З корпоративних відносин 3 страница

N 04-06/83 ( v6_83600-09 ) від 18.06.2009 }

3.2.5. Якщо спадкоємцю чи правонаступнику не було надано

згоди на вступ до товариства, а частка учасника, що вибув, була

придбана самим товариством і протягом визначеного частиною п'ятою

статті 53 Закону України "Про господарські товариства" (1576-12)

строку реалізована третім особам без пропозиції спадкоємцю чи

правонаступнику придбати її, спадкоємець (правонаступник) вправі

вимагати переведення на нього прав покупця (набувача) частки у

статутному капіталі товариства.

3.2.6. Якщо спадкоємець (правонаступник) відмовився від

участі у товаристві з обмеженою або з додатковою відповідальності

або йому було відмовлено у прийнятті до товариства, до відносин,

пов'язаних з виплатою спадкоємцю або правонаступнику вартості

частки майна товариства за аналогією може бути застосована

стаття 54 Закону України "Про господарські товариства"

(1576-12).

3.2.7. Учасник товариства з обмеженою або з додатковою

відповідальністю має право на відчуження частки (її частини) у

статутному капіталі третім особам за умови дотримання переважного

права інших учасників товариства на придбання відчужуваної частки.

3.3. Пунктом 3 частини другої статті 137 ЦК України

(435-15) та пунктом "в" частини першої статті 79 Закону України

"Про господарські товариства" (1576-12) передбачено право

вкладників командитного товариства переважно перед третіми особами

набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі

товариства. Оскільки йдеться про намір вкладників викупити частку,

що відчужується, судам слід виходити з того, що зазначені норми

ЦК України та Закону України "Про господарські товариства"

передбачають переважне право вкладника на придбання частки тільки

у разі її оплатного відчуження.

Абзац другий частини другої статті 147 ЦК України (435-15)

передбачає переважне право учасників товариств з обмеженою

відповідальністю на купівлю частки (її частини) у статутному

капіталі товариства, що відчужується. Відповідно до статті 135

ЦК України таким же правом користуються учасники товариств з

додатковою відповідальністю. Оскільки у абзаці другому частини

другої статті 147 ЦК України йдеться про переважне право на

купівлю частки (її частини), переважне право не поширюється на

відносини дарування, іншого безоплатного відчуження частки у

статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю або

товариства з додатковою відповідальністю, а також обмін цієї

частки (її частини) на інше майно.

3.4. Здатність іноземного громадянина набувати статусу

учасника товариства визначається особистим законом цього

громадянина. Відповідно до частини першої статті 16 Закону України

"Про міжнародне приватне право" (2709-15) особистий закон

фізичної особи визначається за його громадянством. Зміст

корпоративних прав визначається за правом країни, до якої належить

юридична особа. Відповідно до частини першої статті 25 названого

Закону особистим законом юридичної особи вважається право держави

місцезнаходження юридичної особи.

3.5. Відповідно до статей 126, 135, 148, 151 ЦК України

(435-15) учасники повних товариств, створених на невизначений

строк, командитних товариств, товариств з обмеженою та додатковою

відповідальністю мають право вийти з цих товариств.

Згідно зі статтями 126, 135 ЦК України (435-15) учасники

повних товариств та повні учасники командитних товариств повинні

повідомити товариство про свій вихід не менше ніж за три місяці.

Учасники товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю

повинні повідомити товариство про свій вихід не пізніше, ніж за

три місяці або у інший передбачений статутом строк.

Подання заяви про вихід з товариства є дією, спрямованою на

припинення корпоративних прав та обов'язків учасника товариства.

Право учасника товариства на вихід з товариства не залежить від

згоди товариства чи інших його учасників. Враховуючи викладене,

учасник вважається таким, що вийшов з товариства з обмеженою або з

додатковою відповідальністю з моменту прийняття загальними зборами

рішення про виключення учасника з товариства на підставі його

заяви про вихід, а у випадку відсутності такого рішення - з дати

закінчення строку, встановленого законом або статутом товариства

для повідомлення про вихід з товариства.

Заява про вихід учасника з товариства є формою реалізації

передбаченого законом права учасника на припинення корпоративних

відносин шляхом виходу з товариства, а не правочином. Враховуючи

це, не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання заяви

про вихід з товариства недійсною, оскільки законом не передбачено

застосування такого способу захисту права. { Пункт 3.5 доповнено

абзацом п'ятим згідно з Рекомендаціями Вищого господарського суду

N 04-06/83 (v6_83600-09) від 18.06.2009 }

Відповідно до статті 54 Закону України "Про господарські

товариства" (1576-12) при виході учасника з товариства з

обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини

майна товариства, пропорційна його частці у статутному

(складеному) капіталі та частину прибутку, одержаного товариством

у відповідному році до виходу учасника. При цьому вартість майна

та розмір частини прибутку товариства, належні до виплати

учаснику, який виходить, повинні обчислюватись на дату

волевиявлення учасника вийти з товариства, тобто на дату подання

учасником заяви про вихід з товариства.

3.6. Статтею 130 ЦК України (435-15) передбачено, що

учаснику повного товариства при виході з товариства виплачується

вартість частини майна товариства, пропорційна частці цього

учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не

встановлено засновницьким договором. Частина третя статті 71

Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) визначає,

що при виході учасника з повного товариства, яке продовжує

діяльність, учаснику виплачується вартість його внеску відповідно

до балансу, складеного на день виходу. У вирішенні спорів,

пов'язаних з виходом учасників повних товариств та виплатою

вартості їх часток, господарським судам слід керуватися

положеннями статті 71 Закону України "Про господарські

товариства", якщо учасник вийшов з товариства до набрання чинності

ЦК України. Якщо учасник вийшов з повного товариства після

набранням чинності ЦК України, то у визначенні розміру частки,

належної йому до сплати, господарські суди повинні керуватись

положеннями статті 130 ЦК України.

Пунктом 6 частини першої статті 137 ЦК України (435-15) та

пунктом "е" частини першої статті 79 Закону України "Про

господарські товариства" (1576-12) передбачено право вкладника

командитного товариства вийти з товариства після закінчення

фінансового року та одержати свій вклад у порядку, передбаченому

засновницьким договором (меморандумом). Водночас, законодавством

не передбачено права вкладників командитного товариства на

отримання при виході з товариства частки майна товариства,

пропорційної розміру їх частки у складеному капіталі товариства.

3.7. Відповідно до статей 54 і 64 Закону України "Про

господарські товариства" (1576-12) учасник товариства з

обмеженої або додаткової відповідальності, що виходить або був

виключений з товариства, має право на одержання вартості частини

майна товариства пропорційно розміру його частки у статутному

капіталі товариства. У вирішенні спорів щодо розрахунків з

учасником, що вийшов (був виключений) з товариства, господарським

судам необхідно враховувати таке.

Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України (435-15)

майном, крім речей, вважаються майнові права та обов'язки. У

частині першій статті 66 та у статті 139 ГК України (436-15)

визначено, що майно підприємства становлять речі та інші цінності

(включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення,

виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів

господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в

інших передбачених законом формах обліку майна підприємства. Отже,

вартість частки майна товариства, належної до сплати учаснику, що

виходить (виключається) з товариства, повинна визначатися з

розрахунку вартості усього майна, що належить товариству, в тому

числі основних засобів, нематеріальних активів, оборотних активів,

майна невиробничого призначення тощо з урахуванням майнових

зобов'язань товариства.

Майно підприємства обліковується на його балансі, де

відображається вартість активів підприємства та джерел їх

формування. Тому в основу розрахунку вартості частини майна

товариства, належної до сплати учаснику, що виходить з товариства,

за загальним правилом, повинна братись балансова вартість майна

товариства. Активи (майно і в тому числі майнові вимоги)

товариства відображаються у статтях активу балансу за кодами 010,

020, 030, 035, 040, 045, 050, 060, 100, 110, 120, 130, 140, 150,

160, 170, 180, 190, 200, 210, 230, 240, 250. Зобов'язання

товариства та забезпечення майбутніх витрат і платежів товариства

визначаються у статтях пасиву балансу за кодами 400, 410, 420,

440, 450, 460, 470, 500, 510, 520, 530, 540, 550, 560, 570, 580,

590, 600, 610.

Будь-який учасник товариства має право вимагати проведення з

ним розрахунків, виходячи з дійсної (ринкової) вартості майна

товариства. Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку

передбачено можливість переоцінки балансової вартості для таких

категорій активів товариства як основні засоби (пункт 16 Положення

(стандарту) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби",

затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000

N 92) (z0288-00), нематеріальні активи (пункт 19 Положення

(стандарту) бухгалтерського обліку 8 "Нематеріальні активи",

затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 18.10.99

N 242) (z0750-99), довгострокові і поточні біологічні активи

(пункти відповідно 16.1 та 22 Положення (стандарту)

бухгалтерського обліку 2 "Баланс" (z0396-99), затвердженого

наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 N 87)

(z0391-99).

Враховуючи наведене, господарським судом може бути задоволено

клопотання учасника, який вийшов (був виключений) з товариства з

обмеженою або додатковою відповідальністю, про здійснення

експертної оцінки дійсної (ринкової) вартості основних засобів,

нематеріальних активів, довгострокових або поточних біологічних

активів для обчислення вартості частини майна, належної до сплати

такому учаснику.

У разі виходу або виключення з товариства з обмеженою або

додатковою відповідальністю учасника, який володіє часткою, що

належить державі (територіальній громаді), вартість частини майна

товариства, що підлягає сплаті учаснику, відповідно до статті 7

Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну

оціночну діяльність в Україні" (2658-14) підлягає обов'язковій

оцінці суб'єктом оціночної діяльності. Така оцінка є обов'язковою

і в тих випадках, коли учасником товариства з обмеженою або

додатковою відповідальністю є юридична особа, повністю заснована

на державній власності.

У вирішенні питання про порядок і строки проведення

розрахунків з учасником, що виходить з товариства, господарським

судам слід мати на увазі, що норми статті 54 Закону України "Про

господарські товариства" (1576-12) є спеціальними щодо норм

статті 148 ЦК України (435-15). Відповідно до частини другої

статті 148 ЦК України (435-15) порядок і строки розрахунків з

учасником, що вийшов з товариства, встановлюються статутом і

законом. При цьому норми статуту щодо порядку та строків

розрахунків з учасником, який вийшов з товариства, повинні

відповідати статті 54 Закону України "Про господарські товариства"

(1576-12). Передбачений статутом порядок розрахунків з

учасником, що вийшов з товариства, може застосовуватись у частині,

що не суперечить закону.

{ Пункт 3.7 в редакції Рекомендацій Вищого господарського суду

N 04-06/83 ( v6_83600-09 ) від 18.06.2009 }

3.8. Розглядаючи справи у спорах, пов'язаних із стягненням на

користь учасника товариства, що вибув, частки майна товариства,

господарські суди повинні враховувати, що законом не передбачено

права акціонерів на вихід з акціонерного товариства з виплатою

акціонерові вартості частки майна товариства, пропорційній розміру

його частки у статутному капіталі акціонерного товариства.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" (3480-15) акція є іменним цінним

папером, який посвідчує право на отримання частини майна

акціонерного товариства лише у разі його ліквідації. Оскільки

акція є об'єктом цивільного обороту, її власник вправі реалізувати

свої корпоративні майнові права шляхом відчуження належних йому

акцій.

3.9. Пункт 5 частини першої статті 126 ЦК України (435-15)

передбачає вибуття учасника з повного товариства у разі звернення

стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає

частці учасника у складеному капіталі товариства. Відповідно до

частини першої статті 135 ЦК України це правило поширюється на

повних учасників командитних товариств.

Відповідно до статті 73 Закону України "Про господарські

товариства" (1576-12) звернення стягнення на частку учасника в

повному товаристві за його власними зобов'язаннями не

допускається. При недостатності майна учасника для покриття боргів

за зобов'язаннями кредитори можуть вимагати у встановленому

порядку виділення частки учасника-боржника.

У вирішенні спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на

частку учасника повного товариства або повного учасника

командитного товариства, господарським судам слід керуватися

нормами ЦК України (435-15), оскільки відповідно до пункту 4

Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо цивільних

відносин, які виникли до набрання чинності цим Кодексом, його

положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або

продовжують існувати після набрання ним чинності.

Стаття 137 ЦК України (435-15) та стаття 79 Закону України

"Про господарські товариства" (1576-12) передбачають право

вкладників командитного товариства лише на їх вклад до статутного

капіталу, тому стягнення за зобов'язаннями вкладника командитного

товариства може бути звернено лише на частку вкладника у

статутному капіталі товариства, а не на частку майна товариства,

пропорційну його частці.

3.10. Статтею 128 ЦК України (435-15), статтями 64, 72

Закону України "Про господарські товариства" (1576-12)

передбачено можливість виключення учасника повного товариства,

учасників товариств з обмеженою відповідальністю, які систематично

не виконують чи неналежним чином виконують свої обов'язки або

перешкоджають досягненню цілей товариства. В силу статей 135, 151

ЦК України, статей 65 і 77 Закону України "Про господарські

товариства" дія наведених норм поширюються на повних учасників

командитних товариств та учасників товариств з додатковою

відповідальністю.

У вирішенні спорів, пов'язаних з виключенням таких учасників

з відповідних товариств, господарським судам слід враховувати, що

прийняття рішення про виключення учасника з господарського

товариства законом віднесено до компетенції учасників цих

товариств, а не господарського суду. Суд лише перевіряє

обґрунтованість та законність прийняття рішення про виключення

учасника у разі подання останнім позову про визнання такого

рішення недійсним.

У рішенні про виключення учасника з господарського товариства

повинно бути обґрунтовано причини такого виключення і зазначено,

які саме факти невиконання статутних обов'язків стали підставою

виключення учасника з товариства, в чому полягає систематичність

невиконання учасником товариства його обов'язків, якими саме діями

(бездіяльністю) учасник перешкоджає досягненню цілей товариства.

Відсутність відповідних відомостей у рішенні про виключення

учасника з товариства може бути підставою визнання такого рішення

недійсним за позовом даного учасника.

Господарським судам слід враховувати, що законодавством не

передбачено можливості виключення вкладників з командитних

товариств та акціонерів з акціонерних товариств.

Участь акціонера в акціонерному товаристві та його

корпоративні права ґрунтуються на належності йому акцій цього

товариства на праві власності. Відповідно до статті 41 Конституції

України (254к/96-ВР) право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути

застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, з

підстав і в порядку, встановлених законом.

3.11. Частина третя статті 81 ГК України (436-15)

передбачає переважне право акціонерів закритого акціонерного

товариства на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами

товариства. Господарські суди, застосовуючи цю норму у вирішенні

спорів, повинні враховувати, що переважне право поширюється лише

на випадки продажу акцій закритого акціонерного товариства, але не

на інші випадки їх відчуження.

У разі примусової реалізації акцій їх продавцем виступає не

акціонер, а уповноважений на це державний орган (посадова особа).

Порядок такої реалізації регулюється Законом України "Про

виконавче провадження" (606-14).

3.12. Оскільки акції, розміщені акціонерним товариством, не є

його майном, акціонери закритого акціонерного товариства не є

співвласниками майна товариства і між ними відсутні відносини

спільної часткової власності. Тому у господарських судів відсутні

підстави для застосування частини четвертої статті 362 ЦК України

(435-15) у вирішенні спорів, пов'язаних із захистом переважного

права на придбання акцій закритого акціонерного товариства, що

продаються.

Проте вміщений у статті 16 ЦК України (435-15) перелік

способів захисту цивільних прав не є вичерпним. На вимогу позивача

суд може застосовувати й інші, ніж передбачені цією статтею,

способи захисту прав, якщо вони не суперечать законодавству і не

порушують права інших осіб.

Оскільки переважним правом на придбання акцій, що продаються,

наділено усі акціонерів закритого акціонерного товариства,

господарський суд під час вирішення спору, пов'язаного з

порушенням переважного права акціонерів закритих акціонерних

товариств, повинен залучати до участі у справі усіх акціонерів

закритого акціонерного товариства.

У вирішенні таких спорів господарським судам необхідно

враховувати положення статуту закритого акціонерного товариства,

які визначають порядок реалізації акціонерами товариства

переважного права на придбання акцій, що продаються. У разі

відсутності у статуті товариства таких положень господарський суд

задовольняє заявлені вимоги акціонерів про переведення на них прав

покупців акцій пропорційно кількості акцій, якими вони володіють.

4. Спори, пов'язані з визнання

установчих документів господарських товариств

повністю або частково недійсними

4.1. Вирішуючи спори про визнання недійсними установчих

документів господарських товариств, господарські суди повинні

виходити з того, що затвердження установчого документа є

необхідною дією у процесі створення господарського товариства.

Тому для визначення підстав визнання установчих документів

недійсними господарським судам слід керуватись пунктом 2 частини

першої статті 110 ЦК України (435-15).

З урахуванням положень цієї норми, підставами прийняття

рішення про визнання недійсними установчих документів

господарського товариства є порушення закону, які не можуть бути

усунуті.

Такою підставою може бути відсутність в установчих документах

тих відомостей, які згідно із законом повинні обов'язково в них

міститися. Даними відомостями відповідно до статей 88, 120, 134,

143, 151, 154 ЦК України (435-15), статей 57, 82 ГК України

(436-15), статей 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України "Про

господарські товариства" (1576-12) є відомості про вид

товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та

учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок

утворення статутного (складеного) капіталу, порядок розподілу

прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та

порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких

необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін

до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації

товариства, а також:

для акціонерних товариств - види акцій, що випускаються, їх

номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість

акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань

по викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку

(дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року;

для товариств з обмеженою та з додатковою відповідальністю -

розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок

внесення ними вкладів, розмір і порядок формування резервного

фонду, порядок передання (переходу) часток у статутному фонді та

граничний розмір відповідальності учасників товариства з

додатковою відповідальністю;

для повних товариств - розмір частки кожного з учасників,

розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у

справах товариства;

для командитних товариств - розмір часток кожного з учасників

з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними

вкладів, форму їх участі у справах товариства, сукупний розмір

часток вкладників командитного товариства. розмір, склад і порядок

внесення ними вкладів.

Відповідно до частини четвертої статті 4 Закону України "Про

господарські товариства" (1576-12) відсутність зазначених

відомостей в установчих документах є підставою для відмови у

державній реєстрації товариства. Тому якщо за наслідками розгляду

справи встановлено, що на момент державної реєстрації

господарського товариства його установчі документи не містили цих

відомостей і не були приведені у відповідність із законом,

господарський суд має підстави, керуючись положенням абзацу

другого частини другої статті 38 Закону України "Про державну

реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"

(755-15), визнати установчі документи та запис про державну

реєстрацію господарського товариства недійсними.

4.2. За наявності наміру сторін і реальної можливості

приведення установчих документів товариства у відповідність з

вимогами закону господарським судам рекомендується з метою

недопущення припинення товариств, які здійснюють господарську

діяльність, надавати сторонам можливість привести установчі

документи у відповідність до закону.

Якщо до прийняття судом рішення про визнання установчих

документів недійсними, їх було приведено у відповідність до

закону, у суду немає підстав для прийняття рішення про визнання

відповідних установчих документів недійсними.

4.3. Стаття 1 ГПК (1798-12) надає підприємствам, установам,

організаціям та громадянам-підприємцям право звертатися до

господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних

прав і охоронюваних законом інтересів. Тому якщо за наслідками

розгляду справи господарським судом не встановлено порушення прав

або охоронюваних законом інтересів позивача у зв'язку з

невідповідністю змісту установчих документів закону або

недотриманням закону під час їх прийняття, суд не має підстав для

прийняття рішення про визнання установчих документів товариства

або їх окремих положень недійсними.

4.4. Визнання недійсними установчих документів господарського

товариства відповідно до пункту 2 частини першої статті 110

ЦК України (435-15) є підставою для ліквідації товариства. Таке

рішення створює правові наслідки не лише для учасників спору, а й

для усіх осіб, що перебувають з товариством у господарських,

цивільних, трудових та інших правовідносинах. Виходячи з цього,

господарським судам рекомендується у вирішенні спорів про визнання

недійсними установчих документів господарського товариства у

зв'язку з неправомірністю участі одного із засновників (учасників)

товариства в його створенні, визнавати недійсними тільки положення

установчих документів про участь відповідного засновника

(учасника), якщо з обставин справи можна зробити висновок, що

товариство могло бути створене і без участі цього засновника

(учасника).

4.5. Вирішуючи спори про визнання недійсними установчих

документів господарських товариств, господарським судам слід

виходити з того, що статут є локальним нормативним актом, а не

правочином, тому до нього не можуть застосовуватися положення

статей 203 та 215 ЦК України (435-15), які визначають підстави

недійсності правочину.

4.6. Господарським судам необхідно враховувати, що стаття 82

ГК України (436-15), статті 143, 151, 154 ЦК України (435-15),

а також статті 4 Закону України "Про господарські товариства"

(1576-12) (зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України

від 27.04.2007 N 997-V) (997-16), визначають установчим

документом акціонерних товариств, товариств з обмеженою та з

додатковою відповідальністю виключно статут товариства. Відповідно

до пункту 4 Прикінцевих положень ГК України до господарських

відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями

ГК України зазначені положення застосовуються щодо тих прав і

обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання

чинності цими положеннями. Аналогічні правила містить пункт 4

Прикінцевих і перехідних положень ЦК України. Отже, визнання

недійсним установчого договору акціонерного товариства, товариства

з обмеженою чи з додатковою відповідальністю, створеного до

набрання чинності ГК України та ЦК України, не є підставою

скасування державної реєстрації товариства або визнання недійсним

запису про державну реєстрацію товариства.

4.7. Якщо після державної реєстрації господарського

товариства у зв'язку із внесенням змін до відповідних законів

доповнено перелік відомостей, які повинні міститися в установчих

документах, останні підлягають приведенню у відповідність до нових

вимог закону, якщо такий обов'язок зазначено у законі.

4.8. У судовому рішенні про визнання недійсними окремих

положень установчих документів повинно вказуватись, яким саме

положенням закону суперечать ці положення, та які права позивача

ними порушуються або оспорюються.

4.9. Саме лише визнання недійсними установчих документів та

запису про державну реєстрацію господарського товариства не є

підставою визнання недійсними правочинів, вчинених товариством,

оскільки на час їх вчинення товариство було внесено до Єдиного

державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців,