Комунікативні функції мови. Вивчення розділу «Мова і мовлення»

Мова й мовлення – це новий розділ у курсі української мови в початкових класах. Введення його до програм та підручників дасть можливість учням дійти висновку, що мовлення – це діяльність, сукупність практичних умінь людини, які формуються в процесі спілкування (комунікації), це сам процес спілкування, а мова – це засіб спілкування, знакова система, яка використовується в мовленні (МС.Вашуленко).

Мовленнєва діяльність залежить від мовних знань. Опанування мовленнєвою діяльністю здійснюється в процесі навчання мови на комунікативні (мовленнєвій) основі, яка включає слухання, говоріння, читання і письмо. Наслідком мовленнєвої діяльності є текст (висловлювання). Мовленнєва діяльність має бути покладена в основу вивчення мови [1].

Перед методикою мови стоїть проблема забезпечити усвідомлення учнями комунікативної функції мови. І тому мовні і мовленнєві вправи на уроці мають використовуватись з метою комунікації (спілкування). Це і створення мовленнєвих ситуацій, і розвиток мотивації висловлювань, і вироблення вмінь накопичувати та систематизовувати для цього мовний матеріал, і робота щодо вдосконалення учнівських висловлювань [5, 12].

Граматика на відміну від традиційної (описової) має бути функціональною. Це допоможе школярам краще зрозуміти роль виучуваних мовних засобів у досягненні комунікативної мети, зорієнтованої на вираження думки, спілкування. Так, учні мають зрозуміти, що для художнього опису предмета використовуємо прикметники, трудовий процес описуємо за допомогою дієслів в певних формах; предмет можна описати в художній формі із застосуванням виражальних засобів, а також і в науково-популярній, де має місце точна, науково-достовірна характеристика [5, 12].

Усне й писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування, втілення її системи під час комунікативної діяльності. Усне мовлення – це сам процес говоріння, безпосередньо сприймається органами слуху, в ньому те, що хоче висловити мовець. Писемне мовлення – вторинна форма існування мови, фіксується на папері, написане можна осмислювати, читати, розуміти. Форми усного мовлення – діалог, дискусія, диспут, монолог, розповідь, переказування, звіт, доповідь; писемного – переказ, твори (опис, розповідь, міркування), ділові папери, тези, конспект, реферат).

Навчання рідної мови потребує комунікативного спрямування, щоб діти в процесі навчально-мовленнєвої практики навчалися використовувати мову, засоби спілкування для побудови усних і писемних висловлювань у певному стилі, враховуючи обставини мовлення. Отже, суттю комунікативної спрямованості навчання рідної мови є формування в учнів умінь розв’язувати комунікативні завдання з метою оволодіння спілкуванням.

За діяльнісно-комунікативного підходу робота з розвитку мовлення набуває більшої цілеспрямованості, оскільки в учнів формуватимуться конкретні мовленнєві вміння:

– будувати текст, спираючись на знання про його структурні елементи;

– створювати тексти різних типів (розповідь, опис та міркування) і стилів (художнього, науково-популярного, ділового) залежно від мети, ситуації та орієнтуючись на адресата висловлювання (М.С.Вашуленко).

Мовленнєві уміння – це здатність мовця виконувати мовленнєві дії відповідно до комунікативних умов і мети спілкування. Мовленнєві уміння тісно пов’язані з навичками, що являють собою способи реалізації комунікативних дій. Комунікативні уміння й навички формуються під час роботи над усним і писемним мовленням і вдосконалюються на основі знань граматичної і стилістичної основ мови. Робота над зв’язним мовленням – це специфічна галузь у загальній системі мовленнєвої підготовки учнів. В основі її лежать: 1) знання норм літературної мови та практичні вміння і навички володіння мовою, які вдосконалюються насамперед на уроках граматики, 2) уміння творчо використовувати лексичні, морфологічні засоби, що належить до різних стилів мовлення [20, 35-36].

Мета розділу “Мова й мовлення” – включити роботу над учнівським мовленням у сферу навчальної діяльності на уроці, дати учням елементарні відомості про усне й писемне мовлення, сформувати в них комунікативні уміння, необхідні для побудови власних висловлювань, та уміння спілкування, планувати своє мовлення, контролювати правильність сказаного та усувати припущені помилки [2,41].

До комунікативних умінь можна віднести:

– уміння визначати тему висловлювання і дотримуватись її меж;

– будувати висловлювання відповідно до його мети, основної думки та адресата мовлення;

– використовувати вагомі докази і факти для розкриття теми та основної думки висловлювання;

– будувати висловлювання послідовно (встановлювати причиново-наслідкові зв’язки між фактами і явищами, робити узагальнення й висновки);

– добирати тип і стиль мовлення залежно від мети і ситуації спілкування;

– використовувати різноманітні мовні засоби відповідно до типу, стилю, жанру висловлювання;

– удосконалювати висловлювання (коректувати усне й редагувати писемне).

Комунікативні уміння найбільш повно сформульовані Т.Ладиженською [16,199-200].

Внесення до програми цього розділу дає змогу розглядати основні мовні одиниці (речення, слово в його лексичному і граматичному значеннях, звуки мовлення) у взаємозв’язку, на основі зв’язного тексту. Цим досягається єдність двох нерозривних процесів: засвоєння теоретичних відомостей з мови і практичне застосування їх у навчальній мовленнєвій діяльності [2,41].

Під час опрацювання розділу “Мова й мовлення” особлива увага приділяється виробленню в учнів навичок культури мовлення і культури спілкування. Учні засвоюють важливі правила поведінки під час спілкування, ознайомлюються з особливими формами звертання, характерними для української мови, засвоюють інтонацію звертання. Цьому сприяє внесення до програми з української мови кличного відмінка іменників [2,41].

Про формування понять – сила голосу, швидкість (темп) мовлення, культура спілкування – див.: М.С.Вашуленко [5, 26-29].

У програмах для кожного класу орієнтовно визначається коло умінь, навичок та звичок, які стосуються етики мовленнєвої поведінки – уміння триматися із співрозмовником та в колективі, засвоєння лексичних засобів, тону та жестів під час зустрічі, прощання, різноманітних звертань [2,41].

У другому класі на вивчення цього розділу відводиться 10 год., у 3-му – 8 год., у 4-му – 5 год. Зміст за класами – див. [2; 46, 53, 60], відповідно. В усіх класах відводиться 1 година на два тижні на розвиток зв’язного мовлення, усного й писемного.

Ефективному засвоєнню учнями розділу “Мова й мовлення” допоможуть мовленнєві ігрові ситуації, які спонукатимуть дітей до висловлювань. Частину таких ситуацій закладено в системах вправ, що є в підручниках з української мови. Крім того, вчителеві треба самому опрацювати такі завдання, враховуючи тему уроку та характер можливих ситуацій спілкування.

Основні, обов’язкові принципи навчання під час вивчення розділу “Мова й мовлення”: 1) випереджувальний розвиток навичок усного мовлення, усна мовленнєва база учня є основою для навчання всім іншим видам мовленнєвої діяльності; 2) комплексний підхід до вивчення слова на уроці, що обумовлюється завданнями розвитку навички говоріння, бо процес висловлювання значною мірою залежить від розвитку сукупності навичок вимови, лексичної і граматичної; комплексний підхід до вивчення слова на уроці – головний шлях до визначення змісту уроку, а також його структурних компонентів; слово на уроці на основі тексту треба розглядати з різних сторін – зі звукової, орфоепічної, морфологічної, словотвірної, синтаксичної – залежно від змісту та цілей навчання і навичок говоріння;3) єдність роботи з мови й мовлення, тобто інтеграція навчальної діяльності.

Організація аналітико-синтетичної діяльності під час оволодіння мовленням здійснюється через систему методів, описаних в спеціальній літературі (М.Б.Успенський): 1) рецептивно-імітаційний (слухання та усне відтворення звука, складу, слова; 2) операційний (аналітичні та синтетичні вправи на рівні слова і речення); 3) творення текстів у процесі зв’язних висловлювань.

Знання цих методів і способів їх реалізації особливо потрібні вчителю початкових класів. У 1-му класі навчання ґрунтується більше на перших двох принципах. По мірі оволодіння мовленнєвим досвідом учні залучаються в процес зв’язного висловлювання. Вчитель має продумувати умови реалізації зв’язного висловлювання, добирати тему, зміст і форму. Розвиток розмовних навичок здійснюється на основі 3-х взаємопов’язаних видів мовленнєвої діяльності: слухання-аудіювання (накопичення мовленнєвих зразків), говоріння та читання (активізація лексико-граматичного досвіду).

З 3-го класу вводиться письмо – переказ тексту-розповіді в 40-70 слів; розповідь за малюнком, опорними словами в 4-5 речень; написання короткого листа про свої справи, привітання [2,60].

В усному мовленні виділяють вимовні, лексичні та граматичні навички. Показник сформованості навички говоріння визначається сукупністю рівнів розвитку кожної з них.

Робота над формуванням комунікативних умінь і навичок – це робота над змістом тексту, його логічною структурою і мовним оформленням. Щоб спілкуватись, людина має навчитись 1) швидко й правильно орієнтуватись в умовах спілкування; 2) вміти правильно спланувати своє мовлення; 3) відшукати відповідні засоби для передачі задуманого змісту; 4) вміти забезпечити зворотний зв’язок. Для набуття відповідних умінь використовуються різні прийоми: 1) створення мовленнєвої ситуації (розмова по телефону); 2) введення дидактичних ігор (навчальні речі); 3) сюжетно-рольові ігри (у транспорті, у магазині); 4) інсценування ситуацій (на уроці фізкультури, у столовій); 5) діалоги з ровесниками і дорослими; 6) інсценізація на основі даних текстів; 7) аналіз зразків усних висловлювань; 8) знайомство із зразками усної народної творчості(відтворення знайомих казок); 9) розповіді за змістом ілюстрації (серії сюжетних малюнків); 10) розповідь самостійно складених казок; 11) складання оповідань з наступним колективним аналізом та інші.