Ключова глобальна проблема народонаселення

З демографічним середовищем пов'язують і самі перспективи людства, для якого Земля є їх домівкою.

Чисельність населення світу впродовж усієї історії людства неухильно зростає. Але в XX ст. темпи приросту населення різко прискорилися. Протягом першої половини XX ст. загальне число людей Землі збільшилося на 1 млрд. За період 1950-1996 рр. населення світу в цілому виросло в 2,3 раза і на кінець 1999 р. перевищило шестимільярдний рубіж.

Середньорічні темпи приросту світового населення поступово сповільнюються: з 2,2 в 1960-1970 рр. до 2% в 1970-1980 рр. до 1,8 у 1980-1990 рр., 1,5% в 1990-2000 р. і в 2000-2005 р. 1,2%. Це обумовлено тим, що країни Північної Америки, розвинуті та промислово розвинені країни перейшли майже до простого відтворення населення, для якого характерний незначний приріст, або відносно невелике природне зменшення населення.

При аналізі даних проблем слід звернути увагу на такі моменти:

- колосальні темпи росту населення Землі: за 55 років (з 1950 по 2005 рр.) чистий приріст населення склав близько 4 млрд. людей. Чисельність населення в 2005 р. досягла майже 6,5 млрд чол.;

- концентрація населення в економічно відсталих регіонах і країнах;

- відносне зменшення населення у розвинених регіонах;

- концентрація населення Землі в містах (і міських агломератах) і стрімке скорочення сільського населення.

Згідно із прогнозами ООН, темпи росту населення надалі сповільняться, а загальний ріст чисельності населення від 2005 р. до 2015 р. складе 743,6 млн чол. Однак загальна чисельність жителів Землі до 2015 р. перевищить 7,2 млрд чол.

Населення Європейського й Північноамериканського континентів, де розташовані найбільш економічно розвинені держави, небагато перевищує 1 млрд чол., на трьох інших континентах - в Азії, Африці й Латинській Америці - зосереджено близько 150 менш розвинених країн, чисельність населення становить більше 5 млрд чол., з яких більше 2 млрд припадає на два азіатських велетні - Китай і Індію. У прогнозі чисельності населення на 2015 р. інтерес викликає те, що ріст міського населення в менш розвинених країнах буде відбуватися більш високими темпами, що приведе до переваги цієї частини населення над сільською.

Але уповільнення темпів практично не означає пом'якшення гостроти світової демографічної ситуації в перші десятиліття XXI ст. тому що незначне зниження темпів є поки недостатнім, щоб істотно зменшити абсолютний приріст. Особлива гострота глобальної демографічної проблеми виникає від того, що з 1950-2005 рр. приріст більше ніж в три рази світового населення відбувся в країнах, що розвиваються. Ареною демографічного вибуху в цей час є країни Тропічної Африки, Ближнього й Середнього Сходу й дещо меншою мірою - Південної Азії. Населення країн, що розвиваються, збільшилося за 1950-2005 рр. на 307,2%, тоді як число жителів розвинених держав зросло на 56,6%, а в країнах Центральної й Східної Європи, Балтії і СНД в 1990-2005рр. залишилося майже на колишньому рівні.

У демографічному переході, або зміні типів відтворення населення, можна виділити чотири фази.

У першій фазі зниження смертності (внаслідок поліпшення якості харчування й охорони здоров'я) відбувається швидше, ніж зниження народжуваності, у результаті чого різко збільшується природний приріст населення. У цій фазі - "демографічний вибух".

У другій фазі смертність продовжує знижуватися, але народжуваність падає ще швидше, внаслідок чого приріст населення поступово сповільнюється.

Для третьої фази характерне вповільнення зниження народжуваності при деякому підвищенні смертності, так що природний приріст зберігається на невисокому рівні. Промислово розвинені країни в 90-і роки стали близькі до завершення третьої фази демографічного переходу.

Нарешті в четвертій фазі показники смертності й народжуваності стають майже однаковими, і процес демографічної стабілізації закінчується.

Раціональність фаз відтворення населення значною мірою обумовлюється соціально-економічною організацією суспільства. Перебудова типу відтворення залежить не тільки від зниження смертності, але й від соціально-економічних перетворень. Тип народжуваності багато в чому визначається типом родини й природою економічних відносин у ній. У відсталій аграрній економіці переважають великі родини, де родичі об'єднані загальною економічною діяльністю й обов'язками, де потоки благ спрямовані від молодшого віку до старшого. Дані відносини обумовлюють економічну доцільність максимізації народжуваності.

Люди зараз живуть довше ніж раніше. Глобальна тривалість життя зросла з 56,7 років в 1970-1975 рр. до 61,5 року в 1985-1990 р., у середньому 71 дитина з тисячі вмирає у віці до 5 років. У той же час у Латинській Америці тривалість життя лише 66 років, у Південній Азії - 57, а в Африці - тільки 51 рік.

Прогресу у тривалості життя в основному досягнуто за рахунок промислово розвинених країн, де вона зросла до 76 років і тільки 9 дітей з 1000 умирають до 5 років.

Майже половину смертей у країнах, що розвиваються, викликають інфекції. Найбільше людей умирає через респіраторні захворювання й наслідки діареї, безліч життів забирає малярія, туберкульоз і холера. Серйозну небезпеку для життя становлять шкідливі хімічні речовини, які використовуються в побуті й на виробництві.

Зараз більше людей, ніж 20 років тому, користуються чистою водою й живуть у нормальних санітарних умовах. Вдалося викорінити натуральну віспу. Близько мільйона дітей у рік лікарі рятують від смерті через диспепсію найдешевшим засобом, даючи їм пити підсолену воду. Смертність від шести основних дитячих хвороб, які можна запобігти за допомогою щеплень, - поліомієліту, правця, кору, дифтерії, коклюшу й туберкульозу - знизилася з 5 до 3 млн чоловік у рік.

Враховуючи важливість демографічної проблеми, у вересні 1994 р. у Каїрі відбулася п'ята Всесвітня конференція ООН по народонаселенню, на якій була прийнята "Програма дій" по визначенню політики народонаселення в усьому світі на період до 2015 р. Ця Програма містить положення, що стосуються чисельності населення, його приросту й структури, міжнародної міграції, створення шляхів співробітництва у вирішенні демографічної проблеми. Була визначена приблизна сума грошей, необхідна для цих цілей, близько 17 млрд дол.

Одночасно Фонд ООН по народонаселенню розробив план по демографічному розвитку планети, запропонувавши обмежити ріст населення практично по усьому світі, навіть всупереч позиціям Ватикану й ісламських фундаменталістів.

Глобальна проблема бідності

Прихильники глобальної лібералізації в 1990-і рр. майже змусили повірити увесь світ у те, що бідність і вбогість можуть бути переборені тільки в тому разі, якщо всі країни стануть на шлях проведення так званих ліберальних реформ, змістовна сторона яких зводиться до наступних заходів: "суцільна приватизація", відкриття національних економік, припинення підтримки державою секторів національної економіки, повна свобода торгівлі. При цьому вважалося, що такого роду реформи відповідають вимогам глобалізації, а остання несе благо для всіх країн, якщо не перешкоджати її процесам. Деякі підсумки розвитку в минулому десятилітті, коли фактично майже увесь світ проводив саме таку політику, підвів Генеральний секретар ЮНКТАД Р. Рикуперо на сесії цієї організації в 2003 р. Зокрема, він заявив, що глобалізація не виправдала надії на економічне зростання, збільшення зайнятості, підвищення заробітної плати й добробуту, про які заявляють прихильники вільної торгівлі й вільних фінансових потоків. В умовах повільного й безладного росту всесвітньої економіки перевагами глобалізації змогли скористатися далеко не всі держави й не всі регіони в межах окремих країн. Нерівність між багатими й бідними збільшилася. Збільшився також і масштаб убогості в багатьох країнах, що розвиваються. Середні показники ВВП на душу населення в розвинених країнах в 17 разів перевищували показники країн, що розвиваються, на початку 1990-х рр., а в 2000 р. це співвідношення склало 20:1. Такі в основному наслідки проведених реформ в 1990-х рр. - приватизації, лібералізації, усунення держави від вирішення соціальних проблем.

Прикладом невідповідності між планами по лібералізації і дійсністю є ситуація в Мексиці, де протягом ряду років, починаючи з 1994 р., проводилися реформи у сфері торгівлі. Протягом перших 10 років з моменту підписання Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА) збільшення кількості робочих місць у Мексиці було незначним, майже 30% робітничих місць у складальних цехах, які були створені в 1990-х рр., були загублені. Реальна заробітна плата для більшості робітників знизилася, а нерівність збільшилася. За даними організації "Фонд міжнародного миру Карнеги", несприятлива ситуація, що склалася в сільському господарстві Мексики, продемонструвала, що "бідне сільське населення найбільше постраждало від політики НАФТА". "Розвитку торгівлі недостатньо для забезпечення стійкого розвитку", - заявив Генеральний секретар ЮНКТАД Рикуперо.

Загальний висновок ЮНКТАД зводиться до того, що стратегії для стійкого розвитку повинні бути переглянуті як на міжнародному, так і на національному рівні. На міжнародному рівні зовнішні несприятливі фактори, що є результатом діяльності міжнародних фінансових і торговельних систем, як, наприклад, нестабільність потоків приватного капіталу і товарних цін, приводять до економічних криз у країнах, що розвиваються. Ці кризи, у свою чергу, приводять до економічної нестійкості, перешкоджають економічному росту і збільшують убогість. Непосильні борги країн, що розвиваються, можуть бути небезпечними для міжнародної фінансової системи, у зв'язку із чим ця проблема повинна бути негайно вирішена. На національному рівні результати ліберальних економічних реформ 1990-х рр. носили неоднорідний характер: економічний ріст був млявим, а приватизація, лібералізація й залучення прямих іноземних інвестицій привели до концентрації у сфері промисловості, у той час як інші сектори економіки перебували в стані депресії, погіршуючи загальну соціально-економічну ситуацію в десятках країн світу.

Незважаючи на величезне зростання промислового виробництва в XX ст., граничний розвиток усіх природних і набутих факторів виробництва, використання в найбільш широких масштабах передових досягнень науки, техніки і технологій, досвіду й знань, нестаток - ця споконвічна проблема людства, як зла доля, що супроводжує всю історію людства, є нерозв'язним завданням XXI сторіччя.

У сучасному світі бідність і відсталість характерні насамперед для країн, що розвиваються, де проживає майже 2/3 населення Землі. Тому дану глобальну проблему часто називають проблемою подолання відсталості країн, що розвиваються.

Сьогодні в найбідніших країнах близько 1,2 млрд людей живуть нижче порога бідності, на менше ніж долар на день, ще 2,7 млрд борються за виживання - менше ніж 2 долари на день, 114 млн дітей не отримують основної освіти і 584 млн жінок неписьменних. Більше 1,5 млрд позбавлені елементарної медичної допомоги, кожна третя дитина до 5 років голодує.

Для більшості цих країн, особливо найменш розвинених, типова велика відсталість, якщо судити за рівнем їхнього соціально-економічного розвитку.

У результаті для багатьох із цих країн характерні жахливі масштаби убогості. Так, 1/4 населення Бразилії, 1/3 жителів Нігерії, 1/2 населення Індії споживають товарів і послуг менше ніж на 1 дол. у день (по паритету купівельної спроможності).

Як наслідок, від недоїдання у світі страждає близько 854 млн людей. До того ж значна частина злиденних людей неписьменна. Так, частка неписьменних серед населення старшого 15 років, становить у Бразилії 17%, у Нігерії - близько 43% і в Індії - близько 48%.

Слід відмітити, що у найрозвиненіших країнах, незважаючи на загальні високі стандарти життя, усе ще не вирішена проблема бідності: в 1995-2005 р. від 10 до 12% усього населення США офіційно визнавалося бідним; у країнах ЄС і в Японії показник бідності перевищував показник у США майже в 1,3 раза. Стрімко зростає бідність у колишніх соціалістичних країнах, особливо в СНД, показник бідності в яких зближається з відповідним показником у країнах, що розвиваються.

Величезні масштаби бідності й відсталості викликають сумнів у тім, чи можливо взагалі говорити про нормальний розвиток і прогрес людського суспільства, коли більша частина жителів планети є за рискою гідного людського існування. Проблема загострюється тим, що досягнення світового науково-технічного прогресу "обходять стороною" багато країн, що розвиваються, їх колосальні за чисельністю трудові ресурси мало використовуються, а самі ці країни у своїй більшості беруть недостатньо активну участь у світовому господарському житті.

2. Економічні аспекти глобальних проблем.

У зв'язку із зростанням населення планети за останні три десятиріччя населення Землі зросло більше ніж у два рази, подібна тенденція різко погіршує екологічну ситуацію, тому що очевидний прямий зв'язок між зростанням населення і збільшенням антропогенного навантаження на природу.

Постійне погіршення екологічної ситуації в результаті господарської діяльності супроводжується розвитком людського суспільства протягом тривалого історичного періоду. Але сьогодні екологічні проблеми набули глобального характеру. Це дає підставу говорити про виникнення планетарної екологічної кризи, про її зв'язок з техногенною цивілізацією і її нинішнім головним носієм - постін-дустріальним суспільством.

Проблеми, пов'язані із забрудненням навколишнього середовища, зі зростанням витрат суспільства на його ліквідацію, а також з виснаженням запасів природних ресурсів на планеті, сьогодні безпосередньо зачіпають інтереси не тільки окремих держав, але й світового співтовариства в цілому. Проблеми відходів, шкідливих викидів і деградації природного середовища, дефіцит екологічних благ на тлі росту народонаселення планети носять глобальний характер, оскільки природа єдина й неподільна, для неї не існує політичних і національних кордонів. Біосфера Землі - цілісність, що являє собою загальносвітове багатство, й умова існування всього живого на нашій планеті.

У цілому основне навантаження на природне середовище й ресурси планети створюють 8 країн - США, Японія, Німеччина, Росія, Китай, Індія, Індонезія, Бразилія. Тут проживає 56% населення Землі, перебуває 53% всієї площі лісів, виробляється 59% світового ВВП. На них припадає 58% всіх викидів вуглекислого газу в атмосферу Землі (у тому числі 23% на США, 13% - на Китай, 7% - на Росію). Втім, як припускають експерти ООН, "вкладення" країн, що розвиваються, в атмосферні викиди вуглекислого газу до середини XXI століття теж зросте із сьогоднішніх 28 до 40%.

Значної шкоди природі приносить підвищення в атмосфері концентрації вуглекислого газу. За прогнозами вчених, його нагромадження може підвищити до 2050 року середню температуру Землі на 1,5-4,5°, що в результаті танення льодів підвищить рівень Світового океану до 2100 р. на 1,4-2,2 метра, внаслідок чого будуть затоплені деякі берегові зони.

Про масштаби забруднення Світового океану одним із найбільш токсичних важких металів - ртуттю - свідчать такі дані: від 1/3 до 1/2 промислового виробництва цього металу (9-10 тис. тонн) попадає в океан. Основна маса забруднення концентрується вздовж узбережжя і в зоні шельфу, де добувається 90% світового вилову риби.

Величезна кількість шкідливих викидів, особливо важких металів, попадає в атмосферу при спалюванні палива. Кількість ртуті, миш'яку, свинцю, кобальту в цих викидах перевищує їх видобуток в 3-8 разів. Рекордним є кількість свинцю, що викидається в атмосферу. У світі щорічно виплавляється 3,3 млн. тонн цього металу, а з викидними газами автомобілів його виділення в атмосферу становить понад 3250 тис. тонн. Найсильнішому техногенному забрудненню піддається гідросфера. Щорічно мільйони тонн нафтопродуктів, важких металів, мінеральних добрив, пестицидів і інших забруднювачів попадають у внутрішні водні джерела.

Більшість екологічних проблем не може бути вирішена на рівні окремих держав і регіонів. Мова йде про проблеми забруднення світового океану, світового повітряного басейна, утворення озонових дір і ін. Таким чином, еколого-економічні проблеми набули до кінця XX ст., інтернаціонального характеру, що вимагає відповідних загальнонаціональних підходів до їх вирішення.

3. Проблема миру і роззброєння.

Проблема збереження миру на землі, запобігання військових катастроф і конфліктів постійно залишається однією з найважливіших протягом існування людства. Сформовані в багатьох країнах військово-промислові комплекси витрачають колосальні кошти на виробництво зброї й проведення наукових досліджень у цій сфері. Швидкий прогрес у військовій галузі якраз і загрожує безпеці і сприяє поглибленню глобальних проблем.

Роззброєння - одна із глобальних проблем сучасності, що безпосередньо впливає на виживання людської цивілізації. Це система заходів, спрямованих на припинення перегонів озброєнь, обмеження, скорочення і ліквідацію засобів ведення війни. Людство все більше усвідомлює важливість і актуальність цієї проблеми, намагаючись тримати її в рамках, підконтрольних світовому співтовариству. І все-таки проблема роззброєння неоднозначна, оскільки пов'язана з можливістю загибелі цивілізації.

Оцінити у всій повноті реальну небезпеку перегонів озброєнь як пагубного глобального процесу допоможуть такі найважливіші обставини. По-перше, прогрес військової техніки досяг такого масштабу, коли з небаченою швидкістю з'являються нові, усе більш удосконалені засоби озброєння, принципово нові системи зброї. Це стирає межу між зброєю як засобом збройної боротьби проти армій супротивника і як засобом боротьби проти населення й економіки держав і цілих регіонів. По-друге, подальший розвиток ракетно-ядерної зброї, супроводжуване розробкою відповідних військово-політичних доктрин його використання, усе більше утруднює політичний контроль над ним. По-третє, прогрес у створенні сучасних засобів руйнування поступово стирає межу між ядерною й звичайною війною. По-четверте, проблема перегонів озброєнь включила у свої ряди інтереси людей, що працюють у галузях, що створюють засоби руйнування - військово-промислового комплексу, змушуючи їх мимоволі виступати в її захист. По-п'яте, проблема збільшення або скорочення виробництва озброєння натрапляє на суперечливі інтереси різних держав, тому що забезпечує тією чи іншою мірою їхні геополітичні інтереси.

Статистично згубну небезпеку й недоцільність подальшої гонки озброєнь можна проілюструвати в такий спосіб: глобальні військові витрати протягом XX століття зросли більше, ніж в 30 разів. Якщо в період між світовими війнами людство витрачало на військові цілі від 20 до 22 млрд доларів щорічно, то сьогодні - більше 1 трлн доларів. У сферу військово-виробничої діяльності включено, за свідченням експертів ООН, близько 100 млн чоловік, чисельність існуючих сьогодні армій досягає майже 40 млн чоловік, а у військових дослідженнях і створенні нової зброї зайнято до 500 тис. чоловік. При цьому на військові цілі припадає 2/5 всіх витрат на науку. Світові витрати праці, пов'язані з різними видами військової діяльності, щорічно становлять 100 млн людино-років. Вченими підраховано, які засобів, що витрачають на озброєння тільки протягом одного року, було б досить для зрошення 150 млн га землі, використання яких могло б прохарчувати 1 млрд людей. Таких витрат було б досить для будівництва протягом одного року 100 млн квартир або іншого сучасного житла для 500 млн чоловік.

Але особливо парадоксальним явищем виступає гонка озброєнь у країнах "третього світу", де проживає 80% населення нашої планети, а роль у світовому виробництві становить менше 20%. На найбільш бідні країни (де ВНП на душу населення становить менше 440 дол.), що створюють усього 5% товарів і послуг у світі, де проживає більше половини населення планети, припадає 7,5% світових витрат на озброєння, порівняно з 1% на охорону здоров'я й менше 3% на освіту. У цих країнах на 3700 чоловік доводиться 1 лікар, а на одного військовослужбовця - 250 чоловік. Накопичений гонкою озброєнь прямий соціально-економічний збиток у глобальному масштабі багаторазово перевищує всі збитки, які терплять країни світу через різні природні катаклізми. Тенденція до росту ресурсів, що відволікають на військові цілі, веде до загострення економічних і соціальних проблем у багатьох країнах, згубно позначається на розвитку цивільного виробництва й рівні життя народів. Тому роззброєння, згортання військового виробництва (конверсія) є сьогодні однією із проблем, що вимагає участі всього світового співтовариства.