Тема 4: Міжнародно-правове регулювання. Міжнародна законність та міжнародно-правова відповідальність

Міжнародна законність – це політико-правова реальність міжнародних відносин, яка характеризує міжнародно-правову дійсність під кутом зору правотворчої і правозастосовчої діяльності учасників міжнародного співробітництва, морально-політичні засади системи міжнародного права, оціночні критерії її зв’язків з міжнародними політичними інститутами, політичними режимами членів світового товариства.

Міжнародна законність є оціночним критерієм обов’язкового (необхідного) функціонування не лише міжнародного права, а й інших систем управління, які функціонують в міжнародній сфері. В цьому розумінні міжнародна законність виступає в ролі пов’язуючого компоненту міжнародного права, політики, релігій, моралі і т.п.

Міжнародна законність є основоположною не лише для міжнародного права, а й для політики, моралі, етики, демократії тощо. Впливаючи на них, міжнародна законність, в свою чергу, акумулює в собі характерні особливості об’єктів впливу, а тому може проявлятися, як категорія політична, моральна, етична, правова і т. п.

Політичні норми є важливим складовим компонентом міжнародної законності. Саме стан, рівень міжнародної законності визначає в якій сфері міжнародного співробітництва можна обмежитись політичними засобами управління міжнародними відносинами, а де необхідне вироблення юридичних засобів. Часто виявляється, що необхідно застосовувати ці засоби в комплексі.

Міжнародна законність – це основа функціонування політичних інститутів. Стан законності в міжнародних відносинах є спонукальною причиною створення різного роду міжурядових і неурядових міжнародних організацій. Вимоги, щоб міжнародні організації в своїй діяльності не виходили за межі Статутних положень на практиці часто не вирішує всіх проблем їх нормального функціонування. Саме міжнародна законність є показником їх належної поведінки як в рамках установчого договору, так і за його межами.

Політичні інститути другий (окрім норм) важливий компонент міжнародної законності, її інституційний механізм управління міжнародними відносинами.

Важливим компонентом міжнародної законності є сукупні політичні режими, які функціонують в міжнародній сфері. Від політичних режимів залежить склад і характер елементів міжнародної законності, її рівень. Єдина, універсальна міжнародна законність може функціонувати формально або реально. Багато в чому це залежить від політичних режимів, які взаємодіють в тому чи іншому регіоні земної кулі. З цим потрібно рахуватися, хоч не можна не визнати, що поділ міжнародної законності на регіональну, як правило, негативно відбивався на розвитку універсальної законності самі по собі враховують і виходять з особливостей регіонів. Проте доводити цю особливість до заперечення універсальних принципів законності – значить заперечувати загальнолюдські цінності.

Політичний характер міжнародної законності проявляється в тому, що вона є атрибутом суб’єктів міжнародного права на міжнародній арені. Вона акумулює в собі владні властивості учасників міжнародних відносин, особливості їх правових систем, зовнішньополітичної діяльності. Законність в своїй першооснові – явище державне. Вона існує там, де є влада, є засобом її здійснення і діяльності.

Важливою особливістю міжнародної законності є її демократизм. Демократизм міжнародної законності проявляється в тому, що в її розвитку беруть участь не лише держави і створені ними міжурядові організації і об’єднання, але і народи, громадські (не урядові) міжнародні організації і об’єднання і навіть фізичні особи. Використання фізичними особами права скарги на державу за Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, оскарження порушень їх прав в Європейському суді з прав людини та ін. безперечно сприяє зміцненню міжнародної законності.

Важливим каналом зміцнення міжнародної законності є участь широкої міжнародної громадськості у формуванні і розвитку міжнародної правосвідомості через плебісцити, відстоювання народами необхідності дотримання вимог міжнародної законності.

З точки зору міжнародної правотворчої процедури народи не є безпосередніми творцями норм міжнародного права. Вони, в основному володіють суспільними (громадськими) формами і установами контролю за належною реалізацією міжнародно-правових норм. Але, впливаючи на правотворчу і правозастосовчу, політичну, економічну та іншу міжнародну діяльність своїх держав, вони прямо впливають на рівень, стан міжнародної законності.

Вся нормотворча, правореалізуюча і контрольна діяльність держав і міжнародних установ в світлі вимог міжнародної законності повинна будуватися на принципах і нормах демократії. Демократизм міжнародної законності випливає з координаційної сутності міжнародного права. Демократія – стрижень, на якому перевіряється справжність міжнародної законності. Це та межа, вихід за яку означатиме відмову від законності і перехід на засади свавілля, анархії і беззаконня.

Міжнародна законність розглядається як і морально-етична категорія. В основі міжнародної законності знаходяться правила міжнародної моралі і моральності. Вимоги міжнародної моралі і міжнародної законності, в ряді випадків, одні і ті ж. В тих випадках, коли, наприклад, міжнародні договори і звичаї суперечать принципам і нормам міжнародної моралі вони, як правило, визнаються такими, що порушують міжнародну законність.

Міжнародна законність – це категорія моральності в силу того, що основний компонент її вимог направлений на посилення гуманістичних засад міжнародного права. Міжнародне право не регулює відносини між фізичними особами. В такому разі опосередкованою ланкою між людиною і міжнародним правом є держава або держави і міжурядові організації. Проте зміст переважної більшості норм міжнародного права стосується і направлений на захист інтересів людини. Антигуманні норми міжнародного права не відповідають міжнародній законності.

Міжнародна законність – категорія моральності ще й в силу того, що її правила і принципи втілюють в собі досягнення світової культури, загальнолюдські цінності, ідеї свободи людини. Моральність міжнародної законності проявляється в її гуманістичних цілях, переважаючих морально-етичних тенденціях розвитку.

Суворо керуючись етичними засадами, міжнародне товариство добилось визнання недійсними міжнародні договори і угоди, укладені в результаті обману, підкупу, загрози застосування сили і т. п.

Якщо міжнародне право формально вирішує питання про використання у відповідь на правопорушення таких примусових заходів як економічна блокада, бойкот, ембарго та ін., то міжнародна законність вимагає, щоб ці заходи застосовувались у виняткових випадках і, як правило, не відбивались на соціально-економічному становищі цивільного населення.

Міжнародне право функціонує не спираючись на апарат насильства і придушення. Багато в чому це відбувається в силу того, що міжнародна законність захищає міжнародне право, визначаючи для нього соціальні цінності, орієнтири, критерії, які відповідають прагненням народів. Це в свою чергу дозволяє уникнути помилок під час міжнародної правотворчої і правозастосовчої діяльності, привести норми міжнародного права у більшу відповідність міжнародним відносинам. В результаті цього відпадає необхідність створювати апарат насильства і придушення.

Як етична категорія міжнародна законність сприяє дослідженню особливостей поведінки учасників міжнародного спілкування і виробленню своєрідного морального кодексу поведінки. Було б помилковим зводити його лише до питань дипломатичного протоколу і правил ввічливості, хоч ці норми і несуть відчутне міжнародно-правове навантаження.

Законність має істотне значення для функціонування міжнародного права. Проте це явище мало досліджене. Багато написано про панування права (rule of law), однак це поняття хоча й пов'язане із законністю, але є більше широким. Поняття законності наближається до поняття ефективності міжнародного права й міжнародного правопорядку. У міжнародній законності концентровано виражена властивість міжнародного права протистояти сваволі й насильству, охороняти соціально необхідні міжнародні відносини. В основі законності перебуває механізм, суть якого полягає в тому, що суб'єкт, який володіє правом, зацікавлений у виконанні зобов'язання іншою стороною, у її правомірному поводженні й додає наявні в його розпорядженні засоби для досягнення мети. Разом з тим він усвідомлює, що виконання зобов'язань іншою стороною можливо тільки в тому випадку, якщо сам суб'єкт буде вірний своїм зобов'язанням. Відстоюючи свої права, держава затверджує режим міжнародної законності. Вкажіть, у чому плягає його суть.

Крім основних принципів міжнародного права в основі законності лежать і свої специфічні принципи. Назвіть й охарактеризуйте їх. Також висвітліть основні завдання законності.

Юридичний зміст міжнародної законності полягає у визнанні юридичної сили міжнародно-правових норм, у тому числі й визнанні особливої юридичної сили імперативних норм і положень Статуту ООН; у створенні норм відповідно до існуючої системи міжнародного права; у повазі й захисті прав суб'єктів; в індивідуальній і колективній протидії правопорушникам; у контролі за дотриманням міжнародних норм. Тож правопорядок і законність - поняття взаємозалежні й виражають міжнародне право в дії, у процесі його функціонування.

Питання структури міжнародної законності розглядається відповідно до компонентної, предметної, суб’єктної, юридичної, інтегральної та інших структур, у рамках яких необхідно вказати складові компоненти. За структурою міжнародної законності визначається її рівень. Потрібно вказати його значення, формулу розрахунків, а також проаналізувати систему гарантій.

Коріння міжнародної законності йдуть у національні політичні й правові системи. Кожній державі властивий свій ступінь визнання необхідності міжнародної законності. Залежить це від його внутрішніх і міжнародних потреб та інтересів, від рівня політичного, морального, правового й культурного розвитку суспільства. Міжнародна законність має потребу у фундаменті, наріжним каменем якого є правова держава. Розвиток іде від правових держав до правового міжнародного співтовариства. Разом з тим становлення правового співтовариства стимулює формування правових держав.

З одного боку, міжнародна законність покликана створити сприятливі соціально-політичні умови для функціонування міжнародного права. З іншого боку, його ефективне функціонування - необхідна умова законності. Надійний міжнародний правопорядок може існувати лише в умовах законності. Їхні рівні взаємопов'язані. Оскільки законність визначається відповідністю міжнародних відносин їхньої правової моделі, а ступінь такої відповідності може бути різної, остільки можна говорити про різний рівень законності. Він різний у відносинах різних країн і в різних сферах співробітництва. Але загальна тенденція складається в підвищенні рівня міжнародної законності й правопорядку.

Одну з характерних рис методу функціонування міжнародного права становить те, що вплив на міжнародні відносини виявляється значною мірою шляхом створення й підтримки міжнародного правопорядку. Норми застосовуються в рамках загального правопорядку або правопорядку в певній галузі регулювання. Найпоширенішим поглядом вчених є твердження, згідно з яким правопорядок являє собою систему або сукупність правовідносин, що складаються відповідно до норм міжнародного права.

Правопорядок опирається на погоджену систему цінностей. З огляду на значення правопорядку, він сам повинен бути віднесений до категорії загальнолюдських цінностей. Правопорядок історично обумовлений і визначається потребами не тільки міжнародної системи, але й національних соціально-політичних систем. У світі відбулися важливі зміни, що поставило на порядок денний створення нового світового порядку. Йде процес узгодження системи цінностей, що буде покладена в його основу. На базі системи цінностей погоджується концепція порядку, без чого він не може бути стійким. Все це знаходить висвітлення й закріплення в міжнародному праві, що є важливим інструментом творення нового світового порядку.

Головне полягає в тому, щоб реально замінити панування сили пануванням права. Для цього необхідна всеосяжна система безпеки, що охопила б всі держави й забезпечила не тільки військову, але й інші види безпеки, включаючи правову. Правова безпека означає, що кожній державі незалежно від його могутності забезпечений захист його прав і законних інтересів. Кожній людині, де б він не перебував, гарантуються права, передбачені міжнародним правом. У цьому позначається єдність правової безпеки людини й держави. Тенденція до зміцнення міжнародного правопорядку сприяє вдосконалюванню правопорядку всередині держав. Сучасне міжнародне право стимулює формування й розвиток правових держав, гуманізацію й демократизацію внутрішніх правопорядків.

Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжнародного права для них наступає відповідальність. Отже, можливо стверджувати, що відповідальність суб'єктів міжнародного права є необхідною умовою й елементом визнання їх саме в якості таких суб'єктів. Міжнародно-правова відповідальність – це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права. Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі. Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави.

Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою. Слід мати на увазі, що на практиці поведінка суб'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій якості.

Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причому дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідальності не несе, хоча ця особа займає певну державну посаду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатичний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій державі, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава відповідальності не несе. Підставами міжнародно правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності: – юридичні; – фактичні; – процесуальні.

Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнародним правопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік джерел юридичних основ відповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є: – міжнародний договір; – міжнародний порядок; – рішення міжнародних судів і арбітражів; – резолюції міжнародних організацій (наприклад, статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень Ради Безпеки ООН); – односторонні міжнародно-правові зобов'язання держав, що встановлюють юридично обов'язкові правила поведінки тільки для держави, що взяла такі зобов'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.). Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання. Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних випадках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений у міжнародно-правових актах, в інших – його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність є найстарішим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнародних нормах. Незважаючи на це, питання відповідальності в міжнародному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання відповідальності держав, у випадку заподіяння шкоди особистості або майну держави. Але її підсумки виявилися безрезультатними, тому що в ході конференції між державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асамблеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рамках ООН багатосторонню конвенцію про відповідальність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії. Тому Комісією був призначений інший спеціальний доповідач – італійський професор Р.

Аго, який діяв більш успішно. Протягом 1969-1980 років їм було подано 8 доповідей, що пізніше були покладені Комісією в основу частини 1 Проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 року комісія працює над частинами 2 і 3 проекту статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповідальності» і «Здійснення міжнародної відповідальності та'врегулювання спорів». Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в попередньому порядку статей: – усяке протиправне міжнародне діяння держави спричиняє міжнародно-правову відповідальність держави; – діяння держави може бути кваліфіковане як міжнародно-правове лише на підставі міжнародного права; – порушення державою міжнародного зобов'язання в наявності лише в тому випадку, коли поводження або діяння цієї держави не відповідають тому, що вимагає від нього зазначене зобов'язання, поза залежністю від того, чи носить воно звичайний або договірний характер. Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відповідальність держав постало встановлення двох видів відповідальності держав: а) за правомірні дії – що включає обов'язок відшкодувати матеріальний збиток, заподіяний у результаті дій, що не порушують норми міжнародного права, причому тільки в тому випадку, якщо таке відшкодування передбачається спеціальним міжнародним договором (абсолютна відповідальність); б) за неправомірні дії – що включає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, заподіяну іншому суб'єкту, у результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання. У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнародної відповідальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН – підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що проводилася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році. Міжнародно-правова відповідальність признається одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, тобто практично виступає основою загального міжнародного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді найважливіших міжнародних документів основного характеру, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами, від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, що агресивна війна є злочином проти миру, що спричиняє відповідальність з міжнародного права. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року також містить положення, що згадують про міжнародну відповідальність держав. Деякі питання про відповідальність держав одержали свою кодифікацію. Вони були врегульовані угодами, частіше всього двосторонніми або багатосторонніми на регіональному рівні.

Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі. Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю. Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації декларативні рішення. Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відповідальності припускає обов'язок держави-правопоруш-ниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням): – офіційне вираження жалю або співчуття; – приношення вибачень; – приношення запевнень у тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому; – карне покарання винних осіб; – видання нормативного акту з визнанням своєї провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в майбутньому; – посилання спеціальної делегації в ображену державу; – вшанування постраждалої держави шляхом підняття прапора постраждалої держави в столиці держави-деліквента, або віддання їй честі військовим формуванням з артилерійським салютом або виконанням її державного гімну, або сполученням того й іншого і т.п. Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація – це такий вид політичної відповідальності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторацій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат. Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фашистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася значної частини своєї території, але на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці. Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного судового органу або організації, що визнають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням.

Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов'язок загладити цей збиток, заподіяний правопорушенням. Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції. Під репараціями (від лат. reparatio– відновлення) – розуміють відшкодування державою-порушницею заподіяної нею шкоди.

Історично свій початок репарації беруть від інституту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному граві з глибокої давнини і до кінця XIX сторіччя і носили характер данини. У їхню основу було покладене «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною державою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відвертого грабежу населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені статті 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте і під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробці Версальского мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, замінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені сучасним міжнародним правом. Фактично, на зміну контрибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідальності держав, застосовувані в даний час. Якщо при сплаті контрибуцій, що носили неправомірний характер, нанесений збиток ніяким чином з ними не зв'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають правомірний характер, потрібно, щоб збиток, заподіяний потерпілій державі, був доведений. При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін. Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого – конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.). Різновидом реституції виступає субституція – заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

Глосарій: міжнародна законність, режим міжнародної законності, міжнародна доцільність, міжнародний правопорядок, міжнародний порядок, світовий порядок, світопорядок, міжнародно-правова відповідальність, міжнародне правопорушення, санкція, санація, реторсія, репарація, субституція, репресалії.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що розуміється під поняттям міжнародно-правове регулювання?

1.2. Що покладено в основу міжнародної законнності?

1.3. Які категорії формують зміст міжнародної законності?

1.4. У чому полягає сутність міжнародно-правової відповідальності?

1.5. Які існують види міжнародних правопорушень?

1.6. З яких правових інститутів складається право міжнародної відповідальності?

1.7. Чи відповідає держава за дії привіватних осіб на міжнародній арені?

1.8. Які обставини виключають міжнародну відповідальність держав?

1.9. У чому полягають особливості відповідальності міжнародних організацій?

1.10. Які існують види міжнародно-правових санкцій?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Підготуйте список спеціальної літератури до питання «Право міжнародної відповідальності».

4.2. Скласти таблицю за схемою:

Міжнародна законність	Її складові та особливості

4.3. Поміркуйте над запропонованою тезою і свої роздуми викладіть у формі есе: «Підстави міжнародно-правової відповідальності».

4.4. Заповніть таблицю:

Види міжнародної відповідальності	Сутність

5. Розв’язати тести:

1. Міжнародна законність є:

а) принципом функціонування міжнародного права;

б) додатковою галуззю міжнародного права;

в) самостійною галуззю міжнародного права;

г) нормою міжнародного права.

2. Економічна зона, політична зона і соціально-культурна зона належать до:

а) компонентної структури міжнародної законності;

б) предметної структури міжнародної законності;

в) суб'єктної структури міжнародної законності;

г) юридичної структури міжнародної законності.

3. Відношення правомірних дій до всіх юридично значущих дій у конкретній зоні міжнародних відносин – це…:

а) принцип міжнародної законності;

б) структура міжнародної законності

в) рівень міжнародної законності;

г) функція міжнародної законності.

4. Попередження фактів здійснення міжнародних правопорушень у «гарячих» точках земної кулі є:

а) матеріальною ціллю зміцнення міжнародної законності;

б) ідеологічною ціллю зміцнення міжнародної законності;

в) юридичною ціллю зміцнення міжнародної законності;

г) гуманітарною ціллю зміцнення міжнародної законності;

5. До режимів міжнародної законності належать:

а) видові та спеціальні;

б) універсальні та спеціальні

в) загальні, видові та спеціальні

г) універсальні, видові та спеціальні.

6. Обмеженість у часі дії властива:

а) загальному режиму;

б) універсальному режиму;

в) видовому режиму;

г) спеціальному режиму.

7. Верховенство міжнародного права над політикою належить до:

а) загальносоціологічних засад міжнародного правопорядку;

б) загальних юридичних принципів міжнародного правопорядку;

в) ідеологічних засад міжнародного правопорядку;

г) принципів функціонування міжнародного правопорядку як системи.

8. Демократичні міжнародно-правові відносини є:

а) політико-правовою основою міжнародного правопорядку;

б) економічною основою міжнародного правопорядку;

в) ідеологічною основою міжнародного правопорядку;

г) цільовою основою міжнародного правопорядку.

9. Критерієм правомірності режиму міжнародної законності є:

а) його доцільність у певний історичний період;

б) його доцільність у певних політичних умовах;

в) його відповідність принципам міжнародної законності, які діють у певний період;

г) його відповідність принципам міжнародної законності, які мають локальний характер.

10. В міжнародному правопорядку регіоналізм:

а) є ознакою ефективності;

б) є ознакою послаблення;

в) не впливає на правопорядок;

г) Ваш варіант відповіді.

Реферати (ессе), презентації:

11. Відповідальність міжнародних організацій.

12. Обставини, що виключають відповідальність держав.

13. Види і форми відповідальності у міжнародному праві.

14. Основи міжнародної законності.

15. Дотримання міжнародного правопорядку.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.

Тема 5: Територія і міжнародне право

Слід зазначити, що в міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосуються території. У широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому. Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» використовуються в якості критерію для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.

Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних просторів – відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря. Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування. Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами – членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом. Державна територія – це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія – це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна – морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Територія зі змішаним режимом – це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав. Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи: 1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав; 2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом – це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

У міжнародній доктрині існує безліч визначень державної території. Але найбільш вдалою вважається наступна: державною територією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюється двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку – вона визначає просторову межу державної влади. У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права.

Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного середовища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін. Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет. Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет – це дуже складне і комплексне поняття, що має системостворюючі характеристики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає: – право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року); – визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні провадитися винятково у відповідносте з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим наступним завердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територіальні спори повинні вирішуватися винятково мирними способами шляхом переговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і чинними міжнародними угодами; – право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини; – виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою. Це означає, що на території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах; – невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб; – визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, застосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в -порушення міжнародного права; – наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб; – право держави на застосування всіх законних способів владного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнародними угодами.

Питання, що стосуються придбання державної території, завжди належали до числа найважливіших, найскладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кривавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаціональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в даний час, наприклад на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді. Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи придбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і вироблення самих способів, пройшли період еволюційного розвитку. У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо: – здійснює над нею державну владу; – організує на ній господарську діяльність; – повідомляє іншим державам про приєднання цієї території (нотифікує територію).

Одні з перших «легальних» способів придбання земель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді в якості правової підстави для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подпльшому цей спосіб придбання території, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не приналежні території (наприклад, відкриття Христофора Колумба), – хто перший відкрив невідому до того землю і хоча б номінально нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і... привласнив»), одержав найменування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, що обмежувався лише нотифікацією, тобто публічним оголошенням про відкриття і приєднання земель, не може створювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння таких територій. Незважаючи на те що таке заняття «нічийної» території означало пряме насильницьке захоплення територій «нецивілізованих» народів, що супроводжувалося повним ігноруванням законних прав і інтересів корінного населення, така практика продовжувалася сторіччями, набуваючи часом нових форм. Такі, наприклад, як придбання території шляхом тривалого і непорушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами, протягом XV-XIX столітть найбільш розвинені капіталістичні держави – Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, а наприкінці цього періоду – США і Японія захопили й оголосили своїми володіннями величезні простори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве населення елементарних людських прав.

Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів. У міжнародній доктрині є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші – як юридично обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр і повітряного простору, а треті – як фактичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуються поліоб'єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але і межі дії державної влади. Є також і нормативні визначення державних кордонів, що містяться в національному законодавстві держав. Так, Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, котрі визначають межі території України, – суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розмежовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п. Головне завдання державних кордонів полягає у визначенні просторових меж територіального верховенства держави й в обмеженні приналежної їй території, котра складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріплені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основі існування сучасних кордонів держав-членів світового співтовариства лежать принципи непорушності і недоторканності державних кордонів, недоторканності та цілісності державної території, особлива стабільність договорів про кордони. Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії пов'язані зі зміною кордонів. Проте воно не виключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між суміжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод, і відповідно до принципів міжнародного права. Водночас вони можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акту. Так, стаття 2 Закону України «Про державний кордон України», що регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «державний кордон України визначається рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України». Міжнародному праву відомий феномен невизначе-них кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (наприклад, у даний час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору. Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження. За способами встановлення розрізняють кордони: а) астрономічні – вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю); б) орографічні - що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав); в) геометричні – вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.

Міжнародна територія перебуває за межами юрисдикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами територіального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходиться під суверенітетом якоїсь держави. Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства. На практиці юридичний статус таких просторів визначається винятково нормами міжнародного права – звичайноправовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад, правовий статус: відкритого моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна – у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики – у Договорі про Антарктику 1959 року; повітряного простору – у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів – у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року та ін.; космінного простору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) – у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; міжнародних рік – у Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 року та ін.; багатонаціональних рік – в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уругвай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про використання вод ріки Ніл 1959 р. та ін. Враховуючи, що багато хто з названих об'єктів є об'єктами регулювання відповідно міжнародному морському, повітряному і космічному праву, вони будуть розглянуті в наступних розділах. в. Міжнародні і багатонаціональні ріки Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на: а) національні – які протікають по території однієї держави і знаходяться під її суверенітетом, режими яких установлюються винятково цією державою на основі внутрішнього законодавства; б) міжнародні – які протікають територією двох і більше держав чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про тікає по її території. У зв'язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов'язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності. Тому правовий режим таких міжнародних рік установлюється заінтересованими державами на основі міжнародного акту. У свою чергу, міжнародні ріки діляться на: а) багатонаціональні ріки – це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер; б) міжнародні ріки – це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.). Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних: 1) політичному – вони повинні перетинати території двох і більше держав; 2) географічному – повинні мати вихід у море; 3) функціональному – мати можливість здійснення регулярного судноплавства. Слід зазначити особливу значимість третього критерію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпечення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (наприклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покладаються адміністративні обов'язки по управлінню такими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Дунайська комісія, що складається з представників прибережних держав). Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у судноплавних цілях у даний час утратив свою актуальність. У даний час функціональний критерій міжнародних рік набув варіабельного тлумачення: вони можуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського виробництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відповідно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов»язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усунення всяких перешкод і випадкових небезпек для плавання».

Глосарій: територія, територіальне верховенство, державна територія, повітряна територія, сухопутна територія, водна територія, підземна територія, територіальне море, квазідержавна територія, державний кордон, делімітація, демаркація, редемаркація, прикордонний режим, прикордонна зона, материк, острів, анклав, територіальне верховенство держави, прилегла зона, виключна економічна зона, континентальний шельф, міжнародна територія, національна територія, відкрите море, цесія, правові підстави зміни державної території, оренда території, окупація, військова окупація, анексія, давнина володіння, без’ядерна зона.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що розуміється під поняттям територія у міжнародному праві?

1.2. Які існують види територій з погляду міжнародного права?

1.3. У чому полягають особливості правового режиму міжнародних каналів?

1.4. Що таке анклав?

1.5. Які загальні й відмітні риси правового режиму Арктики і Антарктики?

1.6. Які річки отримують статус міжнародних?

1.7. Що розуміється під поняттям міжнародна (недержавна) територія?

1.8. Які існують способи надбання державної території?

1.9. У чому полягають особливості повітряної території держав?

1.10. Що розуміють під поняттям подвійна цесія?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Підготуйте список спеціальної літератури до питання «Територія у міжнародному праві».

4.2. Скласти таблицю за схемою:

Види міжнародної території	Правовий режим та його особливості

4.3. Поміркуйте над запропонованою тезою і свої роздуми викладіть у формі есе: «Анклав у сучасномусвіті».

4.4. Підготуйте електронний варіант презентації з питання «Територія України з позиції міжнародного права».

5.Розв’язати тести:

1. Основною характеристикою території в міжнародному праві є:

а) загальна площа;

б) правовий режим;

в) географічне положення;

г) чисельність населення.

2. Міжнародний район морського дна є:

а) державною територією;

б) територією з міжнародним режимом;

в) територією зі змішаним режимом;

г) територією з особливим режимом.

3. Анклав є складовою:

а) сухопутної території;

б) акваторії;

в) підземної території;

г) повітряної території.

4. Верхня межа повітряної території держави складає:

а) 140-150 км;

б) 120-130 км;

в) 100-110 км;

г) 90-100 км.

5. Не підлягають привласненню:

а) території з міжнародним режимом;

б) території зі змішаним режимом;

в) території з особливим режимом;

г) умовні території.

6. Які способи зміни державної території не можуть бути визнані правомірними?

а) цесія, ефективна окупація

б) анексія, військова окупація

в) ефективна окупація, давнина володіння, оренда;

г) цесія, військова окупація.

7. Міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав, належать до:

а) державної території;

б) території з міжнародним режимом;

в) території зі змішаним режимом;

г) території з особливим режимом.

8. Проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками це:

а) делімітація;

б) демаркація;

в) розмежування;

г) редемаркація.

9. Якою може бути демілітаризація?

а) обмеженою або повною;

б) повною або частковою;

в) мінімальною або повною;

г) необмеженою або обмеженою.

10. Антарктида:

а) належить країнам-дослідникам;

б) належить всім країнам світу;

в) нікому не належить;

г) належить країні, чий дослідник вперше відкрив Антарктиду.

Реферати (ессе), презентації:

1. Міжнародно-правовий режим водних об’єктів.

2. Без’ядерні зони.

3. Правовий статус Арктики.

4. Міжнародно-правовий режим Антарктики.

5. Інститут подвійної цесії у міжнародному праві.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.