Участь України в місіях ЄС у сфері СЗПБ

Україна тривалий час бере участь у реалізації Спільної політики безпеки та оборони (СПБО).

Основним документом, який визначає сучасні рамки співробітництва між ЄС та Україною у реалізації СПБО, є Механізм щодо консультацій та співпраці між ЄС та Україною у сфері врегулювання криз, який було затверджено на Саміті ЄС у Севільї (21-22.06.02 р.).

Іншими важливими документами між Україною та ЄС у сфері СПБО є угоди «Про процедури безпеки, які стосуються обміну інформацією з обмеженим доступом» та «Про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу з врегулювання криз», підписані 13 червня 2005 року під час засідання Ради з питань співробітництва Україна-ЄС та набули чинності з грудня 2006 року та березня 2008 року відповідно.

Ці угоди забезпечили правову основу для направлення у лютому 2006 року українського миротворчого контингенту до складу оновленої Поліцейської місії ЄС в Боснії і Герцеговині.

У відповідь на пропозицію Європейського Союзу керівництво України на початку 2010 року прийняло рішення щодо залучення України до військово-морської операції ЄС з протидії актам піратства біля узбережжя Сомалі «Аталанта» (EU NAVFOR ATALANTA). На сьогодні в Оперативному штабі операції працює представник МО України. Урядом України здійснюється необхідна робота для розширення участі в операції.

З 01 липня 2011 по 31 грудня 2011 рота морської піхоти ВМС ЗС України та екіпаж літака Іл-76 транспортної авіації Повітряних сил ЗС України здійснювали бойове чергування у складі Бойової тактичної групи (БТГ) Європейського Союзу «ХЕЛБРОК» (HelBRoC), до якої входять Греція, Болгарія, Румунія та Кіпр. Наразі опрацьовується питання участі підрозділів ЗС України у БТГ ЄС у 2014 році.

З метою залучення України до реалізації Спільної зовнішньої і безпекової політики (СЗБП) у 2005 році започаткована практика приєднання України до позицій та заяв ЄС з регіональних проблем та питань міжнародного життя. Таким чином, вже на даному етапі Україні надано право бути складовою позицій ЄС, яким користуються країни-кандидати та країни-члени Європейської економічної зони. Обговорення актуальних питань міжнародної та регіональної безпеки у рамках проблематики СЗПБ є постійним пунктом порядку денного заходів вищого та експертного рівнів політичного діалогу Україна-ЄС.

Документи

Угода між Європейським Союзом і Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз

Угода між Україною та Європейським Союзом про процедури безпеки, які стосуються обміну інформацією з обмеженим доступом

Угода між Європейським Союзом та Україною щодо участі України у Поліцейській Місії Європейського Союзу (ПМЄС) у Боснії і Герцеговині (БіГ)

41 Євроінтеграційний вектор зовнішньої політики України у сучасний період.
Важливість ролі інтеграції України до Європейського Союзу засвідчує подання 2002 року Послання Президента України до Верховної Ради – «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки», де визначається низка практичних кроків щодо питань європейської інтеграції, які за своєю природою цілком можна вважати державними орієнтирами європейського вибору. Це, зокрема: отримання Україною членства у Світовій організації торгівлі; проведення переговорного процесу та підписання Угоди про асоціацію, створення зони вільної торгівлі й реальних передумов для вступу України до ЄС [12]. Отже, євроінтеграція є головним і незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України, основою стратегії економічного та соціального розвитку України на наступне десятиріччя. Нинішній розвиток політичного діалогу між нашою державою та Європейським Союзом базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, на угоді про партнерство та Плані дій у рамках Європейської політики сусідства, що має сприяти посиленню співпраці між Україною та Європейським товариством. Належна імплементація Плану дій повинна також сприяти поступовій інтеграції нашої держави до внутрішнього ринку ЄС і створенню передумов для започаткування з Євросоюзом зони вільної торгівлі (ЗВТ).

20 березня 2009 року на саміті ЄС затверджено нову модель співробітництва з країнами, котрі межують з ЄС, – програму Східного партнерства, розраховану на Україну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Білорусь. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кордонів ЄС. Це зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи управління кордонами як ефективного засобу протидії нелегальній міграції, допомога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів країн-учасниць програми Східного партнерства тощо.

Залишаючись поза межами ЄС, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Правову основу цієї співпраці становлять підписані 13 червня 2005 року угода про участь України в операціях Європейського Союзу з урегулювання кризових ситуацій, а також угода про процедуру обміну інформацією з обмеженим доступом. Свідченням поступового посилення взаємодії нашої держави з ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики є ухвалення Євросоюзом рішення про приєднання України до позицій та заяв Євросоюзу з регіональних проблем і питань міжнародного життя. Таким чином, вже на нинішньому етапі Україні надано право бути складовою позицій ЄС, яким користуються країни-кандидати та країни-члени Європейської економічної зони. Тим паче що взаємозалежність сторін у сфері безпеки очевидна. Було започатковано також новий механізм діалогу – двосторонні консультації між Україною та Генеральним секретаріатом Ради ЄС з питань зовнішньополітичного планування. Проте продовжує мати місце неоднозначне ставлення до нашої держави. З одного боку, сприйняття України як партнера, суб'єкта забезпечення безпеки в регіоні; з другого – як джерела певної загрози демократичним цінностям, соціально-правовим нормам європейського життя, економічній стабільності тощо. Тому концептуально в угодах наша держава фігурувала не стільки як споживач безпеки в згаданому договорі, скільки як її постачальник.

Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. Рік у рік стабільно зростають двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. Нині розширений Євросоюз – найбільший зовнішньоторговельний партнер України: 32,8 відсотка від загального зовнішнього товарообігу України. У товарній структурі зберігаються тенденції до експорту нашою країною переважно сировинних і базових товарів та імпорту з Європейського Союзу промислової, машинобудівної, а також хімічної продукції з більшою часткою доданої вартості. Ці тенденції поглиблюються після значного зниження імпортних тарифів, коли Україна стала членом СОТ (2008 р.). Вони можуть мати негативний вплив на вітчизняну економіку після подальшої лібералізації відносин у рамках поглибленої ЗВТ з ЄС. Основною проблемою ЗВТ є певна спеціалізація: новій країні «диктують», які товари вона може випускати на ринок даної зони, а які ні.

Прагматичність інтересів ЄС у стратегії «сусідства» відносно України визначається декількома чинниками: формуванням на своїх східних кордонах поясу стабільності й безпеки; відсутністю в ЄС чіткої та узгодженої концепції європейського інтеграційного процесу, а також загального бачення майбутнього Єдиної Європи [7, с. 327–329]. Розширений ЄС сам ніяк не може визначити оптимальний погоджений варіант чергового етапу поглиблення євроінтеграції. За нинішніх умов ЄС не готовий прийняти в свої лави нові держави, в тому числі Україну [4, с. 45]. Інтеграція може здійснюватися за сприятливіших внутрішніх (економічні реформи, політична стабільність) і зовнішніх обставин (успішні реформи в самому ЄС).

Прийнята стратегія Східного партнерства може допомогти Україні виробити власний шлях і методологію успішної інтеграції до ЄС. Серед сучасних підходів щодо європейської інтеграції виокремимо три основні концепції:

1) «останніх кордонів», до якої схиляється найконсервативніша частина політичної еліти ЄС. Основна її теза полягає в тому, що Європа «стомилася» від розширення;

2) «тривалого зближення», яка визнає можливість приєднання до ЄС східних сусідів. Для України – це варіант політики Східного партнерства та зближення з європейськими країнами шляхом поступового розширення співробітництва;

3) «Великої Європи», яка враховує існування двох основних центрів політичного та економічного тяжіння – ЄС і Росії. Ідея створення «Спільного Європейського економічного простору» передбачає тісний формат співробітництва у сферах – економіки, безпеки, науки і культури, що визначає його мінімізований інституціональний характер. Місце України в цій концепції, з геополітичної точки зору, – це «прикордонна» країна – як для європейського простору, так і для євразійського.

Таким чином, наша держава належить до міжсистемної периферії, котра зазнає впливу інтересів обох геополітичних суб'єктів. Україна в цій конфігурації може виконати унікальну функцію консолідуючого чинника пан'європейського простору. Єдність останнього залежить від відсутності конфронтації між провідними центрами (ЄС і Росією), а конкуренція за вплив на Україну становить предмет їхнього геополітичного протистояння. Отже, лише свідомий вибір Україною напряму політики, яка уникатиме однобічної орієнтації на один із центрів, позбавить цю конфігурацію потенційної конфронтації. У цьому виявляється можливість нашої держави контролювати успішність усього проекту «Великої Європи». З цієї точки зору, для зовнішньої політики України концепція «Великої Європи» має конкретну геополітичну формулу трикутника ЄС – Україна – Росія. Це проект, де наша держава є формувальною ланкою, природним об'єднувачем, а не периферійним елементом чи санітарним кордоном. Формула цього геополітичного трикутника базується на реальному існуванні окремих вимірів співробітництва та партнерства між ЄС та Україною, Україною та Росією, ЄС і Росією. Комунікаційна функція України в межах такого проекту полягає у сприянні розвитку багатосторонньої взаємодії в межах трикутника ЄС – Україна – Росія. Росія продовжує посідати важливе місце в українській зовнішній політиці. Оцінюючи відносини з ЄС та Росією, колишній міністр закордонних справ України А. Зленко стверджував, що між цими двома пріоритетними напрямами зовнішньої політики не існує суперечностей, вони доповнюють і посилюють один одного [6, с. 23]. У геополітичному трикутнику Україна – ЄС – Росія остання також визнає необхідність становлення багатополюсного світового порядку та ведення активної політики формування ефективних стратегічних орієнтирів співробітництва на теренах Євразії. РФ прагне знайти своєрідну противагу процесу посилення Заходу, який уособлюють США, і виступає за розвиток стратегічних відносин з Євросоюзом. У цьому контексті ідея єдиного європейського економічного простору за участю Росії може стати, на думку російських політиків, оптимальною формою розвитку співпраці, яка дозволила б досягти більшої інтегрованості країни до ЄС, враховуючи водночас географічні, культурні, економічні й зовнішньополітичні особливості Росії. Це зумовлює формування східної політики ЄС через призму стосунків з РФ і розвиток відносин з новими незалежними державами, у тому числі з Україною. Ясна річ, із врахуванням її проекції на стосунки ЄС – Росія [7, с. 346–350]. У жодному разі не повинна скластися ситуація, за якої котрась із держав Євросоюзу разом із РФ виступатиме проти України, чого вже на сучасному етапі побоюються аналітики, зважаючи, головним чином, на французьку політику. Тому для реалізації власних економічних інтересів нашій державі слід посилити увагу до побудови раціональних відносин з Росією та докласти максимум зусиль для просування на євразійські ринки.

Формування європейської і, зокрема, євроатлантичної інтеграції України, підкреслимо, примусить Росію до активного втручання у внутрішньополітичний процес України. З огляду на нестабільну внутрішню ситуацію це може мати руйнівні наслідки: посилення радикальних політичних сил, зокрема активізація сепаратистських процесів у Криму, на Півдні та Сході України, здатна спричинити блокування євроінтеграційних устремлінь нашої країни. Водночас у середовищі вітчизняної політичної еліти так само, як і в громадській думці, відсутня консолідована позиція щодо вступу України до Європейського Союзу. В самій Україні політичні сили та державні органи влади ще неспроможні інституціонально забезпечити необхідні трансформації держави відповідно до Копенгагенських критеріїв (рівень соціально-економічних показників) ЄС. До того ж у Євросоюзі немає стійкого проукраїнського лобі. Більше того, західні країни поступово втрачають оптимізм щодо європейських перспектив нашої держави. Україна ще тривалий час не зможе відповідати стандартам, які висуває ЄС, оскільки рівень її економічного, політичного та соціального розвитку значно нижний від вимог ЄС. До того ж українська економічна система ще й досі не націлена на інновації, що стримує зарубіжних інвесторів, зокрема з Євросоюзу [11, с. 145]. В Україні склалася не соціально-орієнтована модель ринкової економіки, а «олігархічний капіталізм», орієнтований на задоволення економічних інтересів великого капіталу. Нашій державі вочевидь доведеться пережити тривалий період політики перехідного періоду, змістом якого буде створення нової економічної та політичної моделі, здатної забезпечити конкурентоспроможність національної економіки. В цьому процесі Україні треба дуже обережно балансувати між вимогами СОТ і економічною безпекою країни, бо деякі реформи за вимогами СОТ можуть призвести до негативних наслідків у вітчизняній економічній і соціальній сферах.

Така обережність стосується передусім митного регулювання, відмови від субсидування окремих галузей, ліквідації великої кількості пільг у ЗВТ. Неприємна ситуація може скластися в автомобільній галузі, котра функціонує завдяки значній державній підтримці. Зокрема, Закон України «Про стимулювання автомобільного виробництва в Україні» надає низку переваг автомобільним компаніям. А це прямо суперечить Угоді про субсидії та компенсації (ст. 3), яка діє в межах СОТ. Вступивши до цієї організації, наша держава змушена здійснювати певні зміни в сфері цього виробництва згідно з нормами СОТ, у результаті чого вартість вітчизняних автомобілів може зрости в 1,5–2 рази. У сільському господарстві також існує загроза негативних наслідків, залишається невизначеною ситуація з митними тарифами на цукровому ринку тоді, як інші країни-члени СОТ намагаються гарантовано отримати до 20 відсотків українського ринку цукру. Небезпечними для нашої економіки є вимоги Світової організації торгівлі відмовитися від експортних квот на велику рогату худобу та шкіряну сировину, хоча, за правилами СОТ, країна-член має право встановлювати експортні квоти. Не відповідає національним інтересам і законопроект про відміну заборони на експорт брухту кольорових і чорних металів та напівфабрикатів з їх використанням. До того ж від'ємне сальдо торгівлі України 2007 року порівняно з 2006-м збільшилося насамперед із «новими» країнами ЄС – на 25,06 відсотка, із «старими» – на 14,67. В останні 3-4 роки темпи приросту імпорту з країн–членів ЄС були значно вищими за темпи експорту, що зумовило зростання обсягу від'ємного сальдо [10, с. 14]. Після 2008-го (вступ до СОТ) тенденції збільшення від'ємного сальдо ще посилилися [9, с. 2–4]. На початок 2009 року від'ємне сальдо з країнами ЄС становило приблизно 12 млрд. дол. США. На жаль, усе це може відповідати вимогам Світової організації торгівлі, але водночас завдавати шкоди національним виробникам.

Сучасний підхід ЄС до України стає гнучкішим і вимагає певних додаткових коректив. Бо консервативна російсько-центрична модель Східної Європи вже втрачає свою актуальність. За словами відомого американського політолога З. Бжезінського, навіть нині (на початку другої половини першого десятиріччя ХХІ ст.) «у міжнародній спільноті немає достатнього розуміння саме міжнародного значення України» [3, с. 13]. Українські аналітики та представники влади вважають, що незалежно від того, наскільки прогресивними будуть зміни в Україні, західноєвропейські держави не готові ризикувати геополітичною стабільністю у своїх відносинах з РФ, отже ставлення ЄС до нашої держави зумовлене зовнішньою політикою Росії. Принаймні реалізація інтеграції України в Європейський Союз значною мірою залежить від політичних чинників, а вже потім – від технічних чи інституційних. Отже, допоки Україна не знайде консенсусної моделі загальнонаціональної всеохопної стратегії геополітичного позиціонування, доти геополітичний вимір відносин нашої держави з ЄС визначатиме нерозв'язаність цієї проблеми. Неокресленість євроінтеграційних перспектив України призводить до відсутності геополітичного позиціонування з українського боку та такої само ситуації щодо «українських перспектив» усередині Євросоюзу, котрий через низку суб'єктивних та об'єктивних причин не визначив остаточно геополітики подальшого розширення на Схід і стосунків з Росією, підмінюючи таку невизначеність геостратегіями «ширшого партнерства». Негативне сприйняття ініціативи статусу сусідства характерне в Україні як для представників влади, так і для опозиції. Саме проросійські інтереси західних політиків (у першу чергу, Німеччини та Франції) є основною причиною того, що Європа не зацікавлена в прийнятті України до Євросоюзу. Високий рівень енергетичної залежності ЄС від Росії не виключає можливості того, що країни Євросоюзу й надалі ставитимуть свої відносини з нашою державою в залежність від економічної та енергетичної кон'юнктури. Збереження позитивної домінанти в українсько-російських відносинах та їхній розвиток слід вважати одним із ключових чинників забезпечення стабільності на Європейському континенті. При реалізації стратегічних завдань у зовнішній політиці Україна не повинна притримуватися одновекторної політики й орієнтуватися лише на одну світову геополітичну силу [8, с. 111].

Прихильники євразійського напряму зовнішньої політики України наполягають на пріоритетності взаємовідносин із Росією та колишніми республіками СРСР – країнами Центральної Азії та Закавказзя. Реалізація цього проекту є практично єдиним шляхом імпорту української продукції, яка не відповідає європейським стандартам якості. Це також єдиний шлях позбавитись Україні ролі сировинного й аграрного придатку розвинених країн Європи. Істотним аргументом прибічників даної точки зору є також чимала енергетична залежність України від Росії та Туркменистану. В умовах, коли ЄС намагається провести диверсифікацію джерел і шляхів постачання газу та нафти, що відбувається на тлі динамічного збільшення їх споживання Європейським Союзом, зміцнення ролі України як транзитної держави заслуговує на ретельну увагу з боку української влади. Будівництво нових трубопроводів для транзиту російських енергоносіїв в обхід території України, ініційоване Росією, має розцінюватися як загроза вітчизняній економіці (доходи від транзиту газу становлять майже 10 відсотків загальних доходів експорту) і розглядатися, передусім, у геополітичній і геоекономічній площині відносин Україна – Росія – ЄС.

Прибічники європейського вектору вважають, що для України сучасна Європа становить інтерес як стратегічного, так і тактичного порядку. Розвиток вітчизняної науки, освіти, релігії, мистецтва нерозривно пов'язані з розвитком європейської культурної традиції. До стратегічних інтересів нашої держави стосовно Європи належать: необхідність технологічної модернізації вітчизняного виробництва, можливість оволодіння наукоємними технологіями, потреба в західних інвестиціях. Вочевидь, що і для Заходу Україна становить безпосередній інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої кваліфікованої робочої сили, як країна, котра має невикористаний потенціал підприємств, що стали на рейки конверсії. У цьому плані доречно ще раз нагадати слова З. Бжезинського: «Якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй доведеться стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, і якщо вона хоче стати частиною Центральної Європи, їй доведеться сповна брати участь у зв'язках Центральної Європи з НАТО і Європейським Союзом» [2, с. 121]. Українській владі слід створити лише умови, які переконають НАТО та Європу, що в їхніх інтересах прийняти нашу державу до ЄС, можливо, навіть протягом найближчих десяти років.

Водночас слід враховувати існування дуже обережного ставлення ЄС до швидкої перспективи євроінтеграції України. Основними чинниками, які зумовлюють скептичне ставлення до швидкої євроінтеграції України з боку ЄС є, по-перше, низький рівень економічного та соціального розвитку нашої країни; по-друге, незрілість громадянського суспільства, низький рівень демократичного розвитку та незадовільна якість державного управління; по-третє, відверто негативне ставлення Росії до української євроінтеграції; по-четверте, дуже повільний процес адаптації до європейських стандартів і суспільних відносин. До сказаного варто додати ще негативну силу традиції сприйняття України європейською політичною елітою.

Приєднанню нашої держави до ЄС найближчим часом заважає низка чинників. Це, зокрема, низький рівень життя в Україні – 15 відсотків від середнього показника по ЄС, незначна частка України в закордонній торгівлі ЄС (лише 0,4 відсотка). Частка українського експорту дорівнює 5 відсоткам від того, що припадає на середнього мешканця ЄС, а частка закордонних інвестицій у перерахунку на одного українця становить від 1 до 2 відсотків порівняно з показником Євросоюзу [5, с. 56]. Наведене ілюструє величезну різницю між економічними рівнями нашої держави та ЄС. Превалювання владних і фінансових інтересів адміністративно-економічних груп над національними створює реальну загрозу стабільному розвитку українського суспільства. Це негативно впливає на формування та здійснення державної політики, яка дедалі більше націлена на обслуговування корпоративних інтересів вузького кола адміністративно-економічних груп.

За сукупними оцінками вітчизняних експертів, для безболісного вступу до ЄС Україні бажано збільшити ВВП до 300 млрд. дол. США, а сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій має досягти майже 80 млрд. дол. США. Для подолання відчутного розриву в обсягах ВВП на душу населення між Україною та членами ЄС щорічні темпи зростання ВВП повинні бути на рівні не менше 6–7 відсотків, а товарообіг повинен становити не 33, як нині, а як мінімум 60 відсотків [13, с. 284]. Приблизні розрахунки ВВП на майбутній період розвитку України показують, що за збереження наявної тенденції необхідного рівня обсягу ВВП на рік буде досягнуто лише у 2019–2020 роках. На жаль, економічні й фінансові кризи, сплески яких цілком імовірні протягом наступних років, можуть віддалити цей термін на невизначений час. Це також вказує на необхідність поетапної інтеграції України до ЄС. Можна спрогнозувати такі її етапи, спираючись на тенденції економічного розвитку країни: створення зони вільної торгівлі – 2009–2010 рр.; асоційоване членство в ЄС і подача заявки на повноправне членство – 2011–2013 рр.; 2013–2015 рр. – набуття статусу країни–кандидата на членство в Євросоюзі; 2019–2020 рр. – вступ до ЄС за умов отримання необхідних макроекономічних показників. У запропонованій періодизації не враховано політичних важелів, які на сучасному етапі розвитку набувають більшого значення, ніж соціально-економічні показники. За найкращого розвитку подій термін вступу до ЄС може зменшитися приблизно на три-п'ять років. Залежно від політичного діалогу й соціально-економічних умов розвитку, Україна може стати офіційним членом ЄС вірогідно в період 2015–2019 рр. [1, с. 60]. У випадку Польщі, приміром, процес розгляду заявки тривав лише три з половиною роки. Варіант Хорватії є ще цікавішим для України. Лідери ЄС недвозначно натякали цій країні, що «передчасна» подача заявки може зіпсувати її відносини з Євросоюзом і пропонували почекати до 2007 року. Проте Хорватія подала заявку 21 лютого 2004 року, навіть до набуття правочинності Договором про асоціацію (лютий 2005 р.), а 14 квітня того ж року Рада ЄС відправила її на оцінку до Єврокомісії. 20 квітня 2004 року Європейська комісія оголосила свою позицію: Хорватія готова до початку переговорів про членство в ЄС. У червні 2004-го Рада ЄС погодилася з цією пропозицією, визнала країну кандидатом і вирішила розпочати переговори про членство вже в березні 2005-го. Але можлива й версія «турецького варіанта», коли розгляд заявки затягуватиметься через, наприклад, незавершеність політико-адміністративної реформи, збереження високого рівня корупції, проблеми з незалежністю судової влади тощо. Отже, шанси розвитку регіональної інтеграції України в ЄС, слід зазначити, залежать, найперше, від об'єктивних можливостей тіснішої співпраці, а також від переконаності держав (урядів, парламентів, суспільства) в її доцільності та необхідності.

Подальший розвиток відносин України з Європейським Союзом потребує: досягнення відповідних якісних характеристик, макроекономічної стабілізації та підвищення ефективності економіки нашої держави; дотримання умов, необхідних для вступу до ЄС; впровадження європейських норм і стандартів в економіку, соціальну політику, освіту, науку та техніку; адаптації українського законодавства до правових норм ЄС; розвитку та поглиблення регіональної інтеграції, встановлення та поглиблення прямих контактів із державами-членами та кандидатами в члени Євросоюзу.

Основними шляхами розв'язання проблеми входження до єдиного європейського ринку виступають: диверсифікація українського експорту; отримання статусу країни з ринковою економікою від самого ЄС; гармонізація законодавства України з європейськими нормами як необхідна умова створення зони вільної торгівлі.

Останні три-чотири роки розвитку політики євроінтеграції України можна визначити, з європейського боку, як етап швидкої зміни оптимістичних надій європейської спільноти розчаруванням інтеграційною риторикою України та прагнення ЄС до створення східної зони стабільності навколо власних кордонів. Але й у цьому варіанті, зупинившись в інтеграційному поступі на півдорозі, Європа ризикує знову стати континентом великих конфронтацій. Українське ставлення до євроінтеграційних процесів не зазнало істотних змін: його, як і на попередньому етапі, характеризує превалювання риторики над практичними реформаторськими кроками. Таким чином, є підстави говорити про досить значний термін, упродовж якого відбуватиметься підготовка України до вступу в ЄС. За цей період нашій державі необхідно буде: по-перше, забезпечити динамічний внутрішній розвиток, який передбачив би створення надійних механізмів для подолання потенційних ризиків євроінтеграції; по-друге, побудувати конкурентоспроможну економіку, здатну стабільно функціонувати в разі появи кризових явищ; по-третє, знайти оптимальну модель українсько-російських відносин.

42 Взаємини НАТО і Ради безпеки ООН.
Хоча формальний зв’язок між ООН і Північноатлантичним альянсом з

моменту створення Альянсу в 1949 році завжди міцно ґрунтувався на відповідних

основоположних документах цих організацій, робочі відносини між установами ООН

і Альянсу залишались обмеженими. Ситуація змінилась у 1992 році на тлі конфлікту,

що розвивався на західних Балканах, де ролі, які ці організації відіграли у врегулю-

ванні кризи, змусили до інтенсифікації співпраці між ними.

У липні 1992 року кораблі НАТО зі складу ВМС постійного базування в

Середземному морі, за підтримки морської патрульної авіації Альянсу, розпочали

в Адріатиці операції нагляду за виконанням ембарго ООН на постачання зброї усім

республікам колишньої Югославії. Через кілька місяців у листопаді НАТО та Захід-

ноєвропейський Союз (ЗЄС) розпочали операції з виконання резолюцій Ради Без-

пеки ООН щодо запобігання ескалації конфлікту.

На зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО у грудні 1992 року було

офіційно заявлено про готовність Альянсу виконувати операції з підтримання миру

під егідою Ради Безпеки ООН. Після аналізу заходів, що вживаються як НАТО, так

і окремими країнами-членами, Альянс виявив готовність підтримувати можливі

подальші ініціативи Генерального секретаря ООН щодо використання допомоги

Альянсу у цій галузі. У результаті було здійснено ряд заходів, включаючи спільні

морські операції під проводом Північноатлантичної ради та Ради ЗЄС, повітряні

операції НАТО, операції з безпосередньої повітряної підтримки Сил захисту під

проводом ООН (UNPROFOR); повітряні удари для захисту визначених ООН “зон

безпеки” та планування можливих дій на виконання рішень ООН.

У грудні після підписання 14 грудня 1995 року Рамкової мирної угоди щодо

Боснії та Герцеговини (Дейтонської угоди), НАТО отримала від ООН мандат на

втілення військових аспектів мирної угоди на основі Резолюції Ради Безпеки 1031.

Це була перша миротворча операція НАТО. Сили втілення під проводом НАТО257

(ІФОР) розпочали операції на виконання мандата ООН 16 грудня 1995 року. Через

рік їм на заміну прийшли Сили стабілізації під проводом НАТО (СФОР). Впродовж

терміну дії своїх мандатів багатонаціональні сили ІФОР і СФОР у Боснії та Герце-

говині тісно співпрацювали з іншими міжнародними організаціями та гуманітарними

інституціями, у тому числі з тими, що належать до структури ООН, зокрема з Управ-

лінням Верховного комісара ООН з питань біженців (УВКБ) та Спеціальними силами

міжнародної поліції (ІРТF).

З самого початку конфлікту в Косові у 1998 році і впродовж усієї кризи Гене-

ральні секретарі ООН та НАТО підтримували тісні контакти. Альянс діяв на підтримку

Резолюції Ради Безпеки ООН як під час, так і після конфлікту. Сили в Косові (КФОР)

були створені на підставі Резолюції 1244 Ради Безпеки ООН від 12 червня 1999 року

з метою забезпечити міжнародну присутність сил безпеки як передумови мирної

відбудови Косова.

У 2000 і 2001 роках НАТО і ООН також успішно співпрацювали над стриму-

ванням серйозних етнічних заворушень на півдні Сербії і запобіганням широ-

комасштабної громадянської війни в колишній Югославській Республіці Македонія*.

Зовсім недавно співпраця між НАТО і ООН відіграла важливу роль в Афга-

ністані. 11 серпня 2003 року Альянс офіційно взяв на себе відповідальність за

Міжнародні сили сприяння безпеці (МССБ) (це сили під мандатом ООН, першим

завданням яких було забезпечення безпеки в Кабулі і навкруги столиці). Пізніше

Рада Безпеки ООН ухвалила ряд резолюцій, в яких МССБ надавались повноваження

поширити свою присутність на інші регіони країни з метою поглиблення впливу

центрального уряду та прискорення розвитку і відбудови. Альянс також тимчасово

розгорнув в Афганістані додаткові сили для посилення підтримки зусиль МССБ з

допомоги афганським властям у безпечному проведенні президентських виборів у

жовтні 2004 року і парламентських та муніципальних виборів у вересні 2005 року.

В Іраку на умовах Резолюції Ради Безпеки ООН 1546 та на прохання тимча-

сового уряду Іраку НАТО надає допомогу з підготовки і оснащення іракських сил безпеки.

У червні 2005 року у відповідь на прохання Африканського Союзу і в тісній

співпраці з ООН та Європейським Союзом НАТО погодилась допомогти Африкан-

ському Союзу розширити місію з припинення насильства, що тривало в суданській

провінції Дарфур. НАТО надавала допомогу в повітряному перевезенні миротворців

з африканських країн — учасниць операції до цього регіону протягом літа, а також

допомагала готувати офіцерів з Африканського Союзу до роботи в багатонаціо-

нальних військових штабах і організації та обробки розвідувальної інформації.

Регулярні контакти

Генеральний секретар НАТО регулярно інформує Генерального секретаря ООН

про хід операцій під проводом НАТО та про головні рішення, які Північноатлантична

рада приймає у сфері врегулювання кризових ситуацій та боротьби з тероризмом.258

Збільшилася кількість робочих зустрічей і щороку відбувається обмін візитами

високого рівня між ООН та НАТО. Наприклад, у березні 2004 року відбувся круглий

стіл НАТО — ООН у Нью-Йорку. У квітні 2004 року заступник Генерального секретаря

ООН Луїза Фрешетт відвідала НАТО, а у листопаді 2004 року Генеральний секретар

НАТО Яап де Хооп Схеффер виступив перед Радою Безпеки. У вересні 2005 року

Яап де Хооп Схеффер знову приїхав до Нью-Йорка для зустрічі з Генеральним

секретарем ООН Кофі Аннаном для обговорення поточних операцій та обміну дум-

ками щодо більш структурованих відносин з ООН.

Засідання робочого рівня відбуваються також спільно з іншими організаціями

ООН, такими як Управління ООН з контролю за наркотиками і попередження

злочинності, а експерти НАТО беруть участь у заходах, організованих іншими органа-

ми ООН. У сфері цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій вста-

новлено тісні зв’язки між Євроатлантичним центром координації реагування на

катастрофи (EADRCC) і Управлінням ООН з координації гуманітарних справ, яке

має свого постійного представника по зв’язках при EADRCC.

НАТО також бере активну участь у роботі Комітету ООН з боротьби з теро-

ризмом, який було створено на виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1373 після

терористичних нападів на США 11 вересня 2001 року, а також у спеціальних засідан-

нях цього комітету за участю міжнародних, регіональних і субрегіональних організа-

цій, які залучені до цього процессу

43 Співпраця між НАТО та ЄС у безпековій сфері та її правові основи.
І НАТО, і Європейський Союз (ЄС) з самого початку свого існування беруть

участь у збереженні й посиленні безпеки і стабільності у Західній Європі. НАТО

працює над цим завданням як потужний оборонний політично-військовий альянс,

який по закінченні холодної війни поширив безпеку на більшу частину євроатлан-

тичної території як за рахунок вступу нових членів, так і створюючи нові партнерства.

Європейський Союз забезпечує зміцнення стабільності, постійно працюючи над

економічною і політичною інтеграцією, спочатку серед західних країн, а потім запро-

шуючи нових членів до вступу. Розширення цих організацій дозволяє дедалі біль-

шому числу європейських країн брати безпосередню участь у політичному і еко-

номічному розвитку Європи, багато з них є членами обох організацій.

До 2000 року офіційних відносин між двома організаціями не існувало. До

цього, а особливо протягом 90-х років, Західноєвропейський Союз (ЗЄС) виконував

зв’язкову функцію забезпечення співпраці між НАТО і тими європейськими дер-

жавами, які прагнуть побудувати міцнішу, власне Європейську систему безпеки і

оборони в рамках НАТО.

Ситуація радикально змінилася в 1999 році, коли на тлі конфлікту на Балканах

керівництво ЄС вирішило розвивати власне Європейську систему безпеки і оборони

в самому Європейському Союзі, координуючи цю діяльність з НАТО, і взяти на себе

відповідальність за більшість функцій, які належали Західноєвропейському Союзу.

Наступного року НАТО і ЄС розпочали спільну розробку рамок співпраці і консуль-

тацій. Ця робота завершилась досягненням стратегічного партнерства між двома

організаціями (Декларація НАТО — ЄС про Європейську політику безпеки і оборони

(ESDP) та ухвалення положень “Берлін-плюс”, які надають Європейському Союзу

доступ до колективних ресурсів і засобів НАТО в разі проведення військових операцій.

Це заклало основу співпраці між НАТО і ЄС у сфері врегулювання кризових

ситуацій на заході Балкан, а також розвитку співробітництва з інших питань.

Розвиток відносин між НАТО і ЄС

Період холодної війни

Попри спільні цілі та інтереси в багатьох сферах паралельний розвиток НАТО

і Європейського Союзу за часів холодної війни характеризувався чітким розподілом

ролей і відповідальності та відсутністю офіційних і неофіційних інституційних контак-244

тів між ними. Хоча структурна основа специфічної ролі європейців у сфері безпеки

і оборони існувала у вигляді Західноєвропейського Союзу, створеного в 1948 році,

з практичних міркувань відповідальність за безпеку Західної Європи залишалась

за НАТО. Зі свого боку, Західноєвропейський Союз виконував ряд специфічних

завдань, головним чином стосовно повоєнних домовленостей щодо контролю над

озброєннями в Західній Європі. Але його роль була обмеженою, а кількість членів

меншою за ЄС.

Зважаючи на таку ситуацію, питання щодо більш справедливого розподілу

тягаря європейської безпеки по обидва боки Атлантики обговорюються головним

чином на політичному двосторонньому рівні. Декілька європейських країн — членів

НАТО здійснили ряд представницьких ініціатив з метою продемонструвати Сполуче-

ним Штатам рівень готовності європейців взяти участь у питаннях безпеки і оборони.

Однак ніяких багатосторонніх чи інституційних домовленостей щодо розвитку неза-

лежних структур поза межами рамок Альянсу не існувало.

Співпраця між НАТО і ЄС та вироблення власне Європейської системи

безпеки і оборони в НАТО

На початку 90-х років стало очевидно, що європейським країнам треба взяти

на себе більшу відповідальність за спільну безпеку і оборону. Збалансування відно-

син між Європою і Північною Америкою було необхідне за двох причин: по-перше,

для перерозподілу економічного тягаря безперервної підтримки безпеки Європи, а

по-друге, для віддзеркалення поступового народження у рамках європейських

інституцій потужнішої та краще інтегрованої європейської політичної ідентичності

та переконання багатьох держав ЄС в тому, що Європа повинна мати можливість

вдаватись до військових заходів тоді, коли НАТО не бажає брати військової участі

у подіях.

Виникнення нових підходів до проблем європейської безпеки великою мірою

зумовлене конфліктами на західних Балканах у 90-х роках. Нездатність Європи

втрутитись з метою запобігання або врегулювання таких конфліктів привела до

колективного усвідомлення того, що Європейський Союз повинен усунути дисбаланс

між його потужною економікою та обмеженим політичним впливом. Багатьом стало

очевидно, що скоординовані дипломатичні зусилля з припинення конфлікту полі-

тичними засобами повинні спиратися у разі необхідності на потужну військову силу.

Внаслідок цього Європейський Союз протягом 90-х років дедалі активніше займався

запобіганням конфліктам та врегулюванням криз поза своїми межами.

Важливий крок у цьому напрямку зроблено у 1992 році, коли було підписано

Маастрихтський договір, який містить згоду керівництва ЄС розвивати Спільну

зовнішню політику і політику безпеки (CFSP) “зокрема формування спільної оборон-

ної політики, яка з часом може привести до спільної оборони”. Як елемент розвитку

Європейського Союзу Західноєвропейський Союз отримав завдання розробляти і245

впроваджувати рішення і дії ЄС, які впливають на оборону. Ініціатива розвивати

європейські засоби і можливості оборони за допомогою Західноєвропейського Союзу

знайшла продовження у Амстердамському договорі ЄС від 1997 року. Цей договір,

який набув чинності у травні 1999 року, містив так звані “Петерзберзькі завдання” —

гуманітарні пошуково-рятувальні операції, миротворчі місії, завдання з врегулювання

кризових ситуацій та захист довкілля — створивши основу для оперативного

розвитку спільної європейської політики оборони.

Водночас на саміті НАТО в Брюсселі у 1994 році було прийнято рішення про

розвиток власне Європейської системи безпеки і оборони в НАТО. Це привело до

досягнення практичних домовленостей, згідно з якими Альянс отримав можливість

підтримувати європейські військові операції, які виконує Західноєвропейський Союз.

На наступних зустрічах міністрів оборони і міністрів закордонних справ країн —

членів НАТО в Берліні і Брюсселі в червні 1996 року та саміті НАТО в Мадриді у

1997 році були прийняті рішення, які підсилили цей розвиток.

У такий спосіб Західноєвропейський Союз водночас розвивався як оборонний

компонент Європейського Союзу, так і як засіб посилення європейської складової

НАТО. Європейські країни — члени Альянсу визнали, що в процесі досягнення

справжньої європейської військової спроможності необхідно уникати зайвого дублю-

вання командних структур, планових штабів та військових ресурсів і засобів, якими

володіє НАТО. Більше того, такий підхід допоможе посилити європейський внесок

у місії і заходи Альянсу, при цьому підтримуючи прагнення Альянсу розвивати

спільну зовнішню політику і політику безпеки і задовольняючи загальну потребу у

збалансованішому трансатлантичному зв’язку.

Домовленості щодо співпраці між НАТО і ЗЄС, досягнуті протягом 1991–

2000 років, заклали основу для подальшого розвитку відносин між НАТО і ЄС. На

практиці ці домовленості означатимуть, що у разі виникнення кризи, в розв’язанні

якої Альянс не братиме участі, а Західноєвропейський Союз вирішить врегулювати

кризу, він може зробити запит на використання ресурсів і засобів Альянсу для про-

ведення операції під своїм політичним контролем і стратегічним керівництвом.

Новим поштовхом до розвитку цих відносин став британсько-французький

саміт в Сен-Мало в грудні 1998 року. Франція і Велика Британія погодилися з тим,

що Європейський Союз “повинен бути спроможний до автономних дій, підтриманих

надійною військовою силою, засобами прийняття рішення про її застосування і

готовністю це зробити з метою реагування на міжнародну кризу”. Вони прийняли

Цих домовленостей стосуються деякі положення, викладені у Заключному комюніке від червня 1996 р.

Вони містять надання ЄС доступу до ресурсів Альянсу, створення у НАТО багатонаціональної органі-

зації європейського командування, яке було б здатне командувати і управляти операціями під проводом

ЗЄС, та концепцію багатонаціональних оперативно тактичних сил, метою якої було створення більш

гнучких і мобільних сил, здатних реагувати на нові вимоги, які висували місії Альянсу, а також штабів,

що можуть діяти самостійно і мобільно, обслуговуючи ЗЄС.246

спільну заяву, в якій висловили своє рішуче прагнення дати Європейському Союзу

можливість досягти цих цілей.

Передача Європейському Союзу відповідальності ЗЄС

У новому кліматі, який склався після прийняття англо-французької ініціативи,

стало можливим прийняття нових рішень. На Вашингтонському саміті у квітні

1999 року лідери країн — членів НАТО вітали новий поштовх у напрямку посиленя

Європейської політики безпеки і оборони, підтвердивши, що більш потужна роль

європейців допоможе забезпечити житєздатність Альянсу в ХХІ столітті. Керівники

держав НАТО також заявили, що в міру просування цього процесу НАТО і ЄС повинні

забезпечити розвиток ефективних взаємних консультацій, співпраці й прозорості

на основі існуючих механізмів між НАТО і Західноєвропейським Союзом.

Вони також розпочали роботу над виробленням принципів майбутньої

співпраці з Європейським Союзом і задовільного розв’язання невирішених

питань. Це, зокрема, стосується трьох питань, які тривалий час не були розв’язанні,

а саме:

• як забезпечити розвиток ефективного процесу взаємних консультацій,

співпраці і прозорості у відносинах між Європейським Союзом і Альянсом на основі

механізмів, створених між НАТО і Західноєвропейським Союзом;

• як забезпечити участь європейських членів Альянсу, які не входять до ЄС,

в прийнятті рішень і операціях, які можуть проводитись Європейським Союзом; і

• як практично організувати доступ ЄС до засобів планування НАТО та інших

ресурсів і можливостей Альянсу.

Керівники ЄС на своєму засіданні в Кельні у червні 1999 року вітали заяву,

зроблену в Сен-Мало і, зважаючи на Амстердамський договір, який містив Петерз-

берзькі завдання, узгодили концепцію і цілі Європейської політики безпеки і оборони

(ESDP) для Європейського Союзу. Вони вирішили “надати ЄС засоби і можливості

взяти на себе відповідальність за спільну європейську політику безпеки і оборони”,

а також взяти на себе зобов’язання з розвитку ефективних взаємних консультацій,

співпраці й прозорості у відносинах з НАТО. Подібні ж запевнення були зроблені під

час наступних засідань Європейської ради, зокрема в Гельсінкі (грудень 1999 року)

і Ніцці (грудень 2000 року).

На засіданні в Гельсінкі Європейська рада встановила Головну мету для

держав — членів ЄС щодо досягнення військової спроможності брати участь в

операціях з врегулювання кризових ситуацій. Ця мета передбачає забезпечення

до 2003 року Європейського Союзу можливостями розгортати і утримувати при-

наймні протягом року військові сили розміром до 60 тис. військовослужбовців,

здатних виконувати повний спектр Петерзберзьких завдань, згаданих вище, в247

контексті військових операцій під проводом ЄС у відповідь на міжнародні кризи, у

врегулюванні яких НАТО в цілому не бере військової участі. На додаток Європей-

ський Союз вирішив створити постійні політичні й військові структури, зокрема

Комітет з політики і безпеки, Військовий комітет і Військовий штаб, які забезпечили б

необхідне політичне керівництво і стратегічне спрямування таких операцій. Роль

Західноєвропейського Союзу як кризового менеджера була передана ЄС на за-

сіданні в Гельсінкі (рішення про це було прийняте на засіданні Ради ЗЄС на рівні

міністрів у Марселі у грудні 2000 року). Виконання решти обов’язків, які ЗЄС зберіг

за собою, забезпечують значно скорочені формальні політичні структури і невеликий

секретаріат.

Укладений відповідно до рішень, ухвалених в Кельні і Гельсінкі, підписаний у

грудні 2000 року, Ніццький договір (набув чинності в лютому 2003 року) забезпечує

ЄС політичними рамками для проведення військових операцій (ESDP) та постійними

політичними і військовими структурами.

Наприкінці 2000 року після офіційної передачі відповідальності за рішення і

дії оборонного характеру від Західноєвропейського Союзу до власне Європейського

Союзу, відносини між НАТО і ЄС отримали новий вимір.

До стратегічного партнерства з Європейським Союзом

У результаті переговорів, розпочатих у вересні 2000 року, в січні 2001 року

відбувся обмін листами між Генеральним секретарем НАТО і керівництвом ЄС з

метою визначення масштабу співпраці і деталей “консультацій і співпраці з питань

безпеки, оборони і врегулювання кризових ситуацій з метою реагування на кризи з

найбільш відповідною військовою силою і забезпечення ефективного врегулюван-

ня кризи”.

Обмін листами привів до спільних засідань на різних рівнях. Серед них два

спільних засідання міністрів закордонних справ країн — членів НАТО і ЄС щороку

і мінімум три спільних засідання кожні півроку на рівні послів у рамках Північно-

атлантичної ради і Комітету політики і безпеки ЄС (їх ще називають засідання NAC —

PSC). На додаток кожні півроку мають проводитись два спільних засідання об’єдна-

ного Військового комітету, а зустрічі між підпорядкованими комітетами мають відбу-

ватись на регулярній основі. Обмін листами також привів до проведення зустрічей

на робочому рівні.

З того часу засідання NAC — PSC стали постійною рисою співпраці між двома

організаціями. Терористичні напади на США у вересні 2001 року надали співпраці

додаткового поштовху. Вже наступного дня Генеральний секретар НАТО взяв участь

у роботі Ради ЄС зі спільних справ для аналізу ситуації, що склалася після терактів.

Після цього посилились офіційні контакти і взаємна участь у засіданнях.248

На Празькому саміті в листопаді 2002 року лідери держав НАТО знову під-

твердили своє рішуче прагнення поглиблювати співпрацю між НАТО і ЄС, ефек-

тивність якої вже проявилась у спільних зусиллях, які докладались до відновлення

миру і створення умов для поліпшення ситуації на Балканах.

У стратегічній декларації НАТО — ЄС щодо Європейської політики безпеки і

оборони, прийнятій у грудні 2002 року, обидві організації “вітали стратегічне парт-

нерство, яке склалось між ЄС і НАТО у сфері врегулювання кризових ситуацій,

засноване на наших спільних цінностях, неподільності нашої безпеки і нашому

прагненні дати відповідь на виклики нового століття”. Через кілька місяців НАТО і

Європейський Союз наповнили змістом це стратегічне партнерство і узгодивши

ряд документів, проклали шлях для координованих дій. Це забезпечило обмін

секретною інформацією та співпрацю з врегулювання кризових ситуацій, зокрема

через домовленості “Берлін-плюс”.

Розвиток практичної співпраці між НАТО і ЄС

Домовленості “Берлін-плюс”

Домовленості “Берлін-плюс” ґрунтуються на розумінні того, що країни, які

входять до складу обох організацій, мають тільки один набір збройних сил і обмежені

оборонні ресурси, на які вони можуть покластися. За таких умов і з метою уникнення

зайвого дублювання ресурсів було погоджено, що Європейський Союз під час про-

ведення своїх операцій зможе користуватись ресурсами і засобами НАТО. Фактично

ці домовленості дають НАТО змогу підтримувати операції, що виконуються під керів-

ництвом ЄС, в яких Альянс у цілому не бере участі. Вони сприяли передачі від

НАТО до Європейського Союзу відповідальності за військові операції в колишній

Югославській Республіці Македонія* і в Боснії та Герцеговині (див. нижче).

Узгоджені у березні 2003 року ці домовленості називаються “Берлін-плюс”,

оскільки побудовані на рішеннях, прийнятих у Берліні в 1996 році в контексті

співпраці між НАТО і ЗЄС. Основними рисами домовленостей “Берлін-плюс” є такі

елементи:

• запевнення ЄС в тому, що він матиме доступ до засобів планування НАТО,

які можуть допомогти у військовому плануванні операцій під керівництвом ЄС;

• забезпечення наявності попередньо визначених засобів НАТО і спільних

ресурсів для використання в операціях під проводом ЄС;

• визначення варіантів європейського командування операціями під керів-

ництвом ЄС, подальше посилення ролі заступника Верховного головнокомандувача

об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (DSACEUR) для цілковитого і ефективного

виконання ним його обов’язків;249

• подальша адаптація системи оборонного планування НАТО з метою більш

комплексного врахування наявності ресурсів для проведення операцій під керів-

ництвом ЄС;

• угода між НАТО і ЄС щодо обміну секретною інформацією на основі правил

взаємної охорони таємниці;

• процедури надання, моніторингу, повернення і відкликання ресурсів і засобів

НАТО;

• домовленості щодо консультацій між НАТО і ЄС у контексті операцій ЄС з

врегулювання кризових ситуацій, в яких застосовуються ресурси і засоби НАТО.

Співпраця на заході Балкан

Криза на півдні Сербії і нестабільна політична ситуація в колишній Юго-

славській Республіці Македонія* у 2001 році викликали занепокоєння міжнародної

громадськості. Ряд спільних візитів, які нанесли в цей регіон Генеральний секретар

НАТО і Верховний представник ЄС з питань спільної зовнішньої політики і політики

безпеки, підкреслили, що НАТО і Європейський Союз мають єдині мету і прагнення

щодо безпеки у цьому регіоні.

30 травня 2001 року під час першого офіційного засіданя між НАТО і ЄС на

рівні міністрів закордонних справ у Будапешті Генеральний секретар НАТО і керів-

ництво ЄС зробили спільну заяву щодо західних Балкан. Пізніше вони зустрічались

у Брюсселі в грудні 2001 року і у Рейк’явіку в травні 2002 року з метою обговорення

співпраці з широкого кола питань. Вони наголосили на своєму прагненні поглиблю-

вати мирний процес у колишній Югославській Республіці Македонія* та на усьому

заході Балкан, а також знову підтвердили своє прагнення розвивати тісні й прозорі

відносини між двома організаціями.

Практична співпраця позитивно вплинула на поліпшення ситуації в колишній

Югославській Республіці Македонія*. З серпня 2001 до кінця березня 2003 року

НАТО забезпечувала безпеку спостерігачів ЄС і ОБСЄ, які здійснювали контроль

за виконанням плану мирного врегулювання, що був узгоджений за підтримки

міжнародного співтовариства в м. Охрід. 31 березня 2003 року миротворча місія

під проводом НАТО (операція “Ембер фокс”) була припинена, а відповідальність за

це завдання було офіційно передано Європейському Союзу за згоди уряду в Скоп’є.

Під новою назвою — операція “Конкордія” — стала першою військовою операцією

з врегулювання кризової ситуації під проводом ЄС. Вона здійснювалась на основі

домовленостей “Берлін-плюс” і стала справжньою точкою відліку співпраці між НАТО

і Європейським Союзом з розв’язання оперативних завдань врегулювання кризових

ситуацій.

29 липня 2003 року НАТО і Європейський Союз офіційно погодилися з “узго-

дженим підходом до безпеки і стабільності на західних Балканах” і окреслили свій250

стратегічний підхід до проблем регіону. Обидві організації висловили своє прагнення

розвивати спільні досягнення заради припинення конфлікту та допомоги в стабі-

лізації регіону в цілому.

На Стамбульському саміті у червні 2004 року, зважаючи на позитивний

розвиток ситуації з безпекою в Боснії та Герцеговині, лідери країн — членів Альянсу

підтвердили своє рішення припинити миротворчу місію, яку НАТО виконувала з

1996 року, і вітали готовність Європейського Союзу перебрати на себе відпові-

дальність за нову місію, операція “Алтея”, на основі домовленостей “Берлін-плюс”.

Призначення заступника Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил

НАТО в Європі на посаду Командувача операціями ЄС сприяло тісній координації

планування і виконання місії ЄС.

Керівництво країн — членів НАТО наголосило на тому, що НАТО продов-

жуватиме допомагати в стабілізації ситуації у цій країні і забезпечить збереження

військової присутності у вигляді штабу НАТО в Сараєво. Цей штаб головним чином

відповідає за надання допомоги в здійсненні оборонної реформи та виконанні інших

завдань, зокрема боротьби з тероризмом і допомоги Міжнародному трибуналу з

питань колишньої Югославії.

Церемонія з відзначення передачі основної відповідальності за безпеку

в Боснії та Герцеговині від НАТО до Європейського Союзу відбулася в Са-

раєво 2 грудня 2004 року. Того ж дня було офіційно відкрито новий військовий

штаб НАТО.

Співпраця з інших питань

Стратегічне партнерство також стосується інших спільних питань, серед яких

узгоджені дії щодо планування і розвитку військових можливостей і засобів. Експерти

з НАТО дають військово-технічні поради з підготовки і подальшого виконання Плану

дій Європейського Союзу з розвитку європейської військової спроможності (ECAP),

який було розроблено в листопаді 2001 року. Цей План дій повинен забезпечити

наявність необхідних сил і засобів для досягнення Головної мети ЄС, визначеної в

Гельсінкі в 1999 році. Група НАТО — ЄС з розвитку оборонної спроможності, ство-

рена в травні 2003 року, працює над забезпеченням взаємного підсилення ініціативи

Альянсу з розвитку оборонної спроможності та ECAP, а також вивчає зав’язок між

Силами реагування НАТО та нещодавно створеними Бойовими групами ЄС у рамках

домовленостей “Берлін-плюс” між НАТО і ЄС.

Підрозділи швидкого реагування ЄС, що складаються з бойових груп, включені

в нову Головну мету на 2010 рік, яка була оголошена в лютому 2004 року. Вони

повинні бути повністю сформованими до 2007 року. Головна мета також передбачає

створення Оборонного агентства ЄС, яке займається розвитком оборонної спро-

можності, дослідженнями, закупками і озброєнням.251

За допомогою обмінів інформацією щодо своєї діяльності, консультацій і кон-

тактів на експертному і робочому рівнях, а також спільних засідань, НАТО і Європей-

ський Союз ведуть роботу з таких питань, як боротьба з тероризмом, розповсюджен-

ня зброї масового знищення (ЗМЗ), ситуація в Молдові, середземноморські питання

та співпраця в Афганістані. Серед додаткових сфер обміну інформацією та спів-

праці — захист цивільного населення від хімічних, біологічних, радіологічних і ядер-

них нападів, а також інші питання цивільного планування на випадок надзвичайних

ситуацій та застосування ЗМЗ. Співпраця інколи має форму взаємної участі у на-

вчаннях. Наприклад, в листопаді 2003 року були проведені перші спільні навчання

НАТО і ЄС з врегулювання кризових ситуацій (CME/CMX — 2003). Вони ґрунтувалися

на постійних домовленостях в рамках “Берлін-плюс” і були зосереджені на тому, як

ЄС планує проводити свої операції із застосуванням ресурсів і засобів НАТО тоді,

коли Альянс не братиме у них участь.