Хоть немного уважать

(В.Висоцький)

Успішність міжкультурного спілкування визначається не тільки знанням мов. Мова є лише необхідною передумовою комунікації. Важливим є відчуття стилю, загального настрою спілкування, який притаманний певній культурі. «Мові не можна навчити, її можна тільки пробудити в душі», –писав В. фон Гумбольдт. Ще більшою мірою це стосується відчуття стилю комунікації.

Відомий американський бізнесмен Річард Р. Гестеланд так пише про особливості ділового спілкування, які він помітив серед росіян: «В основному бізнес у Росії робиться віч-на-віч. Дуже важливими є приватні візити та часті телефонні дзвінки. Цим же характеризуються й інші орієнтовані на взаємостосунки бізнес-культури Азії, Близького Сходу, Африки, Латинської Америки та багатьох країн Східної Європи.

У встановленні атмосфери взаєморозуміння гарною змазкою є горілка. Бізнесмен, який вирушає до Росії, повинен мати здорову печінку і хорошу голову» [2, с. 175].

Це зовсім не жарти, а цілком серйозні поради, котрі, на думку автора, мають допомогти успішним контактам у глобальному міжкультурному просторі.

Насправді йдеться про необхідність певних знань щодо різних особливостей і навіть стилів комунікації, які притаманні національним спільнотам. Такі знання необхідні передусім фахівцям із соціальних комунікацій, журналістам, спеціалістам з реклами, піару, звичайно ж, бізнесменам, перекладачам, працівникам туристичної галузі та ін. Маючи уявлення про те, що представники різних національних культур по-різному сприймають завдання та «надзавдання» комунікації, неоднаково зчитують (декодують, розшифровують для себе) одержану інформацію та передають (кодують) інформацію при спілкуванні, можна запобігти багато ситуативних непорозумінь на ґрунті міжнаціональних відмінностей. «Ми не сваримося! Ми араби», – щиро пояснив літнім британським туристам в Тегерані гід, побачивши, як вони реагують на манеру спілкування місцевих жителів на базарі.

Розглянемо найголовніші різновиди так званих міжкультурних стилів комунікації, які продиктовані не просто інтенціями спілкування, а власне національними й ширше – світоглядно-етнічними розбіжностями. Спробуємо також розібратися, які саме комунікативні стилі використовуємо ми, українці.

Для вивчення міжкультурних комунікативних стилів відносно недавно започаткували спеціальну науку етностилістику. Завданням етностилістики є встановлення національних особливостей комунікативної поведінки, тобто закріплених традицією стереотипних звичок спілкування, які прийняті у певному національному соціумі [4]. Термін стиль у цьому випадку співвідноситься, власне не з мовою, а із самою людиною, й ширше – з певною людською (національною або етнічною) спільнотою, яка користується усталеним й зрозумілим у своєму середовищі арсеналом вербальної та невербальної комунікації.

Оригінальні (у сенсі – самостійні, не запозичені) вітчизняні та російські праці з цього питання майже відсутні. Тому будемо спиратися в основному на дослідження зарубіжних вчених, зокрема американця Вільяма Гудикунста та його школи, які розробили теорію комунікативних стилів, що широко розповсюджується й перевіряється на практиці у багатьох країнах світу (див., напр.: [7; 8]).

Теорія комунікативних стилів базується на приналежності учасників комунікації до певних культурних контекстів та типів культур, які було розглянуто вище.

Визначення комунікативного стилю так само, як і типу культурного контексту, зумовлюється кількістю та/або цінністю для певної національно-культурної спільноти самого акту розмови, живого мовного спілкування. На цій основі В. Гудикунст запропонував такі основні дихотомії стилів комунікації: 1) прямий (direct) – непрямий (indirect); 2) розгорнутий (elaborate) – згорнутий (succinct); 3) особистісний (personal) – контекстуальний (contextual); 4) інструментальний (instrumental) – афективний (affective) [7, pp. 99-115]. Варіації цих стилів можуть існувати в кожній культурі, але якийсь стиль, як правило, переважає. Розглянемо їх детальніше та спробуємо співвіднести ці стилі з типовими для нас, українців, особливостями спілкування.

Прямий і непрямий стилі пов’язуються з тим, наскільки безпосередньо та відкрито мовець висловлює свої наміри. При прямому стилі думки та наміри, формулюються максимально повно безпосередньо за допомогою мови. Прямий стиль характерний для таких культур, як американська, британська, австралійська, німецька, ізраїльська та ін. Широко вживаними для американців є фрази типу без сумніву, без питань, на сто відсотків, я впевнений тощо, які постійно підтримують модус переконання, впевненості в тому, про що говориться. Погодимося, що в нашому мовленні подібні мовні засоби переконання теж не є винятком.

Проте для нас не характерна прямолінійна відвертість американців, що є предметом іронії з боку інших націй. «Ми настільки прямі та відверті, –говорять самі американці, – що ми навіть оголошуємо всім присутнім у кімнаті, коли збираємося до туалету, на кшталт: Я зараз повернуся. Мені треба в туалет» [12, c. 219]. Ми в таких випадках уживаємо «езопові», евфемістичні конструкції типу: Я на хвилинку відлучуся; Вибачте, мені треба вас залишити не надовго або жартівливі штампи: Я на хвильку – підпудрити носик (жінки); Зараз повернуся – тільки підправлю краватку (чоловіки) та ін.

В ізраїльській культурі існує спеціальний термін dugri (розмова напряму), що передбачає простоту, прямоту та чесність спілкування – риси, які там вважаються національними чеснотами. Німці також цінують відвертість та прямоту міжособистісних стосунків і з презирством ставляться до прийнятих у суспільстві пустопорожніх балачок, або звичок почесати язика, як ми кажемо.

Прихильність до непрямого стилю комунікації спостерігається у східно-азійських (ширококонтекстуальних) культурах, де високо цінується ввічливість та гармонія стосунків. Ті, хто багато мандрує світом, постійно помічають разючу відмінність уживання слів так/ні в різних точках планети. Китайці, японці, інші східні народи, для яких збереження гарних міжособистісних стосунків є найголовнішим, майже не вживають слова ні в якості відмови. Вони можуть промовчати і навіть погодитися з вами, проте не виконають обіцяного. Слово ні в сенсі їхніх культур руйнує атмосферу позитиву.

Щоправда, і слово так у різних лінгвокультурах, як відомо, крім власне ідеї погодження, має десятки смислових нюансів залежно від комунікативних ситуацій. Згадаймо типовий російськомовний дискурс, який можна назвати «запрошення до чаю»:

- Будете ли вы пить чай?

- Да нет, не буду. Спасибо.

- Так что – спасибо «да» или спасибо «нет»?

- Нет, спасибо – нет.

Зауважимо, що в цьому уривку демонструється одночасне накладання різних значень слова, коли рос. да вживається просто як розмовна частка, яка немає нічого спільного з вираженням згоди.

Японці також під час розмови дуже часто вживають слово хай (так), яке найчастіше використовується як сигнал того, що вас уважно слухають. Інакше кажучи, це свого роду звичайне слово-конектор типу так, зрозуміло, продовжуйте, я слухаю вас, ага… Але це може бути і цілком повноцінне так-згода після чіткого роз’яснення предмета згоди.

За допомогою непрямого стилю витримується загальна цінність східної культури, яка демонструє повагу до співрозмовника навіть за рахунок самоприниження, що підкреслюється, наприклад, вираженням невпевненості тверджень. Японці, щоб не виявити зайвої самовпевненості, часто використовують модальність неозначеності за допомогою слів напевне, мабуть, можливо тощо. Дітей привчають не бути дуже самовпевненими, а японські матері, зазвичай, уживають риторичні питання та відповідний тон голосу для висловлення незадоволення поведінкою дітей.

Японці вважають, що вербалізація псує цінність справжніх почуттів. Для них розуміння одне одного без будь-яких слів набагато важливіше, ніж словесне спілкування. Здатність безпомилково збагнути думки та почуття іншого без слів є свідченням тісних стосунків між людьми. Як це все знайомо нам, слов’янам! Особливо в ситуаціях, коли все зрозуміло буває і без слів.

На думку фахівців, для японців невимовленість ситуації є ціннісною рисою, і через це саму Японію називають культурою без слів (a culture of no words) [11, p. 43]. Вважається, що це явище пов’язане із особливим ставленням японців до маскулінності (від лат. masculinus – чоловічий), тобто високе шанування справжніх чоловічих якостей. Згідно з японським ідеалом, чоловік – це сильна особистість, скупа на слова, людина, яка не відкриває своїх слабкостей, ніколи не жаліється і т. ін., особливо власній дружині [11]. Мимоволі виникає запитання: А як поводяться наші чоловіки?

Тут важко не погодитися, що українська ментальність посідає середню позицію щодо маскулінності/фемінності. З одного боку, ми маємо ідеал козацької мужності, витримки, твердості і т.д. З іншого боку, українців сприймають як «мінорну», «сльозливу» націю, яка відома в світі не тільки чудовими, проте дуже сумними народними піснями, але й тим, що український народ вирізняється довготерпінням, соціальною покірністю, спроможністю витримувати пригнічення, що є жіночими рисами в термінах теорії маскулінності/фемінності.

Щодо шлюбних стосунків стереотипне уявлення про українського чоловіка програє не тільки японцям, а й росіянам, у яких типовий чоловік – справжній і, як правило, суворий голова сімейства, а не підкаблучник. Через це у давнину перед тим, як вступати до шлюбу, російська наречена ніч проводила у сльозах у спеціальному «плакательном сарафане». Для українських наречених такого звичаю не передбачалося.

Порівняння вербальної поведінки українців та інших східних слов’ян з представниками східно-азіатських культур також не однозначне. Українські чоловіки в цілому не багатомовні (винятки, звичайно, є), проте готові відкрити своє серце і душевно поговорити як із жінкою, так і з чоловіком навіть у «вагонних» ситуаціях, тобто із малознайомими людьми під час подорожей.

Розгорнутий (деталізований) стиль комунікації протиставляється згорнутому (лаконічному) стилю за ознакою складності та розмаїття вербальної диференціації. Зазначені комунікативні стилі запозичені з теорії мовних кодів, яку ввів у лінгвістику Б. Бернстайн у 1960 р., виділивши обмежений (restricted) та розгорнутий (elaborated) коди, перший з яких передбачає обов’язковий невербальний супровід. Розгорнутий код, навпаки, – це цілий комплекс різноманітних мовних засобів для максимального вираження інформації. Найперше місце тут посідають виразні мовні засоби.

У різних країнах і в різні часи «норма» таких засобів неоднакова. Так, у часи Давньої Русі (приблизно з ХІV ст.) з’явився спеціальний стиль плетіння словес, який вирізнявся навмисною химерністю, пишністю і був проявом високо шанобливого ставлення до опису життя особистостей, подій та ін. Підкреслена красномовність, шанобливість звертань (вельмишановний пане, милостивий государю тощо), невиправдане змістом багатослів’я зберігалися як обов’язкові атрибути листування аж до кінця ХІХ ст. Сучасний стиль листування, особливо електронних меседжів, навпаки, може бути настільки стислим, що навіть звертань не містить, а тільки конкретну інформацію.

Араби, афро-американці, народи близького Сходу більшою чи меншою мірою зберігають традиції розгорнутого стилю спілкування, коли цінується яскрава образність, метафоричність, красномовність, що є ознакою поваги до співрозмовника і до самого процесу спілкування. Виявляється, що найбільш розповсюдженою формою розваги в арабському світі є розмова! В.Е Шагаль у своїй книзі про арабський світ так описує цю особливість:

Арабам дуже подобається вести довгу бесіду, дискусію, особливо під час обіду, обговорювати їжу, кожну страву, яка подається, окремо та випивати багато чашок кави або чаю. Звичними темами бесід є також останні новини різноманітного характеру, внутрішнє життя країни, політичні події, особисті справи, стан здоров’я <…> Якщо ви опинились у чоловічій компанії, то можна почути різні плітки, історії, анекдоти. Спостерігається надмірна, із європейської точки зору, реакція на кожне влучне, дотепне зауваження, прислів’я [6, c. 75].

Щоправда, задушевні бесіди можуть супроводжуватися галасом, викриками, невихованістю (з нашої точки зору!), коли співрозмовники постійно перебивають один одного:

Араби дуже спокійно та терпимо ставляться до шуму та втручання в розмову з боку. Доволі часто можна спостерігати сцени, коли декілька людей говорять одночасно, причому кожен намагається перекричати іншого, щоб усі почули саме його. Свої основні думки він підкріплює багатозначними жестами, а інколи навіть стуканням кулака по столі. У відповідь від очікує подібну реакцію з боку інших учасників бесіди (Шагаль, с. 255-256).

Ритуал бесіди на Сході важко переоцінити. Навіть коротка розмова про здоров’я, родину і т. д. до початку конкретних ділових перемовин може принести більше успіху, ніж наступний період власне переговорів.

Крім самого процесу бесіди, важливим, зокрема для мусульманського світу, є шанобливе ставлення до форми висловлення думки, до мови в цілому. Відомий кувейтський вчений Абдель Рахман аль-Баззаз зауважив: «Наша арабська мова – основа нашої національної цілісності». Можливо, в цьому відчувається історична ностальгія за Арабським Халіфатом – розквітом мусульманської імперії та її дивовижною цілісністю, в основі якої були релігія і мова, які також сприймаються як щось неподільне.

Справа в тому, що на відміну від християнської Біблії, значна частина тексту Корану – це римована проза. Якщо читати Коран уголос арабською мовою, то його ритм, краса мови та глибина самого змісту справляють дивовижний поетичний та естетичний ефект. Досконалість мови Корану, на переконання мусульман, – доказ його божественного походження. Коли його цитують уголос, у віруючих можуть з’являтися сльози на очах. Біблійні тексти, до речі, теж мають неабияку силу впливу на християн, що підсилюється прийнятою манерою їх читань у вигляді піснеспівів з особливим інтонаційним малюнком, чого спеціально навчають у духовних семінаріях.

Мусульмани виявляють повагу як до усної, так і до писемної форм мови, проте найвищою повагою користується писемна мова. Деякі набожні люди вважають, що друкована і вже використана продукція має бути спалена, оскільки там може бути ім’я Аллаха. Очевидці стверджують, що у них на підлозі ви не побачите паперу, плакатів, газет та іншої продукції арабською мовою. У мусульманських країнах не тільки вдома, але й на вулиці розвішані уривки зі священного писання – свого роду обереги від «диявольського ока» [6, c 62].

Отже, так званий розгорнутий стиль комунікації, який поширений серед арабів зобов’язаний своїм виникненням передовсім Корану, досконале вивчення якого і сьогодні входить до програми шкіл у багатьох мусульманських країнах, а люди, які вміють цитувати великі уривки з Корану (хафізи), традиційно користуються великою повагою.

Згорнутий, або лаконічний стиль комунікації – це стиль, де найголовнішу роль відіграють не слова, а паузи і мовчання. Цей стиль притаманний так званим ширококонтекстуальним культурам, де, як зазначалося вище, невербальні засоби передачі інформації є не менш, а інколи більш важливими, ніж спілкування за допомогою слів. У японців, наприклад, існує спеціальний концепт Ма: навмисне мовчання між словами, яке також має значення і несе смислове навантаження [10, p. 208].

Однак японці, а також деякі інші східні нації, як правило, не видають своїх очей як джерело інформації. Дивитися прямо у вічі там не прийнято так само, як і цілуватися прилюдно. Для нас очі слугують не тільки дзеркалом душі, а часто і думок, коли по очах видно, що хтось щось замислив.

Окремо виділяється точний стиль комунікації (exacting style), який характеризує спілкування американців (більшою мірою) та європейців, є надбанням розвитку цивілізації. Революція комунікативних технологій за сто з невеликим років (від телеграфу і телефону – до інтернету) разом із поширенням та зміною стилю ділових стосунків, які стали менш формальними, створили звичну для сучасника форму спілкування. Уже власне не спілкування, а скоріше – контактування, такого собі інформативного обміну без зайвих слів, навіть на рівні побутових відносин, телефонних розмов, звичайно ж, електронної пошти.

Інакше кажучи, точний комунікативний стиль – це стиль так званих вузькоконтекстуальних культур, де все, що ти говориш, сприймається буквально і потребує чіткості. Багатозначність та метафоричність для такого стилю не прикраса, а серйозна перешкода. Це той випадок, коли мова, за Л. Вітгенштейном, має долати думки. «Уточнюйте значення слів, – писав Ф. Ніцше, – і ви позбавите світ половини непорозумінь». Для сучасного ділового спілкування це є дуже актуальним. Точний стиль комунікації близький до давньогрецького поняття кількісної максими у спілкуванні, який означає, що особа має надавати ані більше, ані менше інформації, ніж це потрібно. Цього треба вчитися всім, у тому числі нам, слов’янам.

«Дзеркало тижня» якось надрукувало роздуми генерального директора «Українсько-німецького бізнес-центру» Андрія Катаєва, які красномовно ілюструють брак точності українців не тільки в словах, а й у загальному стилі ділових стосунків з німцями:

Спостерігаючи за перипетіями переговорного процесу наших бізнесменів із німецькими партнерами, чомусь згадуєш анекдот про двох глухих бабів, які обмінюються останніми новинами, але чують зовсім не те, що їм кажуть.

За родом занять мені часто доводиться бачити повні непорозуміння обличчя німецьких топ-менеджерів, на яких дзеркально відбивається криза сприйняття тез української сторони.

Натомість методичний і детальний підхід німців до ведення переговорів та обговорення ділових питань провокує наших бізнесменів на складно прогнозовані, а то й не зовсім адекватні дії.

Якщо вас розуміють неправильно – це завжди дратує. При цьому причин може бути лише дві: або ви некоректно формулюєте свої думки, або ваш співрозмовник – тугодум, що не в змозі зрозуміти очевидне.

Щиро прагнучи конкретних результатів від спілкування з європейськими партнерами, наші бізнесмени найчастіше … роблять усе для того, аби така конкретика не з’явилась. (Дзеркало тижня, № 39 (668), 20.10.07)

Особистісний стиль комунікації протиставляється так званому контекстуальному стилю. У термінах нашої мови цю опозицію доцільніше визначити як опозицію особистісного/суспільного стилів, що цілком відбиває сутність зазначених видів комунікативної поведінки, які демонструють відповідні культурно-ціннісні орієнтири.

Особистісний стиль є приналежністю індивідуалістських культур, де навіть на мовному рівні підсилюється роль не колективу, а особистості, Я-ідентичності та Я-вартості. Тому визначним фактором в ідеалі тут має виступати не соціальний стан у суспільстві, не матеріальне становище і навіть вік (!) людини, а її особистісні якості: освіченість, розум, здібності, талант, моральні якості та ін. Звичайно, це в ідеалі. Але мовний формат комунікації підтримує цей ідеал.

Зараз серед європейців й особливо американців стало «не модно» спілкуватися мовою високого стилю, що виражається у тенденції до загальної демократизації мови. Змалку американці привчаються ввічливо, разом з тим розкуто і просто говорити Привіт! (Hello, Hi!), Приємно вас бачити! (Nice to meet you), Як справи (How are you?) усім, навіть незнайомим, незалежно від рангу, соціального стану, статі та віку людини.

Після першого ділового листа з усіма атрибутами типу: Шановний … (до речі, «шановний» англійською діловою мовою буквально передається як Dear – дорогий), З приємністю повідомляємо вам … З повагою … тощо, ви з подивом можете одержати наступні, де на початку буде просто Hello!, а наприкінці – Cheers, All the best, Best та інші теплі неформальні форми. Уже говорилося також і про те, що в англійській мові на відміну від наших ти/Ви маємо тільки один «демократичний» займенник you, звернення на ім’я і часте прохання з їхнього боку відразу переходити на скорочені імена: Denis – Den, Richard – Rick, Robert – Rob, Alexander – Alex, Deborah – Deb, Elisabeth – Lisa тощо. У слов’янських мовах палітра зменшених та пестливих назв власних імен людей є чи не найбагатшою порівняно з іншими мовами (Аня, Анночка, Анютка, Анюточка …), проте ми спочатку добре обміркуємо, кому і коли можна дозволити так себе називати.

Суспільно орієнтований стиль комунікації, навпаки, на перший план висуває положення людини в колективі за соціальним, віковим станом, її впливовістю, авторитетністю, визначністю серед інших та ін. Залежно від цього в різних мовах існують спеціальні мовні засоби, якими підкреслюється соціальна ієрархія осіб. У японській існує щонайменше по дванадцять (!) слів, які є еквівалентами європейських я і ти (Ви).

Китайці для диференціації вікових та соціальних розбіжностей перед звертанням уживають слова сяо (молодший) або лао (старший). Працюючи в Китаї, я, наприклад, почував себе незручно перед моїми університетськими слухачами, які були старші за віком і зверталися до мене як до лао, старшого. Це схоже на звання старшини в армії, яким може бути людина будь-якого віку.

Стилістика мови так чи інакше відкриває секрети соціальних стосунків, які притаманні певній культурі. Скажімо, англійською дієслово to eat (їсти) уживається стосовно всіх на відміну від, наприклад, корейської мови, у якій залежно від соціального статусу людини використовують такі дієслова, як muka-da (нейтральне, звичайне), du-shin-da (ввічливе), а також chap-soo-shin-da (почесно-шанобливе) [12, p. 223]. Як це схоже на наші, хоча і деякі застарілі запрошення до їжі: поїжте – пригощайтеся – відкушайте – відвідайте та ін. Про інші особливості звертань в різних мовних культурах вже йшлося в окремому підрозділі (див. 4.7. «Звертання»).

У російській мові найбільш помітна диференціація між синонімами есть і кушать, де другий синонім є переважно «дитячим словом». Відомий дитячий російський письменник К.І. Чуковський жартував: «Когда взрослый говорит о себе, что он «кушает», это все равно, если бы он говорил «Я маленький». Хоча ще у ХІХ ст. це слово сприймалось як ввічливе і мало широкий спектр значень та відтінків, про що знайдемо підтвердження у словнику В.І. Даля:

КУ́ШАТЬ, ку́шивать что, есть и пить, выражение более вежливое, обедать и ужинать. Что ел, что кушал, все равно. Кушают одни только свиньи, а люди-де едят. Хлеб-соль кушай, а хозяина слушай. Хлеб-соль кушай, а правду слушай. Чье кушаю, того и слушаю. Не твое пью да кушаю, не тебя и слушаю. Что поставят, то и кушай, а хозяина в доме слушай. Есть что слушать, да нечего кушать. Семеро стоят да слушают, семеро едят да кушают. Любишь кушать, люби и нарушать. Марвуша, покушай, Макавей, поговей. Что-то ему не кушается, не хочет, либо не может есть. Выкушай чашечку. Господа докушали. Закушай, заешь, закуси. Искушай рюмочку. Накушался досыта. Только надкушал, отведал. Обкушал всех. Откушать, надкушать и докушать. Покушай немного. Он все покушал, скушали, съел. Господа покушали, откушали. Он подкушал, подгулял. Обкушался чего, объелся. Медку прикушиваем. Прокушался, проелся. Раскушался, разакотился есть. Вкушать, искушать и пр. см. на своем месте. Ку́шанье ср. длит. действ. по знач. глаг. || Кушанье, яство, снедь, блюдо, ежа, еда; сев. выть, южн. зап. страва, потрава. Кушани́на ж. кур. вор. студень, дрожалка. Ку́шатель м. ку́шательница ж. ку́шальщик м. ку́шальщица ж. кто ест, кушает. Ку́шальная ж. комната, где обедают, трапезная, столовая. || Кушать также знач. отведывать, а ку́шаться, покушаться на что, попускаться, посягать. Ку́шеник м. ку́шеница ж. вор. искусившийся, опытный, тертый, битый человек.

Нарешті, американські фахівці з вербальної комунікації виділяють опозицію інструментального та афективного стилів. Ці терміни – прямі кальки з англійської та можуть бути пояснені за допомогою безпосереднього перекладу.

Інструментальний (instrumental) позначає те, що спрямовано на предмет. Орудний відмінок у граматиці англійською теж називається instrumental. Тож інструментальний стиль – це стиль, який безпосередньо орієнтований на мовця як «інструмент», від якого залежить успішність комунікації. Інструментальний стиль – це стиль самоствердження особи мовця в процесі комунікації, який заради досягнення необхідної кінцевої мети спілкування використовує весь арсенал комунікативного впливу на співрозмовника. Найголовнішими тут виступають точні та переконливі мовні формулювання.

Інструментальний стиль може бути надійною зброєю під час ділових інтерв’ю при прийомі на роботу. У США вважають, що поведінка того, хто хоче одержати роботу має базуватися на хвалінні самого себе (blow your own horn). Якщо цього немає, то ти або не хочеш цієї роботи, або не достатньо кваліфікований для неї. Для нас це незвично і не вкладається в межі нашої ментальності, яка передбачає скромність. Тому наші люди, особливо жінки, нерідко зазнають фіаско під час таких інтерв’ю.

Афективний (affective – емоційний) стиль, навпаки, орієнтований на сам процес спілкування та на створення відповідного емоційного фону, який має слугувати запорукою довірливих і гармонійних стосунків співрозмовників. Цей стиль вимагає від мовця бути дуже уважним до слухача, обережним у виборі слів, компромісним і навіть неточним у формулюванні думок, тобто дотримуватися одночасно правил непрямого комунікативного стилю. Тут на перший план виступає мистецтво інтерпретації всього, що сказано і не сказано, а тільки якимось чином мислилось і що має бути зрозумілим на рівні інтуїції.

Афективний стиль спостерігається у колективістських культурах, інструментальний стиль є характерним для індивідуалістських культур (США, Данія, Нідерланди, Швеція та більшість інших європейських країн). Це проявляється, зокрема в тому, що американці, наприклад, частіше за все люблять говорити про себе, а от представники східних культур (японці, китайці, корейці та ін.) більш уважні до співрозмовника, а коли говорять самі, то постійно контролюють реакцію свого візаві. Якщо американці чи європейці більш за все переймаються власною незалежністю, то для східних народів більш важливою є взаємоповага. В одній з книжок про японців американський автор так описує різницю між двома типами культури:

Різниця <…> виявляється, коли друзі, які не бачилися тривалий час, раптом зустрілися. Американці скоріше за все щось запитають одне одного і почнуть самі розказувати, де вони були і чим займалися. Хто почне першим, великого значення не має. Коли ж японські друзі зустрілися, вони розпочнуть з подяки одне одному за якусь послугу, подарунок чи листа, що вони одержали. Найчастіше вони згадають час, коли в останнє вони були разом, і це також буде складником їхнього привітання. Таким чином вони відновлять свої добрі стосунки. [Condon J.C. With Respect to the Japanese. A Guide for Americans. Yarmouth, Maine: Intercultural Press, 1984, p. 50]

Для підтримки доброзичливої атмосфери під час розмови в японській мові існує спеціальний набір ввічливих форм. Категорія ввічливості є унікальною для японської порівняно з європейськими мовами, де форми вираження ввічливості не мають категоріального статусу такого, як категорія числа, відмінка, особи та ін. Інколи навіть жартують, говорячи, що японська бесіда – це цілковиті формули без змісту.

Цілком імовірно, що мистецтво створення особливого емоційного стану відбиває популярна в Японії поезія хайку, яка народилася ще в середньовіччі. Це коротенькі вірші, які складаються усього з трьох рядків (японці не багатослівні!), але передають величезну гамму почуттів людини, які так чи інакше пов’язані з природою та різними порами року. Ось тільки декілька прикладів хайку, автором яких є Мацуо Басьо, в перекладі Миколи Лукаша:

На голій гілці

Самотній ворон тихо старіє.

Осінній вечір.

***

Осінь із дощем…

Навіть мавпа лісова

Вкрилась би плащем.

***

Чистий водоспад…

З ярих сосен глиця в воду

Падає улад.

Для китайського мовного етикету також найважливішим є не справити враження, а вислухати. Людина має два вуха і тільки один рот (китайське прислів’я), тому себе вони називають скоріше слухачами, ніж мовцями, принаймні в бесіді з гостем. Але кінцевий результат розмови все одно є наслідком спільного та толерантного обговорення питання.

Українська тактика спілкування з гостем дещо інша. Згідно з нашими уявленнями, господар має виявляти більшу комунікативну активність, або простіше – розважати гостя розмовами і жартами. У більшості західноєвропейських культур існує певна «комунікативна симетрія», або рівноправність між господарем і гостем.

Притчею во язицех «китайської церемонії» спілкування є обов’язкова коротка розмова «ні про що» перед початком ділових перемовин. Приблизно така сама, як в арабів, але коротша. Якщо не витримати цей ритуал, є загроза провалити справу! Думаю, нам, східним слов’янам, це не загрожує, оскільки наші власні звичаї неформальні бесіди, та ще й із чаркою, передбачають не тільки перед початком офіційних переговорів (тут «за сценарієм» проголошується тост за знайомство), але й після них (тост за успіх справи). Й. Річмонд так пише про ділові переговори з росіянами:

Коли росіяни приходять на зустріч (як правило, із запізненням), ритуальна частина, яка передує переговорам, включає чай або випивку в супроводі світської бесіди про родину або особисті проблеми. Ділова частина бесіди також є довгою, оскільки підхід до основних проблем здійснюється не прямо, а «обхідними шляхами». Нетерплячі американці не можуть дочекатися, коли російська сторона, нарешті, підійде до ключових питань [Richmond, Yale. From Nyet to Da: Understanding the Russians. - Yarmouth, Maine: Intercultural Press, 1996, p. 129].

Цю, притаманну нашій культурі, особливість створювати необхідний емоційно-діловий фон спілкування пояснюють по-різному. Самі американці вбачають у цьому відсутність інституціональної стабільності, тобто стабільних законів, які б гарантували надійність ділових стосунків між партнерами. Саме тому, вважають вони, такі контакти базуються на особистісних довірливих стосунках. Рація в цьому, безперечно, є. Проте не це найголовніше, а інше – наша душа, гостинність, щиросердність… Ну, звичайно ж, трішечки – хитрість (Не підмажеш – не поїдеш), що також невід’ємна риса нашої ментальності так само, як і ментальності східних народів.

Крім розглянутих комунікативних стилів, вирізняються специфічні стилі або підстилі залежно від сфер спілкування, особливостей тих чи інших форм соціальних комунікацій тощо. Як приклад можна навести диференціацію у процесі представлення мас-медійної інформації. Тут, зокрема, розрізнюють лінійну (linear) та нелінійну (nonlinear) моделі інформування. Прикладом лінійної моделі є американська, в якій спостерігається інформаційне навантаження на початку і в кінці повідомлення. Усі події викладаються логічно, одна за одною з практичним підтвердженням фактів. Перевага надається розповіді про щось одне, а коли нанизуються додаткові теми, – виникає нервова напруженість для споживача інформації. Друковані газетні тексти американських та європейських видань є гарними зразками лінійної моделі викладення інформації.

Натомість нелінійні патерни, або моделі комунікації, які характерні, зокрема для арабської культури, в очах тих самих американців виглядають алогічними, непослідовними. Араби переконані, що розбивка матеріалу на частини, надмірне структурування послідовності подій, прямолінійне викладення фактів руйнують цілісність сприйняття самої ідеї тієї чи іншої інформації, зводять нанівець повноцінність емоційного впливу, чуттєвого ефекту, що, на їхню думку, є найважливішим. Zaharna, R.S. 2004. Al-Jazeera & American Public Diplomacy: A Dance of Intercultural Miscommunication. In Critical Perspectives on Al Jazeera, ed. Mohamed Zayani. London: Arriss. In press, forthcoming.

Дискурс ділового або якогось іншого виду комунікації також може відрізнятися лінійністю/нелінійністю. Так, у країнах Південно-Східної Азії текст ділового листа будується індуктивно: спочатку причини, обставини і тільки наприкінці – власне вимоги та ділові пропозиції. Європейцям і американцям такий стиль видається «мутним» і не діловим. З їхньої точки зору, все має бути навпаки: спочатку формулювання конкретного прохання або вимоги, а вже потім пояснення та обґрунтування пропозиції. Власне, і у нас ділові листи прийнято починати безпосередньо зі звернення з конкретним проханням, яке у другій половині листа певним чином обґрунтовується. Хоча так було не завжди. У давнину чолобитні містили спочатку довгий опис причин, які спонукали прохача звернутися із низьким проханням до вельможного пана.

Отже, як ми побачили, усі різновиди стилів міжкультурної комунікації можна умовно поділити на два основних типи – західний та східний відповідно до ментально-світоглядних позицій та загальнокультурних цінностей, які традиційно сповідують народи Заходу та Сходу. Ми переконалися, що західний і східний типи комунікації протиставлені як опозиції прямоти/непрямоти; впевненості, переконливості/стриманості, обережності; концентрації на проблемах/ зосередженості на людських стосунках; максимально мовного вираження/обов’язкового залучення невербальних засобів; говоріння/слухання та ін.

Наведені опозиції зумовлюються також властивими певним націям колективним звичкам та стереотипам комунікації, що є характеристикою комунікативної поведінки.