поточний облік і діловодство в апараті управління. Головне їхнє завдання — інформаційне й технічне обслуговування діяльності керівників і фахівців.

Що ж до керівників, то необхідно розрізняти рівні управлінської ієрархії, де функції управління є специфічними. Так, вища ланка значною мірою визначає загальний рух організації, її мінливість і напрями розвитку; середня — створює життєздатну структуру, що функціонує, поєднуючи відносну стабільність та мінливість елементів і зв’язків; низова ланка забезпечує сталість і відтворення певних заданих параметрів — елементів системи, їхню стійкість.

Управління як специфічна діяльність пов’язане з виникненням організації. У цьому аспекті можна сказати, що практика управління така ж стара, як цей світ. Досягнення великих організацій за стародавніх часів, наприклад, у Римській імперії, що проіснувала кілька сторіч, свідчать про те, що вже тоді було створено розвинені системи управління.

Однак ідея трактування управління як наукової дисципліни й професії виникла у XVIII ст. — у пізню епоху розвитку капіталістичної формації суспільства. На цьому етапі відбувається виділення суто управлінських функцій. Із середини XIX ст. почала розвиватися концепція систематизованого управління.

На початку XX ст. ця концепція набула якісно ново значення — управління почали розглядати як самостійну сферу діяльності, яка здатна принести успіх організації. Тим самим покладено початок принципово новому етапу в управлінні - науковому управлінню, центральною фігурою якого став професійно підготовлений керівник-менеджер.

Якщо сам процес управління виник разом із появою людського суспільства, то наука управління зародилася лише на початку XX ст. Вона виникла з назрілої потреби в раціональній організації громадського життя.

У розвитку науки управління можна виділити три етапи.

1) виникнення й розвиток „класичної теорії наукового менеджменту“ (початок XX ст. — кінець 20-хроків).

Класичний менеджмент ґрунтувався на твердому раціоналізмі в управлінні. Сутність цього етапу найбільш виразно прослідкується в концепціях „наукового управління“ Ф. Тейлора „ідеальної бюрократії“ М. Вебера і „науки адміністрування“ А. Файоля. Однак породжені цими концепціями технократичні ілюзії в управлінні почали розвіюватися вже в 30-ті роки. Раціоналізм в управлінні з усіма його перевагами, як виявилося, далеко не єдиний, а в багатьох випадках і не найкращий шлях підвищення ефективності діяльності організацій і керівників;

2) виникнення й розвиток доктрини „людських стосунків“ (30-ті - друга половина 40-хроків XX ст.).

Реакцією на обмеженість управлінського раціоналізму в системі управлінських знань було утвердження доктрини „людських стосунків“. Вона ґрунтувалася на всебічному врахуванні людського фактора та залучала досягнення психології, соціології, культурної антропології для поглибленого розуміння реальної сутності управління в організаціях. На її основі розроблялися рекомендації з удосконалення „людських стосунків“, мобілізації „людського фактора“, залучення членів організації до управління, підвищення ефективності лідерства;

3) виникнення й розвиток сучасних теорій управління (з 50-х років XX ст. до нашого часу).

У післявоєнні роки розвиток теорії систем, кібернетики, економіко-математичних методів аналізу й обґрунтування управлінських рішень, комп’ютеризація управління, що спричинила з винаходом персональних комп’ютерів особливо могутній якісний стрибок, — усе це сприяло активному використанню в управлінні системного підходу. Як наслідок — значне ускладнення науки управління й управлінських знань і поява низки наукових підходів.

Системний підхід. Його прихильники вважали недоліком усіх попередніх теорій зосередження уваги лише на окремих елементах управління. Ефективність управління не розглядалася як результат усіх його складових. Застосування системного підходу до управління дає керівникам змогу розглядати організацію в єдності та взаємозв’язку її складових. Відповідно до цього підходу будь-яка організація (підприємство, підрозділ, військова частина) є системою. Як і в біологічному організмі, в організації всі її частини взаємозалежні. Кожен елемент системи робить свій внесок у її розвиток. Організація являє собою відкриту систему, тобто вона взаємодіє із зовнішнім середовищем. Зовнішнє середовище значною мірою визначає життєздатність організації.

Ситуаційний підхід. На рубежі 70-х років широку популярність завоювали ідеї „ситуаційного підходу“. Було зроблено спробу довести правомірність різних типів систем управління: як жорстко регламентованих, так і заснованих на внутрішній свободі — залежно від конкретних характеристик „організаційного контексту“. Прихильники цього підходу виходять із того, що теорія систем досліджує, з яких елементів складається організація, які компоненти утворюють систему, але, власне, сама теорія не відповідає на запитання, які із цих елементів є найбільш важливими. От чому на допомогу системному прийшов ситуаційний підхід.

У центрі уваги при цьому перебуває ситуація, тобто певний набір обставин, які справляють нині великий вплив на організацію. Сутність ситуаційного підходу можна звести до двох тез. По-перше, не існує уніфікованого ефективного управління у всіх ситуаціях. По-друге, ефективність управління досягається, насамперед, завдяки мобільності й пристосованості до того середовища (ситуації), у якому функціонує дана організація.

Емпіричний (прагматичний) підхід. В основі цього підходу — вивчення й подальше поширення конкретного досвіду управління фірмами й військовими організаціями. Його виникнення являло собою певну реакцію на недостатню практичну спрямованість ряду положень наукового управління. Прихильники цього підходу не заперечують значення теоретичних принципів, але вважають більш важливим аналіз безпосереднього досвіду управління. Такий аналіз, на їхню думку, дає змогу відшукати рішення, яке відповідає даному типу ситуації. Прихильники емпіричного підходу розробляють спеціальні методології оволодіння мистецтвом управління на основі конкретних управлінських ситуацій. Вони виступають за професіоналізацію управління, тобто за перетворення управлінської праці на особливу професію. З роботами вчених згаданого напряму пов’язане поширення термінів „менеджмент“, „менеджер“ у теорії і практиці управління.

Кількісний підхід. Це узагальнена назва всіх прийомів управління, пов’язаних із застосуванням математики, статистики, кібернетики. Поява цього підходу стала відповіддю на досягнення у сфері науки й техніки, насамперед на процес комп’ютеризації. Комп’ютер як елемент сучасної управлінської культури дав можливість звільнити управлінську працю від значної кількості рутинних, технічних операцій.

Значного поширення набули кількісні й статистичні методи аналізу, моделювання. Кількісний підхід знайшов відображення в декількох управлінських концепціях:

„концепція операційного менеджменту“ (керівнику недостатньо знати лише науку управління; менеджер повинен мати ґрунтовні знання в галузі соціології, психології, математики, економіки, теорії систем та ін.);

„концепція управлінських рішень“ (головним у діяльності керівника є прийняття рішень; навчання керівника повинне включати насамперед формування в нього готовності приймати правильні та своєчасні рішення);

„концепція математичного, чи наукового управління“ (світова ситуація, її ускладнення вимагають забезпечити поглиблення наукового характеру управління; для цього необхідно використовувати різні математичні моделі та концепції).

Основні управлінські культури: характерні риси й особливості. Етносоціальні особливості управління.

Порівняльний аналіз основних управлінських культур.

Розвиток управлінської думки в повоєнний період ознаменувався не лише появою великої кількості концепцій і теорій, а й утвердженням чотирьох основних управлінських культур: американської, японської, європейської і радянської.

Американська управлінська культура розглядала управління як спеціалізований вид діяльності, а самого менеджера — як професіонала, котрий володіє фаховою освітою (найчастіше на додаток до інженерної, юридичної, економічної тощо). Для потреб управління було створено інфраструктуру у вигляді сотень шкіл бізнесу, десятків тисяч консультативних фірм, розгалужених інформаційних мереж загального користування, різноманітних наукових досліджень і публікацій у сфері управління.

В основі американської управлінської культури (утім, як і європейської) лежить англосаксонський генотип, ядром якого є раціоналізм. У ньому чітко виражені такі риси, як індивідуалізм, опора переважно на власні сили, розважливий прагматизм у конкуренції. Як правило, ці якості пов’язують із протестантською етикою і духом капіталізму. За М. Вебером, вони найбільш сприяють розвитку ринкової економіки.

Однак у 80-ті роки XX ст. навіть американці раптом засумнівалися в правильності свого шляху, почали звинувачувати школи бізнесу в неправильній орієнтації менеджерів, відриві від життя, невиправданому захопленні „наукою управління“. Вони почали пильно вивчати японську управлінську культуру. Японське „економічне диво“ розвивалося, спираючись усього лише на три школи бізнесу. Концепція японського менеджменту передбачала підготовку керівників насамперед за допомогою досвіду. Керівники різного рівня цілеспрямовано проводилися через низку посад у різних підрозділах фірми. При цьому вони вивчали не тільки справу, а й мистецтво людських стосунків. У керівників поступово культивувалися необхідні якості.

Європейська управлінська культура займає проміжну позицію між американською і японською. З одного боку, європейці мають школи бізнесу й центри підвищення кваліфікації з управління, як і американці, хоча й не в такій кількості. З іншого боку, управління як вид діяльності, якому потрібно вчитися, й дотепер у переліку кар’єрних переваг посідає не таке вже й високе місце і, наприклад, у Великобританії не входить навіть до першої десятки.

Вимагає окремого розгляду радянська управлінська культура. Навіть через десятиліття в умовах зміни епох па пострадянському просторі ця культура, як і раніше, залишається панівною. Для неї найбільш характерним було не одержання спеціальної управлінської освіти, а набуття ґрунтовного управлінського досвіду й особиста відданість рекомендуючому. Як зазначають соціологи, відбулася канонізація принципу „начальству видніше“, що немов обручем скував ініціативу й волю людей.

Радянську управлінську культуру відрізняли висока ефективність і результативність в екстремальних умовах і відносно низька В „нормальні“ часи. Керівник часто переміщався з посади на посаду, кожна з яких вимагала спеціальних знань та освіти. Екстремальність діяльності за таких умов ставала правилом.

Успішно пристосувалася до післяреволюційних реалій колишня російська бюрократія. У результаті такої адаптації утвердилася абсолютна й немислима в більшості країн світу влада чиновників, бюрократизм як синонім управлінської культури був характерний не лише для СРСР. Повною мірою його зазнала й Німеччина. Однак там педантизм і скрупульозність чиновників компенсувалися певними демократичними традиціями, що відповідало „народному характеру“. У СРСР такою противагою виявилася не ретельність підлеглих, які протиставляли самодурству начальства примхи власної відваги (майже по-ленінському: у СРСР суворість законів компенсувалася їх невиконанням). Управлінську діяльність відрізняв не завжди науковий та обґрунтований характер, велика частка волюнтаристських рішень. У цілому для радянської управлінської культури була характерна пріоритетність державних проблем над проблемами окремої людини. Це об’єктивно призводило до зневажання інтересів окремої особистості.

Прагнення вистояти й поширити іскри Жовтня далі поставило вимогу стиснути час, піднятися над ним. Усе це надавало управлінській діяльності аврального характеру. Навіть у повоєнний період, коли ідея світової революції явно потьмяніла, аврали, ставши згубною звичкою, що передавалася з покоління в покоління радянських керівників, продовжували тріумфувати. Гасло перших п’ятирічок «Дайош!» було актуальним, як і раніше.

Разом із тим перманентна екстремальність, діяльність за принципом „це треба було зробити вчора“ дали змогу виявити і ряд життєздатних рис. До них можна віднести відносну гнучкість; уміння пристосуватися до обставин, що змінилися; непередбачуваність поведінки й діяльності; готовність іти на нестандартні рішення.

Джерела радянської управлінської культури.

Виклад суперечливих рис радянської управлінської культури змушує задуматися над причинами такої її своєрідності. Найбільш продуктивним може виявитися пошук відповідей, що спирається на аналіз російського менталітету з властивими йому християнською смиренністю і довготерпінням, громадським характером життєдіяльності, месіанським ставленням до народів, що оточували й населяли Росію, постійною готовністю дати відсіч як підступам ворогів, так і примхам природи. От чому, на думку І. А. Оганесяна, у східних слов’ян переважає ментальність підданого великої імперії, який відчуває залежність від вказівок усієї вищої ієрархії і змушений їх виконувати чи обходити і при цьому завжди сподіватися на одержувані зверху блага та на зрівнялівку в їх розподілі.

Поняття „менталітет“, як правило, розглядається в декількох аспектах. Менталітет (від фр. mentalite — мислення, дух, образ, дія) — сукупність базових і досить стабільних психологічних орієнтирів, життєвих установок, моделей поведінки, традицій, звичок і навичок, успадкованих від минулих поколінь і властивих даній соціальній групі та певній культурній традиції. Відповідно до поглядів інших, менталітет — це певний стереотип сприйняття й оцінки дійсності, індивідуальна картина навколишнього світу та поведінковий саморегулятор. Так, на думку М. Князевої, менталітет — це світосприймання, світовідчування, спосіб сприйняття світу. Те, над чим ми плачемо, чого соромимося, чим пишаємося, і є наша ментальність.

Менталітет як соціально-психологічне явище найчастіше охоплює такі ознаки:

включає не до кінця усвідомлені й нечітко сформульовані ідеї і принципи;

йому притаманна лише певна мінливість без порушення сутнісних основ;

він не детермінований (в усякому разі, не цілком) соціальним ладом і виробничими відносинами;

він обумовлює відродження на принципово новому соціальному грунті старих стереотипів поведінки й легко їх закріплює;

він важко піддається впливу ідеологічних засобів (вони здатні лише активізувати певні аспекти, але більшою мірою виявляють і висвітлюють їх, аніж створюють).

Для української (а потім і радянської) управлінської культури східнослов’янський менталітет виявився благодатним ґрунтом, що став основою дивної своєрідності й живучості цієї культури. Формування цього типу менталітету відбувалося під впливом особливих соціально-економічних і природних умов. Українці та росіяни починали свою історію, за словами історика С. М. Соловйова, „на незайманому грунті, на якому історія, цивілізація іншого народу не залишила ніяких слідів“. Крім того, перебування „на краю“ Європи не дало можливості „далеким“ впливам інтенсивно та серйозно впливати на східнослов’янські народи.

На формування їхнього менталітету значною мірою вплинули величезні масштаби території країни, що стало причиною соціально-психологічної віддаленості периферії від центру („до Бога високо, до царя далеко“). Це часто призводило до вимушеної „вольниці“ дій, що межувала із самоуправством та беззаконням. Важливу роль відіграла також різноманітність національних культур і народів України (останнє, до речі, зумовило повагу та терпимість до інших культур і народів). Моральним стрижнем традиційної української ментальності були православні цінності.

Природа — насамперед ліс, степ і річка — як основні стихії, за словами історика В. О. Ключевського, „взяли живу та своєрідну участь у творенні життя й понять українця“. Саме стихія природи розвинула в українцях „спритність за дрібних ускладнень і небезпек, звичку до терплячої боротьби з негодою і нестатками“.

Українська ментальність формувалася в умовах тісного спілкування з азіатськими народами, що вже само по собі було феноменальним явищем. Серйозний вплив справило також більш як двохсотлітнє монголо-татарське ярмо: звідси — постійне прагнення до розширення зони мешкання, волелюбність, зухвала відчайдушність. У чому ж своєрідність східноєвропейського менталітету, що зробила його несхожим на всі інші? Серед визначальних особливостей слід назвати такі: суперечливість, схильність до крайнощів та вагання. У нашому менталітеті вони зрослися дуже міцно і є найбільш відмітними рисами нашого характеру — з того часу, як людина починає усвідомлювати себе. Цікаво, що російську душу М. Бердяєв характеризує такими епітетами: „безмежність, безформність, широта, спрямована в нескінченність“.

Українці за своєю природою — максималісти. Вони звикли впадати з одних крайнощів в інші. Історія України дає чимало тому прикладів — навіть протягом XX ст.: релігійність, що доходила до фанатизму, й атеїстична вакханалія; особливе шанування держави, благоговіння перед владою й анархічні бунти, безглузді погроми, обов’язкове повалення вчорашніх кумирів. Народ у постійному пошуку „золотої середини“ — так характеризують українців зарубіжні аналітики:

життєздатність і рухливість, перманентний рух плоті та блукання духу. Український народ — це народ що рухається, народ-подорожній. Історично на його території ніколи не припинялося розселення. Мало не кожне нове покоління переходило на нові землі. Як відзначає М. Князєва, якщо західні народи жили там, де народилися, і змушені були освоювати свій клаптик землі, що породжувало стійкість, обгрунтованість, то українець — людина, яка завжди була готова взяти торбинку та піти кудись удалечінь. Не випадково один із провідних глибинних символів української культури - Чумацький Шлях. Усі найважливіші пригоди з героями казок відбуваються в дорозі, у мандрах, а не вдома;

схильність до авралів і поривів у діяльності, благоговіння перед стихією і небажання планувати своє майбутнє. В українській душі поєднуються два начала: ледаче лежання і блискавична діяльність. Це пояснюється природнокліматичними причинами. Тривалий період бездіяльності, коли людина була змушена просто дивитися в біле безгоміння й лише міркувати, змінювався на короткий проблиск теплої, ясної погоди, коли треба було дуже швидко, стрімко — часто на „а може-таки“ — щось зробити.

Природа привчила українця більше думати про минуле й менше заглядати в майбутнє. У боротьбі з несподіваними заметілями й відлигами, з не передбачуваними серпневими морозами й січневою мрякою він став більше обачний, ніж завбачливий, навчився більше помічати наслідки, аніж ставити цілі. Це визначило схильність швидко сприймати все нове, незвичайне і так само швидко остигати у своєму ставленні до цього нового. Як і будь-яке достоїнство, ця якість могла швидко перетворитися на щось протилежне. Як приклад можна навести самодурство влади у все радянському масштабі. Воно знаходило вираження в тому, що людина влади, осягнувши якусь ідею, починала в ім’я цієї ідеї трощити навколо себе все живе, ішла знову до краю, до необоротності. Тріумфував принцип: „Якщо ідея не стикується з життям, значить, потрібно змінити життя“. Тому відмітними рисами українця завжди були гнучкість, спритність, готовність до нестандартних рішень і дій. Український народ ніколи не піддавався зневірі. Він переборював будь-які труднощі, перешкоди й незгоди з незгасним оптимізмом і вірою в краще майбутнє. От чому жарт і гумор - вірні супутники в житті українця, причому найчастіше він жартує над своїми ж вадами й недоліками. Разом з тим - поважне ставлення до чужого досвіду та способу життя, прагнення засвоїти й трансформувати все краще зі світового досвіду. Український менталітет сприйнятливий до всього кращого, що нагромадив світовий досвід. Але сліпого копіювання кращих зразків світової цивілізації не було ніколи. На думку М. Князевої, здатність до засвоєння-трансформації і є найглибинішою, найголовнішою творчою особливістю українського менталітету як принципово відкритої структури, що перебуває в постійному русі.

Етносоціальні особливості управління в Україні

Етносоціальні особливості управління розглядають менталітет у системі цінностей соціально-адекватного менеджменту, а ментальну базу України, ментальні особливості української нації - як фактор адекватного соціального управління. Поняття „менталітет“ безпосередньо пов’язане зі структурою соціальної психіки. Розуміння менталітету як відображення свідомих і несвідомих настанов індивіда (чи соціуму) на певні, специфічні лише для нього, зразки й форми поведінки дає можливість виробити оптимальні управлінські моделі в конкретному соціокультурному середовищі.

На процес формування психіки та її ментальних особливостей значною мірою впливає такий її структурний компонент, як колективне несвідоме, що формується як наслідок спільних переживань етнічної групи, комплекс несвідомих реакцій па специфічні умови існування останньої. Низка факторів сформувала „українську“ психіку, викликавши до життя такі стереотипи поведінки, як потаємність, що є реакцією на тиск обставин, домінування маленьких груп над великими співтовариствами, послаблення екстравертом поведінки. Емоційно-чуттєвий характер типового українця великою мірою детермінує його сприйняття.

Українська ментальність розглядається як похідна від таких факторів, як расовий, географічний, історичний, соціологічний, культурно-морфологічний і глибинно-психологічний. При цьому наголошується на необхідності дослідження етнопсихологічного феномена з позицій статики й динаміки процесу його формування. Географічний фактор пов’язаний із впливом особливостей помірного клімату лісостепу та рівнинного рельєфу на формування споглядальної настанови в комплексі з чуттєвим компонентом у сприйнятті. Історичний аспект відображає перманентну залежність України від зовнішнього середовища, пов’язану з геополітичною ситуацією в регіоні й пасивністю населення, характерними реакціями якого були терплячість і замикання в собі, за винятком окремих спонтанних спалахів насильства у відповідь. Соціологічний аспект передбачає, що домінуючою верствою в соціальній структурі українського суспільства є селянство, що формує психологію власника. Звідси — схильність до творення маленьких груп, згуртованість яких має більш інтимний, довірливий характер, ніж це спостерігається у великих соціальних спільнотах. Таким маленьким групам властиві рефлексивні установки, орієнтовані па самодостатність. Культурно-морфологічний аспект формування українського менталітету пов’язаний з периферійністю України щодо Західної Європи. Ця особливість позначилася па тій обставині, що основні хвилі європейської думки (римський католицизм, Відродження й Просвітництво) торкнулися українців незначною мірою.

На традиційні українські психоповедінкові архетипи наклала свій відбиток євразійська матриця світогляду з домінантою тоталітарного мислення і вертикальною стратифікацією владних структур. Умовою виживання українського етносу було проведення політики психологічного та політичного конформізму. Вимушена ізоляція від осередків європейської культури й науки зумовила відхилення українських світоглядних настанов від предметності й схильність до рефлексії. Споглядальність як одна з провідних настанов українського менталітету мотивується недостатнім розвитком в Україні соціальних об’єднань з конкретними цілями, досягнення яких неможливе без мобілізації розумово-вольового компонента. В українській же ментальності превалюють чуттєві прояви в комплексі з досить сильним впливом індивідуалізму.

Провінційність на державному рівні породжувала містечкове мислення, що виявлялося в інтровертуванні національної психіки, орієнтованої на самозбереження. При всій негативності інтровертованої настанови як фактора політики ізоляціонізму існує і зворотний бік такої поведінки. Це, насамперед, раціоналізація мислення, спрямована на прагматичне ставлення до зовнішнього середовища. Ірраціоналізм бездержавності компенсувався раціональністю стосовно території, що освоювалася, і перетворенням її на зону особистого добробуту.

Багато досліджень підкреслюють матріархальний характер української родини, де ефективна влада належить матері, яка несе на собі відносно велике функціональне навантаження — в усіх аспектах сімейного життя. Родина, отже, ідентифікується з образом матері, успадковуючи відповідний стереотип свідомості з характерними „жіночими“ атрибутами поведінки, моралі, життєвих настанов. Цей архетип сприяє формуванню емоційно-чуттєвого компонента українського менталітету, „провокує“ прагнення „типового“ українця на перехід від більшої спільноти до затишної атмосфери маленької групи. Із цим феноменом добре узгоджується відомий український індивідуалізм, відносна байдужість до загальнодержавних інтересів, недостатність зовнішньо експансивної екстравертованої поведінки.

Раціональність в українській ментальності яскраво виражена в тяжінні до повільних, еволюційних шляхів розвитку. Емоційність же як риса соціальної психіки є скоріше проявом культурно-ціннісних настанов соціуму, ніж логіко-нормативних. Сенсорність пов’язана з конкретним, предметним сприйняттям дійсності на відміну від інтуїтивності, для якої більш характерним є абстрактно-образний спосіб мислення. Щодо шкали екстернальності-інтернальності, то слід зазначити, що більшість якостей, що відображають характер українського етносу, зміщені в бік екстернальності.

Ідентифікація українського менталітету дає можливість підійти до вирішення проблеми соціального управління, спираючись на дві детермінанти — національну ідею та лідерство як її виразника. Національна ідея має бути адекватною ментальним особливостям української нації. Така ідея може містити в собі раціональне начало, визначаючи конкретні цілі й реальний механізм їх досягнення. У житті українця з його чутливо-емоційно-чуттєвим характером біосфера завжди стояла попереду техносфери. Остання є більш адекватною раціонально-логічному менталітету північно-західних етносів. Характерною рисою українського соціуму є те, що міцність внутрішніх колективних зв’язків у ньому великою мірою залежить від особистісних характеристик взаємодіючих суб’єктів, тобто визначальну роль відіграють морально-етичні фактори. Інтелект, високий професіоналізм не „володіють“ такою силою й авторитетом для колективної свідомості, як уміння емоційно впливати на оточення, використовуючи механізм симпатії. Превалювання в соціальній психіці українського соціуму емоційного фактора створює в організаційній структурі суспільства дисбаланс у співвідношенні між формальною й неформальною організаціями на користь останньої. Такий дисбаланс підсилює тенденцію до підбору кадрів в організаційних структурах за принципом довіри.

„Всесвітня чутливість“, про яку говорили кращі представники української культури, — не просто елегантна формула. Це спосіб існування слов’янської душі: відібрати краще — прийняти — увібрати — пережити — переосмислити — трансформувати.

Україна засвоїла й переплавила у своїй суспільній свідомості, у своїй ментальності ряд рис та особливостей європейських та азіатських культур. Ці риси лише посилили своєрідність української ментальності, але не змогли кардинально вплинути на неї, а тим більше — змінити її.

Спробуємо спрогнозувати майбутнє управлінській культур.

Незважаючи на істотні відмінності між управлінськими культурами, в умовах інтернаціоналізації всіх сфер життя ця проблема поступово починає втрачати свою актуальність. Більше того, на думку багатьох авторів, поява в науковому обігу декількох різновидів управлінських культур була зумовлена необхідністю дати зрозумілі пояснення „економічного дива“ японського, скандинавського, корейського зразків.

Сьогодні кожен із нас існує не тільки в національному духовному просторі, а й, загалом, у культурно-інформаційному полі людства. Ми відкрили для себе моделі існування інших народів. Це зумовило прискорення процесу конвергенції різних управлінських культур і становлення принципово нової управлінської культури. Між керівниками, які представляють різні управлінські моделі, відбувається взаємний обмін новими ідеями, найбільш продуктивними методами управління, сучасними організаційно-технічними формами й засобами управління.

Попри всі труднощі цього суперечливого процесу, важливо уникнути двох крайнощів. По-перше, замикання в рамках національно-етнічних підходів щодо вирішення актуальних проблем, абсолютизації явних переваг нашого менталітету, обожнювання й схиляння перед колишньою радянською управлінською культурою. По-друге, орієнтація винятково на зарубіжний управлінський досвід, що звеличується як джерело мудрості на всі випадки життя. Життя показує безперспективність сліпого перенесення та пристосування управлінських рецептів, придатних для однієї країни, для однієї ситуації, до потреб і запитів іншої країни, іншої ситуації.

Важливо пам’ятати, що в кожного народу — своя особлива цінність, В американців — це успіх і запал молодої нації, у європейців — усталеність, стабільність життя, у японців — вірність традиціям, „японському духу“. Наша надійність — емоційне сприйняття навколишнього світу, всесвітньо відома „слов’янська душа“ з її протиріччями й моральними шуканнями, життєва філософічність.

Актуальним завданням сучасної психології управління є доцільний відбір усього позитивного з радянської і зарубіжних управлінських культур. Надалі постає завдання поступово сформувати па цій основі власну управлінську культуру. Зробити це буде дуже непросто, оскільки елементи культури (у тому числі й управлінської) неможливо ввести, використовуючи закони, декрети, накази. Щоб утвердилося нове — спочатку в головах керівників, а потім і в їхніх щоденних вчинках — потрібен досить тривалий період.

Тенденції розвитку управлінської думки.

На зламі століть у розвитку управлінської думки проявляються такі тенденції:

професіоналізація науки управління. Завдяки виданню величезної кількості робіт з управління, поширенню програм навчання з менеджменту, узагальненню управлінського досвіду різних країн, широким міжнародним контактам учених управлінська мудрість усе більше стає надбанням усіх, хто її потребує;

практична спрямованість сучасного розвитку науки управління. Управлінська думка все більше звертається до здорового глузду, простих істин, добре засвоюваних рецептів, доступних для розуміння й використання тими, хто несе нелегкий тягар управління чи обирає цей шлях;

орієнтація на кількісне збільшення, багатоскладовість управлінського апарату, посилення диференціації управлінської праці. На сучасному етапі суспільного розвитку потреба в керівниках не зменшується, а, навпаки, збільшується. Наприклад, частка адміністративно-управлінських працівників у загальній чисельності зайнятих навіть в обробній промисловості США підвищилася з 15 % (кінець 50-х років XX ст.) до 30 % (середина 80-х). А в деяких фірмах ця частка сягає й 70-80 %. Не спостерігається помітних тенденцій до скорочення держапарату і в провідних країнах Заходу;

посилення технічної оснащеності та технологічне ускладнення управлінської праці. Сучасна управлінська праця внаслідок широкого використання досягнень сучасної цивілізації (комп’ютери; різна оргтехніка; усілякі засоби обробки, передавання та нагромадження інформації; засоби, що дають змогу майже миттєво встановлювати зв’язок з найвіддаленішими точками світу, й ін.) став принципово іншим навіть порівняно з минулим десятиліттям. Дія цієї тенденції суперечлива. З одного боку, управлінська праця в результаті технологізації спростилася і стала оперативнішою, з іншого — це спричинило ускладнення діяльності керівника з огляду на ряд причин. Розвиток науково-технічного прогресу змушує приймати рішення в набагато коротші терміни, ніж раніше. Означився ряд серйозних психологічних проблем у взаєминах „людина — машина“. Технологізація управлінської праці вимагає суворішого підходу до прийняття управлінських рішень, оскільки в умовах тісного взаємозв’язку між усіма лапками системи управління посилюються ризик і негативні наслідки неправильних рішень;

орієнтація на людину як на найвищу цінність в усьому процесі управління. У центрі сучасних концепцій управління перебуває людина. Вона розглядається як найвища цінність в організації. Виходячи із цього, усі системи управління націлені на пробудження різноманітних здібностей працівників для того, щоб задіяти їх максимальною мірою в процесі спільної діяльності, щоб людина прагнула до процвітання організації, у якій вона працює.

З огляду на все це було розроблено різні моделі управління, головним для яких є те, що в центрі їхньої уваги перебуває людина. Такі моделі, попри всі розбіжності між ними, як правило, містять чотири взаємозалежних блоки: персонал організації, ретельний облік знань і здібностей працівників, стиль і культуру ділових взаємин в організації, довгострокові цілі розвитку організації.

Управління як соціальний процес не в усьому підпорядковується дії інструкцій і формулярів, не завжди прогнозується. Крім формально встановленої посадової субординації, між членами організації існує найскладніша система неформальних зв’язків, соціальних залежностей і міжособистісних відносин.

Під впливом особистісних факторів відбувається неконтрольований перерозподіл функцій керівництва, прав і посадових обов’язків, відповідальності та повноважень. Реальні функції, права й обов’язки конкретної особи можуть істотно відрізнятися від передбачених посадовими інструкціями. От чому заходи з раціоналізації управлінської діяльності не завжди приводять до успіху: не враховуються індивідуальні особливості працівників, психологічний аспект їхнього ставлення до начальства, підлеглих, до дорученої справи і, зрештою, до самих себе.

Отже, сучасна наука управління послідовно змінює орієнтацію в напрямі соціологізації й психологізації. Нині пошук шляхів активізації людського фактора всередині організації та врахування соціально-психологічних особливостей персоналу визнано вирішальною умовою для підвищення ефективності спільної діяльності будь-якої організації. Усе частіше підкреслюється необхідність багатосторонньої розробки психології управління як особливої, окремої галузі психологічної науки зі своїми об’єктом і предметом дослідження.