Ред.]Меморіальний будинок-музей Шевченка в Києві

У 1923—1924 рр. Кричевський з'ясував, що у будинку на Хрещатицькому завулку, 8 у 1846 р. проживав Тарас Шевченко. Василю Кричевському належить не тільки сама постановка питання про реставрацію, а й художнє керівництво оформленням будинку-музею, складання художніх проектів кімнат, майстерні й саду.

[ред.]Будинок письменників «Роліт»

Детальніше: Роліт

§

Будинок Полтавського губернського земства.

§

Житловий будинок І. І. Щітківського на вул. Полтавській, 4-а в Києві, 1907-1908 pp. Архіт. В. Г. Кричевський та ін.

§ Будинок Полтавського губернського земства. Вестибюль першого поверху.

§ Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка в Києві.

§

Будинок письменників«Роліт» в Києві склав В. Г. Кричевський разом зі П. Костирком. 1932–1939

§ Літературно-меморіальний музей Шевченка наТарасовiй горi (1934–1937). Архітектори В. Кричевський, П. Ф. Костирко

По проектам В. Кричевського у Києві були побудовані:

§ Прибутковий будинок (вул. Стрілецька, 28)

§ Школа (вул. Фрунзе, 164)

§

§ Іва́н Іва́нович Леви́нський (* 6 липня 1851, Долина, нині Івано-Франківська область — † 4 липня 1919, Львів) — український архітектор, педагог,підприємець, громадський діяч.

§ [ред.]Життєпис

§ Народився в родині директора народної школи. Після смерті батька, у 1859 році, через скрутне матеріальне становище, мати з дітьми переїжджає до Стрия, де береться до праці. Там Іван Левинський закінчує чотири класи початкової школи. На подальше навчання не було коштів, тому він був змушений заробляти їх самостійно. Маючи добрий голос, пішов до церкви допомагати дякові співати. За підтримки старшого брата, у нього з'явилась можливість переїхати до Львова і закінчити Львівську реальну школу, де поряд з основними загальноосвітніми дисциплінами давались деякі знання технічно-прикладного характеру. У 1868 році Левинський вступив до Львівської технічної академії на будівельний відділ, а по закінченню з відзнакою у 1875 році — був залишений при ній, як наукова сила.
Від 1901 — надзвичайний професор будівництва Львіської політехнічної школи, від 1909 — професор Політехніки.

§ [ред.]Творчість

§ Творив у стилі українського модерну в архітектурі. У свої проекти вносив елементи традицій національного будівництва Гуцульщини, Бойківщини і Наддніпрянщини. У Львові, будинки, спроектовані і споруджені Іваном Левинським знаходяться на сучасних вулицях Генерала Чупринки, Коцюбинського (будинок «Академічної громади». Будинок № 21), Руській (будинок акціонерного товариства «Дністер» - тепер міська поліклініка № 1, вул. Руська, 20), Миколи Лисенка, Рєпіна (будинок № 1), Шота Руставелі, Степана Бандери, Максима Кривоноса, проспектах Свободи таТараса Шевченка, палаци Рильських та Дзідушицьких, готель «Жорж», та багато інших.

§ Початки фабричної діяльності Івана Левинського (Jan Lewiński) відносяться до 1880-х рр. У 1885 р. він, здобувши невеликі фінансові засоби за проектування та будівництво, на спілку з Юліаном Захаревичем (Julian Zachariewicz) купує землі так званої Кастелівки в північно-західній частині Львова. На той час це була незабудована площа на окраїні міста, поросла деревами та чагарниками. Саме тут, у районі сучасної вул. ген. Чупринки, 58 він організовує магазин будівельних матеріалів, де поряд з іншим продавались вироби однієї з найвідоміших керамічних фабрик Європи «Варта і Тіхи» в Празі. Поступово Левинський починає створення власного виробництва, звернувшись передовсім до традиційних промислів. Сучасники вважали, що «одним із тривалих пам’ятників його любові до української народної творчості – це створена ним фабрика кераміки. Для своїх керамічних виробів він використав багату скарбницю української орнаментики і показав світові велику артистичну вартість українського народного мистецтва». Фабрику на вул. Кжижовій, згодом Потоцького (тепер Г.Чупринки, 58) Левинський розпочав будувати у 1888 р. За короткий час за допомогою чеської фабрики, а також своїх колег Ю. Захаревича та О. Домашевича Левинський у 1889 р. створив абсолютно конкурентоздатний заклад «Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський». Спочатку це була невелика двоповерхова споруда з устаткуванням та піччю до випалення кахель, посуду, будівельних оздоб. Працювало тут всього 5 чоловік. Левинський перший звернув увагу на професійний розвиток гончарства і запровадив його до своєї керамічної фабрики, через залучення гончарів, а потім вже і професійних керамістів. У 1894 р. на фабриці працювало 25 осіб. В двоповерховій споруді були млинки до мелення глини, паровий мотор, печі для випалення. Виріб включав майже всі артикули: печі, вазони і вази, дахівку, цеглу, плитки, скульптуру. Кращі сорти вогнетривких глин привозились з Чехії, гірші з Глинська (біля Жовкви) та Олейова (біля Золочева, Буського району Львівської області). В зв’язку з поступовим вичерпуванням глин в цих родовищах Левинський в 1910-х pp. мав наамір перенести фабрику зі Львова в інше місце – зокрема, в Глинське. Не дивлячись на те, що гончарство в виробництві його фабрики було збиткове, він продовжував його розвивати. Поступово фабрика розбудовується і стає однією з найбільших в Галичині. У 1912 р., в час її найбільшого піднесення, продукцію виробляли в п’яти відділах: кахлярському; відділі плиток до підлоги та стін; відділі посуду і декоративних ваз; дрібних керамічних виробів; відділі пластики. Фактично кожен з цих відділів працював як незалежний виробничий підрозділ, і в публікаціях галицької преси їх іменували, як «фабрика кахлів», «фабрика будівельної майоліки», «фабрика посуду» тощо. Одна з найголовніших ділянок фабричної праці І. Левинського, пов’язана з керамікою, стосується виготовлення кахель, нічних гарнітурів, кахельних кухонь, опалювальних та декоративних камінів і т. д. Левинський одним з перших започаткував широке залучення до проектування оригінальних зразків печей, окремих кахель, гарнітурів місцевих архітекторів, художників, скульпторів. Буквально в два-три роки така практика показала свою дієвість і правильність. Було створено десятки речей, як в традиційній західноєвропейській стилістиці, так і з елементами народностильових схем. Композиції печей вирізнялись високою якістю виконання. Після смерті Івана Левинського фабрикою керував архіт. Броніслав Бауер. В силу непередбачених подій – закінчення світової та українсько-польської війни, хвилі бойкотів на підприємствах – над підприємством повисли великі іпотечні та вексельні борги сумою кількасот тисяч австрійських крон, хоча фабрика і мала гарантійні листи, проте мало хто з боржників фабрики міг і хотів розраховуватись. За декілька років на території фабрики Левинського на Чупринки вже займали нові фірми та спілки.

§ Іван Левинський також проектував храми, зокрема, греко-католицький у Києві, каплиці, санаторії, лікарні, Підберізецька церква розписана Модестом Сосенком.

Будинок акціонерного товариства «Дністер»

Церква в с. Підберізці

Головний залізничний вокзал у Львові

Будинок банку «Південний» на вул. Чупринки, 11

§

Житловий будинок на вул. Бандери, 6

Житловий будинок на вул. Чупринки, 60

Житловий будинок на вул. Котляревського, 25

Житловий будинок на вул. Чупринки, 11-а

§

Житловий будинок на вул. Коновальця, 71

Адмін. корпус НЛТУУ на вул. Чупринки, 103

15) григорович-барський

Народився 1713 року в містечку Літковичах у родині вихідців з міста Бар на Поділлі. Близько 1715 року сім'я переїхали до Києва. Батько майбутнього архітектора був заможним крамарем і старостою соборної подільської церкви Успіння Богородиці Пирогощі. Як і його старший брат Василь, Іван навчався у Києво-Могилянській академії. Окрім усього іншого, Академія давала пристойний рівень мистецької освіти.

Спробував себе в архітектурному мистецтві вже у зрілі роки. До того служив у магістраті, одружився, налагодив сімейний побут (був батьком 15 дітей). А потім, пройшовши вишкіл на будовах інших зодчих, приступив до самостійної творчості.

Починається перелік з водогону, який він влаштував у 1748—1749 роках на Подолі. Її частиною був фонтан-запобіжник, над яким зодчий збудував вишуканий цегляний павільйон. На даху павільйону було встановлено статую апостола Андрія. Вода витікала з посудини, яку тримав янгол. Вже на початку 19 століття янгол поступився місцем Самсонові, що роздирає пащу леву.

Близько 1760 проводив будівельні роботи у Кирилівському монастирі на околиці Києва. Наново декорував стародавню Кирилівську церкву, збудував монастирську огорожу, а також триярусну дзвіницю з брамою та невеликою церквою на другому ярусі. Провів реконструкцію ще однієї памятки часів Київської Русі — церкви Богородиці Пирогощі, де був старостою його батько.

На жаль, ані брама, ані дзвіниця не збереглися. Так само не збереглися монументальна дзвіниця Петропавлівської церкви на сучасній Притисько-Микільській вулиці (там тепер військова частина) та дзвіниця Успенської церкви на Контрактовій площі (її знесли після пожежі 1811 року; контур споруди викладено бруківкою біля відтвореного храму Богородиці Пирогощої).

З наявних нині будівель Григоровича-Барського привертає особливу увагу Покровська церква (1766) на однойменній вулиці. Немає сумніву, що на зодчого справив певне враження славетний петербурзький архітектор Растреллі, за чиїм проектом зводилася Андріївська церква. Просто з Покровської вулиці можна побачити разом витвори Растреллі і Григоровича-Барського та знайти деякі спільні риси — зокрема, напівкруглі вигнуті фронтони. Але, як зауважив мистецтвознавець Федір Ернст, «розробка фасаду не має нічого спільного зі стилем Растреллі: своєю спокійною, ясною краскою вона наближається до епохи класицизму, а трибанна система надає їй типового українського колориту». Дуже приємне враження справляють затишні ґаночки обабіч церкви.

Так само на Подолі збереглася й Набережно-Микільська церква (1772—1775) на вулиці Григорія Сковороди. Щоправда, вигляд цієї стрункої будівлі було дещо змінено пізнішою перебудовою бані у візантійському стилі. Зберігся, хоч і дуже перебудований, «городской магазин» — колишній хлібний склад по вулиці Братській, 2. а старий гостинний дім біля Межи гірської вулиці та житлової оселі Грецького монастиря і Юрія Драчеві, що стояли на Контрактовій площі, давно втрачено. Кілька гарних споруд традиційно приписують зодчому через близькість до його стильової манери — зокрема, дзвіницю Ближніх печер лаври, залишки церкви Костянтина й Олени на розі вулиць Щекавицької та Костянтинівської (Фрунзе) тощо.

Добра слава про Івана Григоровича-Барського лунала по всій Україні, тож доводилось йому час від часу працювати за межами Києва (у Межигір‘ї, Козельці, Золотоноші) і теж надзвичайно плідно.