Укладення договорів

Виходячи із визначення поняття контракту, як домовленості сторін, можна сказати, що поєднання волі останніх і зумовлює укладення договору. У класичний період термін contractus набуває значення домовленості. Отже укладення договору являє собою, перш за все, процес досягнення домовленості осіб, який завершується тим, що вони “сходяться в одному”. Римські юристи вважали, що сторони мають прагнути досягнення обоюдних вигод, тому що «якщо чиєсь право умаляється, необхідно вияснити, чи згоден він з цим» (D. 39.3.8). Погодження воль було необхідним при укладенні будь-якого договору. Поняття домовленості є настільки загальним, що… нікчемним є контракт, нікчемним є зобов’язання, яке не містить у собі домовленості, будь воно укладено шляхом передачі речі або шляхом проголошення слів; тому що і стипуляція, що здійснюється у вербальній формі, є нікчемною, якщо позбавлена згоди сторін (D. 2.14.1.3).Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов’язаних між собою юридичних дій осіб, які у разі укладення договору, іменуються його сторонами. У Давньому Римі порядок укладення договору різнився залежно від його виду. Однак для всіх договорів передбачалися певні спільні дії, що здійснювалися майбутніми сторонами у процесі їх укладення.Процес укладення договору складався із певних стадій. Так, укладення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору певній особі або невизначеному колу осіб. Така пропозиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони – кредитора (creditor) або боржника (debitor). Однак, у певних випадках закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною. Так, наприклад, укладення стипуляції (stipulatio), як одного з основних видів вербальних контрактів (verbis), починалося із запитання кредитора до боржника: «Обіцяєш сплатити мені стільки-то?». Таке запитання і вважалося офертою. Форма оферти та спосіб її вираження, як правило, залежала від виду договору, на укладення якого вона була спрямована. Для того, щоб пропозиція вважалася офертою вона повинна була відповідати певним загальним вимогам закону, а саме – бути визначеною, доведеною до відому інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи (оферента) укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена у такій спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта.Оферта не породжувала договір, але “зв’язувала” особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укладення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору необхідно було волевиявлення ще одного суб’єкта – адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укладення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.У консенсуальних контрактах (consensus) акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, консенсуальний контракт вважався укладеним і у сторін виникали права та обов’язки щодо його виконання. Для укладення реального контракту (re) необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію по виконанню цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками (genera) боржнику (позичальнику). Для укладення літерального контракту (litteris) вимагалося оформлення волевиявлення сторін у письмово, а отже момент укладення літерального контракту співпадав з моментом надання домовленості сторін відповідної форми.Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад, затвердження контракту свідками.У римському праві навіть на останніх стадіях його розвитку визнавалося правило, що договори укладаються особисто. Однак, якщо у найдавніші часи існувала пряма заборона укладення договору через представника, то у класичний період у виключних випадках дозволявся такий порядок встановлення договірних відносин. Наприклад, допускалося укладення через представника договору позики (matuum).

ПАКТИ.

Як вже зазначалось, у договірній системі Давнього Риму розрізняли такі види договорів: контракти (contractus) і пакти (pactum).Пакт (pactum) – це неформальна угода, укладення якої не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом.Саме тому спочатку пакти не забезпечувалися позовним захистом, у зв’язку з чим їх називали голими пактами (pacta nuda). Пояснюється це тим, що у Давньому Римі гола згода зобов’язання не породжувала.З часом у зв’язку з розширенням ділових відносин і розвитком торгівлі потреба в укладенні неформальних угод зростала. Обумовлено це й тим, що вони були простими і доступними. Однак відсутність їх захисту не відповідала інтересам господарського обороту. Тому, враховуючи потреби економічного обігу, з часом в римському праві надавався правовий захист окремим угодам, які виходили за межі визнаного переліку консенсуальних контрактів. Такі угоди визнали підставою виникнення договірних зобов’язань, які отримали найменування захищених пактів (лат. pacta vestita – в перекладі означає „пакт одягнутий”).Розрізняють три види захищених пактів: додаткові, преторські і законні.Додаткові пакти (pacta adjecta) – це додаткові до основного договору угоди, які мають за мету внести якісь видозміни в юридичні наслідки основного договору.Потреба в укладенні додаткових пактів обумовлена, зокрема тим, що з часом обставини змінювалися і необхідно було корегувати умови укладеного договору.Додаткові пакти могли бути приєднані до основного договору як при його укладенні, так і в подальшому через деякий проміжок часу. Наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки можна було додатково домовитися, що продавець буде продовжувати і дальше користуватися нею протягом певного часу або, що у випадку подальшого продажу цієї ділянки він буде мати переважне право на її придбання.За допомогою додаткового пакту до вже укладеного міжсторонами договору додавалася якась нова умова або змінювалася існуюча. Однак, оскільки за допомогою цього пакту можна було змінити існуючий договір, умови пакту підлягали юридичному захисту лише в тому випадку, якщо вони покращували становище боржника (наприклад, зменшували обсяг його обов’язків чи розмір відповідальності, надавали можливість виконати зобов’язання частинами чи протягом більш тривалого часу або взагалі звільняли від боргу).Преторські пакти (pacta praetoria) отримали таку назву завдяки тому, що початковий захист їм був наданий претором.До цих пактів відносилися:клятвена угода (pactum de jurejurando) полягала в тому, що у відповідь на вимогу кредитора зробити платіж особа, яка не вважала себе боржником, погоджувалася (повірити в існування заборгованості) його вчинити за умови, що кредитор поклянеться в наявності боргу. Якщо кредитор приносив клятву, то уже лише цього було достатньо для примусового виконання;угода про встановлення грошового боргу (pactum de pecunia constituta) виникала у випадку визнання відповідачем пред’явленого до нього позову про сплату боргу, однак з проханням про його відстрочення, а позивач на це погоджувався. Якщо в подальшому боржник ухилявся від виконання зобов’язання, борг міг бути стягнений на підставі цієї угоди зі збільшенням розміру суми від 1/3 до? на розсуд претора;прийняття (receptum), яке могло бути в трьох формах:перша: прийняття платежу (receptum argentariorum) – це угода з банкіром про сплату за рахунок клієнта певної суми третій особі. Укладення цього пакту не означало з’явлення у кредитора нового боржника, оскільки основне зобов’язання продовжувало діяти в попередньому вигляді. Правові відносини з пакту виникали лише між банкіром і клієнтом, а тому якщо банкір в подальшому відмовлявся сплатити обумовлену суму кредитору, клієнт міг скористатися спеціальним позовом з укладеного пакту;друга: прийняття майна судами, постоялими дворами, конюшнями (receptum nautorum, cauponum, stabulariorum) означало, що власники зазначених об’єктів незалежно від наявності їх вини брали на себе відповідальність відшкодувати шкоду, завдану майну, отриманому ними від пасажирів, постояльців чи інших осіб, які змушені були вручати свої речі господарям;третя: прийняття арбітрування (receptum arbitriri) полягало в тому, що між сторонами, які погодилися передати свій спір на розгляд вибраного ними арбітру, і третейським суддею укладався пакт, в силу якого суддя зобов’язаний був розглянути спір і винести своє рішення. Ніхто примусово не зобов’язував особу брати на себе обов’язки третейського судді, однак якщо особа погодилася на це, вона зобов’язана довести справу до кінця. За ухилення від виконання взятого зобов’язання міг бути накладений штраф. Лише поважні причини (наприклад, хвороба) могли бути підставою звільнення від відповідальності. У випадку відсутності добровільного виконання рішення арбітра воно реалізовувалося за наказом претора.Законні пакти (pacta legitima) – це угоди, захист яких був передбачений правовими нормами, прийнятими (установленими) імператором.Так, Конституція Феодосія забезпечила юридичний захист пакту про надання приданого. Юстиніан своїми конституціями закріпив угоду про надання дарунку та про арбітрування. Тому інколи зазначені пакти називають також імператорськими.Розрізняли наступні види законних пактів.1) Пакт про надання приданого (pactum dotis) – це неформальна угода, за якою батько нареченої приймав на себе обов’язок передати майбутньому чоловіку своєї дочки певне майно як придане для полегшення їх подальшого сімейного життя.2) Пакт про надання дарунку (pactum donationis) – це неформальна угода, за якою одна сторона (дарувальник) з метою проявити щедрість безвідплатно передавала майно іншій особі (обдарованому). Дарунком могла бути передача права власності на річ, сплата грошової суми, надання сервітутного права тощо.3) Пакт про арбітрування (compromissum) – це домовленість двох сторін про передачу їх спору на вирішення особи, якій вони довіряли (третейського судді). Це було, наприклад, доцільно, коли сторони хотіли уникнути публічного розголошення своїх взаємовідносин. За невиконання в подальшому рішення арбітру на винну сторону накладався штраф.