Іліада: ”Зміст

Епічна поема “Іліада” налічує 24 пісні, які складаються з 15693 віршів. Приблизною датою створення поеми зараз вважається VIII ст. до н.е. Як треба було любити автора й текст, щоб напам’ять вивчити близько 16-ти тисяч рядків гекзаметра. А “Іліаду” (як і “Одіссею”) знала й співала вся Греція.

Провідна тема епосу (гнів Ахілла) висвітлена уже на початку твору, більше того – в першому ж його слові, яке в тексті твору є ключовим:

Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла

Згубний, що дуже багато ахеям лиха накоїв,

Душ багато героїв славетних в Аїд він спровадив,

Їхні тіла на поживу собакам і птицям покидав.

Так от над ними збувалася Зевсова воля святая.

Сталося це з того часу, коли розійшлись, посварившись,

Цар аргів’янських народів Атрид і Ахілл богорідний…

Отже, об’єднані ахейські війська зібралися під Іліоном. Облога затяглася. І ахейці, в пошуках їжі та здобичі, робили набіги на троадські міста та села. Після одного з них у полон потрапила донька жерця Хріса із храму Аполлона – Хрісеїда. Полонянка дісталася самому Агамемнонові. Хріс, бажаючи звільнити свою доньку, взяв із собою величезний викуп і прийшов у табір до ахейців, слізно благаючи їх віддати йому Хрісеїду:

Славні Атрея сини, і ви гарно взуті ахеї,

Хай вам поможуть боги, на Олімпі які пробувають,

Місто Пріама розбити й щасливо додому вернутись.

Ви дочку мою любу віддайте за викуп великий,

Якщо стрільця-Аполлона шануєте, сина Зевеса…

І ахейці погодилися віддати батькові доньку: “ Всі ухвалили ахеї тоді, сказавши, що треба / Вважити жерцеві й дари відкупнії від нього прийняти”.

Але ватажок ахейців, Агамемнон, не погодився із таким рішенням, адже Хрісеїда належала саме йому і дуже йому подобалася, принаймні, як він сам заявив, більше, ніж законна дружина Клітемнестра (майбутня його вбивця): “ Тільки Атрід Агамемнон цього не вподобав: / Гордо жерця відіслав, ще й словом недобрим образив…”

Хріс поскаржився самому Аполлонові, і той наслав на ахейців моровицю, яка лютувала цілих дев’ять днів. На десятий день Ахілл, зрозумівши, що хтось із богів за щось гнівається на ахейців, скликав загальну нараду, щоб вирішити, як бути далі. Поради спитали у віщуна Калханта, але той боявся казати правду, аж допоки сам Ахіллес не пообіцяв йому свого захисту. Тоді Калхант прямо сказав, що це помста Аполлона за образу Хріса Агамемноном, і могутній бог вимагає, щоб Хрісеїду було повернено батькові, причому тепер вже “даром, без викупу ”, а потім ще й було принесено жертву.

Звичайно, Агамемнон не міг піти проти волі Аполлона і ахейців, але був дуже роздратований. До того ж Ахіллес йому привселюдно докоряє за нерозумний вчинок, жадібність і боягузливість. І Агамемнон, розсердившись на Ахілла, пригрозив забрати бранку й у нього. Виникла сварка, і тільки втручання богині Афіни, яку послала сама Гера, запобігло кровопролиттю серед ахейців. Віддавши Хрісеїду, Агамемнон таки виконав свою погрозу – забрав у Ахілла прекрасну Брісеїду. Той образився й відмовився брати участь у битвах доти, доки ахейці самі не попросять його вступити до бою, ще й піднесуть подарунки як “компенсацію” за образу (п.1). У відсутність Ахілла інші вожді ахейців демонструють свою хоробрість і силу. Але ні двобій розгніваного Менелая з підступним Парісом (п. ІІІ), ні звитяга Діомеда й інших ахейських героїв (п. ІV-VI), ні двобій мужнього Аякса з “людиновбивцею Гектором” (п. VII), ні навіть божественне втручання не змогли затримати грізного наступу троянців, яким допомагає Зевс (п. VIII) на прохання матері ображеного Ахілла богині Фетіди.

Невеличким відпочинком від батальних сцен є зустріч Гектора з Андромахою, а їхній ліричний діалог нагадує фрагмент драми. Гектор прибув до Трої, щоб віддати розпорядження з приводу молебнів богині Афіні (яка невдовзі по тому його обдурить і підставить під списа Ахілла). Гектор пестить малюка-сина і мужньо та мудро відповідає на слова своєї дружини Андромахи, яка попереджає чоловіка про небезпеку.

Тим часом ахейські ватажки таки переконують Агамемнона направити до Ахілла послів з пропозицією примирення. Йому обіцяють повернути не лише відібрану Брісеїду, а й ще сім майстерних рабинь, а також пропонують багаті дари. Та Ахіллес усе ще гнівається (п. IX). Хоча під час бою ахейцям начебто і вдалося досягти певних успіхів (п. ІХ), потім їхнє становище стає зовсім критичним (п. ХІІ-ХІІІ).

У “Іліаді” зображені два світи – земний і небесний. У цей час на небі Гера якраз спокусила свого чоловіка, який до того допомагав троянцям, і доки втомлений Зевс відпочивав у її обіймах, Аяксові поталанило поранити Гектора (п. ХІV). Без ватажка троянці тікають, але тут прокинувся Зевс і знову все розставив на свої місця: Аполлон дуже швидко вилікував Гектора, той кинувся до бою, потіснив ахейців і навіть запалив їхній корабель (п. ХV). Греки опинилися під загрозою загибелі (бо на чому вони повернуться додому, якщо кораблі згорять?), а Ахілл усе ще гнівався. Але він погодився на те, щоб його кращий друг Патрокл убрався в Ахіллові військові обладунки і вступив до бою під виглядом Ахілла. Ахілл наказав Патроклові, щоб той лише відігнав троянців від кораблів і далі не ходив. Але юнак, успішно виконавши завдання свого уславленого друга, у запалі бою погнав троянців аж під мури Іліону, де загинув від руки Гектора, якому допоміг сам Аполлон. Гектор подумав, що вбив самого Ахілла (п. ХVI). Коло тіла Патрокла розгортається справжня битва, і ахейцям з великими труднощами вдається забрати труп Ахіллового друга (п. XVIII).

Лише загибель Патрокла змусила Ахілла забути образу на Агамемнона (змінилися різновид і об’єкт його гніву). Агамемнон віддав йому все, що обіцяв, але Ахілл і без того рвався до бою (п. ХІХ). Гектор зняв з тіла Патрокла бойові обладунки Ахілла, і сам Гефест виготовив на прохання Фетіди для Пелеєвого сина нові (п. XVIII). Жадаючи помститися за Патрокла і шукаючи Гектора, Ахілл вбиває стількох троянців, що їхні трупи перегородили течію річки Скамандру (Ксанфа). Обурений річковий бог намагається втопити Ахілла у хвилях ріки, але Гефест спрямовує на Ксанфа всепожираючий вогонь, від якого починає кипіти річкова вода (п. ХХ-ХХІ). Перелякані троянці ховаються у місті, а на полі бою залишився лише Гектор, хоч він і знав про свою неминучу загибель від руки Ахілла, що й відбулося. Ахілл прив’язав труп ворога до колісниці і тягав його навколо Трої. Пріам вирішив викупити понівечене тіло сина для поховання (п. ХХІІ), але йому довелося чекати, бо йшли поминальні ігри на честь Патрокла (п. ХХІІІ). За допомогою богів Пріам потрапив до Ахілла й умовляв його віддати труп сина для поховання, що той і зробив, а також дав старому дванадцять днів перемир’я для поховання Гектора і поминальних урочистостей на його честь, описом яких (п. ХХІV) і закінчується “Іліада”.

Якщо бути точним, то на 24 пісні поеми Гомера були поділені не під час створення, а значно пізніше, аж у ІІІ ст. до н.е. Греки полюбляли все робити з підтекстом. Так, відома “Історія” Геродота була розділена на 9 частин (за кількістю еллінських муз), тому виникла її друга назва – “Музи”. Аналогічно в елліністичну добу вчинили і з “Іліадою”: кількість її пісень була пов’язана з кількістю літер у давньогрецькому алфавіті: і тих, і тих було по 24. Ось якого вірша про цю відповідність склав граматик Стефан:

Альфа – моление Хриса, чума, предводителей ссора.

Бета – виденье, собрание войск, кораблей исчисленье.

Гамма – супругов Елены между собой поединок.

Дельта – совет богов, нарушение клятвы, сраженье.

Ранен Кипридой Арес Диомеда рукой в эпсилоне.

Дзета содержит прощание Гектора и Андромахи.

Эта – один на один Аякс и Гектор сразились.

Тета – богов совещанье, троянцев победа и слава.

Йота – посольство идёт к Ахиллесу, но он непреклонен.

Каппа – ночные дозоры с обеих сторон выставляют.

Лямбда – Гектор сражает данайских вождей наилучших.

Мю – сокрушают троянские длани ахейскую стену.

Ню – Посейдон помогает данайцам, обличье сменивши.

Кси – засыпает на ложе Кронид, обманутый Герой.

На Посейдона и Геру разгневан Кронид в Омикроне.

Пи – убивает Патрокла копьём шлемовеющий Гектор.

Ро – над телом Патрокла герои оружье скрестили.

Сигма – Фетида Ахиллу оружье несёт от Гефеста.

Тау – от гнева отрекся Ахилл и в сражение вышел.

Битва бессмертных ахейцам победу несёт в ипсилоне.

Фи – у потоков Скамандра троянцев Ахилл сокрушает.

Хи – десницей Ахилла убит обманутый Гектор.

Пси – погребают Патрокла и игры справляют данайцы.

Тело Приаму за выкуп Ахилл возвращает в омеге.

“Іліада”: художні особливості

Як і будь-який національний епос, “Іліада” “замішана” на важливій історичній події, яка мала для народу (у нашому випадку – давніх греків) визначальне значення. Такою подією була Троянська війна.

До традиційних можна віднести також мотив дружби Ахілла й Патрокла, який звучить у багатьох епосах (в тому числі й більш ранніх), зокрема – дружба Гільгамеша й Енкіду в аккадських (вавілонських) епічних творах.

Гомер, за численними зауваженнями дослідників, описує тільки “те, що бачить”. Зокрема, він ще не дає характеристики внутрішнього стану героїв, обмежуючись описом його зовнішніх ознак: коли гомерівський герой хвилюється, у нього тремтять і слабнуть ноги, клацають зуби, дибки стає волосся, блідне обличчя тощо.

Втім тонка спостережливість Гомера дещо компенсує брак звичної для сучасного читача психологічної характеристики персонажів. Хіба не глибоко психологічна, скажімо, сцена, коли до Ахілла приходить старий Пріам і просить убивцю своїх синів віддати тіло, цілуючи руки, щойно вимиті від крові Гектора? Хіба читач не розуміє психологічного стану старого, який каже ахейцеві:

…Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мене,

Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,

Те бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнорідний, –

Рук убивці синів моїх я доторкаюсь губами.

Особливо ж високої майстерності в психологічній характеристиці стану героїв Гомер досягає зображенням одночасного плачу Ахілла і старого Пріама, але плачу з різних причин:

…Так спогадавши обидва – той Гектора-людоубивцю, –

Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,

Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом

Тяжко журився, – і стогін їх сумно лунав по покоях.

Звичайно, Гомерові ще недоступне зображення якогось складного психологічного акту, яким є, наприклад, боротьба гніву і розуму. Можливо, саме тому Гомер часто “користується послугами” богів. У знаменитій сцені сварки вождів (п. І), коли Ахілл, ображений Агамемноном, хапається за меч, автор не може показати, як його здоровий глузд (зрештою – патріотизм) зупиняє дуже небажану для ахейців збройну сутичку між їхнім верховним ватажком та найкращим воїном. Для цього самій “ясноокій богині Афіні” доводиться спускатися на землю і хапати Ахілла за волосся, наказуючи не братися за зброю, а вже лаяти Агамемнона, як заманеться:

З неба зійшла я, щоб гнів твій притишити, якщо ти будеш

Слухатись. Гера богиня для того мене і послала,

Бо обох вас однаково любить і журиться вами.

Чвари оці ти залиш. Словами вже лай, як зумієш;

Тільки рукам не давай своїм волі й меч цей залиши ти.

Не можна також забувати, що за часів створення “Іліади” у давньогрецькому суспільстві панували родові стосунки. Тому і в літературі не могло бути й мови про той інтерес до окремої людини, особистості, індивідуальності, який є таким звичним для сучасного читача. Герої епосу були втіленням певних суспільних типів. До того ж, крім естетичної, епос виконував і дидактичну функцію. Але в зображенні героїв “Іліади” наявні і певні індивідуальні риси, тобто риси, які відрізняють їх.

Героїв “Іліади” – Ахілла, Аякса, Агамемнона, Одіссея та інших –об’єднує хоробрість, мужність, почуття обов’язку, ратне мистецтво. Водночас, скажімо, Ахіллові властивості прямота, чесність у прийнятті рішення, Одіссеєві – розум (він – “велемудрий”). Аякса вирізняє з-поміж ахейців воїнська стійкість, лаконізм мовлення, надійність у бою. Агамемнон же – ще й марнославний, навіть пихатий. Усі ці відмінні риси і є атрибутом індивідуальної характеристики літературних героїв, що також свідчить про талант і новаторство Гомера.

Родовими етичними нормами обумовлена й сама провідна тема “Іліади” – гнів Ахілла. В наш час випадок залишення воїном (тим більше воєначальником) поля бою, хоча б і через особисту образу, назвали б дезертирством, і порушник військового закону був би покараний. Ахілл же залишив поле бою в найтяжчий для ахейців час, та ще й злорадно спостерігав за поразкою своїх земляків. Але це не означає, що він дезертир. Передовсім, дезертир не зміг би стати героєм національного епосу (а культ Ахілла існував колись навіть на території сучасної України, не кажучи вже про центр Еллади). До того ж дезертиром його не вважають самі ахейці попри те, що через відсутність Ахілла багато з них загинуло в бою. Річ у тім, що гнів Ахілла знаходиться у межах героїчної моралі, для якої поруч із хоробрістю, силою, витривалістю тощо характерне загострене почуття власної гідності. Слава ватажка – слава всього його роду-племені, його безчестя – безчестя того ж роду-племені. Саме тому у Гектора, хоч він і знав про свою близьку загибель, навіть думки не виникло сховатися від Ахілла за міцними мурами Трої. Саме тому ні Діомед, який зустрічається в бою з Гектором, ні Аякс, який протистоїть натискові переважаючих сил троянців (поки Ахілл гнівається), і гадки не мають про відступ. Це була б ганьба всьому роду. Треба тільки перемагати, а якщо помирати, то красиво, героїчно.

Ахілл ображений не тільки і не стільки тому, що йому шкода вродливої Брісеїди. Так само він був би ображений, якби у нього забрали не чарівну полонянку, а, скажімо, якийсь предмет, здобутий у бою або відданий під час розподілу здобичі ахейцями саме йому, Ахіллові. Забрати цей предмет – означало смертельно образити не лише ватажка, а й увесь його рід. Ось чому Ахілл так лютує, ось чому його неучасть у битві не є дезертирством, і всі ахейці знають це і згодні з цим.

Звичайно, в “Іліаді” переважає описовість. Гомер – сáме художник слова, він ніби малює словом. І малює так реалістично, що читач іноді забуває про майже три тисячі років, які розділяють нас. Інколи реалістичність гомерівського опису (його називають “епічним реалізмом”) межує з натуралізмом. Хіба не натуралістичний, скажімо, опис подій, які відбуваються після вбивства Гектора Ахіллом:

(Ахілл. – Ю.К.) В той час лихий проти Гектора вигадав вчинок –

М’язи іззаду в ногах проштрикнув у обох – кісточки там

Саме виходять із п’ят – ремінцем перепнув їх воловим,

Потім припнув до повозу, а голову кинув тягтися…

Уміння описати героїв і події так, що читач неначе бачить їх, значною мірою сприяло тому, що поеми Гомера називають енциклопедією життя Давньої Греції. Ось, наприклад, один із фрагментів, у якому описаний обід Нестора; зверніть увагу на “зримість” опису:

Спершу поставила стіл перед ними вона дуже гарний,

Із темно-синіми ніжками, струганий рівно, й на ньому

В мідному блюді закуску до того напою – цибулі,

Жовтого меду й священного борошна ячного досить.

Келих чудовий дала їм, то Нестор привіз його з дому,

Золотом весь поцвяхований, мав на собі він чотири

Вушка, й при кожнім, мов зерна, клювати по двійко голубок,

З золота кутих; глибокі два дна було в келиха того…

Дівчина та, до богині подібна, прамнейського вливши

В келих вина, натерла козиного сиру на мідній

Тертці і білого борошна ячного ще домішала…

Особливо яскраво ця енциклопедичність виявилася в описі щита Ахілла, зробленого, як відзначалось, самим Гефестом, богом вогню й ковалів (п. XVIII), що вже само собою свідчило про найвищу якість цього витвору ковальського мистецтва:

Щит він спочатку зробив для героя міцний і великий,

Пишно прикрасив його, і в óбід заправив блискучий,

Білий потрійний до нього прибивши посріблений ремінь.

Щит цей складався з п’яти нерозривних пластинок [7]. На ньому

Вигадав безліч прикрас у мистецтві досвідчений майстер,

Землю він там зобразúв, не забувши про небо і море,

Сонце невтомне над ними і місяця повнеє коло,

Зорі яскраві, що купол небесний вночі прикрашають,

Там і сузір’я Плеяд і Гіад, Оріона проміння,

Там і Ведмедиця, Возом яку прозивають в народі,

Колом по небу йдучи, Оріона-ловця споглядає,

В хвилях прозорих вона Океану ніколи не милась…

Як видно з наведеного уривка, автор “Іліади” був непогано обізнаний з астрономією, адже він відтворив у тексті уявлення своїх сучасників про світобудову. Далі погляд митця опускається з неба на землю, він описує грецькі міста (бо у всіх не-греків мова була, на думку самих еллінів, “нечленоподільна”, тобто варварська). І знову, вже в самому доборі зображуваного матеріалу, відчувається талант автора. Війна і мир, як два головних стани життя людини і суспільства, зумовили кількість зображених міст – їх теж два:

…Далі два міста людей, що членоподільна в них мова,

В першому бéнкет гучний і весілля народ весь святкує.

Ось наречених ведуть, їх освітлює факелів виблиск,

Містом проходять вони, і пісні скрізь лунають весільні.

Весело там юнаки у танку молодечім кружляють,

Флейти й кіфари звучать, і жінки, стоячи на порозі

Біля будинків своїх, споглядають, дивуються з танців.

В місці, де збори завжди відбуваються, натовп зібрався:

Двоє людей позиваються там, він їх слухати хоче.

Той вимагає пені за убитого, інший доводить.

Ніби пеню він сплатив, присягаючись в тім при громаді...

Поки, нарешті, вони до судді ухвалили звернутись,

Галас громада зняла, бо присутніх думки поділились.

Їх заспокоїти вісники хочуть... У колі святому

Сіли поважні старі на камінні, обтесанім гладко,

Вісники дзвінкоголосі кожному жезла вручили,

Спершись на них, старі виголошують вирок поважно,

Там посередині зборів лежать золоті два таланти:

Це нагорода тому, хто ясніш доведе, що він прáвий…

Прочитавши ці рядки, читач ніби дійсно заглядає у енциклопедію: наречених у Елладі, виявляється, водили ввечері чи вночі, бо “їх освітлює факелів виблиск”. А судочинство здійснювалося демократично, на очах у всього народу, адже на суді присутній натовп; і вирок виносять декілька старійшин, а не один, скажімо, Соломон або Понтій Пілат. Згадка про пеню за вбитого (а не “око за око, зуб за зуб”) і два таланти (понад п’ятдесят кілограмів) золота як нагороду тому, хто виграє судовий процес, довершують картину еллінського судочинства…

Друге ж місто перебуває в стані війни:

…Друге ж оточують місто два війська, озброєні пишно.

Згоди вони не дійшли. Ті загрожують силою місто

Взяти, а інші не так: пропонують обложеним зараз

Всі поділити скарби і майно все коштовне надвоє.

Мешканці міста, розваживши, потай готують свій напад:

Любі жінки, стоячи на високому мурі, і діти

Охороняють і мýжі його, яких стримує старість.

В них на чолі олімпійці Арей і Афіна Паллада,

Навіть самі золоті, в злотосяйні одягнені шати.

Видом прекрасні, озброєні гарно, – безсмертним це й личить, –

Вищі за всіх, показніші, а смертні далеко всі нижчі…

І детально, не поспішаючи, Гомер змальовує тактику тогочасних збагачувальних військових кампаній. Далі поруч із цими відомостями – абсолютно мирні картини трудових буднів:

…Ниву іще показав – соковиту ділянку родючу;

Тричі зорали її, орачі там ідуть за плугами,

В ярмах тримають воли, у всі напрямки їх направляють.

Тільки що краю ріллі, повертаючись, знову доходять,

Келих солодкий вина чоловік їм щоразу підносить.

Кожен свою борозну поспішає скінчити ретельно,

Кожен бажає скоріш цілину до межі доорати…

Наче це й не героїчний, а дидактичний (повчальний) епос, бо далі ми читаємо неспішний опис різних сільськогосподарських робіт: рільництва, виноградарства, скотарства:

… Далі чорніша рілля, немов нива та справжня родюча,

Хоч і була золота. Отаке змайстрував він там диво.

Поле він там показав, де буяє високе колосся,

Скрізь стояли женці і серпами блискучими жали.

Падає колос на землю численними купами жовтий,

Далі в’язальники йдуть, їх в снопи перевеслами в’яжуть,

Геть від них відійшли і стоять осторонь, а за ними

Збіжжя збирають хлоп’ята й у жменях швиденько підносять,

Їм подають. І стоїть тут, радіючи серцем, господар

Мовчки на тій борозні і спирається на патерицю.

Далі під дубом міцним улаштовують вісники бéнкет.

Бик перед ними стоїть, пишно вбраний, готовий для жертви.

Страву готують жінки, просіваючи борошно свіже.

Далі із золота він виноградник зробив надзвичайний,

Вúсіли ґрона рясні, чорно-сині, солодкі, принадні;

Віти його на довгих сріблястих підпорах тримались.

За виноградником темний рівчак він зробив, оточивши

Тином свинцевим увесь, залишивши одну тільки стежку

Для носіїв; виноград, що зібрали вони, переносить

Стежкою цею ішли юнаки і дівчата юрбою,

В кошиках жваво несли, наче мед, виноґрóно солодке…

Характерна особливість епічної оповіді – повільність, фундаментальність викладу. Свідоме уповільнення оповіді про події власне сюжету (за рахунок статичних пейзажних описів, вставних фрагментів тощо) в літературознавстві називають ретардáцією.

Гете в одному з листів до Шіллера писав, що “основна властивість епічного твору полягає в тому, що він постійно то рухається вперед, то повертається назад”. Іноді сучасний читач, ще не знайомий з цією особливістю епосу, може навіть роздратуватися. Ось один із численних прикладів.

Троянці, скориставшись відсутністю Ахілла на полі бою, побили багатьох греків, погнали їх до кораблів і навіть запалили один з них. А спалити кораблі (пор. з фразеологізмом) у тій ситуації було все одно, що підписати смертний вирок усім ахейцям, які не змогли б навіть утекти додому, не те що перемогти Трою.

Друг Ахілла, Патрокл, за порадою мудрого Нестора, вирішує надягти бойові обладунки Ахілла… Здавалося б, у такий напружений момент оповіді події повинні розгортатися з блискавичною швидкістю, та Гомер не квапиться. Він вкотре повільно, до дрібниць повторює весь традиційний опис озброєння героя, навіть переказує історію Ахіллового списа, якого, до речі, Патрокл навіть не бере із собою, бо він був дуже важким, і жоден із ахейців, крім самого Ахілла, не міг з ним упоратися (XVI, 130-154).

Уповільнює гомерівську оповідь і так званий “закон хронологічної несумісності”, який полягає у тім, що одночасні дії зображуються як послідовні. Той самий приклад: Патрокл, дізнавшись про скрутне становище ахейців у ХІ пісні “Іліади”, кидається до Ахілла, щоб повідомити його про це. Але з’являється він у Ахілла лише на початку… XIV пісні. А в ХІІ та ХІІІ піснях мова йде про події, які відбувалися одночасно… Як влучно відзначив один з дослідників, “дії одночасні й паралельні Гомер зобразити не може, тому малює їх різночасовими, що відбуваються одна за одною. З ласки цього закону гомерівські битви схожі на ланцюжок двобоїв – кожна пара бійців терпляче очікує своєї черги, та й поміж собою пара бійців суворо дотримується черги – разом супротивники ніколи не б’ють…”

До речі, саме через хронологічну несумісність іноді в тексті “Іліади” трапляються явні суперечності. Так, зауважує А.Білецький, герой Пілемен, убитий у п’ятій пісні, в тринадцятій виявляється живим. Гектор двічі вбиває Східнея, а Хромія було вбито аж тричі!

У “Іліаді” ретардація часто відбувається за допомогою суто “гомерівських ” розгорнутих порівнянь. Ось типовий приклад – епізод сцени шикування військ мірмідонян їхнім базилевсом Ахіллом:

… Мов зграя вовків ненаситних,

Що невгамовним в серцях своїх дихають шалом відваги,

Оленя в горах настигши, рогатого рве на шматочки

В хижій жадобі, і пащі у них червоніють од крові,

Потім вся зграя шалено біжить до джерел темноводних,

Щоб язиками вузькими з поверхні хлебати стемнілу

Воду, ригаючи кров’ю убитого звіра; а в грудях

Серце безтрепетне в них, і роздуті від їжі утроби.