Методичний коментар до викладання елементів фонетики в початкових класах

1. Букви я, ю, є, ї мають звукове значення. Буква ї завжди позначає два звуки [йі] – кра[йі]на, з[йі]зд. Букви я, ю, є мають двояке звукове значення – позначають то один (люлька, цяцька, синє), то два звуки (юний, єдиний, шия, м’яч, б’єш, ательє).

Протягом багатьох років розвитку вітчизняної методики мови зазначений матеріал не був предметом вивчення в початкових класах. Букви я, ю, є, ї розглядались, як голосні звуки. Діти не знали, що голосних звуків лише шість, а букв для їх позначення – (10). Відсутнім було в даному випадку чітке розмежування звуків і букв, що впливало негативно на усвідомлення виучуваного мовного матеріалу, призводило до значної невідповідності в засвоєнні фонетико-графічного, фонетико-морфологічного матеріалів в початкових класах, у змісті методик початкової та середньої ланок шкільного навчання [8, 46]. Отже, букви я, ю, є, ї мають вивчатись на звуковій основі1.

2. Наголос дуже важко засвоюється молодшими школярами. Вони нівелюють склади: “протягують” той, який їм здається з наголошеним голосним.

Склад з наголошеним голосним виразно виділяється, якщо слово вимовляти з питальною (або наказовою) інтонацією. Як зазначає М.С.Вашуленко, це пояснюється тим, що словесний наголос зливається зі смисловим наголосом, що супроводжується значним підвищенням тону в складі з наголошеним голосним. Пропонуємо учням вимовляти слово так, ніби вони його недочули і перепитують: грýші? дощí? шкóла? [8].

3. Синтезувати знання про дзвінкі та глухі приголосні можна за допомогою таблиці № 1.

Дзвінкі та глухі приголосні

Таблиця 1

Дзвінкі:	б	д	д'	ґ	дз	дз'	дж	з	з'	ж	г
Глухі:	п	т	т'	к	ц	ц'	ч	с	с'	ш	х

Отже, за дзвінкістю і глухістю більшість приголосних утворює співвідносні пари. Ці приголосні називаються парними. Пари звуків не варто заучувати напам’ять. Важливо, щоб діти могли навести приклади дзвінких і глухих звуків, дзвінкий звук співвіднести з відповідним глухим. На допомогу тут прийде чуттєвий досвід дитини -– під час вимови дзвінких приголосних відчувається дрижання голосових зв’язок у вусі, на потилиці, на кадику (прикладають руку). Глухі артикулюються беззвучно, голосові зв’язки не працюють, залишаються нерухомими. Учні чують лише шум.

Опрацьовуючи дзвінкі та глухі приголосні, вчимо учнів правильно вимовляти їх у словах. В українській мові всі дзвінкі звуки вимовляються дзвінко в кінці слів (біг, дід, їдь, скрізь) і не замінюються відповідними глухими. Дзвінкі приголосні перед глухими також не втрачають своєї дзвінкості, вимовляються, як пишуться, крім [г], який у ряді слів замінюється в цій позиції звуком [х] (нігті, кігті, легко і похідні від них). Деякі глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються, як парні їм дзвінкі – боротьба (боро[д'б]а), просьба (про[з'б]а). Отже, щоб показати учням, що дзвінкі і глухі приголосні звуки при збігові в середині вимовляються не так, як передаються на письмі, треба для прикладу брати слова нігті, легкий, дьогтю, бігцем, боротьба, косьба, а не трубка, зубки, казка.

Приголосний звук [в] (утворюється за допомогою губів, – губний, як і [б], [п], [м], [ф]) вимовляється на початку та в кінці слова або в кінці складу завжди, як голосний (короткий нескладовий звук [ў], а не як приголосний [в] або [ф]): [ў]чора, бу[ў], любо[ў]. Тому в українській мові звуки [в], [ф] не утворюють співвідносні пари за дзвінкістю-глухістю.

1. Синтезувати знання про м’які, пом’якшені та тверді звуки можна за допомогою таблиці 2.

Таблиця 2

Тверді:	б	п	в	м	ф	д	т	з	дз	с	ц
М’які:	–	–	–	–	–	д'	т'	з'	дз'	с'	ц'

Тверді:

л

н

р

–

г

ґ

к

х

ж

дж

ч

ш

М’які:

л'

н'

р'

й

–

–

–

–

–

–

–

–

(продовження)

Частина приголосних звуків утворює співвідносні звукові пари за твердістю-м’якістю: д – д', т – т', з – з', дз – дз', с – с', ц –ц', л –л', н – н', р – р', (дим – дім, ти – тінь, віз – близько, гудзик – дзьоб, син – сіно, цибуля – ціна). Доцільно тут пояснювати і артикуляцію звуків: м’які виникають, коли середня спинка язика артикулює до твердого піднебіння (як під час вимови звука [і]). Отже, до основної артикуляції приголосного звука додається і -подібна артикуляція (зовні – кінчики губ розходяться).

Губні звуки (б, п, в, м, ф), шиплячі ш, ч, ж, дж), задньоязикові (г, ґ, к, х) та р у кінці слова і перед наступним приголосним в українській мові м’якими не бувають, вони в цій позиції завжди тверді. Відповідно до цього після тринадцяти букв б, п, в, м, ф (позначають губні звуки), ш, ч, щ, ж (позначають шиплячі), г, к, х та р у кінці слова і перед наступним приголосним м’який знак ніколи не вживається (бо він позначає м’якість приголосного) – степ, ніч, кобзар, ріжте, Лук’ян, облич (обличчя), поставте, могти, чотирма, Х’юстон та інш.

Пом’якшеними (перед звуком [і]) можуть бути всі тверді звуки, що не мають “м’яких” пар. Пом’якшений лише наближається до артикуляції [і], кінчики губ трошки розходяться.

Важливо також, щоб діти навчились розрізняти поняття “м’який приголосний звук” та “м’якість звука”. Тут має бути тривале вправляння:

Люда – буква ю позначає м’якість попереднього звука [л'] та голосний звук [у]; буква л позначає м’який звук [л']

Апельсин – буква м’який знак (ь) позначає м’якість звука [л'] (а сам звука не позначає); букви ль позначають м’який звук [л'] (якщо б без м’якого знака, то одержали б слово “апелсин”).

Звуки [ц] і [ц'], наприклад, - різні звуки, а позначаються однією буквою ц. Цибуля – цілий – діти спостерігають смислорозрізнювальну функцію твердих і м’яких звуків.

Два м’які звуки [ц'], що стоять поряд, проявляються у вимові в одному довгому м’якому приголосному [ц':], який позначається двома буквами ц (міццю) або буквами –тьс- (збирається, одягається).

Два м’які звуки [с'], що стоять поряд, виявляються у вимові в одному м’якому приголосному [с':] – одягаєшся, умиваєшся; позначається двома буквами –шс-.

Шиплячі в позиції перед [і] в українській мові пом’якшені: [нож'і], [груш'і], [ноч'і]. Пом’якшено вимовляються також подовжені шиплячі: [клóч':а], [п'іч':у], [зб'іж':а], позначаються двома однаковим буквами відповідно ч, ж.

Перед наступним м’яким або пом’якшеним приголосним у вимові виступають м’які [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [н']: пісня, сміх, світ, сльози, ясність, пізній, цвіт, кінський. Отже, у слові сльози звук [с'] під впливом м’якого [л'] вимовляється м’яко. М’якість звука [л'] на письмі позначено буквою м’який знак (перед буквою о).

На кінці слова завжди вимовляється звук [ц'] (м’який): заєць, хлопець, горобець, боєць. Лише в словах іншомовного походження та в деяких вигуках літературній вимові властивий твердий кінцевий [ц]: палац, шприц, бац, клац.

5. Іноді під час творення слів або відмінювання їх виникає важкий для вимови збіг кількох приголосних звуків. Уникнути цього допомагає спрощення – випадання певних звуків в групі приголосних. Це типове явище для української мови: пишемо студентський, вимовляємо – студе[н'с']кий. Спрощуються групи приголосних ждн, здн, стн, стл на жн, зн, сн, сл, вимовляємо і пишемо: захист – захисник, тиждень – тижня, проїзд – проїзний, жалість – жалісливий (але: кістлявий, пестливий, хвастливий, хвастнути, шістнадцять). Спрощуються групи приголосних скн, зкн, шкч на сн, зн, шк, вимовляємо і пишемо: тиск – тиснути, бризки – бризнути, дощок – дошка (але зберігаються в словах випускний, рискнути, брязкнути та інш. і споріднених). Спрощення у вимові відбувається також у словах: сердець – серце, чернець – ченця, місто – міський.

6. Вимова наголошених [а], [о], [у], [е], [и], [і] завжди виразна і чітка в українській мові.

Ненаголошений голосний [о] завжди вимовляється чітко, без відтінку акання. Тільки в деяких словах він наближається до [у] (у швидкій вимові) – [го^улубка], зозуля, союз, кожух.

Деякі ненаголошені звуки внаслідок ослаблення напруженості вимовляються менш виразно, ніж наголошені. В усному мовленні ненаголошений [е] вимовляється з наближенням до [и], а звук [и] – з наближенням до [е]: с[е^и]ло, в[е^и]сна, з[и^е]ма, кл[и^е]нок. Отже, в складах з ненаголошеним голосним немає звуків [е], [и], а є звуки [е^и], [и^е] – дж[е^и]р[е^и]лó, відж[и^е]мáти.

7. Термін “склад” та поділ слів на склади діти практично засвоюють у період навчання грамоти. На уроках мови поняття складу уточнюється і закріплюється. Учні дізнаються про те, що слова можуть бути односкладові, двоскладові, трискладові і багатоскладові, що в складі може бути тільки один голосний звук (Оля, один). Робота над складами продовжується фактично протягом усього часу вивчення української мови в школі.

Склад, складоподіл – це вимовні одиниці, фонетичне явище, не зв’язане зі значенням слова. Воно не збігається із діленням слова на морфеми, хоча вплив морфологічної будови слова на складоподіл нерідко спостерігається, внаслідок може бути таке ділення – пі-джи-ви-ти й під-жи-ви-ти; ро-зби-ва-ти й роз-би-ва-ти [23, 140]. Не слід також змішувати поділ слів для переносу з фонетичним складоподілом: для переносу – льот-чик, вес-на, пре-красний. Складоподіл тяжіє до відкритого складу – [л'о-тчик], [ве^и-сна], проходить перед спадом звучності (глухий – 1, дзвінкий – 2, сонорний – 3, голосний – 4):

ча сто

14 114

У початкових класах не вивчаються складні випадки складоподілу. Сам механізм складоподілу учні засвоюють “за вчителем”. Доцільним тут буде вимовляння слів за складами. На кожному голосному рот розкривається і нижня щелепа різко опускається вниз. Опущення добре відчувається на тильній стороні долоні, якщо тримати її біля підборіддя (чуттєвий досвід). Кожен поштовх – це склад, можна порахувати кількість складів.

Щоб здійснювати роботу із складоподілу, вчитель має добре орієнтуватись в ньому та знати складні випадки, що мають місце при збігу приголосних. Треба показувати дітям складоподіл, вимовляючи слово за складами (опрацьовуємо орфоепічний зразок слова). Тому важливо пам’ятати основні правила складоподілу:

1. Сонорний (позначається буквами й, в, р, л, м, н), що стоїть після голосного (перед приголосним), належить до попереднього складу: чай-ка, гол-ка, вов-ки, ям-ка, сім’-я, пір'-їн-ка (але ре-п'ях).

2. Дзвінкий звук, що стоїть перед глухим (перший з них більш гучний), теж належить до попереднього складу: книж-ка, каз-ка, буд-ка, вез-ти, гороб-ці.

3. Два сусідні сонорні належать до різних складів: сір-ник, сум-ний, вір-ний, чер-воний, мов-лю.

4. Три приголосні звуки – (два дзвінких чи два глухих і сонорний) – відносяться до наступного складу: шу-стрий, го-стрий, за-здри-ти, по-стри-вай.

5. Якщо другим звуком при збігу приголосних є звук сонорний ([й] [в], [р], [л], [м], [н]), то разом з попереднім звуком він відходить до наступного складу: хи-трий, му-дрий, те-плий, лю-блю, до-бро, го-лу-бник, Ку-зьма.

6. Подовжений м’який (або пом’якшений)приголосний звук відноситься до наступного складу: жи-[т':а], на-сі-[н':а], зі-[л':а]; збі-[ж':а], кло-[ч':а], пі-[д:а]-[ш':а].

У викладі та аналізі фонетичного та фонетико-графічного матеріалів реалізовано такий загальнодидактичний принцип як науковість. Саме це сприяє подоланню розриву між навчальними програмами з української мови та сучасною лінгвістичною наукою. Науковість не означає підвищення теоретичного рівня змісту навчання. Науковість – це достовірність виучуваного матеріалу, відповідність його лінгвістичній науці, правильне розкриття суті мовних явищ та їх ознак.

37. Методика звукового та звуко-буквеного аналізів. Звукове моделювання. Звукове конструювання. Помилки в звуко-буквеному аналізі.

Фонематичне сприймання слова, формування чітких уявлень про його звуковий склад мають вирішальне значення в процесі навчання в початкових класах. Оптимальністю звукової роботи створюються умови для навчання в букварний період, для розвитку навиків читання (здійснюється на основі активних дій зі звуками, зведення звуків та звуко-складових структур у буквені комплекси), для усвідомлення правил графіки та засвоєння фонематичного характеру (буквою на письмі позначається основний варіант фонеми) більшості написань на етапі розвитку продуктивних умінь (правиловідповідне письмо).

Для усвідомлення та засвоєння фонетичних знань застосовується фонетичний розбір.У початкових класах практикуються два види його, що спрямовані на поглиблення мовленнєвих сприймань та усвідомлень у дітей, на формування чітких орієнтирів у звуко-буквеному складі слів, – звуковий та звуко-буквений.

Під звуко-буквеним розбором розуміємо 1) вправи, пов’язані з різними операціями над звуко-буквеним складом слова, - виділення звука із слова, визначення його місця, звукової послідовності, позначення звука буквою і т.п.; 2) власне розбір. У звуко-буквеному розборі співвідносять звуки і букви – звук позначається буквою (йдемо від звука до букви).

У звуковому розборі аналізується тільки звуковий склад слова, визначається послідовність звуків (без букв).

Звуковий, звуко-буквений аналізи – важливий засіб оволодіння учнями фонетикою, орфоепією та орфографією, інтелектуального розвитку школяра.

Як різновид звуко-буквеного розбору – звуко-буквене коментування: учень записує слово та розповідає послідовно, якою буквою позначає звук (вода – звук [в] позначу буквою в і т.д.). Ця вправа особливо корисна на етапі фонетико-графічного письма, коли спостерігаються помилки на пропуск, заміну, перестановку та дописування букв, складів.

Об’єктом звукової роботи (аналіз і синтез) має бути сприйняте на слух (вимовлене) слово. Усі аналітико-синтетичні звукові вміння та навички формуються в процесі слухання звука, слова. Робота над звуковим складом слова повинна мати практичну спрямованість – діти вчаться вимовляти кожен звук, склад, аналізують дії артикуляційних органів. Важливо навчити послідовно називати звуки у вимовленому (почутому) слові. Слідкуємо за орфоепією.

Нерідко намагаються записувати слово і аналізувати. У такому випадку звуковий розбір підміняють аналізом звукових значень букв.

На початковому етапі навчання української мови треба частіше вдаватись до показу вимови слова, виділення з нього звуків (складів) та називання їх: вчитель дає зразок, діти повторюють за ним (імітація), виконуючи операції звукового аналізу на тому ж самому словниковому матеріалі. По мірі набуття досвіду звукового аналізу слів робота може виконуватись за більшої самостійності учнів.

Система роботи з формування в першокласників понять про звуки і букви, практика звуко-буквеного аналізу протягом усього періоду навчання грамоти ґрунтовно висвітлені в посібнику М.С.Вашуленка “Орфоепія і орфографія в 1-3 класах” [8].

Далі вміщуємо алгоритм (систему дій) звуко-буквеного аналізу, що застосовується на уроці української мови. Дітей вчимо – звуко-буквений розбір (аналіз).