Російська Федерація у 1990-х роках

(2 год.)

План.

1. Радикальні економічні реформи уряду Є. Гайдара. Конституційна криза 1992–1993 рр.

2. Соціально-економічний та політичний розвиток країни у 1994–1999 рр.

3. Міжнаціональні суперечності. Чеченські війни.

4. Зовнішня політика РФ у 1990-х роках.

Реферати:

Б. М. Єльцин в оцінці сучасних російських

та зарубіжних істориків і економістів.

Проблеми переходу Росії до ринкової економіки у 90-х рр. ХХ ст.

Література:

История России. С древнейших времён до начала ХХІ в. / Под ред. А. Н. Сахарова. – М.: Астрель, 2006. – 1263 с.

История России: учеб. – 3-е изд., перераб. и доп. / А. С. Орлов, В. А. Георгиев, Н. Г. Георгиева, Т. А. Сивохина. – М.: ТК Велби, Изд-во «Проспект», 2006. – 528 с.

История России XX – начала XXI века / А. С. Барсенков, А. И. Вдовин, С. В. Воронкова; под ред. Л. В. Милова. – М.: Эксмо, 2006. – 960 с.

Жуков В. Ю. Новейшая история России: перестройка и переходный период. 1985–2005: Учеб. пособие для студ. всех специальностей и форм обучения/ СПбГАСУ. – СПб., 2006. – 187 с.

Орлова Т. В. Історія нових незалежних держав: Postsovietiсum: навч. посіб. / Т. В. Орлова. – К.: Знання, 2010. – 487 с.

Газін В. П., Копилов С. А. Новітня історія країн Європи та Америки: 1945 – 2002. – К., 2004.

Творчі завдання:

1. Проаналізуйте причини політичних криз в Росії 1990-х рр.

2. Проблеми та протиріччя економічного розвитку Російської держави 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст.

3. Охарактеризуйте постать та діяльність російського президента Б. М. Єльцина.

Основні поняття та терміни: Російська Федерація; економічні реформи уряду Є. Гайдара; політичні реформи; промисловість; сільське господарство; торгівля; життєвий рівень населення; політичні партії; чеченські війни; геополітичне становище країни; внутрішня і зовнішня політика; економічне, політичне, культурне співробітництво.

Методичні рекомендації до самостійної роботи з теми:

У першому питанні важливе значення має для студентів аналіз ради­кальних реформ уряду Є. Гайдара (1992–1993 рр.) (жорстка монетарна й фінансова політика, лібералізація цін на початку 1992 р. – збільшилися у 10–12 разів; чекова (ваучерна) прива­тизація (майже 70% підприємств торгівлі, громадського харчуван­ня та побутового обслуговування на кінець 1993 р.); утворення інвестиційних фондів та корпорацій, розвиток фондового ринку; грошова реформа. Позитивні наслідки реформ: зниження інфляції, нормалізація споживчого ринку, створення умов для струк­турної перебудови в економіці; майже повна ліквідація бюджетного дефіциту, девальвація руб­ля; ліквідована система централізованого розподілу ресурсів; негативні наслідки: падіння виробництва, зниження життєвого рівня переважної частини населення, різке збільшення цін на товари; зростання соціальної напруженості у суспільстві, майнового розшарування; розвал ряду га­лузей промисловості (особливо воєнно-промислового ком­плексу), негативні тенденції, важке становище у науці, культурі, освіті, медицині та ін. Ці наслідки реформ потребують грунтовного аналізу студентами (можна використати дані державної статистики та ін.). Російський політик Б. М. Миронов вважає, що ціна ліберальних реформ в Росії 1990-х років – 13 млн. осіб, втрачених внаслідок демографічної кризи, смертності та інших негативних явищ.

Конституційна криза 1992–1993 рр. була безпосередньо пов’язана з наслідками реформ, значним падінням життєвого рівня населення, яке було фактично поставленим в умови самовиживання. Рекомендуємо розглянути відповідний хід подій: жорстке протистояння між виконавчою владою (Б. Єльцин) і законодавчою (Р. Хасбулатов) у питанні про подальший розвиток держав в нових перехідних умовах до ринку 1992–1993 рр.; референдум 25 квітня 1993 р. про довіру главі держави, про проект нової конституції і ви­бори нового парламенту (62 % голосів підтримало президента); 21 вересня 1993 р. – оголошення президентом про припинення повноважень Верховної Ради, формування двопалатних Федеральних Зборів, запровадження президентського правління в Росії; опір парламентарів; трагічні події 3–4 жовтня 1993 р.; грудень 1993 р. – парламентські вибори до V Державної Думи і рефе­рендум (схвалено проект нової конституції: Росія стала президентською республікою);

Вивчаючи друге питання, необхідно насамперед охарактеризувати розвиток соціально-еко­номічної сфери Росії середини і другої половини 1990-х років: боротьба із падінням промислового виробництва та збільшенням цін, підтримання прожиткового мінімуму, вирівню­вання доходів різних соціальних груп, зменшення бюджетно­го дефіциту, вирішення проблем зі сплатою податків та ви­платою зарплат бюджетникам; фінансова катастрофа 11 жовтня 1994 р. ("чорний вівторок") – різке падіння курсу рубля; інфляція; постійна невиплата зарплат, пенсій; приватизація державного майна (закон 1997 р.); розвиток банківської системи (комерціалізація банків); серпень–вересень 1999 р. – крах мос­ковського ринку міжбанківських кредитів; високий рівень безробіття (близько 10 млн чоловік); 1997 р. – початиок здійснення житлово-комунальної реформи до 2003 р. (переведення населення на стовідсоткову оплату комунальних платежів); структура російського експорту – газ і нафта (40 %); стабі­лізація фінансових ринків й розв'язання бюджетної кризи урядом С. Кирієнка; дефолт 17 серпня 1998 р. (неплатоспроможність Росії за своїми міжнародними фінансо­вовими зобов'язаннями; березень 1999 р. – припи­нення падіння промислового виробництва у 1999 р. тощо. Український історик Т. В. Орлова зазначає, що в РФ у 1990-х рр. фактично відбулося розподілення державного майна за символічними низькими цінами. Власниками державної власності стали "червоні директори", державні чиновники, насамперед вищої ланки, російські й іноземні фінансові корпорації, спритні фінансові спекулянти, кримінально-тіньові структури.

Політичний розвиток Росії 1994–1999 рр. рекомендуємо розглянути за такими пунктами: розробка й укладення двосторонніх до­говорів між Центром і суб'єктами федерації; квітень 1994 р. – укладено Договір про суспільну злагоду; грудень 1995 р. – була обрана VI Державна Дума (більшість місць здобув Народно-патріотичний блок на чолі з компартією РФ (КПРФ); червень–липень 1996 р. – президентські вибори (у другому турі за Б. Єльцина віддали свої голоси 54 % виборців); чеченські війни; уряд В. Чорномирдіна працював до квітня 1998 р.; постійні зміни урядів (С. Кирієнка, Є. Примакова, С. Степашина; В. Путіна); політичне напруження в суспільстві; грудень 1999 р. – вибори до Державної Думи Росії (перемогу здобули пропрезидентські сили); 31 грудня 1999 р. – Б. Єльцин зробив заяву про дострокове припинення своїх президентських повноважень.

Студентам важливо проаналізувати причини та наслідки політичних криз в Росії цього періоду, розібратися у складнощах та протиріччях президентства Б. Єльцина, дати його діяльності об’єктивну, виважену оцінку на основі думок сучасних фахівців та експертів (істориків, економістів, політологів).

Аналізуючи третє питання, важливо підкреслити, що найгострішою внутрішньою проблемою 1990-х років для Росії залишалася чеченська. 6 вересня 1991 р. у Грозному було проголошено незалежність Чеченської республіки Ічкерія. Президентом її став Джохар Дудаєв, генерал радянської армії. Поведінка Грозного розглядалася Москвою як загроза цілісності Російської Федерації. Події ці були спричинені розпадом Радянського Союзу, а також складною і драматичною історією відносин між Росією і народами регіону.

Російське керівництво покладало спочатку надії на створену за його ініціативою антидудаївську тимчасову Раду Чеченської республіки, однак у листопаді 1994 р. чеченський народ підтримав президента Дудаєва. 10 грудня 1994 p., відповідно до секретного наказу Б. Єльцина, у Чечню було введено федеральні війська для того, щоб покінчити з нелегітимним режимом Дудаева, захистити інтереси нечеченського населення й зберегти республіку у складі РФ. Зі свого боку, чеченське керівництво прагнуло утримати незалежність. Воно змогло організувати ефективну оборону, внаслідок чого російські федеральні війська зазнали значних втрат. Лише наприкінці лютого 1995 р. Грозний був захоплений федеральними військами. Тоді ж був сформований про московський тимчасовий уряд "національного примирення" на чолі з С. Хаджієвим. Дудаївські загони перейшли до партизанських методів боротьби, захоплення заручників (Будьоновськ на Ставропіллі). Чеченська кампанія виявила непідготовленість російських військ до ведення великомасштабної війни.

Політика та події в Чечні викликали розкол у політичних колах Росії, різке засудження з боку Євроларламенту, ОБСЄ та ін. Чеченську республіку відкрито підтримали ісламські держави. Наслідками чеченської війни для Росії були великі матеріальні витрати, значні людські жертви.

Д. Дудаєв загинув 22 квітня 1996 p. унаслідок ракетного удару федеральних сил. Чеченські загони у серпні 1996 р. захопили Грозний після двотижневих запеклих боїв. Наприкінці серпня 1996 р. було укладено угоду про припинення війни.

У січні 1997 р. відбулися вибори глави Чеченської республіки, на яких переміг Аслан Масхадов. 12 травня 1997 р. у Кремлі підписано договір про мир і принципи взаємовідносин між РФ і Чеченською республікою.

Повоєнна політична еволюція Чечні у бік ісламського фундаменталізму, прагнення реваншу за поразку з боку генералітету російської армії, вторгнення чеченського експедиційного корпусу в Дагестан у серпні 1999 р., загострення політичної боротьби в Росії зумовили початок другої чеченської війни (в середині серпня 1999 p.). Чеченські бойовики організували серію терористичних актів (у т. ч. в Москві). У другій чеченській війні найбільш страждали мирні жителі республіки, загинуло 2,5 тис. російських солдатів і офіцерів, багато дістали поранення. У листопаді 1999 р. розпочалася тривала облога Грозного, контроль над яким російські війська встановили у січні 2000 р. Чеченці перейшли до партизанських методів війни. В травні 2000 р. в Чечні було запроваджено пряме президентське правління В. Путіна.

У 2003 р. відбулося затвердження референдумом нової Конституції Чечні, яка гарантувала республіці автономні права, але залишала її в складі РФ. У цьому ж році на президентських виборах в Чечні переміг ставленик Москви Ахмат Кадиров, якого було вбито у 2004 р. Новим президентом Чечні став проросійський політик Алу Алханов. Лідери чеченських повстанців (А. Масхадов, Ш. Басаєв) у 2005–2006 рр. загинули внаслідок дій російських спецслужб. На думку Т. В. Орлової, акція у Чечні мала попередити інші суб'єкти федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Російське суспільство, вважає вона, стомилося від чеченського конфлікту, який сприймало важче, ніж "шокотерапію".

Студентам важливо проаналізувати трагічні наслідки цих двох воєн, позиції російського та чеченського керівництв, повстанців.

У четвертому питанні насамперед необхідно підкреслити, Росія на міжнародній арені стала правонаступницею СРСР, зайняла місце постійного члена Ради Безпеки ООН й підтвердила свій статус великої ядерної держави. Однак протягом 90-х років російська зовнішньополітична парадигма неодноразово змінювалася. На початку десятиріччя у зовнішній політиці переважали ліберали (А. Козирев, Є. Гайдар), яким протистояли націонал-комуністи (Г. Зюганов) та націонал-ліберали (В. Жиріновський). Перші головне завдання Росії убачали в тому, щоб стати частиною Заходу, однак наслідком цього стала відсутність власної політики. Після 1994 p. на зовнішню політику Москви впливали дві державницькі школи: 1)неоізоляціоністи; 2) інтеграціоністи.

У рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне й економічне співробітництво. Особливої гостроти набула проблема поділу "спадщини" колишньої Радянської Армії.

У травні 1996 р. створено Співдружність Росії і Білорусі, а в квітні 1997 р. укладено союзний договір. Водночас наслідком єльцинської політики у стосунках з країнами СНД було накопичення "висячих" боргів цих країн Росії.

Відносини Росії з Україною: проблеми першої половини 1990-х років – правонаступництво, територіальні претензії, високий рівень економічної взаємозалежності, вживання російської мови, проблеми Чорноморського флоту та статусу Севастополя. 31 травня 1997 р. підпи­сано Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною і Росією. Державний візит президента Л. Кучми до Росії (лютий–бе­резень 1998 р.) і підписан­ня Програми довгострокового економічного співробітництва до 2007 р.

Росія активізувала свої зусилля в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (участь у вирішенні питання щодо палестинської автономії, російсько-єгипетські переговори 1997 р.). У 1994 р. Росія приєдналася до мирної ініціативи "Партнерство заради миру", водночас вона зайняла негативну позицію в питанні розширення НАТО за рахунок країн Східної Європи та Прибалтики. 1997 р. Росія стала членом елітарного клубу провідних індустріальних держав світу, вступила до Паризького клубу країн-кредиторів.