ПРОЦЕСІВ ТА ЯВИЩ

1. Приведенная версия сказки является сокращенным вариантом пересказа Гвина Джонса (Gwyn Jones) в сборнике Scandinavian Legends and Flok-tales (1975), стр. 3'— 15. Номера в скобках после текста прямых цитат — номера страниц этого текста.

ЕЛЕКТРОННА ВЕРСІЯ

КОНСПЕКТУ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ “ЕКОНОМІЧНА

ТЕОРІЯ” ДЛЯ СТУДЕНТІВ МЕХАНІЧНОГО

ФАКУЛЬТЕТУ

(розраховано на 17 год. лекцій)

Доц. Лех Г.А.

Львів - 2014

ТЕМА 1. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ЯК НАУКА

ПЛАН

§1. Становлення та основні етапи розвитку економічної теорії як науки.

§ 2. Предмет та структура сучасної економічної теорії.

§ 3. Методи пізнання економічних процесів та явищ.

§ 4. Економічні категорії, закони та принципи.

§ 5. Основні функції економічної теорії.

Література

§ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ЯК НАУКИ

Сучасна економічна наука є результатом її тривалого історичного розвитку. Перша постановка економічних проблем міститься ще у письмових джерелах Стародавнього Сходу, де існував деспотичний лад, заснований на особливій ролі держави. Тому у них, у першу чергу, піднімаються питання, пов’язані з організацією державного господарства і управління ним, звідси беруть початок статистика, облік, аграрно-економічна наука.

Помітний слід в історії економічних знань залишила античність. Спроби вивчення окремих сторін економічних процесів знаходимо у працях стародавніх грецьких та римських мислителів Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона та інших. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, торгівлі, багатства, податків, розподілу землі, тощо.

Серед світових мислителів давньогрецький мислитель Ксенофонт (близько 430 – 355 р. до н.е.) уперше ввів термін “oiconomia“, вважаючи її наукою про господарство, управління домом і майном. Дещо пізніше Арістотель (384 – 322 до н.е.) розділив науку про багатство на економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення людських потреб) і хремастику (від “хрема“ - майно, володіння; мистецтво наживати достаток або діяльність, спрямовану на нагромадження багатства). За допомогою цього терміну він описував організацію багатства у маєтку рабовласника.

Економічні погляди Арістотеля та його сучасників відображали натуральні системи господарства, а тому не могли обґрунтовувати теорії грошей, економічного зростання та інших елементів економічної думки у сучасному розумінні.

Названі першоджерела були початковими етапами становлення економічних знань, оскільки можливості тих епох були обмежені. Знання про економічні відносини носили розрізнений характер, не мали самостійного значення, складали побічний продукт філософських, історичних та політичних поглядів. Тому названий період слід розглядати як передісторію економічної науки.

Дійсна історія економічної науки починається з того моменту, коли з окремих представлень про економічні явища почало складатись системне (теоретичне) знання про них. Об’єктивною основою формування дійсної економічної науки став розклад феодальних (аграрно-натуральних) і розвиток буржуазних (індустріально-ринкових) виробничих відносин. Занепад феодальних суспільства починається у ХIУ-ХУ століттях. Феодали замість панщини (оброку) запроваджують грошову ренту. Це змушує селян продавати частину виробленої продукції на ринку. Так поступово долається замкнутість феодальних господарств і формується єдиний національний ринок. Об’єктивною основою дійсної економічної науки був розклад феодальних (аграрно-натуральних) та розвиток буржуазних (індустріально-ринкових) виробничих відносин, що супроводжувалось становленням економіки як єдиного організму.

Оскільки історично економіка починається з торгівлі, то першим напрямом в історії економічної науки був меркантелізм. Термін “меркантелізм“ походить від італійського слова “мерканте“, що означає торговець, купець. Представниками раннього меркантелізму були У.Стаффорд (Англія), Г.Скаруффі (Італія). Пізній меркантелізм представляли – Т.Манн, Д.Юм (Англія), А.Серра (Італія), А.Монкретьєн (Франція). Представники меркантилізму були теоретиками сфери обігу. Головне джерело багатства нації вони бачили у вдалій торгівлі, яку зводили до принципу «багато продавати, мало купувати».

Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії у період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантелізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

На першому етапі свого розвитку (ХУ – початок ХУI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантелізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладення іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення позитивного торговельного балансу через розвиток національного виробництва та вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави.

З меркантелізмом пов’язана поява терміну «політична економія». Він був введений в економічний лексикон французьким вченим Антуаном де Монкретьєном, який у 1615 році випустив книгу “Трактат політичної економії “ (від грецького “politicos“ - державний, суспільний та вже відомого “oiconomia“). Тобто, політична економія – “мистецтво державного управління господарством“.

Основними недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їхніх основних форм, по-друге, помилкове визначення вартості грошей (меркантелісти вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота та срібла), по-третє, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.

Оскільки ця школа відображала, переважно, інтереси торгівельної буржуазії, то вже наприкінці ХУI – на початку ХУII ст. її ідеї почали суперечити інтересам промислової буржуазії. У період становлення і розвитку промисловості на зміну меркантелізму приходить класична політична економія.

Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини ХIХ ст. Його засновники – У.Петті (Англія), П.Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Свого розвитку класична політична економія набула у працях фізіократів Ф.Кене та Д.Тюрго (Франція). Найвище її досягнення – праці англійських економістів А.Сміта (1723-1790) та Д.Рікардо (1772-1823). Класичній політичній економії належить низка важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва та на вивченні його об’єктивних закономірностей. Класики, як уже зазначалося, започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Класична політична економія вперше висунула проблему економічних законів, досліджувала їх об’єктивний характер, механізм дії, необхідність врахування та використання у господарській практиці та політиці.

Ринок вони розглядали як саморегульовану систему, що «невидимою рукою» ефективно розподіляє ресурси. Згідно з висновком А.Сміта, ринкова економіка за умов конкуренції забезпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втручатися, або повинна мінімально втручатися у ці процеси, що відповідає принципам лібералізму – основній ідеї вчення А.Сміта. Але вона мусить захищати конкуренцію, не допускаючи її обмеження, а також створювати сприятливі умови для виробництва, розвивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечувати зв’язок. Приватний інтерес людини як основний стимул її економічної діяльності, за А.Смітом, реалізується в результаті обміну з іншими людьми, тобто у процесі поділу праці. Принцип вільної конкуренції, на думку А.Сміта, найповніше реалізується у процесі вільного переміщення робочої сили, вільної купівлі-продажу землі, наявності свободи вільної торгівлі та скасування державних регламентацій функціонування промисловості і внутрішньої торгівлі.

Значно поглибив і розширив ідеї А.Сміта Д.Рікардо – ідеолог промислової революції. Він вважав, що вартість товарів, джерелом якої є праця, лежить в основі доходів різних верств суспільства – заробітної плати, прибутку, відсотка і ренти. У теорії розподілу Д.Рікардо виявив протилежність економічних інтересів підприємців та робітничого класу. Ним сформовано закони обернено пропорційні залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з’ясовано механізм диференціальної ренти.

Основні засади класичної політичної економії викладаені у працях У.Петті “Трактат про податки та збори“, “Політична економія Ірландії“, “Політична арифметика“, А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів“ (1776), Д.Рікардо “Засади політичної економії та оподаткування“ (1817).

У Франції відгалуженням класичної школи був фізіократизм (“фізіократія“ у перекладі з грецької – влада природи). Засновником і главою фізіократичної школи був відомий французький політеконом Ф.Кене (1694-1774), інші представники – А.Тюрго, В.Мірабо, Д.Норе. Головна праця Ф.Кене “Економічна таблиця“ (1758) є геніальною спробою вперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сукупного продукту нації, здійснити кількісний макроекономічний аналіз натуральних та грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ці дослідження стали праобразом методів аналізу “витрати –випуск“.

Фізіократи виступили з рішучою критикою меркантелізму. На відміну від останніх, вони перенесли акцент досліджень безпосередньо на природу і виробництво. Фізіократи вважали, що джерелом багатства є виробництво, але лише одна його галузь – сільське господарство, де багатство виникає природнім шляхом і виглядає як дар природи. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю робітників і підприємців у цих сферах – лише як таку, що покривала витрати на їхнє існування і не є прибутковою для суспільства.

Продуктивним у розвитку економічної думки було ХIХ століття. У ХIХ ст.. відбулась ще більше диференціація економічних поглядів, що сприяло виникненню нових напрямів досліджень та нових економічних шкіл. Одна з них сформувалась на базі класичної політичної економії, соціалістичних ідей та філософської діалектики - марксистський напрям. Він виник у 50-х роках ХIХ століття. Найбільш відомі представники цього напряму – німецькі вчені К.Маркс і Ф.Енгельс. Головним твором цієї доктрини був “Капітал“ К.Маркса, перший том якого вийшов у світ у 1867 році.

Засновники цього напряму досліджували систему економічних відносин з класових позицій, а саме, з позицій робітничого класу. В умовах економічних потрясінь і соціальних катаклізмів другої половини ХIХ ст. марксистська економічна доктрина здобувала щораз більше прихильників. Своїм спрощеним тлумаченням економічних відносин і закономірностей розвитку вона приваблювана ті соціальні верстви, які сподівались ще за життя позбутись всіх соціальних труднощів.

Продовжуючи дослідження теорії трудової вартості, К.Маркс і Ф.Енгельс зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, відтворення, економічних криз, земельної ренти. Однак положення марксизму про заперечення приватної власності та ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, неминучість краху ринкової економіки не мали належної наукової обґрунтованості і не знайшли практичного підтвердження.

Ще один напрям західної економічної думки цього періоду – історична школа політичної економії, яка виникла у Німеччині у другій половині ХIХ ст. Свою назву вона отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретні історичні форми господарювання у країні.

Вони, насамперед, акцентували увагу на тому, що економіка є політичною (поняття “політична економія“ вживалось як синонім поняття “національна економіка“), а це передбачає більшою мірою дослідження правил управління державою, ніж ринковими цінами. Державне втручання, на їхню думку, є єдиною умовою ефективного функціонування економіки. Густав фон Шмоллер (1838-1917), наприклад, писав, що політична економія повинна встановити необхідні наукові зв’язки з етикою, історією, соціологією, політичною наукою, Тоді вона матиме справу не просто із ставленням людей до речей, а з відносинами між самими людьми. Інший представник цієї школи Вернер Зомбарт (1863-1941) стверджував, що внаслідок суспільного характеру виробництва і розподілу продуктів між людьми неминуче встановлюються суспільні відносини, а існування законів і права власності вимагає залучення фактів із сфери політики та юриспруденції. Макс Вебер (1864-1920) та інші представники історичної школи підкреслювали, що першочергова роль належить не індивідууму, а суспільству, яке вони розглядали як зумовлену закономірностями сукупність автономних індивідуумів. Основою економічної науки, на думку Вебера, повинні стати розкриття закономірностей, кількісного аналізу та принцип раціоналізму. Отже, предметом політичної економії стає більш широке коло явищ і процесів, до якого включаються соціальні та політичні закономірності. Вперше в історії світової економічної думки представники цієї школи доводили, що політична економія повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію людей у цьому процесі. Водночас, розширення предмета науки у цьому напрямі, супроводжувалось його звуженням в іншому, оскільки до нього не включались економічні закони, що керують виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благ.

Ще один напрям економічних досліджень, що зародився в кінці ХIХ ст.– інституціоналізм. Представники інституціоналізму продовжили традиції історичної школи у визначення предмета політичної економії. Назва походить від латинського слова institim – установа. Цей напрям основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості та ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, корпорації, сталий спосіб мислення, юридичні норми, тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб’єктами господарювання, що формується під впливом економічних і неекономічних чинників. Такий широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх з історичною школою.

Засновники інституціоналізму – американські науковці Т.Веблен (1857-1929), Д.Коммонс (1862-1945), англійський економіст Д.Гобсон (1858-1940) та інші. На думку інституціоналістів у процесі розвитку людства відбувається природній відбір інститутів, система яких створює своєрідну культуру та визначає тип цивілізації.

Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж.Гелбрейт, Р.Арон, Я.Тінберген та інші основою економічного розвитку вважають впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства), соціально-психологічний (автор якого – Т.Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж.Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

У середині ХIХ ст.. виникає і у 70-ті роки набуває поширення новий напрям політичної економії – маржиналізм (від французького marqinal – граничний). Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К.Менгер (1840-1921), англійський економіст У.Джевонс (1835-1882), швейцарський науковець Л.Вальрас (1834-1910). Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару, на відміну від класичної школи, визначається не витратами і взаємодією попиту і пропозиції, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів. Отже, маржинальний підхід ґрунтувався на тому, що цінність товарів встановлюється не у виробництві, а у сфері обігу, а саме, суб’єктивно-психологічними особливостями сприйняття цінності товару покупцем.

Сприйняття цінності товару індивідуальне для кожного покупця і залежить від корисності, яку дасть покупцеві купівля цього товару. Корисність залежить, по-перше, від системи потреб, по-друге, від запасу товару у споживача. Потреби ж бувають першого, другого, третього та наступних рангів, з огляду на їхню важливість для покупця. Щодо запасу, то кожний наступний товар є менше корисний для споживача (у чому переконатися не важко на власному прикладі). І що більший запас цього товару, то меншу корисність має кожний з них. У цьому і полягає суть закону спадної граничної корисності – фундаментального принципу маржиналізму.

Оскільки кожний наступний товар щораз менш корисний для споживача, то споживач купуватиме його за умови зниження ціни. Отже, незалежно від затрат праці, ціна товару знижуватиметься іх збільшенням запасу цього товару. Тому ціна товару залежить не від затрат, а від його граничної корисності. Таким чином, маржиналісти повністю заперечували теорію трудової вартості, вважаючи основою ціноутворення суб’єктивну корисність.

Застосований до аналізу різних економічних проблем принцип граничної корисності був теоретично продуктивним, хоча практичні результати були не такі вражаючі. Важливість маржиналізму полягає у застосуванні ним математичного апарату, зокрема, граничного підходу до аналізу економічних проблем, а також у стимулюванні інтересу до психологічних аспектів поведінки споживача.

Завершуючи розмову про розвиток економічної теорії у ХIХ ст., варто зупинитись на ще одному важливому моменті. Термін “політична економія”, найуживаніший у економічній науці в кінці ХIХ ст.. почав витіснятись терміном “економікс“, який з’явився в 1890 році після виходу в світ однойменної праці англійського економіста А.Маршалла (1842-1924). І з цього часу переважна більшість економічних досліджень, особливо на Заході, асоціюється з терміном економікс.

У першій третині ХХ ст. відбулись суттєві політичні та соціально-економічні зміни в економіці індустріально розвинених країн - перша світова війна, більшовицький переворот 1917 р. в Росії, велика економічна криза 1929-1933 рр. Це, звичайно, вплинуло на розвиток економічної теорії. Якщо в Радянському Союзі та його сателітах продовжували панувати марксистські погляди, то у країнах з розвиненою ринковою системою економічна теорія постійно шукала нові рецепти для забезпечення економічної рівноваги динамічних господарських систем. Це привело до появи однієї з провідних течій сучасної економічної теорії – кейнсіанства. Засновником цієї теорії є видатний англійський економіст Дж.Кейнс (1883-1946).

Дж.Кейнс та його прихильники визнали серйозні хиби у механізмі вільної конкуренції, обґрунтували потребу державного регулювання економіки, на противагу традиційному мікроекономічному аналізу ввели в економічну теорію новий – макроекономічний аналіз, з позицій якого досліджували кількісні функціональні залежності в економіці таких сукупних економічних величин, як ВВП і національний дохід, інвестиції і зайнятість населення, споживання і заощадження, змістили увагу з проблеми пропозиції ресурсів на проблему ефективного попиту.

Ідеї кейнсіанців з найбільшою повнотою викладено у праці Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей“ (1936).

В умовах гострої соціально-економічної кризи кінця 20-х і початку 30-х років ХХ ст. рекомендації кейнсіанців, зокрема щодо потреби державного регулювання економіки, мали важливе практичне значення. Теорія Дж.Кейнса істотно вплинула на загальний розвиток економічної теорії та економічної політики. З нею небезпідставно пов’язують початок нового етапу в розвитку економічної науки.

Сучасна економічна теорія характеризується різноманіттям напрямів та шкіл, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета і мети дослідження. Однак, цей поділ є значною мірою умовним, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири напрями: неокласицизм (неоконсерватизм), неокейнсіанство, інституціоналізм і неокласичний синтез.

З початком світового економічного спаду (1974-1975) кейнсіанство перестало бути провідним напрямом економічної теорії та економічної політики. На чільне місце вийшов неокласичний, неоконсервативний напрям, представники якого звернулися до нових об’єктів аналізу і визнали, що потрібно обмежити втручання держави в економіку для забезпечення свободи дій ринкових сил. Суттєвої еволюції зазнала теорія граничної корисності, де аналіз перемістився на комплекс ціноутворювальних факторів. Теорія граничної продуктивності дала поштовх розвиткові у повоєнний період неокласичних теорій зростання, у яких головна увага зосереджена на проблемі потенційно можливого зростання, зважаючи на фактори виробництва та їхнє оптимальне використання (виробнича функція Коба-Дугласа, багатофакторні моделі Р.Солоу, Я.Тінбергена).

Найважливіші напрями “новітньої“ неокласичної концепції у сучасних умовах такі:

- монетаризм – економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту. Виникла у середині 50-х років ХХ ст. у США. Її засновник – глава чиказької школи політичної економії М.Фрідмен – виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних методів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобом регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивна сторона монетаризму – всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки. Разом з тим, монетаризм розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду;

- неолібералізм – сучасні послідовники економічного лібералізму – неоліберали (американські вчені Л.Мізес та Ф.Хайєк) – виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям. Л.Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власність, вільний обмін і поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану в командній системі економіку він вважав запланованим хаосом, оскільки ціни не відображали співвідношення попиту та пропозиції. Ф.Хайєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку регулювання господарської діяльності порушує механізм передання інформації.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін, гарантування державою цих умов і соціальної справедливості їхнього розвитку. Авторами цієї ідеї були відомі німецькі економісти А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард та В.Ойкен. Економісти цього напряму мали особливу популярність після другої світової війни в країнах Західної Європи, зокрема у Німеччині;

- економіка пропозиції (А.Лаффер) орієнтує на пропозицію через перерозподіл національного доходу на користь великого та середнього бізнесу, зниження податків на корпорації, щоб використати частину прибутку для прискорення науково-технічного прогресу і зменшити державні видатки на соціальні програми. Особлива увага приділена застосуванню у державному регулюванні податкових інструментів, пошукам оптимальної ставки податків, яка б забезпечувала максимальні надходження до бюджету і не зменшувала стимулів приватного підприємництва (крива Лаффера);

- теорія раціональних сподівань (Р.Лукас) обгрунтовує тезу, що економічні суб’єкти (корпорації, споживачі) за допомогою комп’ютеризації можуть раціонально використовувати інформацію і оперативно реагувати на зрушення в економічній діяльності та ринкових відносинах.

У цих неокласичних та неоконсервативних теоріях домінує практична функція економічної теорії, спрямована на саморозвиток та вдосконалення економічних систем.

Неокейнсіанство -один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Прихильники Дж.Кейнса обстоювали активізацію процесів перерозподілу доходу, збільшення соціальних програм, антикризове та антициклічне регулювання. Сучасні послідовники Дж.Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв’язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Дж.Робінсон, П.Сраффа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв’язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

Чимало послідовників Дж.Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Інфляцію вони пов’язують з особливостями монополістичного ціноутворення та іншими чинниками, пов’язаними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність – із очікуваннями за умов невизначеності, що виливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою неокейнсіанці розробили теорію акселератора, у якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу. При цьому кожний відсоток приросту доходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій.

Чимало прихильників цього напряму виступають за розробку довготермінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки з метою активнішого втручання держави в макроекономічні процеси.

В останні десятиріччя виник новий різновид інституціоналізму – неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи – всебічний розвиток людини. Зокрема, ХХI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв’язок економічних і політичних явищ), передбачають розширення соціальних програм.

Заслуговує на увагу такий аспект методології в сучасному інституціоналізмі, як необхідність вивчення не стільки процесів функціонування економіки, скільки її розвитку, трансформаційних змін, які при цьому відбуваються. Опису та з’ясуванню цих змін присвячені такі теорії, як “суспільство послуг“ К.Кларка та Ж.Фурастьє, “суспільство масового споживання“ У.Ростоу, “планова система“ Дж.Гелбрейта, “постіндустріальне суспільство“ Д.Белла, “суспільство третьої хвилі“ Е.Тофлера, “суспільство високої технології“ Дж.Нейсбита, “інформаційне суспільство“ Є.Масуди та ін.

Теоретики цього напряму враховують дію таких нових явищ сучасного суспільства як регулювання, орієнтація внутрішнього ринку на масове споживання, значний розвиток соціальної сфери, їхні зусилля спрямовані на розробку форм соціалізації суспільних відносин, пошук певних соціальних амортизаторів, покликаних нейтралізувати соціальні суперечності. Найпрогресивнішими ідеями сучасного інституціоналізму є необхідність участі працівників у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною. В методологічному аспекті заслуговує уваги їхня ідея про обмеженість аналізу економічної системи лише з боку раціонально-мислячого індивіда (людини економічної) і необхідність враховувати дії організацій людей (профспілок, товариств споживачів та ін.).

Досить тривале протистояння ідей неокласиків та кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу. Неокласичний синтез – узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму. Цю ідею остаточно обґрунтував американський економіст Пол Самуельсон. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Отже, представники неокласичного синтезу, розглядають сучасну економічну систему як змішану, не абсолютизують регулятивного впливу ринку на економіку і визнають ситуативну ефективність різних методів державного впливу на неї. Найвідомішими представниками цього напряму є П.Самуельсон, Е.Хансен, Дж.Хікс. Найвизначнішим представником неокласичного синтезу є видатний американський економіст, автор одного з найпопулярніших підручників із сучасної економічної теорії (“Economics“) Пол Самуельсон. Цей учений окреслив предмет економічної теорії, сучасні методи дослідження економіки, об’єднав в одному підручнику макро- і мікроекономіку. Узагальнення П.Самуельсоном дотеперішніх досягнень економічної теорії можна вважати певним підсумком цілого етапу розвитку економічної думки.

Внесок українських вчених у розвиток економічної науки [1]. Українські вчені, незважаючи на постійне пригнічення економічної думки через колоніальний статус нації, активно долучилися до процесу наукового розвитку економічних теорій. На жаль, про це було більше відомо зарубіжній економічній громадськості, ніж українській, оскільки, по-перше, український народ тривалий час був позбавлений своєї державності, по-друге, всі українські економісти вважалися радянськими (російськими), по-третє, праці українських економістів часто не були доступні навіть фахівцям. У вищих навчальних закладах України історія економічної думки не вивчалась. Будь-який інтерес до спадщини українських економістів тлумачився як “буржуазний націоналізм“, що був проголошений найнебезпечнішим ворогом більшовизму.

Велика заслуга у піднесенні із забуття, дослідженні та популяризації цілої низки українців, які спричинилися до розвитку економічної теорії, належить С.Злупку (1931-2006). У його фундаментальному навчальному посібнику “Основи історії економічної теорії“ (2001) вперше в економічній літературі з’ясовано місце видатних українських економістів у контексті світового розвитку економічної теорії.

Першим українським професійним економістом, першим ректором Петербурзького університету був Михайло Балудянський (1769-1847). Цей учений чимало зробив для утвердження демократичних економічних поглядів на теренах Російської та Австрійської монархій. М.Балудянський істотно вплинув на економічну концепцію програми декабристів, створив “економічну систему“, яка досі не втратила свого значення, особливо для молодих національних держав. В цій системі обґрунтовано принципи та основи розбудови національної економіки з позицій вільних ринкових відносин.

Розвиткові економічної науки сприяв Іван Вернадський (1821-1884) –професор Київського університету, батько знаменитого природознавця. У 1849 р. він захистив докторську дисертацію, присвячену аналізові італійської економічної літератури. Уже цей факт засвідчує широту підходів, прагнення українських економістів подолати національні межі, долучитися до загальноєвропейського наукового процесу. І.Вернадський критично оцінював утопічні теорії “общинного соціалізму“, які обстоювали О.Герцен, М.Чернишевський та інші російські соціалісти. Він видавав журнал “Экономический указатель“, де критикував кріпосницькі та доринкові форми виробництва, велику поміщицьку земельну власність. І.Вернадський був противником втручання держави в економіку, тобто прихильником вільної конкуренції, не сприймав комуністичних ідей.

Значне місце в українській та європейській економічній науці посідає Микола Зібер (1844-1888), який досліджував первісну культуру, захистив дисертацію про еволюцію теорії вартості від Д.Рікардо до К.Маркса. За посередництвом М.Зібера з економічною теорією марксизму ознайомилися Г.Плеханов та інші російські соціал-демократи.

У руслі соціалістичних соціально-економічних поглядів формувався світогляд Сергія Подолинського (1850-1891) – засновника екологічної парадигми сучасної економічної науки. Найважливішим у його науковій спадщині є еколого-економічне відкриття, обґрунтоване в дослідженні “Праця людини та її відношення до розподілу енергії“ (1880). Ця робота опублікована кількома іноземними мовами. Суть відкриття С.Подолинського полягає в тому, що за допомогою організованої людської праці можна гармонізувати взаємини суспільства і природи, уникнути енергетичної кризи, оскільки праця здатна не тільки поглинати, а й зберігати і нагромаджувати енергію.

Великі заслуги перед світовою економічною теорією має великий український учений Михайло Туган-Барановський (1865-1919). Він обґрунтував можливості синтезу трудової теорії вартості та концепції граничної корисності, зробив помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, у критику економічної доктрини марксизму, економічних концепцій російського народництва. Світове визнання М.Туган-Бара новський здобув за дослідження з теорії ринку й економічних криз, розроблення концепції економічної кон’юнктури. Його праця з питань криз у Англії на початку ХIХ ст., за яку він одержав магістерське звання у Московському університеті, згодом була видана майже усіма європейськими і навіть японською мовою. Вона вплинула на економічні погляди провідних економістів Європи та Америки. Михайло Туган-Барановський став першим східноєвропейським ученим, якого визнала світова економічна думка.

Видатним економістом-математиком, який мав великий вплив на розвиток сучасної економічної теорії, був Євген Слуцький (1880-1948). Він зробив вагомий внесок у розвиток економіко-математичних методів в економічній науці. На жаль, на батьківщині дослідження Є.Слуцького замовчувалися, а зарубіжні економісти щедро їх використовували. Так, ще в 1915 р. в італійському журналі було опубліковано статтю Є.Слуцького “До теорії збалансованого бюджету споживача” (передруковану в Москві тільки в 1963 р.), присвячену проблемам попиту і взаємозв’язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Дещо пізніше всесвітньо відомі американські економісти Дж.Хікс і Р.Ален визнали, що свої теорії вони створили на базі ідей Є.Слуцького, зазначивши великий влив його праць на розвиток економетрики. Вперше у світовій літературі Є.Слуцький наголосив на потребі створення нової науки, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов – праксеології.

Варто згадати і прізвища інших учених, які прямо чи побічно займалися дослідженням економічних проблем – це І.Франко, М.Драгоманов, В.Каразин, А.Скальський, Д.Журавський, В.Навроцький, О.Терлецький, М.Павлик та багато інших. Навіть ці фрагментарні відомості про внесок українських вчених у розвиток світової економічної думки засвідчують, що українські вчені були не тільки популяризаторами ідей західних економістів, а й створювали теорії, які збагатили світову економічну думку.

§ 2. ПРЕДМЕТ ТА СТРУКТУРА СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ

ТЕОРІЇ

Будь-яке людське суспільство потребує виробництва засобів для підтримки свого існування, оскільки природа не дає більшості потрібних людям благ у готовому вигляді. Тому у повсякденному житті люди мусять виробляти необхідні їм товари і послуги, купувати і продавати їх, отримувати грошові доходи, розподіляти їх, формувати особисті, сімейні та державні бюджети, відкладати та використовувати заощадження. Нікого не залишають байдужими зміни цін і інфляційні процеси. Рівень життя людей багато в чому залежить від стану справ на біржах, валютних курсів та процентних ставок. Всі ці різноманітні явища і утворюють економічне життя суспільства.

Але люди не тільки приймають участь в економічних відносинах безпосередньо, але й направляють свої зусилля на то, щоб зрозуміти природу цих відносин і закони їх розвитку. Тому і виникла особлива наука – економічна теорія. Вона відноситься до суспільних наук, оскільки економічні явища здійснюються за посередництва суспільних відносин між людьми.

У всіх суспільних науках визначення їх предмету є складною проблемою. Не виключенням є і економічна теорія, оскільки економічна діяльність людини є дуже складною, багатогранною та динамічною. А тому і предмет економічної теорії надзвичайно складний і багатогранний. Цим пояснюється неможливість короткого і всеохоплюючого визначення предмета, яке було б придатне для всіх етапів розвитку людського суспільства і задовольняло всіх дослідників. Економічна теорія, вивчаючи реальні економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і розвитку, предмет її дослідження постійно змінюється і уточнюється. Тому у науковій і науково-методичній літературі немає єдиного визначення предмета економічної теорії. Кожен автор намагається дати своє тлумачення предмету цієї науки. У найбільш поширених його визначеннях вказується, що економічна теорія це суспільна наука про:

- національне багатство та способи його збільшення;

- механізми, що регулюють стосунки між покупцями і продавцями;

- діяльність у сфері виробництва в обміну між людьми;

- види діяльності, пов’язані з обміном та грошовими угодами між людьми;

- гроші, норми відсотка, капітал і багатство;

- економічні закони, що керують виробництвом, розподілом, обміном і споживанням на різних етапах розвитку людського суспільства;

- виробничі відносини у взаємодії з продуктивними силами і політичною перебудовою;

- поведінку людини з погляду відносин між її цілями та обмеженими ресурсами, які можуть мати альтернативне застосування;

- про дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва різних товарів;

- ефективне використання обмежених виробничих ресурсів з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

Такий, далеко не повний перелік визначень предмета економічної теорії, які можна зустріти в сучасній літературі. Безумовно, економічна теорія включає всі елементи, які вказані у цих визначеннях. Але кидається в очі наступна закономірність. Як, правило, представники традиційних шкіл, формування предмета економічної теорії пов’язували з примноженням багатства, економічними законами, виробничими відносинами між людьми, а сучасні економісти з проблемами рідкості ресурсів, обмеженості ресурсів та ефективності їх використання, альтернативного вибору, потребами тощо. У всіх цих визначеннях ключовими є поняття – потреби і ресурси. І це не випадково, адже саме вони становлять основу економічної діяльності суспільства.

Сучасна економічна теорія виходить з того, що людям для існування потрібні товари і послуги. Оскільки більшість товарів і послуг природа не дає у готовому вигляді, то їх треба виробляти. Отже, потреби є внутрішнім стимулом господарської діяльності людей. Потреби постійно зростають і є безмежними.

Для створення різноманітних благ і послуг потрібні виробничі ресурси – земля, праця, капітал. Які б не були різноманітні ресурси, вони мають спільну рису – всі ресурси існують в обмеженій кількості. Отже, виникає певна суперечність в економічній діяльності: безмежність потреб наштовхується на обмежені ресурси та відповідно, обмежене виробництво товарі та послуг.

Звідси випливає мета господарської діяльності – забезпечити найефективніше використання виробничих ресурсів для максимально можливого задоволення різноманітних потреб суспільства. Такий підхід до визначення предмета економічної теорії обгрунтований і суттєвий, оскільки націлює не лише на теоретичні дослідження, але й на розв’язання проблем життєдіяльності суспільства. Він особливо актуальний в умовах погіршення ресурсного забезпечення економіки. Сьогодні одні ресурси зменшуються, вичерпуються, інші – погіршуються і руйнуються під антропогенним впливом. За цих умов раціональна господарська поведінка людей – досягнення максимуму результату при мінімумі затрат, тобто проблема ефективного використання обмежених ресурсів – стає центральною в дослідження сучасного ринкового господарства. Узагальнюючи ці міркування, можна сказати, що сучасна економічна теорія – це наука, яка вивчає відносини між людьми з приводу ефективного використання обмежених виробничих ресурсів з метою максимального задоволення зростаючих потреб людини і суспільства.

Давши узагальнене визначення предмету економічної теорії, доцільно, коротко проаналізувати дві найважливіші, на нашу думку, парадигми сучасної економічної теорії – економічну і гуманістичну.

По-перше, сучасна економіка здійснює істотний негативний вплив на оточуюче природне середовище, який виходить за рамки його відтворювальних можливостей. При цьому виникає об’єктивне протиріччя між двома рівнозначними суспільними потребами: по-перше, потребою в подальшому розвитку виробництва і, по-друге, у збереженні нормальних природних умов життя людей. Це протиріччя є наслідком тривалого розвитку виробництва на традиційних ресурсно-витратних принципах. Воно проявляється у формуванні та посиленні в останні десятиліття екологічних обмежень подальшого розвитку національної економіки.

Це економічне обмеження склалось і посилюється у двох основних напрямах: по-перше, в розширенні кола природних компонентів виробництва, які стають дефіцитними. Що призводить до подорожчання виробництва (енергоносії, питна та технічна вода) і, по-друге, в істотному погіршенні природних умов людського існування, що призводить до росту захворювань населення і відповідно, до збільшення суспільних витрат на їх ліквідацію і профілактику (Чорнобиль, Закарпаття, “незрозумілі” хвороби дітей в Чернівцях, Червонограді, південно-східних областях України), що в кінцевому рахунку також є чинником подорожчання виробництва.

Ці обмеження свідчать, що в сучасній господарській діяльності продовжують переважати технологічно застарілі ресурсовитратні методи виробництва, які зумовлюють дестабілізацію оточуючого середовища порушенням природної рівноваги та екологічно небезпечними відходами і забезпечують приріст виробництва за рахунок руйнування природних умов існування людей. Зрозуміло, що на цих традиційних методах виробництва нова економічна система України створена бути не може.

Розв’язання цього нового об’єктивного протиріччя між суспільними потребами в подальшому розвитку виробництва і збереженні оточуючого середовища, подолання виникаючих екологічних обмежень виробництва можливе тільки шляхом його екологізації. Це означає ресурсозберігаючу природоохоронну орієнтацію подальшого розвитку продуктивних сил на якісно нових принципах безвідходності, регенерації, рециркуляції, утилізації, які забезпечуватимуть одночасно високу ефективність використання ресурсів і збереженість природного середовища відповідно із змінами в процесах матеріального виробництва.

Така якісна перебудова продуктивних сил під тиском екологічних обмежень означає, що виникла нова об’єктивна закономірність: необхідність відповідності темпів і рівня економічного зростання національної економіки загальним умовам збереження природного середовища.

Під впливом цієї закономірності практично у всіх розвинутих державах світу проходять якісні зміни в матеріально-технічній та технологічній базах виробництва – виникають нові мало ресурсномісткі та регенераційні види виробництва, природоохоронні технології і цілі утилізаційні галузі. Причому розвиток таких виробництв почався не зараз, а ще в 70-ті роки ХХ століття. Зростаюча суспільна необхідність в такій перебудові національної економіки, на жаль, не знайшла широкого відображення ні в одному з документів по реформуванні економічної системи України.

На основі вищесказаного обґрунтовано виникає питання про зміни в об’єкті економічної теорії як науки. Предметом економічної теорії були і залишаються економічні відносини. Але об’єкт цих відносин, які раніше обмежувалися відносинами між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, тобто сферою відтворення матеріальних благ, які забезпечували людське існування, в сучасних умовах розширюється, включаючи в себе також і відносини між людьми з приводу збереження та відтворення природного середовища. Тому предметом економічної теорії як науки, виходячи з реалій сьогодення, необхідно вважати систему відносин з приводу ефективного використання обмежених виробничих (і в першу чергу природних) ресурсів та управління ними з метою максимального задоволення потреб людини і суспільства та збереженні і відтворенні природного середовища.

Другий аспект – гуманістичний. Хоча економічна наука вивчає проблеми виробництва і розподілу життєвих благ, вона є наукою не лише про ці блага і ресурси. На всіх етапах розвитку суспільства людина перебувала у центрі економічних процесів і явищ. Вона виступала як виробник, як споживач, як суб’єкт економічних відносин, як носій кінцевої мети суспільного виробництва. Іншими словами, економічна теорія вивчає не ресурси і багатство як такі, а господарську поведінку людини, поведінку у сфері економічної діяльності. В нинішній економіці людина – визначальний ресурс і чинник господарської діяльності. Вирішуючи практичні господарські проблеми, вона орієнтується не тільки на виробничі фактори. Дуже важливими є морально-етичні засади, господарська культура, історичні та національні традиції – все те, що називають менталітетом народу. Всі ці неекономічні чинники сьогодні суттєво впливають на формування економіки і розвиток суспільства в цілому. Так звані економічні “дива” – японське, німецьке, південнокорейське, китайське – зумовлені не лише технічними та технологічними факторами, а насамперед, менталітетом народів. Тому економічна теорія у процесі дослідження господарської діяльності має враховувати й морально-етичні та інші мотиви поведінки людей. В умовах сучасного постіндустріального суспільства змінюється зміст і класичного поняття “багатство”. Відбувається зміщення пріоритетів з багатства економічного до багатства соціального, гуманістичного. Його основним елементом є людський капітал, людина як особистість. Тому економічна теорія дедалі частіше матиме справу з проблемою людини, людської життєдіяльності, яка створює саму людину, людину як елемент багатства.

Економічна теорія використовує два рівні аналізу – макроекономічний і мікроекономічний. Звідси відповідно маємо дві частини економічної теорії – макроекономіку та мікроекономіку. Вперше чітко поділив економічні дослідження на мікроаналіз та мікроаналіз норвезький економіст, лауреат Нобелівської премії Рагнар Фріш.

Макроекономіка вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, на рівні національної економічної системи. Вона оперує такими поняттями, як валовий внутрішній продукт, національний дохід, загальний рівень зайнятості, інфляція, грошовий обіг, державний бюджет, сукупний попит та сукупна пропозиція, тощо.

Мікроекономіка вивчає поведінку окремих господарських суб’єктів – домогосподарств, підприємств, фірм. Вона аналізує ринки та ціни окремих ресурсів та товарів, витрати на їх виробництво, прибуток, заробітну плату, попит і пропозицію та окремий товар та інше. Відмінність між макро- і мікроекономікою можна образно визначити так: макроекономіка вивчає ліс, а мікроекономіка – окремі дерева. Водночас було б помилково вважати, що між предметами макро- і мікроекономіки є різна межа. Багато проблем є об’єктами досліджень обох частин економічної науки.

Економічна теорія у широкому розумінні, крім названих, включає такі розділи: основи економічної теорії (економікс, політична економія), мезоекономіка, мегаекономіка (світова економіка).

Основи економічної теорії (економікс, політична економія) – це фундаментальна, методологічна частина економічної науки, яка розкриває сутність економічних категорій та законів, закономірностей функціонування та розвитку економічних систем, власності, факторів виробництва, ресурсів та потреб, результатів виробництва, їх виміру та розподілу. Важливим питанням цього розділу є ринок і механізм його функціонування.

В останні десятиріччя швидко розвивається ще один напрям економічної науки – мезоекономіка (“мезо”- означає проміжний, серединний). Мезоекономіка займає проміжний рівень між мікро- та макроекономікою і вивчає закономірності функціонування споріднених міжгалузевих об’єднань: військово-промислового, паливно-енергетичного, аграрно-промислового комплексів, вільних економічних зон, галузей інфраструктури та ін. Її розвиток викликаний тим, що у сучасній економіці дедалі більшу роль відіграють господарські суб’єкти “середнього рівня”. Відбувається господарська автономізація регіонів, посилюється роль галузей і підгалузей національної економіки. Це нове і специфічне середовище, в якому діють господарські мікро одиниці і є об’єктом вивчення мезоекономіки. Німецький економіст Г.Петерс так визначає предмет цього напряму економічної науки: “Мезоекономіка є тією частиною економіки, яка займається дослідженням, з’ясуванням і визначенням економічно-структурних етапів речей і явищ у площині галузей господарства, людських груп і регіонів, тобто середніх економічних агрегатів, а також проблемами економічної політики секторів і регіонів з урахуванням впливу різних груп”.

Мегаекономіка (світова економіка) - вивчає закономірності функціонування і розвитку світової економіки в цілому, тобто найважливіші форми міжнародних економічних відносин, принципи їх функціонування і регулювання, Це проблеми світової торгівлі і міжнародної валютно-кредитної системи, міграції капіталів і робочої сили, міжнародної економічної інтеграції і економічних аспектів вирішення глобальних проблем нашої цивілізації. Найважливішими категоріями цього розділу є інтернаціоналізація виробництва, глобалізація, експорт, імпорт, валютний курс, торговий і платіжний баланси, різні інструменти та інституційно-організаційні форми регулювання міжнародних економічних відносин.

В залежності від функціональної мети економічну теорію поділяють на позитивну і нормативну.

Позитивна економічна теорія має справу з фактами, тобто вона ставить собі за мету всебічно пізнати економічні процеси і явища, розкрити їхні взаємозв’язки і взаємозалежності, які зумовлені реальною дійсністю.

Нормативна економічна теорія передбачає оціночні судження людей стосовно того, якою має бути економіка або який конкретний політичний захід треба рекомендувати для розв’язання тієї чи іншої економічної проблеми.

Отже, позитивна економічна теорія вивчає те, що є, а нормативна – узагальнює суб’єктивні уявлення про те, що має бути. Позитивна економічна наука досліджує фактичний стан економіки, а нормативна визначає, які конкретні рішення треба прийняти, тобто є рекомендаційною. Наприклад, твердження: “Рівень безробіття становить 7,8% за рік” є позитивним. А: “Рівень безробіття треба знизити” є нормативним. Продукт позитивної економічної теорії – знання, узагальнення, економічний аналіз, продукт нормативної – практичні рекомендації.

§ 3. МЕТОДИ ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ

ПРОЦЕСІВ ТА ЯВИЩ

Багатовимірність економічних явищ та процесів вимагає адекватних методів їх пізнання. Поняття “метод” походить від грецького “metodos”, що означає шлях до чогось-небудь, тому метод будь-якої науки – це шлях дослідження, спосіб пізнання предмета. Якщо предмет науки – це те, що досліджують, то метод – це те, як досліджують. Економічна теорія використовує широкий спектр прийомів і засобів дослідження свого предмету, які й визначають зміст її методу.

Метод економічної теорії – це сукупність прийомів, засобів та принципів, за допомогою яких досліджуються категорії та закони функціонування і розвитку економічних систем.

Економічна теорія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для неї методи пізнання економічних явищ і процесів. Перелік основних з них подано на рис.1.1.

Рис. 1.1. Основні методи економічної теорії

Першим джерелом економічних знань є спостереження. Так виявляють і нагромаджують факти про явища та процеси економічного життя суспільства. Основну масу фактів дає статистика. Часто використовують дані бухгалтерського обліку, соціологічних обстежень тощо. Збирання фактів, які відображають економічну поведінку людей та інституцій, - складне завдання, оскільки в реальному житті існує незлічена кількість взаємопов’язаних фактів.Тому дослідник має добирати їх дуже скурпульозно. З усіх фактів необхідно виокремити економічні і ті, що стосуються конкретної проблеми. Крім того слід мати на увазі, що спостереження реєструє лише зовнішні форми явища, не характеризуючи його глибинної суті. Тому спостереження і описування – це тільки підготовча робота. Збирання фактів називають описовою або емпіричною економічною наукою. Для пізнання ж взаємозалежності економічних явищ, виведення законів, принципів та категорій потрібний економічний аналіз.

Економічний аналіз передбачає систематизацію, тлумачення і узагальнення фактів. У процесі економічного аналізу формуються економічні поняття і категорії, принципи, виводяться теорії та закони.

Отже, логіка економічного дослідження така: спочатку збирають, описують і систематизують факти, а потім розробляють гіпотези з проблем функціонування тої чи іншої галузі економіки або явища. Це так звана описова (емпірична) економічна наука. На її підставі виводять принципи та закони або формують економічні теорії. Принципи і теорії – це змістовні узагальнення, що ґрунтуються на аналізі фактів. І, нарешті, теорії та принципи є неодмінною умовою розробки економічної політики, спрямованої на розв’язання певних економічних проблем. Це так звана прикладна економічна наука, або економічна політика.

Одним із методів, який широко застосовується при вивченні явищ і процесів економічного життя, є наукова абстракція. Цей метод полягає в виокремленні основних, найсуттєвіших ознак певного явища від усього випадкового, неістотного, одиничного. Одержана таким чином картина економічного життя – це абстрактна картина економіки, своєрідна спрощена економічна модель. Вона не відображає усієї складності реальної дійсності. Їй не вистачає багатьох деталей, проте саме їхня відсутність дає змогу глибше пізнати справді важливі речі. Метод наукової абстракції дає можливість проникнути в внутрішній світ явищ і процесів, розкрити їхню сутність, формулювати категорії та визначати принципи, які виражають цю сутність.

Діалектика - це загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Сутність його полягає у пізнанні економічних процесів і явищ у їхньому взаємозв’язку та взаємозалежності, у стані безперервного розвитку. У розумінні того, що нагромадження кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.

Аналіз і синтез як методи дослідження застосовуються у єдності. При аналізі об’єкт дослідження розкладається на окремі складові, кожна з яких вивчається окремо. При синтезі відбувається об’єднання різних складових, різних сторін об’єкта в єдине ціле з врахуванням взаємозв’язків між ними.

Метод індукції та дедукції забезпечує діалектичний зв’язок одиничного, особливого і визначального. Індукція – це метод пізнання від окремого до загального. Він розпочинається із збирання, систематизації і узагальнення фактів з конкретної проблеми, яка підлягає аналізові. Результатом такої роботи є виведення нових принципів поведінки економічних суб’єктів у конкретній сфері, а також законів. Отже, індукція йде від фактів до теорії, від часткового до загального. Дедукція – метод пізнання від загального до одиничного. Спираючись на висновок, випадкове спостереження, логіку або інтуїцію, дослідник може сформулювати попередньо неперевірену теорію, тобто гіпотезу. Щоб перевірити її правильність, потрібно багаторазово дослідити відповідні факти. Тобто, дедукція – це рух від теорії до фактів, від загального до часткового.

Для дослідження економічних процесів використовуються історичний та логічний методи. Історичний метод вивчає ці процеси у тій історичній послідовності, у якій вони виникали, розвивалися і змінювались один одним. Логічний метод досліджує економічні процеси у їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від тих історичних випадковостей і деталей, які не властиві цьому процесу.

Економічне моделювання – це формалізований опис за допомогою математики та економетрики економічних процесів і явищ, структура якого абстрактно відтворює картину економічного життя. Економічна модель дає можливість наочно і глибше дослідити основні риси і закономірності розвитку реального об’єкта пізнання. Моделі бувають макро- і мікроекономічні, абстрактно-теоретичні і конкретно-економічні, статичні і динамічні, коротко- і довгострокові, графічні і табличні та інші. Особливо важливими є графічні моделі, які наочно відображають кількісні залежності між різними параметрами економічного розвитку.

Економічний експеримент - це штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою їх вивчення за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій, щоб попередити помилки і провали у економічній політиці. Проведення експериментів можливе на мікро- і макрорівні. Роль економічних експериментів у сучасних умовах посилилось. Багато дослідників вважають, що нині серйозна науково обґрунтована економічна політика без них неможлива. Водночас треба мати на увазі, що можливість проведення економічних експериментів є обмежена. Економічні експерименти – це експерименти на людях, а тому вони соціально небезпечні. Крім того не завжди є можливість перенести результати експерименту на інші об’єкти чи на інший час. Тому результати економічних експериментів потрібно сприймати критично, розуміючи їхню умовність, цільові установки, залежність від багатьох чинників.

§ 4. ЕКОНОМІЧНІ КАТЕГОРІЇ, ЗАКОНИ І